Shopping cart

Терен і Поля

В сиву давнину, в бувальщину, а чи в небилицю, коли боги жили на землі серед древніх людей — в один погожий день народилося двійко дітей. Синьоокий Терен — син звичайних селян та золотоволоса Поля — дочка бога північного вітру Сівера. Росли й дорослішали Терен та Поля поруч. І так вони здружилися між собою з самої колиски, що і дня один без одного прожити не могли. Куди босоногий хлопчисько побіжить — туди й дівча вслід за ним летить.


Та не довго батьки тішилися своїми чадами. Темний і грізний бог-руйнівник Стрибог пішов війною проти свого брата сонцеликого Дажбога. І скликав він усіх чоловіків зі своїх поселень. І почав битву криваву, в якій загинув батько Терена. Всім серцем зненавидів Терен злого Стрибога та з малих літ жадав тільки одного — помститися за смерть батька.


Роки йшли — Поля виросла найкрасивішою дівчиною, якої від Збруча до Золотої Липи годі було знайти. А що висока та струнка була, мов тополя, той повелася говірка поміж людей:
— А хто це так солодко співа, мов соловейко?
— То Поля, — відповідали їм.
— А хто це там серед вишневого цвіту так гарно танцює?
— То Поля, — чули в одвіт.


Терен після смерті батька геть перемінився — не бігало більше по неозорих полях і лугах веселе й безтурботне хлоп’я, а лиш важко ступав мовчазний й колючий, мов їжак, парубок. І лиш Поля могла заспокоїти його нестримний норов та пекучий біль, що ятрив дитячу рану, обнімаючи лагідно своїми крилами.

— Терене, милий, чому знову очі твої сумні та вуста безмовні? — мов теплий літній вітер, прошелестіли Полині слова.
— Не до веселощів мені, ластівко моя, — обличчя юнака на мить прояснилося, як небо після довгої негоди, та враз спохмурніло, — Знову задумав братовбивчу війну триклятий Стрибог, знову його посіпаки забирають до війська чоловіків. От і моя черга прийшла йти воювати.
— Ой, лишенько, — зойкнула юна літавиця, — Що ж це він в мирі й спокої жити не може та тільки прагне невинних людей один проти одного налаштовувати?
— Не довго залишилося йому землю-матінку людською кров’ю зрошувати. Доберусь я до нього, де б він не був та й покінчу раз і назавжди з його злочинами, — Терен рвучко піднявся.
— Не пущу тебе, не пущу — навіть не проси, чуєш? — ще міцніше огорнула його крилами Поля та стала перед ним, мов стіна, — Не поспішай, коханий, зажди!
— Чого чекати, Полю, лебідко моя? Допоки, він винищить всіх навкруг? — кипіла гаряча кров, підігріта помстою.
— Я поговорю з батьком. Я впевнена, що він зможе нам зарадити. А поки, Терене, сховайся в лісі за диким полем, щоби не забрали тебе до війська.
— Я — та й ховатися? Не буде цього, Полю! Не боюсь я нікого — ні Стрибога-вбивцю, ні його поплічників!
— Знаю, мій соколе, та зроби, як я прошу. Всього лиш на два дні. Заради нас, заради нашого кохання, — слізно просила дівчина.
— Гаразд, серце моє, тільки тому, що ти просиш. Але не довше, — погодився Терен і поцілував літавицю в її золоті пасма.
— Не довше. Чекай мене через два дні на узліссі, Терене.

