Щоденник писаря

9 січня 1765 р. Неділя. Я вирішив вести щоденник, де буду записувати різні події з мого життя. Не знаю, чи буде його хтось читати, але я все таки розкажу трохи про себе: мене звати Любомир, і я сільський писар. Народився в селі Чорнохрист, прожив тут все своє життя, і не планую нічого змінювати. Наше село є одним із найкращих в Україні: у нас завжди пишний врожай, хвороби проходять нас стороною, всі дружні, без катастроф. Хоча минулий рік видався трохи невдалим, і з їжею були проблеми, що в свою чергу породжувало спори, але це було не критично, і я впевнений, що цей рік буде в рази кращим. Як я вже казав, працюю писарем. Робота мене влаштовує, гроші платять непогані, живу в достатку, гріх на щось жалітись. Жінки немає, так як не бачу потреби, друзів теж небагато, а якщо бути точним, то всього один. І то, він вже мертвий. У неділю буде рік, як він помер себе, але не про сумне.


Тепер же розкажу про свій день:
Оскільки сьогодні неділя, то я з самого ранку пішов у церкву. Не відмітити прекрасну погоду я просто не можу собі дозволити: все покрите білим покривалом із снігу, що встиг випасти за ніч. Воно покриває усю землю, не даючи їй замерзнути. А це би і сталось, тому що на дворі дуже холодно, хоча сонце показало себе, і його промені трошки зігрівають. Добре, що я вчора наколов дров, і мені є чим топити піч.


Я живу біля лісу, і мені потрібно трохи пройтись в ньому, щоб попасти в село. Завдяки цьому я зміг насолодитись красою зимового лісу. Було відчуття, що я попав у якусь казку, так це було красиво: вічно зелені ялини були покриті білосніжною плівою, кущів зовсім не було видно за височенним шаром снігу. Сонячні промені ж відблискували від снігу, роблячи його кольоровим, і це виглядало просто фантастично.


Щось мене понесло. Так ось, по дорозі до церкви я проходив біля базару, де стоїть стара покинута будівля. То до чого я це: коли я проходив біля неї, то мені здалось, що між щілиною в дошках я побачив чийсь силует. Я, звісно, вважаю, що мені просто здалось, але на всякий випадок перехрестився від гріха подалі.
Дальше я пішов на службу. Відстоявши її, прийшов додому, і весь день читав книгу. Ось і все.

Сьогодні 10 січня. Понеділок. Мені здається, що за мною хтось стежить.
Це почалось із самого ранку: як тільки я прокинувся, то відчув, що щось не так, але не приділив цьому уваги, і займався рутинними справами: умився, розпалив піч, приготував сніданок, поїв, вдівся, і пішов на роботу.
Уже по дорозі відчуття тривожності почало зростати до такого рівня, що я просто не міг його ігнорувати. Здавалось, ніби хтось наступає мені на п’яти, куди б я не пішов. Я зміг себе переконати, що це розігралась моя уява, і тому старався ігнорувати тривожні знаки, що подає мені моє 6 почуття.


Прийшовши на роботу, я зразу зайняв своє місце, і спокійно писав би, якби не клята тривожність. Я не міг сконцентруватись від слова зовсім. і чим більше бачу проходило, тим гірше ставало. Бувало, що мені вдавалось відволіктись, переконати себе, що це просто моя фантазія, але це допомагало не на довго. Помітивши мій стан, коли я реагував на мінімальний шум, оглядався по сторонам кожні декілька секунд, без змоги сконцентруватись, мене відправили додому, щоб я відіспався, і прийшов до тями.


Коли я виходив, то мені здалось, ніби вони сміялись з мене. Напевно це моя фантазія розігралась знову, або я просто не почув жарт, який і викликав цю реакцію.


