Shopping cart

Полюбити Дієго

Правий фламінго покосився на Джонатана і зітхнув. Лівий фламінго застогнав:

“Я голодний…”

Це було вже втретє.

Джонатан ображено розгорнув фольгу, відламав два кубика шоколадки і простягнув фламінго.

Шоколад зник, фламінго задоволено повисли на своїх мотузках і дали йому спокій. На наступні п’ятнадцять хвилин. В руці у хлопчика залишалося півплитки.

Джонатан завагався — чекати далі чи піти?

Скрипнули двері, луна покотилася довгим шкільним коридором.

Вийшла Єлизавета Павлівна, як завжди бадьора.

“Слухаю, Джоню!”

За її спиною виходили старшокласники, бурхливо обговорюючи проект, над яким працювали.

“Не забудьте про репетицію в цю суботу!” — крикнула  їм навздогін вчителька і знов повернулася до Джонатана:

“Вибач, Джоню, то що ти хотів?”

“Єлизавето Павлівно, я… Мама просила…” — і  він у відчаї простягнув половину шоколадки. Відчув, як кров приливає до щік.

“Вибачте мені! Я був голодний і…”

Єлизавета Павлівна взяла шоколадку у свої великі руки. Вона взагалі вся була велика і міцна, а голова у неї порівняно маленька, з тендітними тонкими рисами. Тому вчителька скидається на ляльку, яку зібрали з двох інших — тіло від пластмасового пупса, а голова від Барбі.

“Джоню…”

Фламінго безсило теліпалися в повітрі.

“Який же ж ти молодець!”

Джонатан здивовано підняв на неї очі. Єлизавета Павлівна радісно всміхалася.

“Мені ж не можна цілу плитку! Я завжди половинку з’їдаю, а другу — в холодильник. У мене там таких половинок штук п’ять сумує! Їх ніхто не їсть, знаєш чому?”

“Бо вони від суму робляться несмачні?” — хлопчик ніяково посміхнувся.

“Точно! — Єлизавета Павлівна плеснула його по плечі, — вони вкриваються білою такою, як трухою… Дякую, Джоню.”

“Та це ж від мами, це вона Вам дякує.”

Джонатанові відлягло від серця. Він попрощався і нарешті пішов.

“Джоню…” — почулося з-за спини. Обернувся.

“Ти як підеш додому? Через зелену хвіртку чи через стадіон?”

“Через стадіон…”

“Але ж через зелену хвіртку швидше.”

“Так,” — погодився Джонатан.

***

2:30   Дексалгін – 1 т. — не допоміг

Спазмалгон — 1 т.

Гідазепам – 2 т. — Робимо масаж спини

4:30   Нурофен – 1 т.

Дексаметазону — ½ ампули

Душевний спокій мами Джонатана останнім часом скидався на квашений помідор — готовий порватися від найменшого дотику. У неї не лишилося ані нервів, ані сил, ані надії.

Зовні впізнати маму теж стало важко — була така легковажна, молода. А тепер…Тільки й робила, що строчила щось у свій затертий нотатник.

“Я нарешті знаю,” — сказала вона вчора, дивлячись впритул на плитку над раковиною.

“Я точно знаю, ким хочу бути…”

Джонатан перелякався. Невже збожеволіла?

“Знаєш, коли надвечірні промені стають червоними?”–  спитала мама у кахлі. У Джонатана виступив холодний піт на спині.

“І чайки літають низько. Я би хотіла…”  — мама сперлася на бортик раковини так, ніби от-от мала впасти – “…я би хотіла стати відблиском сонячного світла на крилі чайки…”

“Маааам!” — крикнув голосно Джонатан в останній надії.

І сталося диво. Мама обернулася до нього і водночас обернулася на себе.

“А я й не чула, як ти зайшов.”

***

Через стадіон іти було довше. Там старші грали в футбол. Могли вчепитися.

“Ти! В шапці! Ану йди сюда! В тебе телефон є?” — таке вже було.

“Ну його!” — буркнув правий фламінго.

“Хай буде зелена хвіртка!” — погодився лівий.

Джонатан розвернувся в зворотньому напрямку. 

Він не любив дороги через зелену хвіртку. Було в ній щось недобре, невідворотне. Щось, що віщувало неминучу й тяжку втрату. Як терпкий аромат айстр на перше вересня.