Влетіла Поля до своєї хатини, як вихор та й одразу до батька.
— Татечку мій рідненький, ох, як я рада, що застала тебе вдома! — кинулась на шию та й почала цілувати зморшкуваті щоки.
— Агій, доню моя люба, а що то за оказія трапилась, що ти до батька лащишся, мов теля до корови? — усміхнувся в довгі вуса старий Сівер та обійняв доньку.
— Маю прохання, до тебе, тату. Одне-єдине і вважай, що останнє. Тільки прошу тебе — вислухай та розрадь мою тугу.
— Тугу? Чому ж тобі журитися такій молодій та красивій? А ну сідай ось тутечки та й повідай, — Сівер взяв два ослінчики, сів на одного, а другий поставив проти себе.
Бентега розривала серце схвильованій Полі й не давала присісти ні на мить.
— Чи чув ти про те, що знову затіяв війну Стрибог? — вигукнула дівчина.
— Чув — чого ж не чув, — безрадісно хитнув головою Сівер.
— Чому ж ти мені цього не сказав, батьку? — обурилась Поля.
— Ти ба! А від коли це ти, доню, почала цікавитися ратною справою?
— Немає діла мені до цього. Та мого любого Терена хочуть без його волі забрати в лави стрибожської дружини, аби він вбивав подібних собі на вигоду верховного бога. Татечку, голубе мій сизокрилий, я знаю твоє добре серце та лагідну вдачу, і на колінах прошу — не допусти цього. Вбережи наш край від війни.Захисти мого коханого від лихої долі, бо як помре він на полі бою, то й мені життя більше не буде на цій землі.
Впала Поля на дерев’яну долівку, вхопила за ноги старого бога та й почала обмивати їх слізьми й своєю довгою косою. Обпекли дівочі сльози Сіверу серце, піднявся він, підвів за плечі свою доньку, та вона не ворухнулась — так й залишилась лежати долілиць. Став старий лицем до вікна, аби й самому не заплакати.
— Почув я твою просьбу, доню, і чую твоє стурбоване юне серце. Та послухай і ти мене старого. У кожного своя доля написана невидимим чорнилом в книзі життя. І її ні стерти, ні переписати. Якщо на долю Терена припало піти на війну, то інакше бути не може. І не вправі ні я, ні хтось інший це змінити.
— Але ж, тату, ти ж добре знаєш Стрибога. Попроси його...
— Стрибог знає, що робить — на те він й верховний бог, — не дав договорити дівчині Сівер, — А тобі я раджу забути Терена. Не гоже літавиці з людським сином чоломкатися. Ось скільки молодих богів, а ти вчепилась свого...
— Не смій, батьку, замовкни! — Поля звелася на ноги й стала у весь ріст, — Ні слова більше про Терена, бо відречусь від тебе і не стане більше в тебе дочки! Не тобі моїм життям жити й не тобі наказувати, кого мені кохати. Не можеш нічого змінити — кажеш? А ти хоч раз спробував... спробував зупинити цю нікому непотрібну війну? Стати наперекір Стрибогові? Хоча б єдину, наймізернішу спробу? Ні? ... Ні... Бо ви всі боягузи, тату, всі... Нікчемні посіпаки кривавого бога...
— Але доню... Полю... зачекай... — та останні Сіверині слова залишися непочутими й потонули у важкій сутінковій напівтемряві.
Поля стрімко вилетіла з хатини й майнула під самі хмари. Всю ніч лив дощ, била громовиця та стогнала хуртовина.

