Shopping cart

Вишукана обкладинка

1
Мері доїдала свою приторну панакоту. Вона не надто любила десерти, особливо перед полуднем. Але сьогодні вирішила побалувати себе. Тим більше, що нагода пасувала: Мері нарешті здала статтю редактору.
– Ну невже вчасно? – Добродушно кпинила з неї місіс Редіярд. – Завжди б так, Мері.
– Якби ж то. Свіжих тем немає?
– Завтра мають бути. Я тобі зателефоную, ти ж у мене перша на черзі.
Мері посміхнулася у відповідь і пішла. А через годину вже смакувала десерт у “Дрібці цукру”.
Ту назву вона ніколи не розуміла. Для кафе, у якому більша частина прибутку йде від десертів, вона була, скажімо, брехливою. Але панакота була надзвичайною, хоч Мері й змушена була переступити через себе, аби її замовити, та ще й розбавляти солодкий післясмак чашкою еспресо.


Дівчина любила спостерігати за людьми. Це допомагало краще їх розуміти. Навпроти сидів ділового виду дядько, Мері дала йому ім’я Кларк. Його краватка явно висіла навиворіт, а комір сорочки трохи скособочився. Сам дядько їв хутко, здається, чорничний пиріг, та й взагалі кудись поспішав. Мері припустила, що він – офісний працівник якоїсь великої компанії, можливо, “Амазон” або “ФедЕкс”, тож часу на обід мав обмаль. Бос у дядька, мабуть, суворий і не терпить запізнень, тому його підлеглі отак напихаються на льоту, а потім мають купу проблем із травленням.


А он біля стіни сидять хлопець та дівчина, явно парочка. Чомусь Мері назвала його Едмундом, а її Сарою. Ед не поспішаючи наминав тірамісу з лимонадом (як таке можна поєднувати?), а Сара ображено їла чизкейк. Щось висіло між ними, і Мері припустила, що Ед чимось завинив перед дівчиною. Мабуть, забув привітати її з маленькою річницею, а Сара образилася, тож довелося запросити її на десерт. Хоч і не планував витрачати гроші, Ед був готовий на все, аби лиш вона перестала дутися. І Сара перестане, адже сита дівчина – добра дівчина.


А справа від Мері сидів батько з донькою. Батько сидів, не приховуючи свого вдоволення. Мабуть, донечка, хай буде Софі, чудово склала важливий іспит. І не має значення, що він нічого не вирішує, адже їй не більше семи, а важливим іспитом могла бути проста проміжна контрольна. Але батько пишався всіма її успіхами, бо вона, мабуть, єдина, хто у нього є. Чомусь у говові Мері образ самотнього батька будувала прибилизно таким, яким і був той батько: вічна підтримка для неї.


І таких відвідувачів було чимало, кожен ніс свою історію, яку хтось, може, і дізнається, а може, і ні. Мері саме збиралася підводитися, коли до “Дрібки” зайшов він: високий, худорлявий, темноволосий, в окулярах для зору від “Ray Ben”. У голові дівчини одразу зринуло ім’я Бен. Бенджамін, мабуть, він любив саме повний варіант свого імені. Хлопець мав на вигляд не більше двадцяти п’яти років, але міг бути і набагато молодшим. Цей ріст міг надурити Мері.


Бенджамін підійшов до стійки і щось пробурмотів. Мабуть, замовив кілька еклерів, але щоб шоколадного топінгу було якнайменше, бо у нього може бути алергія. Через хвилину офіціант підійшов до нього і щось промовив, від чого Бенджамін спохмурнів і розвернувся до виходу. Лише зараз Мері помітила, що з його лівої руки йде кров.
Бенджамін вже був у дверях, коли з його кишені щось випало, і, не помітивши цього, хлопець пішов далі. Мері мов струмом вдарило: вона підскочила зі свого крісла, кинула тридцять доларів на стіл і підбігла до предмету, що випав. То була металева запальничка з гравіюванням “Хай горить”. Мері сама колись палила, тож знала ціну таким предметам. Не довго думаючи, дівчина вийшла з “Дрібки” і пішла за Бенджаміном.


