Shopping cart

Тіні у яру

Я ніколи не вважав себе боягузом, і не можу сказати, що моя власна тінь колись мене лякала. Хіба що у ранньому дитинстві, якого я не пам’ятаю. Це про боягузів зазвичай кажуть, що вони бояться власної тіні. А я боягузом не був ніколи. Але після того, що сталося однієї осінньої ночі, щось змінилося.


Тепер навіть власна тінь викликає в мене страх. Будь-яка тінь, яка ледь впадає в око, викликає відчуття жаху та бажання втекти кудись, аби не бачити її. Бо пробуджує спогади, про які я волів би забути…


Того вечора я затримався на підготовчих курсах, які відвідував перед вступом до вишу. Курси проходили у приміщенні НДІ поряд із Лук’янівським кладовищем. У кабінеті інформатики ми вчили основи програмування. Як і багато підлітків, я вже мав удома власний комп’ютер, але вже занадто старий та слабкий для сучасних ігор. Ті ігри вабили мене, бо я часто чув їх в оглядах по телебаченню, читав про них у журналах та у блогах в інтернеті. На комп’ютері у кабінеті стояла одна з таких ігор, і викладач, знаючи про моє хитке становище і які суворі в мене батьки, часто дозволяв мені та ще кільком хлопцям трохи затриматися та пограти досхочу. Цього вечора ми занадто захопилися грою через мережу і втратили відчуття часу. Викладач, втомлений протягом важкого дня, заснув десь у підсобці. Власне, з ігрового трансу мене вивів дзвінок матері на мобілку.
— Сеню, май уже совість! Ну подивися на годинник. Де це тебе носить?

Я щось пробелькотів у своє виправдання, мовляв, загулявся з дівчиною, забув про час і все таке. Але хлопці, двоє моїх приятелів — Валік та Дмитрик, які приснули від сміху, одразу видали мою брехню. Довелося пояснювати, що я в ігровому клубі з приятелями, і тепер вже точно поспішатиму додому.


Ми встали, розбудили викладача у підсобці — від нього помітно тхнуло дорогим алкоголем, який він полюбляв “дегустувати” після роботи, та вийшли з будівлі на холодне осіннє повітря.
Ми вийшли на ґанок, і крижаний вітер налетів, ледь не збивши з ніг. Легке пальто з тонкого сукна продувалося наскрізь. Мене затрусило від холоду. Хлопці покепкували з того, який я мерзляк, коротко попрощалися, і попрямували додому — у бік району п’ятиповерхівок, бо мешкали не дуже далеко звідти. А мені треба було якомога швидше дістатися до метро, аби встигнути на передостанній чи останній поїзд з пересадкою з “зеленої” на “червону” лінію. Я подивився на годинник на мобільнику — стара “Моторола” показувала 23:15. Якщо обходити парк обхідною дорогою, це займе пів години часу. Занадто довго. Нічого не вдієш, доведеться йти напряму через парк, коротшою дорогою. Може, у п’ятнадцять хвилин вкладуся. Я стис кулаки, збираючи всю сміливість до купи, та повернув до стежки, що вела через парк до метро.


Вітер завивав, наче голодний пес, та сердито тріпав колюче гілля дерев. Дерева качалися, скрипіли та тріщали, ніби варта з монстрів, яка не хотіла пропускати непроханого гостя. Все листя вже опало додолу, вкриваючи доріжку густим килимом, і ледь чутно шурхотіло під ногами. Жодної людини навколо. У ніс вдарив запах сирої землі та прілого листя. Одинокі ліхтарі ледве розсіювали темряву своїм тьмяним світлом. Темне небо, щільно вкрите хмарами, давало дуже мало світла. Громаддя хмар загрозливо нависало над верхівками дерев, наче величезні валуни, які казковий велетень підкинув аж до неба, і тепер вони повільно падали, наче перетворені на пір’я. Я здригнувся. Дощ припустив ще сильніше, так що дрібні краплі розпливалися по склу окулярів гидкими ляпками. Я зітхнув, зняв окуляри та поклав їх у внутрішню кишеню. Хай там як, а зараз через цю мряку без них видно краще. Одразу всі навколишні предмети змінилися, стали розпливчасті, втрачаючи свою форму та обриси. Ніби стало спокійніше. Чорні дерева, якими вітер грався, як кошеня з нитками, вже не так лякали. Я озирнувся, переконуючись, що ніщо мені не загрожувало, і нічого небезпечного навколо не було.