Як не намагався на другий день поговорити з дочкою старий Сівер, та не зронила вона до нього ані словечка. Сумно йому було на душі, проте тішив себе думкою, що вночі Поля погнівалась та й дала собі спокій. А тим часом сама дівчина все думала про свого коханого — що вона йому завтра скаже і, як зарадити їхньому горю.
Так за хатніми справами день пройшов і, коли вже небокрай запалав в багряній сонячній заграві — собаки здійняли лемент.
— Не чекав я таких високих гостей, — почувся голос Сівера знадвору, — проходьте до господи, будьте ласкаві.
У хату зайшов дебелий немолодий воїн в довгій парчевій сорочці та червоних шкіряних черевиках, на його голові вишкірялася ведмежа морда, а шкіра вбитого звіра покривала його кремезну спину. За ним переступив поріг Сівер.
— Агов, нероби, а ну нагодуйте моїх коней та дружинників. І напоїть найкращою брагою, — гаркнув гість до Сіверських слуг.
— Все буде зроблено, вельмишановний Стрибоже, не хвилюйся, — запевнив Сівер, даючи розпорядження своїм людям.
— Я ніколи не хвилююся, Сівере. Це привілей слабких, таких, як ти і твої простолюдини.
— Так, так, звісно, пробач мені старому.
— Облиш, ні до чого мені твої вибачення. Ти краще скажи, а що це за неземної краси дівчина сидить за столом та не вітається зі своїм володарем?
— Це моя донька Поля, — Сівер підійшов до столу, схопив дочку за лікоть і підвів її ближче до Стрибога, — Доню, привітайся з нашим паном.
— Ти диви, як роки скоро летять. Ніби нещодавно тільки літати вчилась, а вже ось яка красна молодиця. Тим краще — мені якраз потрібна нова жінка. Гадаю, кращої годі шукати.
— Не пан він мені і вітатися мені ні з ким, — гордо мовила Поля, дивлячись у вічі Стрибогу.
— А-ха-ха... — зареготав на всю хату верховний бог, — вона мені вже припала до серця.
Він схопив Полю за її тонкий стан та притягнув до себе. Дівчина замахнулася своєю правицею, щоби вперіщити ляпаса нахабі, але той перехопив її руку і заломив за спину. Те ж саме за мить він зробив з іншою рукою. Стрибог хижими хтивими очима пожирав беззахисну дівчину. І от коли, здавалось, що він своїми гидкими губами вчепиться в тонкі дівочі вуста, Поля смачно плюнула бузувіру межи очі.
— Вбивця, — вилетіло разом із плювком.
Допоки Стрибог втирав обличчя, літавиця вирвалась з його чіпких обіймів і кинулась до дверей. Та далеко вона не втікла — на порозі її схопила охорона Стрибога.
— Киньте її до погреба — нехай трохи остудить свій запал, а то занадто гарячим вийшло її вітання, — наказав Стрибог, наливаючи собі вина, що вже встигли принести слуги, — Ну сідай, Сівере, потеревенимо з тобою про майбутні звитяги.