Хлопець йшов доволі швидко, скидалося на те, що він чимось сильно переймається, тому на правила дорожнього руху звертав мало уваги. Він перебіг дорогу, коли автівки зупинилися у корку, але мало не потрапив під велосипед.


– Агов! – Крикнула Мері, але Бенджамін не почув. Вона пришвидшила хід і вже майже наздогнала його, коли хлопець забіг у будівлю і піднявся кудись на ліфті.
– Ну клас, там я його точно не знайду.
Мері хотіла було залишити запальничку вахтерці, але та виглядала як типова Карен, тому дівчина кинула її собі в сумку.
“Знайдеться”, – сказала Мері собі і вона справді була певна своїх слів.


Наступні кілька днів роботи у редакції було обмаль, тож на обід вона ходила у “Дрібку”. Нічого не їла, хіба що каву пила, бо якою б доброю дівчина не була, але щоденний десерт дозволити собі не могла. Орендна плата за квартиру сама себе не сплатить, а ще ж до матері треба поїхати.

У жоден з тих днів Бенджамін не прийшов. Мері вже хотіла викинути запальничку, але не змогла. Надто вже цінною вона виглядала, таке не гублять. Та й про Бенджаміна хотілося більше дізнатися. Сама того не розуміючи, Мері вже кілька разів уявляла їх обох у ліжку. А тоді гнала ці думки подалі.
“Він же простий незнайомець, Мері. Притримай своїх коней”, – казала дівчина собі.


2
Минув листопад, настав грудень. Зими з собою він не приніс, тож погода була вкрай неприємною: під ногами мокро, над головою похмуро, у кишені голо. Різдво наближалося, а Мері так і не надумала: їхати їй до матері чи ні. То було болюче питання для дівчини. З одного боку, вона дуже скучила, і побачитися було б незле, але з іншого… Мері все ще пам’ятала, як мати ледь не до непритомності побила її, коли дізналася, що та гуляла з хлопцем. І питання було не віці чи ще чомусь. Мати дорікала їй, зупиняючись між ударами, що той хлопець був ніким.
– Не сьогодні, то завтра він пограбує нас, мене уб’є, а тебе зґвалтує!


Відтоді Мері носить на спині жахливий рубець, який залишила пряжка від батькового поясу. Сьогодні ж мати немічна. Ноги її майже не слухаються, однак розум не затупився й на йоту. Вона теж усе прекрасно пам’ятає, але робить вигляд, що нічогісінько не було.


“То, може, не їхати? Відсвяткую з подругами”, – думала Мері, хоч і знала, що вирішить хіба що числа 23 чи 24.
Так Мері думала, допиваючи келих бургундського. Для зігрівання, так вона собі це пояснювала. Ще один рубець, який залишила мати – все потребує пояснень або виправдань. Поставивши келих на стіл, Мері взяла свою сумку. Купа непотрібних паперів з редакції, косметичка, чеки за хтозна-які покупки, пляшка “Восс”, а на дні – запальничка Бенджаміна. Мері тепер ставилася до неї, як до якогось безталанного талісману – лежить, а користі нема. Може, знову почати палити? Ні, зайві витрати.


Як тільки Мері розібралася зі саохм крамом, двері бару “А значить алкоголь” прочинилися, і дівчина одразу, ще навіть не побачивши новоприбулого, зрозуміла, що то був Бенджамін. Сьогодні на ньому було твідове пальто кольору кави з молоком. Вонн чудово поєднувалося з його зачесаним назад довгим, але не кучерявим волоссям. Увійшовши, хлопець роззирнувся і на мить їхні погляди зійшлися. Мері не хотіла видавати себе, але відчула, як зашарілася, тому відвела погляд.
Бенджамін тим часом сів за столик праворуч від дівчини і покликав офіціанта елегантним порухом руки. Через хвилину той приніс хлопцеві келих з вином (Мері готова була закластися, що бургундським) та сирну тарілку. Дівчина довго зважувалася, та журналістська жилка допомогла, тож вхопивши порожній келих, вона отримала нову порцію вина за стійкою та пішла до Бенджаміна.