По дорозі я побачив, як люди вже збираються на ярмарку, яка з себе представляє круглу площу, по краям яких розташовані палатки з різноманітними товарами. Ще недалеко тут знаходиться покинута будівля. Людей тут доволі багато, так як до нас приходять із сусідніх сіл. Наскільки я знаю, ярмарка буде проводитись весь тиждень, так як в Неділю велике свято: день Молитов до Бога, коли Бог вислуховує усі наші молитви, і прислухається до них, чи щось таке. Я не дуже розбираюсь у святах, але я відволікся.


Прийшовши до місця призначення, я в першу чергу потягнувся до мого щоденника, щоб поділитись із ним моїми тривогами, з надією, що від цього мені стане краще. Напевно я просто перепрацював, і мені потрібен відпочинок. Тим більше скоро рік, як мій найкращий друг покинув цей світ, і спогади про нього, та розуміння, що він помер, могли й викликати цю тривогу, і ось тепер здається всяке. Зустрінемось завтра.

11 січня, Вівторок. Сьогоднішній день почався ще гірше за вчорашній. Через тривожність я не виспався нормально. І вона так і не припинилась, тому з самого ранку мене можна було прийняти за ходячого мерця. Але я все таки зібрався з силами, поїв, умився, вдівся, і пішов на роботу.


По дорозі люди почали озиратись на мене. Напевно вважають, що я хворий, і, можливо, можу їх заразити. Ніхто так і не запитав, як я себе почуваю. А цим часом мій стан погіршувався, і мені почав виднітись час від часу чорний силует розміром із кота. Куди б я не пішов, він увесь час переслідував мене.

Коли я прийшов на роботу, то всі були збентежені моїм станом. До мене ніхто і на метр підходити не хотів. Але все таки мені сказали йти додому, і не вертатись, поки я не одужаю. Хоч щось мене радує — нарешті відпочину на славу.


Ідучи додому, я все частіше почав помічати цей чорний силует, тому вирішив зайти на ярмарку, щоб відволіктись, і заодно купити продуктів додому, і можливо якусь дрібничку.


Поки я роздивлявся товари, відчуття, що хтось пильно наглядає за мною не пропадало. На секунду, мій погляд направився на покинуту будівлю. На вигляд це стара дерев’яна хата. Вікна забиті дошками, але не міцно, і є відчуття, що вони можуть відвалитись у будь-який момент. Сама хата теж збудована з дерева, і виглядає не дуже надійно. Дошки потріскані, у деяких місцях вже почали гнити. Стріха ж була солом’яна, і в ній виднілись діри.
Так ось, подивившись у щілину між дошками, якими було забите вікно, мені здалося, що я зустрівся із кимось поглядом. Ніби на секунду я побачив криваво червоні очі, що зникли в ту ж секунду, як я їх помітив. Було прийняте рішення чим по швидше відправитись додому.


І ось, я дома, пишу цю замітку, щоб хоч на короткий період часу від цього всього відволіктися. До речі, на ярмарці собі дещо купив: продуктів, чорнил і красиве гусяче перо, тому що раніше я використовував з якоїсь невідомої пташки, що знайшов літом, поки гуляв. А тепер ось маю красивий інструмент, і це дає мені відволіктись хоч на секунду, і робить легше на душі.


На секунду мені здалось, що щось сидить на моєму лівому плечі. Коли ж я повернув голову, щоб подивитись, що це, то побачив тільки зникаючий чорний силует. Спокійної ночі.

12 січня, Середа. Я прокинувся посеред ночі, і бачив дивний сон. Щоб його не забути, було вирішено все записати. Так ось, що мені снилось:
Я стою біля покинутої будівлі. Із моїх грудей видніється ланцюг, і веде він у хату. По трохи він починає натягуватись, змушуючи піти всередину. Двері були розбиті, тому увійти не було проблемою. Всередині мене чекала тільки пітьма, тому я йшов туди, куди тягнеться ланцюг. Він привів мене у кімнату, де було хоч щось видно. І перше, що я побачив — це була дивна ікона, на якій був зображений лік Божий, який був ніби розділений на дві частини: права, де було все зображено в максимально світлих кольорах, я би навіть сказав виключно в білих, і ліва сторона, де зображення було чорним, і виділялись лише контури, які давали зрозуміти, що ж зображено. І саме до цієї сторони вів мій ланцюг. Він ніби входив у ікону, і було відчуття, що з іншої сторони хтось тягнув ланцюг на себе.