Йти треба було через приватний сектор, повз старі, врослі в землю будинки. Провалені дахи, криті шифером; жмутки дротів од них; нахилені стовпи електромереж. І дороги там не було — сама грунтовка.

Найгірше, що могло статися, це зустріти там подругу Джонатанової бабусі на ім’я Леонідівна. Вона мешкала сама після смерті чоловіка і потерпала від домашнього насильства з боку її власного сина. Будинок Леонідівни був на розі, ніяк не оминеш. Бабця часто сиділа попід забором до її хати. Після набігів сина, вона робилася сірого кольору. Її маленькі очка зщулювались, ніби хотіли зовсім зникнути. Не бачити більше нічого.

Саме через це хлопчик перестав ходити через зелену хвіртку — було нестерпно шкода Леонідівну.

Тепер Джонатан обережно наблизився до будинку на розі. Лавка була порожня. Він зітхнув із полегшенням, але про всяк випадок перейшов на інший бік вулиці. До закинутої ділянки. Там, як і водиться, височіли купи сміття, похилений забор і прямо поперек двору валявся трухлявий стовп електропередач. З-під нього визирала пара кульбабок.

Ніхто б ніколи не подивився в той бік — на що там дивитись? І Джонатан звісно не дивився. Сонце сідало, кидаючи на землю останні довгі промені. Чайки носилися і кричали в повітрі.

Джонатан крокував задоволений, що Леонідівна йому не зустрілась, і що в неї скоріш за все усе гаразд.

Дзень – дзелень…”

“Джонатане…”

 “Ходи до нас,” — покликав хор голосів-дзвіночків із закинутого двору.

***

1:30 15 кр. Барбовал

        Дексаметазон — 1 мг

        температура впала до 37.5

          до 5тої — заснув

6:30 Німесіл — 1 шт.

        Депіофен — 1 амп.

Для Джонатана ніколи не стояло питання, ким стати. Ще бо-зна коли він вирішив, що вивчиться на лікаря і врятує тата. Тата, якого він майже не бачив. І не пам’ятав здоровим. Що скидався на важкого сірого морського котика серед крапельниць і одноразових пелюшок.

Мама домила посуд, відкрила пенал і дістала звідти давно не бачену вдома річ — шоколадку.

Грошей не було давно і зовсім. Все пішло на останню операцію, на ліки доводилося позичати. Джонатан куштував шоколад хіба що на чужих днях народження. А тут ціла шоколадка, ще й не найбільш дешева.

“Віддаси тій вчительці, з робототехніки. Як її? Коротше, ти зрозумів. Ліза, здається…”

Джонатану аж защемило в носі від розчарування. Мама певно це відчула, зітхнула тяжко і поклала йому руку на плече. 

“Дочекайся маминої пенсії, добре? Моєї мами, тобто. Бабусі Юти. Коротше, ти зрозумів. А цю будь ласка донеси до тієї вчительки. Вона з вами світу білого не бачить, цей гурток і змагання. Треба бути вдячним.”

Треба бути вдячним. Джонатан зітхнув. Треба, то треба.

***

Хлопчик рвучко озирнувся. Фламінго метнулися вгору і вбік.

У дворі нікого не було. Він і до того це бачив. Сміття, кульбабки, стовп. Джонатан розвернувся тікати, коли знову почув.

Не тікай, Джонатане, коли ще ти підеш через зелену хвіртку? А ми тебе чекали…” — голоси були вкрай доброзичливі.

“Хто ви? — здивувався Джонатан, – Навіщо я вам?”

Ти не зрозумієш, хто ми.

Ми — найнедоречніші речі на землі…

“...Порцелянові парасольки…

…Зимові равлі, непрохані поради…”

Неважливо, хто ми. Важливо — хто ти.

“І хто ж я?” — здивувався Джонатан.

Почувся задоволений гомін. Голоси, що звучали до того на різній висоті, зійшлися в унісон.

Ти – людина з вібрисами!

“Якими рисами?”

Віб-ри-са-ми…

Як у котів, знаєш?

На обличчі і на лапах…

“Немає в мене ніяких вібрисів!”

Є! Є!

Тому ти можеш нас чути…

І чути, що інші людини відчувають…

Не важливо.