Але спиною я відчував, ніби хтось спостерігає за мною крізь густу стіну кущів, придивляється недобрим оком. Я зупинився, прислухаючись. Лише свистить та завиває вітер, скриплять дерева. Я зупинився, перевів подих та пішов вузькою стежкою між двома ярами, озираючись, чи не йде хтось слідом. Нібито нікого. Але мої вуха вловили ледь чутний шурхіт. По доріжках між кущами ковзали тіні. Вони повзли за мною, і там, де вони рухалися, впале осіннє листя підіймалося з ледве чутним шурхотінням, ніби хтось по ньому ходив.


Я застиг, вражений цим видовищем. Тіні рухалися до мене, ще досить повільно, але помітно прискорюючись. Я побіг. Тіні попливли за мною. З кожною хвилиною їх ставало все більше. І ось настала мить, коли тіні почали підійматися з землі, наче картонні манекени з магазину, які хтось підіймає вертикально, щоб притулити до вітрини. Вже не було сумнівів — ці тіні йдуть за мною. Вони наздоганяють. Я пришвидшив біг, пробігаючи повз монумент розстріляним дітям. Маленькі тіні скочили мені напереріз. Я почув дитячій плач, стогін та негучні крики. З темряви назустріч виступила величезна тінь. Висотою у дорослого чоловіка, десь на три голови вища за мене, вдягнута у плащ. На голові тіні я побачив капелюх-“пиріжок”, який вважався модним у тридцяті роки минулого століття. Я дуже чітко бачив пасма сивого волосся, худе обличчя з гачкуватим носом та кістляві руки зі скривленими пальцями. Крізь фігуру я чітко бачив темний стовбур телевежі. Вуха вловили ледь чутний свист та низьке гудіння. Тінь замахала руками, і я зупинився попри сильне бажання оббігти її збоку. Мій погляд зустрівся з поглядом сірих прозорих очей примари. У них блиснув зловісний вогник, і я заволав від переляку. Мій власний голос здавався приглушеним, чужим та далеким, ніби долітав десь з під землі. У відповідь я почув з боку яру крики про допомогу, плач та стогін. Все це зливалося у жахливий хор…


Я відчув, що мої ноги стали важкими, ніби я втрапив у яму з цементом, який швидко застигає. Відчув, як кров відливає від кінцівок та обличчя, і як вони німіють. Я заціпенів, охоплений страхом. В голові хтось кричав, наказуючи мені бігти. Але я не міг рушити з місця і стояв, наче паралізований. Порив вітру хитав дерева, і раптом одне з них почало падати. Тінь чоловіка повільно підпливла до мене та штовхнула в груди обома руками. Я відчув крижаний холод, ніби до грудей приклали морожену курку. Я не втримався на ногах та впав на спину, покотившись у бік кущів. Тіні на очах набували обрисів. Більшість з них були жінками та дітьми. Всі без одягу. Худі знесилені тіла, темні та прозорі. У більшості з них виднілися численні рани, з яких крапала кров. Одна жінка відділилася від натовпу та підпливла до мене. Я придивився — вона притискала до грудей немовля. Маленька дівчинка плакала та тягнула до мене худі рученята з пухкими пальчиками.