Не зразу звернувши увагу, я побачив, що справа від ікони знаходився саме той силует, що переслідує мене останні 2 дні. Але на цей раз можна було його роздивитись: це була істота розміром із кота. Вона була вся покрита чорним хутром. Хоч у неї були людські риси, але я міг точно сказати, що це — дикий звір. Про це говорила усмішка: в ній виднілось вже божевілля цієї істоти. У роті ж виднілись білосніжні ікла, які були готові розірвати мою горлянку в будь-яку мить, як і його кігті, які виглядали в точності, як у дикої тварини. Ще з його особливостей були рога. На кінці вони були червоними, і плавно переходили в чорний, на своїй основі зливаючись із хутром. Ще я не можу відмітити його очі кольору крові. В них так і виднілось бажання вбити мене.
Наші з ним погляди зустрілись. Я навіть зараз відчуваю той страх, що пробудили в мене його очі. Це була секунда, за яку я зрозумів, що ця істота готова накинутись на мене в будь-яку мить, і розірвати на шматки, але щось її здержувало. У наступну секунду я прокинувся.


Ось такий сон. Мене ще досі трясе від страху, хоч вже не так сильно. Перші секунди після того, як прокинувся, я не міг нормально думати, а просто скрутився калачиком, як кіт, і намагався заспокоїтись. Да і після того, як ось це описав, і від розуміння, що всього лише це сон – стало краще. Піду спати.


Ось і закінчується день, і мені належить розказати, що сьогодні сталось. По порядку:
Зранку я вирішив сходити до лікаря, щоб він сказав, що зі мною твориться. Все одно більше немає варіантів, куди йти. Так, зробивши всі справи, я направився до його дому. Почував я себе просто жахливо, і мав відповідний вигляд. Сили по трохи покидали мене, і здавалося, що вже скоро мені буде важко стояти на ногах, не то що ходити. І тепер я впевнений, що вчора мені не здалося, і я бачив у тій будівлі чийсь погляд. Тепер ці очі переслідують мене. Здавалося, що скоро у мене остаточно поїде дах. Не знаючи, чи наяву це все, чи просто моя фантазія знущається над мною, я все таки зібрався з силами, і прийшов до доктора.


Лікар мене оглянув, задав декілька питань, і сказав, що я здоровий, і це просто перевтома, і мені тре відпочити. Ще приказав пити якусь трав’яну настоянку кожний вечір та ранок. Я намагався його переконати, що зі мною щось не так, і можливо у мене їде дах, але лікар не слухав, і запевнював, що все нормально, і скоро це пройде. Так, нічого не взнавши, і получивши якусь дивну настоянку, я вже був готовий відправитись додому, як по дорозі вирішив зайти на кладовище. Мені все ще виднілись ці диявольські очі, але я просто не звертав уваги.
Прийшовши до могили Андрія, мого найкращого друга, я почав йому все розказувати. Хоч це і безглуздо, але якщо мені комусь висказатися про свої проблеми, то стане краще, навіть якщо цей хтось буде закопаним у землю-матінку мерцем. Та і я чув, що мертві чують те, що говорять їм біля їх могили.


Мій переслідувач все ще наглядав за мною, час від часу показуючись мені на очі. Я намагався не звертати уваги, але не міг цього зробити. У один момент, не витримавши, з мого рота вирвався крик. Я не контролював себе у цей момент. Секунда, друга, і я мій погляд переходить на могилу друга, на якій сидить істота з мого сну. Вона усміхається, і просто дивиться на мене. І тут це створіння починає сміятись, точніше насміхатись над мною. Я впевнений у цьому. На секунду я моргнув, і коли я розплющив очі, він уже зник, але його сміх ще був чути в моїй голові.