Хлопець саме гортав щось у телефоні. Мері не надто хотіла його відволікати, але таки відволікла, бо хотіла нарешті позбутися тієї запальнички.
– Перепрошую, – мовила дівчина і одразу зловила на собі його погляд. Проникливі зелені очі. – Ви мене не знаєте, але я Вас доволі давно шукаю. Можна сісти?
– Будь ласка, – мовив Бенджамін глибоким, трішки охриплим голосом.
Мері одразу сягнула у сумку за запальничкою і виклала її на стіл.
– Близько місяця тому я підібрала її у “Дрібці цукру”, коли Ви її впустили. Тож повертаю.


Бенджамін відклав телефон і глянув на запальничку.
– О, – видав він. – Я й забув про неї.
Мері зніяковіла, та побачила в очах хлопця лукавість. Таке точно не забувають, він, мабуть, не хоче приймати її від мене.
– Певно, вона важлива для Вас, тому винагороди не очікую, – пожартувала Мері, – і більше не затримуватиму Вас.


Дівчина вже зібралася йти, коли Бенджамін легенько схопив її за праву руку.
– Зачекайте. Візьміть, – він поклав Мері у руку клаптик паперу. – Без винагороди не обійдетесь, – і посміхнувся. Мері зловила себе га думці, що чекала саме такої реакції, тому відповіла:


– Так вже краще. Що ж, бувайте, містере …
– Трелоні. Бенджамін Тетра. Але коли телефонуватимете, кличте просто Бен.


3
Мері довго не наважувалися набрати той номер. Десь тиждень вона мусолила його візитку, та ніяк не бралась за телефон. “Пізніше”, – казала вона собі. Та й роботи мала вдосталь, тож на деякий час відклала дзвінок, але не забула про нього.

Місіс Редіярд ощасливила Мері кілька днів після тієї зустрічі з Беном:
– Любонько, дедлайни на носі, а статті висять!
– Я ж здала свою, ще вчора.
– А з “Криміналу”?
– З якого ще “Криміналу”? Це ж блок Аманди.
– Вона втекла у відпустку три дні тому, так і не здавши статтю. Сказала, що передала її Крісті.
– І я тут до чого?
– А до того, що Кріста захворіла. Вона мала тебе повідомити і попросити доробити статтю, – місіс Редіярд глянула на Мері, вимагаючи пояснень.
– Але вона цього не зробила.
– Я вже здогадалася, пташко. Що ж, – редакторка покрутила олівець у руках, а тоді поклала його на стіл. Це означало, що вона заспокоїлась. – За планом ти через дві години маєш брати інтерв’ю в одного полісмена.
– Ні, ні, яке ще інтерв’ю, у мене плани, – почала Мері, але ближче до кінця репліки зрозуміла, що не відкараскається. – Що за справа?
– Ще один труп без шкіри знайшли за містом. Вже третій. Аманда у своїй попередній статті припускала, що це серійний убивця. Можеш продовжити цю думку, але без фанатизму. Зрозуміла?
– Так. Але не звинувачувати мене, коли стаття вийде гівняною. Я звикла писати про лайфстайл і наукові відкриття.


Вийшовши на вулицю, Мері забігла до найближчого газетного кіоску і придбала позаминулий випуск їхньої газети. Стаття Аманди “Шкіродер атакує знову!” була на другій шпальті, і дівчина з цим цілком погоджувалася. Зі статті Мері не дізналася нічого такого, чого не знайшла у Ґуґлі кілька хвилин тому. Хіба що Амандин логічний висновок про те, що шкіра, яку вбивця знімає з жертв, має десь бути, проте жодної з трьох досі не знайшли.
Сховавши газету, Мері витягнула візитку. А що, як зараз? І поки рішучість не минула, дівчина зателефонувала Бенджаміну.