— Допоможіть! Врятуйте! Врятуйте мою дитинку! — вона простягла мені дитину у згортку. Я тремтячими руками взяв на руки згорток та притиснув до себе. Дитина заспокоїлася та перестала плакати. А на мене знову повіяло крижаним холодом.
Здалеку почувся гавкіт собак. Повітря заколихалося, наче завіска. І все поплило перед очима.
— Хальт! — різко гаркнув чоловічий голос.
Я застиг на місці та відчув запаморочення. Перше, що я відчув після цього, кои прийшов до тями — як щось тверде та холодне тикнулося в спину.
— Іді давай шивелісь, жидовская морда. Скоро вас отправят всєх к чортавай матєрі!
Оглянувся навколо. Чоловік низького росту у чорній формі з черепами в петлицях говорив російською з тим самим гнусавим акцентом, який мені доводилося чути в дитинстві, коли їздили до родичів матері у Волгоград.
Він ще сильніше вдарив мене стволом у спину та пнув ногою під коліно. Я зашипів від болю та пішов до юрби людей. Люди стояли мовчки. Втомлені обличчя, запалі очі, повні відчаю та застиглого страху. Жінки, молоді та старі, діти та старі діди. У брудному та пом’ятому одязі, майже у лахмітті. Ні в кого я не побачив ані куртки, ні пальто. Всі стояли, мокрі від дрібного дощу. Вони трусилися від холоду та притискалися один до одного. Тим часом до них підійшли кілька чоловіків з автоматами. Всі плюгаві, кривоногі, з огидними пиками. Від них нестерпно несло горілкою. Двоє високих офіцерів тримали на повідці злих німецьких вівчарок. Вони сердито гарчали, клацали зубами та рвалися з повідців. Діти кричали та плакали. А вартові били прикладами випадкових в’язнів, штовхали їх дулами автоматів та реготали.
“Що це в біса таке? Кіно знімають? Якось воно дуже реалістично!”
Я не встиг додумати. Вартовий підвів групу жінок та дітей до краю яру, де я побачив глибокі свіжовириті ями.
— Entkleiden sie alle! — вигукнув офіцер, та махнув рукою, показуючи на юрбу. Поліцаї заворушилися.
До юрби підбіг чоловічок — ще нижче за інших, лисуватий, з козлиною борідкою, та замахав руками, репетуючи:
— Роздягти всіх! Всім роздягнутися. Та встати в ряд. Вас помиють від вашого бруду!
Люди почали слухняно скидати з себе одяг. Повільно розвязали гудзики, знімали піджаки та сорочки.
— Спіднє теж! — закричав мужичок, посміхаючись та смикаючи борідку.

Я виступив вперед.
— І де у вас тут душова? Щось не бачу. — я промовив це гучно, зі злістю, ніби випльовуючи кожне слово.
— Там де треба. — сказав мужичок. — Вас відведуть. А спочатку треба позбавити вас всього цього лахміття! Бо там блохи та воші. Від вас тхне! Жиди рідко миються.
— Вони вам брешуть! — я перейшов на крик. — Вас тут вбиватимуть! Біжить! Рятуйте себе! Ви люди, а не худоба! Чому так…
Я не встиг закінчити останню фразу, бо почув постріли. Дві автоматні черги вибухнули з відлунням між пагорбів.
“Та-та-та-та. Та-та-та-та”. — я не одразу збагнув що стріляли у мене. Я не одразу второпав що тримаю на руках немовля, яке спить. На мене бризнуло щось гаряче. А потім відчув як мені обпекло шкіру, як різкий біль пронизав мою ногу, руки, груди та живіт. Все тіло вибухнуло біллю. Я впав на спину та покотився по схилу. І впав на щось м’яке. Від падіння в мене перехопило дихання, спина занила. Я хотів підвестися і побачив на чому лежу. Я лежав на спині на мертвих тілах, звалених у купу. Оголені жіночі, дитячі та зрідка чоловічі тіла лежали одне на одному, скривлені у неприродних позах — тих, в яких їх настигла смерть.


Почулися ще постріли. Ціла черга. І зверху посипалися тіла. Вже оголені. З них бризкала кров, і вона лилася на мене зверху. Якась жінка впала на мене зверху, я ледь встиг посунутися щоб прикрити тіло дитини. Це була ще молода жінка. З красивою стрункою фігурою, широкими стегнами, охайним чорним волоссям. Вона ще була жива. Але з її пружних грудей бризкала кров. Фонтанами. Вона кинула на мене погляд. Саме такий погляд буває перед смертю. Коли ще живі очі накриває пелена. І в них вже відображується неминуча загибель. Життя витікало з неї. Я сам лежав поранений, прошитий автоматною чергою. Дитина прокинулася та заплакала. Я просто тримав це маленьке тільце, загорнуте у ковдру, і не міг відпустити. Я хотів підвестися та допомогти жінці. Але знав що вже нема сил навіть допомогти собі.