Ще трохи постоявши біля могили мого друга, я направився додому. Поки я йшов, то дещо згадав: в останні свої дні Андрій теж почав сходити з розуму. У кінці кінців, він покінчив із життям самогубством. Чи є шанс, що з ним відбувалось те ж саме, що і зі мною зараз, і мене теж чекає така ж доля? Чи вже близько моя смерть?
Я не хочу помирати! Я прожив занадто мало, ще не зробив усього що хотів. Насправді, я дуже хочу знайти свою любов, але в мене це не виходить, і я просто виправдовуюсь. Я не хочу померти один! Не хочу, щоб після моєї смерті ніхто мене не згадував. Не хочу відійтив той світ ніколи не любивши, і не бувши любимим!
Ладно, немає сенсу думати і гадати, краще діяти! Випивши дома настіянку, мені стало в рази краще. Значить лікар знає, що зі мною, але не хоче казати. Тому розізнаю все сам. Спокійної ночі.

13 січня, Середа. Сьогодні був насичений, і просто жахливий день. Я тримаюсь тільки завдяки цьому щоденнику. Розкажу все по порядку:
Я прокинувся, і зразу прийняв цю настоянку. Після нею я відчуваю себе в рази краще, правда все одно був схожий на ходячого мерця. Після цього зробив рутинні справи, насолоджуючись почуттям самотності, мені його не вистачало останні дні.


Так ось, зібравшись, я пішов до нашої бібліотеки. Хоча як бібліотеки, просто один чоловік дає людям читати книги з його великої колекції, і не бере за це плату. Він приймає гроші, просто це не є обов’язково.


Там, шукаючи якісь книги по медицині, я випадково натрапив на книгу по міфології. Не знаю чому, але вона мене зацікавила, і я вирішив її трохи погортати. У ній я побачив один малюнок, який шокував мене. На ньому було зображене створіння, яке я бачив у сні, і яке переслідує мене останні декілька днів. Знизу була приписка :‘’біс’’, і все. Сторінка з описом цієї істоти була вирвана.


З цією крихтою інформації я вирішив сходити до нашої ворожки. Взявши цю книгу, я пішов до неї, в надії нарешті розплутати цей клубок тайн.


По дорозі я почав відчувати наростаючу слабкість, і помічати криваво червоні очі. Він знову мене переслідував, але це мене не зупинило.


Прийшовши до неї, мною було помічено, що тут щось не так. Я вже приходив до неї, але тоді не помітив цього. А ще мій переслідувач знову не наглядає за мною. Від цього мені стало спокійно, і я був впевнений, що тут безпечно. Даремно


Коли я увійшов у гостину, ворожка зразу запропонувала присісти навпроти неї. Нас розділяв невеликий дерев’яний стіл. Сама ж кімната була невелика: крім стола в ній ще були полички з всякими травами, кігтями тварин, їх зубами і іншими кістками, ще були якісь талісмани, зілля.


Присівши, я зразу перейшов до діла, і розказав їй про все: про біса, сон, про Андрія, настойку, що дав доктор. Ворожка сказала, що мені потрібно положити руки на кулю, що стояла на столі, на що получила відповідь, у якій я попросив для початку пояснити, що зі мною відбувається. На це ворожка сказала, що все потім розкаже, а зараз мені потрібно дотримуватись її вказівок.