– Алло, – почулося з того боку.
– Алло, привіт, це та дівчина з бару. Я тоді не представилася, мене звати…
– Мері. Мері Стілвотер, так? – Спитав Бенджамін, від чого дівчина на мить сторопіла. – Чи я помилився?
– Ні-ні, тобто, так, це я. Як Ви дізналися? – спитала Мері, крокуючи проспектом до відділку, а тоді сама здогадалася.
– Ти, ми ж домовлялися. Ваше фото та ім’я можна знайти у рубриці “Так жив…”, а далі прізвище когось багатого. Цікаві статті, про Безоса мені навіть дуже сподобалася. Чувак реально взявся за освоєння космосу, новий тренд!
Бен говорив так захоплено, що Мері й не почула, як він замовк, а у слухавці повисла тиша?
– Так?
– Питаю, ти ж за винагородою?
– О, так, якщо можна так сказати. Просто я сьогодні у центрі братиму інтерв’ю, тому могли б вирішити це питання після нього.
Мері сама здивувалася своїй рішучості, але сказаного не повернеш, тож чекала відповіді.
– О п’ятій у “Роланд’с”, зможеш? – спитав Бен через хвилю.
– Так, звісно. Ем, до зустрічі тоді.
– Так. Бувай. – І поклав слухавку.


Мері здалося, що все могло пройти й краще, але їй вже далеко за сімнадцять, щоб таким перейматися, тож, позбувшись одного тягаря, вона попрямувала до другого.

4
Кабінет старшого детектива Ентоні Роллера був на другому поверсі відділку. Коли Мері прийшла, на прохідній черговий глянув на її посвідчення і спитав:
– Мала ж бути, здається, Вайнхауз.
– Я замість неї, – мовила Мері і додала: – У разі виникнення якихось питань, телефонуйте нашій редакторці.
Черговий скривився, але посвідчення повернув, і Мері рушила до Роллера. Слідчий виявився худорлявим чоловічком з очима загнаною на полюванні тваринки. Таких Аманда, яка частіше зустрічалася зі слідчими, називала дрібними, і Мері не могла заперечувати слушність цього слова. Дрібний Роллер одразу перейшов до суті:
– Скажу вам як бувалий: всі три вбивства – справа рук одного божевільного. Той же почерк, той же метод, тих же шматків шкіри бракує.
– Зачекайте, шматків?
– Всю шкіру навряд чи він зміг би зняти. Для цього потрібно чимало зусиль та часу. Та й кривавий слід тягнувся б не на кілька метрів, а набагато довше. Ще одне: нам вдалося знайти шматок шкіри за тринадцять кілометрів від міста. Його ще ідентифікували, але закладаюся, що він належить одній із жертв.
– Цікаво. А є уже підозрювані?


Роллер на деякий час замовк, а тоді спитав:
– Вам уже казали, що криміналістика – не Ваше?
– Казали. Але вказувати на це дуже нетактовно.
– Ніяких злих намірів. Просто Вам бракує чуття, бракує напору. Була б тут Аманда, – на мить Мері здалося, що Роллер закусив нижню губу, тобто, міс Вайнхауз, от їй я б усе розповів.


Мері ледь не знудило прямо на стіл, але вона стрималася.
– Вам зле? – спитав детектив.
– Ні, все добре. Я питала про підозрюваних.
– А я Вам щойно сказав про деталь, яка змінює хід слідства. Але воля Ваша, – Роллер відкинувся на кріслі. – Ми проробляли версії з чоловіками з оточенням вбитих – хлопці, наречені, брати, сусіди – але жодна не дала результату. Матеріали, що ми знайшли під нігтями та на волоссі другої та третьої жертв не співпали з тими, які було зібрано у потенційних підозрюваних. От і все. Скажу Вам щиро: місто у нас велике. Доки не дійде до п’яти-шести смертей, ніхто й пальцем не ворухне. Але цього не друкуйте, будь ласка.


Мері хотіла якнайшвидше покинути кабінет Роллера, тому кинула:
– Як дізнаєтеся щось, ось моя візитка, – і вибігла з відділку.