Я хотів закричати, але відчув солоний присмак у роті. Мій рот наповнився кров’ю. Червона пелена виступила перед очима. Останніми проблисками свідомості, що згасала, я збагнув що мене розстріляли. Тут, у Бабиному Яру, разом з жінками і дітьми яких розстріляли… В якому році їх розстріляли? Сорок другому чи сорок третьому? Яка в біса різниця? Я помираю…


Оговтався я від холоду. Я лежав на спині на купі листя. У небі ледь мерехтів сірий світанок. Проміні блідого сонця тонули у густих шарах темних хмар. Знову крапав дрібний дощик. З мокрої землі піднімався туман. На відстані кількох метрів вже нічого не було видно. Я знову відчув біль. Боліло все тіло. Боліли руки та ноги. А ще я тримав біля грудей якийсь згорток. Я ледь зміг підняти голову. І почув плач немовляти. Її личко почервоніло. Але схоже, що дитина жива та неушкоджена. Якимось дивом ковдра зупинила кулі. Я закричав щосили, і моя голова впала на листя. Я швидко втрачав сили. І знову перед очами попливла кривава пелена, і я провалився у небуття.
Оговтався я вже у лікарні. Я лежав у реанімації, під крапельницями. На мої рани дбайливо наклали пов’язки. Через три чи чотири доби мене перевели у звичайне реабілітаційне відділення Охматдіту. І батькам дозволили мене провідати. Виявилося, що я був відсутній дві доби. Мати оголосила мене в розшук. Поліція шукала мене з собаками, але не змогла знайти. Один собака навіть спромігся взяти мій слід. І той слід загубився у яру біля монумента загиблим дітям. Там, де я побачив ту тінь у плащі та капелюсі. Там де жінка плакала та віддала мені у руки дитину…


Там я здійснив перехід у часі. У той день, а вірніше у ту ніч, коли у Бабиному Яру розстрілювали чергову партію людей. Головним чином жінок та дітей. Які нічим та нікому не завинили. І розстрілювали їх не лише німці. Ті поліцаї, які виконували накази, навіть не знали німецької. Їм потрібен був перекладач. І вони розмовляли російською. Мабуть, колишні полонені радянської армії, які перейшли на службу поліцаями до окупаційної влади. Тепер вони з задоволенням та насолодою мучили, піддавали тортурам, знущанням та розстрілювали тих, хто не міг захистити себе. Тих, кого вони самі раніше повинні були захистити… Можливо, серед них міг бути і мій дідусь. Чи ще якийсь родич. Я заплакав від розпачу. Я не міг нічого вдіяти. Я не міг врятувати цих людей. Я прекрасно це розумів. Але мені все одно було соромно, що я нічого не зробив, навіть не намагався нікого врятувати.


Лежачи у лікарняному ліжку, я пригадав все, що трапилося зі мною цієї жахливої ночі. І як я втікав від тіней. І як тіні перетворилися на людей. І як ті люди вмирали під пострілами, падаючи у рів, де вже лежали мертві тіла від попередніх розстрілів.


Я нікому нічого не розповідав. Ні батькам, ні лікарям, ні психіатру, який навідався до мене незадовго до виписки. Я просто твердив що нічого не можу пригадати, бо нічого не пам’ятаю. Я вдавав, що не міг пригадати нічого з тієї миті, як повернув на стежку у парк у Бабиному Яру. Нарешті, всі від мене відчепилися та дали спокій. А вже дома я довідався, що та маленька тримісячна дівчинка, з якою я падав у рів, яку тримав у руках, навіть перебуваючи у безтямі, вижила. Лише одна куля прострелила їй ліву ногу, застрягши у кістці. Батьки спочатку хотіли здати її у притулок, але передумали та вирішили її вдочерити. Їй дали ім’я Аглая, зареєстрували її у РАГСі. Так в мене раптом з’явилася молодша сестричка. Хай і не рідна.


Вона пройшла відновлення після поранення. Але все життя кульгала на ліву ногу. І досі, дивлячись на неї, вже жваву десятилітню дівчинку, на яку я не міг дивитися без ніжності та турботи, я пригадував все, що сталося тоді зі мною у Бабиному Яру. Я більше нікому про це не розповім. Крім вас, друзі. Ніхто не повірить. Скаже, що я божевільний. Але ж звідки взялися ті шрами від куль? Звідки взялася та чудова маленька дівчинка з оченятками янгола? І де я міг перебувати ті дві доби, поки мене шукали батьки та поліція? Кажете подорожі у часі неможливі? Мої шрами — наявне свідчення того, що такі подорожі іноді трапляються. Несподівано, зненацька, ви можете провалитися у часі. І не завжди можна повернутися. Може саме й так і зникають люди?

Leave a Reply