Коли я получив руки на кулю, вона сказала мені закрити очі, і прокрутити той сон у своїй голові. І тут, у тьмі, пронеслись образи: дім, ланцюг, пітьма, світло, ікона, біс. Згадавши, як наші погляди з цим створінням зустрілись, я розплющив очі, але все ще бачив його. Біс дивився мені прямо в очі. У наступній секунді сталось те, чого ні я, ні ворожка не очікували: шар розлетівся на маленькі шматочки, які полетіли по всій кімнаті. Мене відкинуло в сторону. Коли я піднявся на ноги, то побачив, що ворожка лежить на животі, і не рухається. Підійшовши до неї, і перевернувши її на спину, перше, що я помітив – це була калюжа крові. Один з шматків кулі попав їй прямо у серце. Подивившись у її скляні очі, я побачив, що в них не було життя. Тільки моє лице. Усю цю картину доповнював сміх біса. Я застиг, без змоги рухатись. Мене нічого не сковувало, я просто не міг. У моїй голові не було думок, я просто намагався зрозуміти, що тут відбувається, і сподівався, що це все сон.


Коли я прийшов у себе, то помітив, що всі мої руки в крові ворожки. У ту ж секунду з моєї горлянки роздався крик, і, відкинувши труп ворожки в сторону, я з жахом зірвався з місця, і просто побіг додому..
І ось так, прибігши додому, і вистрибнувши на ліжко, я просто тремтів від жаху. Біс увесь цей час не відставав, заставляючи цим самим слухати його божевільний сміх. Але я не думав про це, чи про ворожку, яка загинула на моїх очах, чи про біса, що не може замовкнути хоч на секунду. У моїх думках була пустота. Я заснув.
Проснувшись, і зрозумівши, що вище описані події не є сном, я випив настойку, що дав лікар, і нарешті тишина, і сів за щоденник. У мене немає ідей, що робити далі. Через мене загинула людина, я можу померти в будь-яку секунду. Що ж робити?


А може, ну його? Якщо вже вмерти, то від своїх рук. І все це закінчиться нарешті…
Але ні, я не здаватимусь, і здолаю це прокляття, що нависає над мною! А якщо мені вже і судилось померти, то зроблю це з гордістю, і в боротьбі за своє життя, так як воно тільки одне, щоб його так просто обривати. Тому завтра схожу в обитель Божу – церкву, де мені мають допомогти. Якщо вже і там я не знайду спасіння, або хоча б відповідей, то я і не знаю, що робити.

14 січня. Четвер. І хоч уже п’ятниця, але я повинен записати всі події, що сталося вчора. Тому почну по порядку:
Прокинувшись, я зразу зібрався, і побіг у церкву, забувши прийняти лікарство. Взявши з собою трохи солі, я вийшов із дому, і як тільки це побачив мій переслідувач, він одразу накинувся на мене, та застрибнув на ліве плече. Я ж на цю дію відповів моментально, і кинув у нього жменю солі. Його це злякало, і біс побіг геть.
Я біг зі всіх сил, і в цей момент у мене була лише одна ціль – і це церква. І продовжувалось би так і дальше, якби не те, що я побачив. А якщо точніше, то та, хто встала перед моїм поглядом: це була ворожка – жива і здорова. Я не міг повірити своїм очам. Але потрібно мені було звести погляд всього на секунду, як вона зникла. І я точно знаю, що мені не здалось. Але вирішив, що краще піти в церкву – там ця вся нечиста сила не має до мене дотягнутись.


І так, не розуміючи, що реально, а що ні, я продовжив свій шлях. Мій вірний переслідувач вже був тут як тут, і навіть не думав відставати. Бачив його тільки я, як і чув цей сміх, який по трохи зводив мене із розуму. Я все ще боявся, і що казати, досі його боюсь, але це не зупиняло мене.


Коли ж я прибув до місця призначення, то служба якраз починалась. Розкажу трохи про нашу церкву: це проста дерев’яна будівля. Її легко було б сплутати з жилою хатою, якби не хрест, що видніється на даху. Всередині ж ця будівля виглядає таким чином: посередині знаходиться дерев’яний хрест висотою з двох людей, і прикрашений візерунками, сенс яких я не знаю. Біля нього знаходиться невеличка сцена, з якої попи читають проповіді, та на якій співає хор. Навколо неї знаходяться такі ж хрести, як той, що посередині будівлі, але вже у висоту з одну людину, і біля них знаходяться місця, де люди сповідаються.