5
Надворі було прохолодно, але дихати стало легше. Мері зібрала думки докупи (бісів Роллер і всі копи заразом) і глянула на екран телефону: 16:03. До зустрічі з Беном залишилася майже година, тож дівчина вирішила кілька кварталів пішки та дещо обдумати. Думки про справу надто глибоко вкоренилися. Професійна хвороба.
Якщо вбивця один і той же, а даних по ньому немає, чому детективи, наприклад, не піднімуть архівні справи?

Мері й сама розуміли, що шанс знайти там хоч щось подібне – мізерний. Але при нагоді готова була витратити кілька годин, аби його впустити. Ще одна річ, яка здивувала дівчину, окрім поліцейської байдужості, яка була вже нормою у місті, – відсутність хоч якихось слідів злочинця. Мері не враховувала матеріал під нігтями жертв, бо там могла бути будь-що. А от щодо місця злочину… Там мусило бути хоч щось, бодай слід або волосина. Але не було нічого. Мері припускала, що у зворотньому випадку Роллер назвав би хоч одного підозрюваного. Він хоч і гівнюк, але справив на дівчину враження чесного. Тож або вбивця справді професіонал, тоді подібні вбивства потрібно шукати ще й сусідніх штатах, або божевільний перфекціоніст, або привид. Мері схилялася до першого варіанту, тож вирішила, що завтра зранку знову навідається до відділку, аби прошерстити архів. Справа дівчині подобалася все менше, і Мері неодноразово ловила себе на думці, що все це її не колише, але водночас її тягнуло до таємниці, вона хотіла її розкрити і, можливо, довести, що дарма колись Мері Стілвотер не затвердили на кафедрі журналістських розслідувань.


Дівчина підійшла до “Роланд’с” о 16:54. Дорогою вона зайшла по свіжий випуск їхньої газети, де мали надрукувати її статтю про курортні помешкання західного узбережжя. Мері не любила читати своє, але випуски, де друкувалася, скуповувала з методичною частотою.


“Чорт, наступного тижня під моїм іменем вийдуть аж дві статті”, – не без гордості подумала Мері і одразу вжахнулася, бо справа шкіродера висіла над нею Дамокловим мечем.
Викинувши на деякий час цю думку з голови, дівчина увійшла до ресторану і одразу побачила його: Бен уже чекав за столиком і помахав їй, щойно побачив.


– Привіт! – Гукнула вона і підійшла. Бен допоміг їй сісти, а тоді й сам зайняв місце поруч.
– Привіт. – Хлопець вкрив коліна серветкою та посунув сільничику трішки вліво. – Сервірувати тут ніколи не вміли, – посміхнувся він. – Як справи?
Мері найменше очікувала подібного питання, але не розгубилася:
– Чудово! Тільки з поліцейського відділку, тож почуваюся суперово.
Бен явно вгадував, сарказм це чи ні, а тоді мовив:
– Така вже робота, еге ж?
– Так. А у тебе?
Бен жестом покликав офіціанта, а тоді сказав:
– Прекрасно. Погода радує, вдома чекає новенький том Воннеґута, а зараз я в одному з найгарніший закладів нашого міста. А, і моя запальничка зі мною.
Мері помітила, що хлопець говорив це з якоюсь важкістю, ніби змушував себе, але не хотіла будувати якісь припущення. Зараз вона хотіла просто відпочити з цікавою людиною.
Офіціант, підліток з погризеними нігтями, простягнув їм меню. Бен вхопив, подав одне Мері та сказав:
– Я в боргу перед тобою, тому не соромся.
Дівчина глянула на ціни і вжахнулася. Це далеко не “Дрібка”.
– Чесно кажучи, тут надто…
– А, а, а, – мовив Бен махаючи вказівним пальцем, – замовляй те, що бажаєш. Втретє просити не буду.
Мері ще з хвилину пом’ялася, а тоді обрала: болоньєза та келих улюбленого бургундського. Собі Бен замовив стейк рібай та келих “Джеймсона”.
– За зустріч, – мовив хлопець, і вони, не забувши легенько стукнутися, випили.
За їжею, яка, до речі, була просто шикарною, час пролетів непомітно. Без майже не замовкав, але Мері не була проти. Виявляється, хлопець працює бібліотекарем. Того дня забігав у “Дрібку”, аби сходити в туалет і промити рану від порізу. “Навіть не знаю, де його отримав, але факт залишається фактом: йдучи на обід, я відчув, як рукою щось стікає”, – казав хлопець. Але у кафе не було таких зручностей, тож він і побіг геть.
– Я намагалася тебе тоді наздогнати, але ти забіг кудись у скляну багатоповерхівку, тож не вийшло.
– А-а-а, я там іноді залишаю речі, коли маю справи поблизу. У них на другому поверсі камера схову.
– Зрозуміло. Але ти ще той бігун.
Бен посміхнувся, а тоді спитав про відділок. Мері не приховувала чогось, але й розповідати все не хотіла. Тож, опустивши кілька не надто важливих деталей, вона розповіла Бенові що і як.
– Жахливо, – відреагував він.