А тим часом в лісі Терен місця собі не знаходив. Не втішали його ні дзвінкі переспіви мавок, ні веселі історії болотяника, ні навіть мудрий та добрий чугайстер не міг розвіяти його журбу. І от коли настав час їх побачення прийшов Терен на узлісся і став чекати. Та не прийшла його Поля ні цього ранку, ні пізніше в день. Коли вже геть повечоріло не витримав стривожений хлопець і кинувся до села. Закохане серце відчувало щось неладне.
Ще здаля було чутно ржання коней та брязкіт обладунків дружини Стрибога. “Ех, вражі сини, налетіли, мов мухи на гній. Невже я запізнився? Полю, я вже йду, потерпи кохана” — роздумував Терен. Він крадькома проповз високою травою та балками аж до двору Сівера. Біля брами палали кілька вогнищ, воїни пили квасну бражку та горлали п’яні гімни своєму богові. Терен підійшов ще ближче і помітив Сіверського конюха Посвиста, що чистив кінську збрую.
— Гей, Посвисте, друже. Це я — Терен. Не оглядайся навкруги, аби не привернути уваги цих собак. Я прямо за тобою в траві, — півголосом мовив Терен.
— Ох, брате, вчасно ти дременув. Всіх мужиків стрибожі прихвосні забрали до війська. Одного тебе не могли знайти. Стрибог злий, мов чорт. Чого ж ти повернувся, Терене?
— Не міг я не повернутися, не міг кохану свою кинути напризволяще. Чи не знаєш ти де вона і що з нею?
— Повідали мені кухарки, що не захотіла твоя Поля віддатися Стрибогові за дружину та осипала окаянного прокльонами з ніг до голови. А за це він посадив її в погріб.
— Виродок поганський, я йому... — Терен стримав свою лють і знову звернувся до Посвиста, — брате, твоя допомога мені потрібна. Хочу визволити свою кохану з неволі й тікати з нею геть світ заочі. Та на своїй двох ми далеко не подінемося...
— Я зрозумів тебе, Терене. Ще кілька діжок з брагою викочу я цим ненажерам, а як вони добре налигаються та й поснуть, то залишу тобі найліпшого коня біля задньої брами. Далі вже справа за тобою, Терене.
— Дякую, тобі Посвисте, повік не забуду твоє доброти!
Попрощавшись з конюхом, Терен заховався під дубовим пеньком та чекав слушної нагоди. Як тільки останні дружинники захропіли, мов кнурі — вийшов парубок зі свого сховку. Біля погреба лежало двоє охоронців.
— Полю, серденько моє, ти тут? — прошепотів в темряву Терен.
— Терене, милий, рідний, дорогий ти прийшов за мною? — з пітьми виринуло знайоме миле обличчя.
— Так, так, моя ластівко, і я більше ніколи тебе не покину! — він цілував кожен клаптик тіла своєї коханої, — та нам потрібно поспішати.
Вони вибралися з темного підземелля. Навкруги було тихо, стражники так само лежали біля входу в погріб.
— Вони так міцно сплять? — здивувалася Поля.
— Так, вічним сном, — відповів Терен, ховаючи закривавлений ніж за пояс.
Посвист дотримав свого слова — біля задньої брами стояв вороний жеребець. Вони сіли на коня і попрямували в бік прадавнього лісу.
Не мало, не довго вони скакали, як почули позаду себе погоню. Земля стугоніла від сотень копит, повітря розривав гавкіт безлічі собак, та гучніше всіх було чути громовий голос Стрибога. І раптом... Жалібно задзвеніла тятива лука і полетіла влучно пущена стріла, за нею ще одна, і ще, і ще... Кілька влучили в коня, та й упав той без духу посеред дикого поля. Прикрила літавиця своїми міцними крилами коханого, розбились стріли об них та впали зламані на землю.— Тікаймо! — гукнув Терен коханій.
Поля усміхнулась та впала в обійми наляканого хлопця. Не всі стріли змогла відбити дівчина, одна з них вп’ялась гострим вістрям в її спину. Тіло дівчини  обм’якло, зблідло миле личко, побіліли губи.
— Які красиві в тебе сині очі, коханий мій Терене! Як я кохаю тебе, мій соколе ненаглядний! І буду кохати вічно!
— І я кохатиму тебе завжди, моя єдина Полю! Потерпи ще трішки. До лісу залишилось зовсім небагато. Там наш порятунок.
Піднявся Терен в повний ріст, взяв Полю на руки, легку, мов пір’їнку. І побіг в бік стародавнього лісу. Ще одна стріла пущена тією ж рукою ненависного Стрибога влучила в широкі плечі юнака. Впав Терен з коханою на руках посеред безкрайого поля.
Побачив старий Сівер, що лиха наробив Стрибог, та й зрештою, опам’ятався. Пустив зі своєї сивої бороди густого туману та накрив ним всеньке поле, на якому в обіймах лежали двоє закоханих. Закрив Сівер їх від очей розгніваного Стрибога. А коли туман розсіявся, то до того голе поле буйно поросло колючими кущами, що вродили темно-синіми ягідками, а навкруг нього височіли стрункі тополі, наче оберігаючи терен від лихих вітрів.
Ще дужче розлютився Стрибог від свого безсилля перед міцним коханням двох юних сердець і злетів нестримним буревієм в небо. Та й ніхто його більше ніколи не бачив. 
З тих пір перестали боги жити серед людей. А можливо й ні. Хтозна. А через дуже багато років поселилися на березі річки Серет нові люди і назвали вони своє місто Тернопіль, а місцину, де за легендою досі живе хоробрий парубок Терен та літає чарівна літавиця Поля — Топільче.

 

Leave a Reply