Так ось, захожу в церкву, і помічаю, як на секунду всі попи зустрічають мене поглядом. Я не приділив цьому увагу, а ось те, що біс з легкістю зайшов у церкву, обитель Божу, мене дуже здивувало. Але я не хотів довго про це думати, і пішов до головного попа. Біс почав сміятись ще голосніше. Привернувши його увагу, і відійшовши з ним у куток, де нас ніхто не підслухає, та все розказав: про біса, про гадалку, про дивний сон, навіть про настойку. Мій переслідувач сміявся все сильніше та сильніше. Послухавши мене, піп зробив те, чого я не очікував: служитель Божий, який несе його волю, і повинен допомагати людям, просто взяв, і розсміявся на всю церкву. Я не зразу цього зрозумів, а коли прийшов до тями, то він вже розказував мою історію всім. Спочатку сміятись почали попи, а за ними і прості люди. Я не міг у це повірити: над мною насміхалось усе село, увесь Чорнохрист. Такого я і не міг уявити в найгіршому своєму кошмарі, а це все наяву. Але найголосніше сміялись не вони, ні. Найголосніше реготав мій переслідувач. Я відчував, як вся ця ситуація приносить йому задоволення, ніби сенс його життя – це мої страждання.


Не витримавши це, я зі всіх ніг помчав додому. Навіть зараз важко віриться в те, що це все на яву. Я намагався проснутись, але це було безкорисно. На половині шляху я подивися на покинуту будівлю біля ринку, і тут мене ніби вдарила блискавка. Як я не розумів цього раніше? Все веде до цієї будівлі: вперше я помітив, що за мною стежать, коли подивився на цю хату, сон, погляд біса, який я вперше побачив саме із цієї хати. І мною було рішення зайти всередину. Якраз мого переслідувача ніде не було видно. Двері були забиті, на відміну від сну. Я вирішив просто їх вибити, що й зробив.


Всередині мене чекала пітьма, але десь в її кінці виднілось світло. Дійшовши до нього, я зайшов у кімнату, де на підвіконні стояла свічка, а біля неї сидів біс. На його лиці виднілась божевільна посмішка, а його криваво червоні очі все ще вселяють жах. Наші з ним погляди зустрілись, і я втратив свідомість.

15 січня. П’ятниця. Прокинувся я вже сьогодні. Прийшовши в свідомість, перше що я подумав: ‘’Вся ця ситуація – це просто кошмар.’’ Я прокинувся в своєму ліжку, а не на підлозі, тому моїй радості не було межі. Але як швидко вона з’явилась, так і швидко на її зміну прийшли розчарування і відчай. Це було не моє ліжко, а лікаря, який сидів поряд, і щось записував. Як тільки він помітив, що я прокинувся, наказав випити настоянку з трав, щоб біс не з’явився ближчим часом. Зробивши це, я почав розпитувати його про цю всю ситуацію, і зв’язок лікаря з нею. Він же в свою чергу відмовився відповідати, і сказав, що якщо хочу взнати відповіді на свої питання, то мені потрібно прийти в покинуту будівлю завтра ввечері. Після цього він мене випроводив, нічого більше не сказавши.