– Це ти зараз про що саме?
– Та про все, – багатозначно сказав Бен. – І про поліцію, яка вкотре доводить марність свого існування, і про вбивцю, який явно не товаришує з головою. Може, це щось надприродне?
– Точно ні, – всміхнулася Мері. – Привиди чи вурдалаки шкіру не знімають.
– Але я б цього не відкидав, – і знову дівчина не розуміла, чи це Бен каже всерйоз. – Словом, ще раз дякую за запальничку. Вона справді важлива, бо батькова. Просто…
Мері ледве встигала за змінами тем розмови, тому й не перебивала.
– Просто з батьком ніяк не виходить жити у спокої. Це чи не єдина річ, яку зберіг від нього, тож коли загубив, подумав, що то доля. Що він пішов з мого життя остаточно, але тут на сцені з’явилася ти, і я дещо переосмислив. Дякую.


Мері вже не розуміла, чи вчинила вона добре, тому сказала просто:
– У мене з матір’ю теж херня, а не стосунки. І я вже тисячу разів казала собі, що це востаннє я їй дозволяю так чинити зі мною, і бла, бла, бла, але сам розумієш.
– Від таких батьків хрін сховаєшся, так. То що, за сім’ю?
– За власну нормальну сім’ю.


Випивши, Бен і Мері вийшли з “Ролланд’с”. Надворі стало ще прохолодніше, тож потрібно було якнайшвидше прощатися та прямувати до теплої домівки на Централ-стрит.
– Замовити тобі таксі? – Спитав Бен. – Зараз навряд чи щось можна буде піймати, але хоч спробую.
– Ні, не треба. Я пройдуся.
– Впевнена?
– Так, – звісно, ні, але ж не казатима вона цього в голос.
– Добре. Приємно було провести з тобою вечір, Мері. Сподіваюся, ти будеш не проти ще кількох.
Мері відчула, як вкотре за сьогодні зашарілася, але відповіла:
– Залежить, коли кликатимеш. Я тепер працюю за всіх у редакції, тому маю дуже щільний графік.


Бен почухав потилицю. Мабуть, не зрозумів.
– Я згодна, маю на увазі. Чекатиму на дзвінок. Бувай!
– А. Добре, до зустрічі!
Вони ще хвилину ніяково постояли, а тоді розійшлися у протилежні сторони.
Вже вдома, замкнувши двері, переодягнувшись, прийнявши душ та випивши склянку молока, Мері зловила себе на думці, що закохалася.


6
Зранку дівчина прокинулася від дзвінка. Телефонував не Бен, то був детектив Роллер. Гіршого початку дня й не вигадаєш.
– Слухаю, – сонно мовила Мері та глянула на цифровий годинник на тумбочці. Той показував 7:34.
– Доброго ранку, міс Стілвотер. Це детектив Роллер. Не розбудив?
Мері промовчала.
– Знаю, що так, але Ви просили повідомляти про деталі у справі шкіродера.
– Продовжуйте.
– Ми провели експертизу того шматка. Він справді вирізаний зі спини другої жертви, Даяни Пібоді. За два тижні, а саме стільки він лежав у лісі, вже встиг підгнити, але деталі для аналізу чіткі.