Це все неважливо.

Важливо інше — ти маєш дещо зробити!

Дещо, що врятує декого…

“Врятує? —  у Джонатана перехопило подих, — Це врятує мого тата?”

Дзвіночки ніби здивувалися і замовкли. Тільки чути було як калатало серце в грудях Джонатана.

Ні!

Ні…

Ніщо не врятує твого тата…

Але ти можеш врятувати себе!

Поки що можеш.

“Тоді байдуже!” —  рвучко промовив Джонатан і рушив геть. У нього сяйнула надія, і тепер коли вона так само раптово згасла, він розлютився аж до сліз.

“Навіщо ви взагалі до мене вчепились?!”

Не йди, Джонатане!”

“Залишся!”

“Вислухай бодай!”

“Бо тебе спіткає та ж сама доля, що й…”

“Твоїй мамі буде ще тяжче!”

Згадка про маму отверезіла Джонатана.

“Про що ви говорите?”

Якщо ти зараз не зробиш дечого важливого, то за кілька десятків років закінчиш, як твій тато…”

“Але ще не пізно!”

“Ти просто маєш стати декому другом.”

“Другом?” — розгубився Джонатан.

“Так! Ти маєш потоваришувати з одним хлопчиком.”

“Полюбити його!”

“Довіряти йому…”

“Як це зарадить? До чого тут з ким я товаришую?” – знов розлютився Джонатан.

“Може й так, але цим ти врятуєш себе.”

“Твоє серце отруєно смутком і зневагою.”

“Зневага точить твою душу.”

“Полюби його, Джонатане,”

“Врятуй себе.”

Хлопчик потроху звик до дзвіночкових голосів. В їхніх словах йому стала ввижатися певна закономірність і логіка.

“І з ким же я маю потоваришувати?”

“Ти його знаєш…”

“Це — Дієго.”

“Що?!”

Дієго викликав би до себе відразу, якби він був вартий уваги. А він не був вартий уваги. Він взагалі був нічого не вартий — брехливий, заздрісний, підлий, улесливий і на додачу не надто розумний, так що всі його хитрощі було видно за кілометр. “Слизький тип”. Так назвав його Джонатанів тато ще у першому класі.

“Тримайся від нього подалі. Моя тобі порада.”

А Джонатанові і ради не треба було на те — йому й самому не хотілося водитись із Дієго. Та й сам Дієго ніколи не проявляв до Джонатана інтересу: випросити в нього було нічого; цькувати Джонатана виявилося нецікаво, бо одразу отримуєш в око. А більше точок перетину у двох хлопчиків не виявилось.

А ще у Дієго було прізвище Лев. Ніби сама доля кепкувала з нього. Ну який із нього лев? От був би він Шакал, чи Плазун. А так, Лев. І йому вистачало розуму хвалитися своїм прізвищем! Підкреслювати, мовляв, я — Лев! Запам’ятайте!

“Та він же ж нікчема!”

“Саме тому, Джонатане!”

“Саме тому.”

“Дзелень…”

“Якщо ти навчишся любити Дієго,”

“Бачити в ньому людину…”

“Бачити, за що його можна цінувати…”

“Ти будеш жити.”

“Немає значення, є багато людей без вібрисів. Їх душі молоді як весняна трава,”

“І сліпі як новонароджені кошенята.”

“Але вони стануть прекрасні…”

“Прекрасні? Коли це буде? Дієго ніколи не стане прекрасним!”

“Якщо ти зможеш його полюбити.”

“Пробач йому, Джонатане,”

“Хоча це не його провина.”

“Пробач його слабкість,”

“Недалекість.”

“Це по молодості душі…”

“Пробач йому, і тоді,”

“Тоді може хтось пробачить тобі…”

Джонатан сів прямо в траву. Це все було занадто. Тата було не врятувати, а тепер на додачу йому треба було силувати себе дружити із цим слимаком – Дієго. Як взагалі можна дружити з кимось, кого зневажаєш?

“Любити!”

“Любити всіх!”

“Єдине, що варте.”

“Найбільша сила!”

“Ти зможеш, Джонатане,”

“Ти ж такий сильний.”

“В тобі стільки любові…”

“Закладено.”