Хто же він, як він з цим усім зв’язаний? Чи можу я йому довіряти, чи є він моїм союзником, чи навпаки – ворогом? Відповіді на ці питання мені потрібно зараз знайти, або як мінімум на частину з них.
Я довго розмірковував, чи варто мені його слухати. І все таки вирішив, що піду. Мені вже немає, що втрачати, так що я хочу получити відповіді на всі мої питання, навіть якщо це буде вартувати мені життя. А зараз у мене є одна радість – я все таки не божевільний. Але вона меркне на фоні того відчаю і суму, що я відчуваю. Я втратив усе: друга, роботу, повагу від людей, глузд. Мене всі вважають божевільним, я не знаю, що робити дальше. Тому мені все рівно, що зі мною стане, але я найду відповіді, докопаюсь до істини, і взнаю, що сталось із Андрієм рік назад. А зараз піду спати, я повністю вимотаний.

16 січня. Субота. Уже вечір, і мені потрібно йти. Я не знаю, чи вернусь живий, і навіть чи знайду так бажанні мною відповіді, але якщо не рискну, то точно буду жаліти до кінця життя. І не важливо, продовжиться воно один день, чи десять. Тому прощай мій щоденник. Ти єдине, що було зі мною ці дні, і не давало остаточно зійти з розуму. І прощай любий читач. Я не знаю, чи хтось це колись прочитає, але якщо така людина знайдеться, то знай: не важливо хто ти, звідки, і коли ти це читаєш, дякую, що прочитав мій щоденник. Думка про те, що хтось це прочитає робила мене не таким самотнім останні дні. Бувай!


Привіт, я повернувся живим. Я вже зібрався з духом, і готовий повідати, що ж мене чекало в покинутій будівлі цього вечора:
Прийшовши, я помітив, що двері були відчинені, а в середині не було звичної для цієї хати пітьми, а горіло світло. Зібравшись із духом, я увійшов в коридор, і напрямився до кімнати, яка мені снилась, і де я недавно зустрів біса. Там мене вже чекали люди в масках. Серед них я впізнав голову села, ‘’бібліотекара’’ і доктора, через якого я туди прийшов. Вони запропонували мені присісти, так як нас чекала довга розмова, і я не відказався.


Що ж, почнем по порядку. Напишу все коротко і по змісту, так як у мене вже немає сил. Для початку вони представились давнім культом язичників, що поклоняються Чорнобогу – стародавньому богу нещастя. Через переслідування таких культів після хрещення Русі, вони замаскувалися під християн, все одно поклоняючись Чорнобогу. Як вони мені сказали – це село є таким ‘’прекрасним’’ завдяки цьому злому богу, і якщо відвернутися від нього, то все розвалиться, і села Чорнохрист не буде існувати. Дальше вони вирішили поділитись тим, що зі мною твориться: як я зрозумів, кожен рік вони приносять особливу жертву для свого бога. У чому сенс: при звичайному жертвоприношенні Чорнобог отримує лише частину душі людини. А завдяки особливому обряду, що проводиться приблизно 1 тиждень, можливо подати повну душу, що дає богу нещастя в рази більше сили, і він в свою чергу благословляє землі, де цю жертву принесли, помічаючи так територію. Якщо ж з часом люди перестануть приносити йому цілі душі людей він прокляне ці землі, і їх будуть чекати великі нещастя. І ось, цього року такою особливою жертвою став я, хоча чому саме вони не сказали. Як я і догадувався, минулого року це був Андрій. Дальше вони розказали, що буде дальше: завтра я помру, і моя душа буде дарована Чорнобогу, а моє тіло займе біс, що весь цей час переслідував мене, вивчаючи мій характер, поведінку. Це ж сталося з монашкою: в її тіло вселився біс, щоб не визвати лишньої паніки в людей.