Роллер зробив паузу, немов чекаючи звуку затамованого дихання з боку Мері.
– Той шмат вирізаний канцелярським ножем для паперу. А його краї обпалені.
– В якому сенсі? – спросоння Мері погано вловлювала інформацію, та ще й Роллер говорив шматками.
– В прямому. Вбивця обсмалив шкіру. І за характером пошкоджень експерти сказали, що він це зробив або на багатті, на яке явно не мав часу, або великою гасовою запальничкою.


Мері відчула дивний скрип у серці, але за мить забула, чого він стосувався.
– Ну, це мало що пояснює, лише більше заплутує, – мовила дівчина.
– І не кажіть. Але Ви самі просили повідомляти.
– Так, дякую. Ще щось?
– Коли повертається міс Вайнхауз? – спитав Роллер, і Мері тут-таки кинула слухавку.


Знову заснути дівчина не змогла, тому піднялася з ліжка, привела себе до ладу, поснідала та сіла за ноутбук. Мері планувала якимось чином написати статтю про вбивцю, бо з наступного тижня вона виходить у друк. Матеріалу вона зібрала не надто багато, але Аманда іноді ще менше публікувала, тож про це Мері не переймалася. Її більше турбувала сама суть справи, бо щось підказувало дівчині, що на цьому розслідування і зупиниться. Вбивця, мабуть, з тих, хто й хотів би зробити щось екстраординарне і запам’ятатися, але потім зрозумів, що не витримає морального тиску і зупинився. Або він просто хворий, і скоро або Мері, або вже Аманда випитуватимуть у дрібного Роллера про ще одне вбивство.


Попрацювавши з годину, дівчина раптом відчула напад меланхолії. То було на неї не схоже, бо майже все своє свідоме життя вона придушувала будь-які емоції ще до того, як вони встигали якось вплинути на неї. Винятком могла назвати хіба що батькову смерть десять років тому. Рак не пощадив його і без того пошкоджений алкоголем мозок, але для Мері це було дуже сильним ударом. Він був єдиною людиною, з якою вона почувала себе собою. Але батько так і не встиг пояснити їй, яким має бути справжній чоловік. З їхній коротких розмов пізно увечері після його важкої роботи або пиятики вона могла зрозуміти хіба те, що чоловік має бути мовчазним, терплячим та податливим. Мабуть, і мати саме тоді пустилася берега і зовсім не вважала малу Мері за дитину, якій також важко і боляче.


І от вчора вона знову відчула, що її серце здатне на емоції. Коли вони з Беном стояли у сутінках і збиралися йти по своїх домівках. Саме тоді Мері знову відчула себе собою. Бен справляв враження хорошої людини, яка чомусь ховалася під ореолом загадковості. Мері вже далеко не п’ятнадцять, тож розгадувати когось, жертвуючи своїм часом, вона не збиралася. Але щось підказувало їй, що й не доведеться. Що Бен сам розкриється перед нею. Що її почуття є взаємними. Вона подумала про це і відчула чисте піднесення.


До четвертої по полудні Мері дописала статтю. Вона мала закінчити традиційними словами криміналістів «Бережіть себе і своїх близьких», але написала свої: «Будьте обережними та цінуйте власне здоров’я». Дівчині здалося, що вона поміняла шило на мило, але так їй подобалося більше, тож залишила. Перечитувати текст повністю не хотіла, бо знала: від цього він стане ще гіршим, ніж є насправді. Тож Мері зайшла на свою поштову скриньку, знайшла адресу a_radiard@gmail.com та прикріпила файл, який назвала «Шкіродер. М. Стілвотер».