“Я намагався товарищувати з Дієго, але з цього нічого не вийшло!”

“Брехня…”

“Брехня, Джонатане,”

“Так само, як те що фламінго з’їли шоколад, що чорніє на твоїх зубах.”

“Ти брешеш, ти ніколи…”

“Не намагався навіть.”

Фламінго зблідли і одночасно подивилися на Джонатана, а Джонатан на них.

“Звідки ви знаєте про фламінго, я ж нікому…”

“Ми все знаємо…”

“Тому намагаємось допомогти.”

“Завтра ж позич у Дієго точилку чи ще якусь дрібничку.”

“Післязавтра запроси його пограти в футбол.”

“Дай йому почитати твою улюблену мангу.”

“Ти зовсім не знаєш Дієго!”

“Ти не бачив його тата п’яним…”

“Твоя мама ніколи не обливала тебе холодною водою зі шланга у якості покарання!”

“Ти не заздрив так, як заздрить він.”

“Тебе ніхто ніколи не принижував так, як його.”

“Це буде непросто, полюбити Дієго.”

“І довго…”

“Ти зневірюватимешся, лютуватимеш…”

“Але з часом ти пробачиш, і тоді…”

“Тоді тобі відкриється майбутній Дієго!”

“Герой-Дієго, надійний Дієго!”

“Вірний друг…”

“Турботливий Дієго.”

“Щедрий Дієго.”

“Та за що ви його так любите, цього Дієго?!” — вирвалося в Джонатана.

“Помиляєшся,”

“Ми любимо тебе, а не його.”

“Ми зовсім не любимо Дієго…”

“Тому ми і говоримо до тебе.”

“І намагаємося тебе врятувати…”

“Зроби це для себе, а не для нього!”

“І що? Мені тепер все життя буде дружити з усілякими покидьками? Через місяць ви виґулькнете ще звідкілясь і скажете, що для порятунку моєї душі треба…”

“Ні, ні!”

“Тільки Дієго!”

“Це буде свого роду щеплення…”

“Це зробить твою душу старшою,”

“Мудрішою.”

“Зроби це, Джонатане,”

“Заради твоєї мами.”

“Заради бабусі Юти.”

“Заради себе…”

“Дурня якась!”

“Спитай у правого фламінго. Він ніколи тебе не обманював.”

Джонатан зловив себе на тому що не зчувся як висмикнув і тепер розтирав у кулаках жмутки пожухлої трави. Під нігті забилася земля.

“А що я втрачаю? майнуло в голові, — матиму на одного друга більше. Це ніколи не буває зайвим. Якщо все так, як кажуть дзвіночки…”

“Може все-ж-таки когось іншого оберете?”

“Ні, саме Дієго…”

“Гаразд, — здався Джонатан, — я спробую.”

“Правда?!” — дзвіночки пустилися на радощах у танок.

“Чудово!”

“Чудово, Джонатане!”

“Ти зробиш собі величезну послугу!”

“І своїй мамі!” — голоси радо йойкали і вітали одне одного.

“Але тепер, головне — йди прямо додому!”

“Нікуди не заходь!”

“Якщо зайдеш кудись по дорозі, все забудеш,”

“Нас забудеш!”

“Тільки-но твоя нога переступить поріг…”

“Хіба таке забудеш?” — здивувався Джонатан.

“Дзелень, так.”

“Усе чистісінько…”

Джонатанові було важко збагнути, як можна забути розмову із таємничими голосами про душі і майбутнє і все решту. Але нехай.

“До побачення, Джонатане,”

“До побачення, правий фламінго,”

“Бувай, лівий фламінго.”

“Не дякуй, Джонатане.”

“Це ж заради тебе самого…”

“Йди, йди.”

“Леонідівна вже намацує свій ціпок, щоб іти на двір,”

“У неї сіре обличчя…”

“Її син виставив хату на продаж.”

“Іди!”

Джонатан підхопився на ноги і стрімко побіг геть. На тій стороні дороги він обернувся і кинув останній погляд на закинутий двір. Його було не розгледіти за кущами бузку. У дворі Леонідівни скрипнули двері.

***

15:00         Дексаметазону — 4 мг — не допомогло

                 Гідозепам  — 2 т.