Культисти не знають, що мене чекає після смерті, і їх це не хвилює. Вирішивши, що більше мені знати не треба, вони вже хотіли мене зв’язати. Я звісно почав чинити опір, на що мені намагались пояснити, що в цьому немає сенсу, і в кінці кінців я все одно помру. А так хоч не розкажу лишнього, хоч ніхто і не повірить божевільному, який бачив біса. Але я не слухав нікого, я намагався переварити всю інформацію, що мені дали, а тіло рухалось саме по собі. Ця ситуація вже переходила в бійку, і один із культистів побіг на мене з ножом. І тут я ухиляюсь від удару, хватаю його за руку, відбираю ніж, і легким рухом руки протикаю нападаючому серце. І тут я розумію, що не керую своїм тілом, і бачу на лівому плечі біса, якого ця ситуація тільки й робить, що смішить. Коли я отримую контроль над тілом, то якимись дивом зміг втекти, поки всі не могли повірити в те, що я вбив одного із їх товариша.
І ось, я дома, мої руки в крові, на моєму лівому плечі сидить, і сміється біс, а я вже і не знаю, що думати. У мене просто немає сил на хоч щось. Сподіваюсь, що це просто кошмар, і я скоро прокинусь.

17 січня 1765 року. Неділя. Ось і пройшла ніч, і я прокинувся. Нажаль, все це на яву. І що мені тепер робити? Думай, думай, думай.
А ось якщо задуматись, то чому в тіло Андрія не вселився біс, та і помер він від самогубства? Це рідкісне явище для нашого села, що означає, що для нас, жертв, смерть має бути інакшою. Да і рік цей був не такий ‘’ідеальний’’, як усі інші. А що, якщо мій друг не захотів із цим всім миритись, і покінчив із собою, зірвавши ритуал? Можливо тоді все не так очевидно, і в мене є вибір. Але який: померти, щоб всі жили щасливо, але самому страждати, чи вбити себе, прирікаючи усіх жителів цього села на страждання?
Чому це сталося зі мною? Я не хочу помирати! Не хочу, чуєте мене?
Біс не може заткнутись.


Пройшло ще декілька годин. Уже обід, і я не знаю, коли ті кляті культисти прийдуть по мою душу, тому немає часу на роздуми, і мені потрібно обрати між вже існуючими двома варіантами. І я виберу віддати себе в жертву. Все таки не можу ж я прирікати всіх моїх знайомих на страждання, навіть якщо мені потрібно буде віддати свою душу. Потрібно поступити по людськи. Мені здається, що кожен із них поступив би так само…


Ні! Вони цього не заслуговують! Вони знущались над мною, глузували з мене, коли в мене були серйозні проблеми, навіть не намагались допомогти, чи хоча б взнати, що зі мною. Це не люди, а егоїстичні тварі! Вони думають лише про себе. Вони забрали у мене все: друга, спокій, щастя, а тепер хочуть і відняти моє життя. Ці істоти ніколи не пішли б на жертву заради інших. Та і багато, хто з них знає, що тут відбувається, але не хочуть нічого змінювати. Да і що це за щастя таке, якщо воно будується на кістках? Чому я повинен страждати, щоб інші жили в своєму фальшивому ідеальному світі? Чому Андрій був повинен страждати? Чому інші люди, які живуть у цьому селі, і не заслуговують цього будуть повинні пройти через це все? Ні, я не допущу, щоб це продовжувалось. Я не хочу помирати, це правда, але якщо мені і судилося сьогодні покинути цей світ, то краще я зроблю це від своїх рук, і зроблю так, щоб це ‘’ідеальне’’ село, ідеальність якого тримається на чужих життях, перестало існувати. Можливо, це нічого не змінить, і на наступний рік вони знайдуть нову жертву. Але який сенс гадати, не пробуючи? Тому сьогодні я закінчу своє життя. І знаєте що? Це смішно. Я сміюсь. Не від горя, і не від того, що в мене поїхав дах, ні. Просто дійсно смішно, коли ситуація під твоїм контролем, і всі плани твого ворога підуть коту під хвіст завдяки твоїм діям. Тому зараз я сміюсь разом із бісом в унісон. Тепер я його розумію. Він не насміхався над мною, просто вся ця ситуація – один великий анекдот!


Прощай, любий читач, сподіваюсь, що якщо це кляте село Чорнохрист ще існує, то ти зробиш усе, аби його знищити.