                 Мастимо спину Диклофенаком — сильні болі

15:30         Росте тиск

“Ганю, я більше не можу, Ганю. Зроби мені укол. Зараз!”

“Ми вже послали за старшою медсестрою. Очікуйте.”

“Де? Де її чорти носять?! Наберіть мою дружину! Дайте мені телефон. Чим це тут так смердить?! Чому? Це ж лікарня!”

“Хворий, заспокойтесь! Тут нічим не смердить! Це ваш подих у масці…”

***

Джонатан майже дійшов додому. Всі думки переплуталися в його голові. Збентежений, розгублений, злий, нещасний. Як вони могли так просто сказати, що його тата не врятує ніщо? Так байдуже, бездушно…

Але тепер перед Джонатаном ніби випросталась довга путь, із сонячним світлом на кінці — усе його життя. Раніше, здавалося, що якщо тато помре, то це буде кінець всьому. Світ зникне. А тепер виходило, що ні. І є надія на “щасливий кінець”, якщо він, Джонатан, зможе потоваришувати із Дієго…

Джонатан раніше ніколи й не думав про себе. Йому було про кого думати: про тата, про маму і її батьків, про його друзів і подружок, про Мулан.

Всі дуже дивувалися, що Джонатанові так подобається мультик про Мулан. Тому що ніхто не знав чому. Це була таємниця, так само як і з фламінго. Джонатан був єдиним, хто розумів таємний зміст Мулан. Смертельно хвора дівчина мужньо рятує свого батька і всю країну. Коли вона співала: “Ніхто не знає, що я ношу в собі!”, Джонатан був єдиним, хто знав — скоріш за все це саркома, четвертий ступінь, неоперабельна. Вона не хотіла казати нікому з рідних, щоб їх не засмучувати. Пішла на війну, зникла там.

Джонатан теж би так зробив…Він хотів би взяти Мулан за руку, щоб виразити своє захоплення її мужністю і чуйністю по відношенню до її рідних.

А тепер Джонатан сам ніби опинився на місці Мулан. А дзвіночки тримали його руку.

Він твердо вирішив полюбити Дієго.

Джонатанові закортіло подивитися собі самому в очі — як він виглядає на початку цього довгого шляху?

Він пильно вдивлявся в своє відображення у вітрині: худорлявий блідий малий у шапці із зав’язками, карі очі, ще кілька веснянок лишилося з літа.

Нічого особливого.

“Здоров, Джонатане! Як життя?”

В дверях поруч стояв дядечко Сін, власник магазину комп’ютерної техніки. Це місце як магніт притягувало Джонатана. Там можна було грати на планшетах і мобільних телефонах, що їх закріплювали на спеціальній стійці, як зразки.

“Зайдеш?” —  дружньо спитав дядечко Сін, за звичкою мружачи свої і без того вузькі очі.

“Та я…” — почав було Джонатан, згадавши пораду дзвіночків.

“Заходь, не соромся! У мене для тебе дещо є.” — кинув дядечко Сін і зник всередині. Джонатан пошаркав ногами трохи і пішов всередину. На кілька хвилин лишень. Він же ж твердо пам’ятав про дзвіночки і Дієго.

Хлопчик вийшов з магазину дядечка Сіна вкрай збуджений — йому подарували планшет! Один зі зразків — якийсь гультипака розколов екран, і дядечко Сін вже нікому б таке не продав. А він же ж давно знав, як малий Джонатан мріє про планшет. Залишилося тільки купити підзарядку. Але ж скоро пенсія бабусі Юти, тож…

Джонатан навіть підстрибував на ходу. Йому хотілося якомога швидше прибігти додому і показати мамі планшет, навчити її ним користуватися. Хлопчик забув про все на світі. Він був щасливий.

І якби хтось могутній і добрий спостерігав за ним у цю мить, він би сумно й лагідно промовив: “Не поспішай, маленький Джонатане; карбуй кожний свій крок, марнуй час. Бо коли ти прийдеш додому, то дізнаєшся, що твій тато не вийшов з токсичного шоку; твоя мама плаче в лікарні, а бабуся Юта — сіріша за Леонідівну. Ти нічим не зарадиш їм. І собі вже нічим не зарадиш. Тому йди повільно, любе дитя. Вбирай кожну мить. Поки твій світ не зник.”

Leave a Reply