Тапнувши на кнопку «Надіслати», дівчина голосно зітхнула і мовила у порожню кімнату:
– Більше ніколи!
До кінця її вихідного залишалося ще купа часу, тож їй спало на думку покликати Бена на побачення. Нестандартний підхід до нестандартних людей. Вона зателефонувала йому, але у відповідь на пропозицію почула лише ввічливу відмову з вибаченням:
– Я зараз не у місті, Мері. Мушу владнати деякі справи. Буду пізно вночі, тому, як щодо завтра? – Бен говорив похапцем, тож Мері зрозуміла, що він поспішає.
– Так, так, добре, завтра. Але тоді вже ти кличеш.
– Прийнято.


Тож свій вихідний Мері провела за переглядом серіалу, який давно відкладала, «Захищаючи Джейкоба». Сьюзі, дівчина, з якою Мері колись ходила на пілатес, якось виклала його у себе у сторіз і прикріпила оцінку: 10 з 10 та три знаки оклику. Мері побачила, що в одній з головних ролей Кріс Еванс, тож залпом переглянула його і лягла спати вже далеко за північ.
7

Понеділок у Мері був наполовину вільним: вона мала прийти в офіс для підтвердження друку своїх статей, а після того могла бути вільною. Дорогою до центру вона отримала повідомлення від користувача «Бен»:
«Привіт! Сьогодні у «Флорині» о шостій, ок?»
Мері швидко надрукувала:
«Привіт-привіт! Домовилися :)»


Тож відтоді вона чекала саме шостої вечора. Встигла із місіс Редіярд поговорити про те, що Мері могла б стати шанованою криміналісткою, і у книгарню з дивною назвою сходити та купити там свіжий том від Шеннон Чакраборті, і кави випити з тією ж Сьюзі з пілатесу, яка випадково там опинилася. А за п’ять хвилин до шостої увійшла до «Флорини» і побачила Бена, який знову вже чека на неї.

Він замовив велику маргариту та два келихи пілснера, тож Мері була в захваті. Атмосфера між ними зі знайомих стрімко перекочувала до близьких друзів, пропустивши колег та товаришів, тож Мері наважилася на питання:
– Бене, а у тебе є дівчина? – Останнє слово вона мовила трішки гикнувши, від чого почервоніла і закрила рота рукою.
Без засміявся, аде добродушно.
– Наразі немає, Мері, а що?
Коли він сказав це, шматок піци, який Бен підносив собі до рота, розколовся, і начинка полетіла йому на коліна. Хлопець і оком не повів, лише сказав:
– Добре, що я завжди підготовлений, – і показав на серветку.
Мері всміхнулася і зауважила, що Бен справді був на крок попереду такої катастрофи.
– Так чому питала?
Мері вже й забула про це, але відповіла:
– Звичайне питання.
Бен глянув на неї спідлоба, але промовчав.
Після того вони замовили собі десерти, і тут Мері вгадала: Бен обрав собі банановий торт, бо справді не любив шоколад, але не через алергію, а через дитячу пригоду.
– Я тоді обжерся шоколадних цукерок, а увчері блював далі, ніж бачив. Відтоді просто не можу його їсти.
А Мері з легкою душею обрала собі круасан з полуничним джемом і їла його до кінця вечора.
Цього разу Бен усівся в таксі разом з нею і провів до самих дверей, хоч Мері й наполягала, аби той не витрачав зайві гроші.
– О, цим не переймайся. Я не простий бібліотекар.
Мері не знала, що на це казати, тож просто поцілувала його у щетинисту щоку і втекла. Як підліток. Так вона думала. Так вона себе почувала.


А третє побачення з Беном сталося спонтанно, від чого було ще більш вільним та приємним. Зранку Мері була заклопотана, тож у центрі з’явилася ближче до вечора. Мала у планах зайти по ще один том від Чакраборті, бо попередній проковтнула занадто швидко, а він закінчився на занадто цікавому місці. У тій книгарні з дивною назвою він мав бути.


Мері прочинила двері і одразу побачила Бена. У неї стався напад дежавю, бо таке вже було кілька днів тому у «Дрібці», але від того зраділа не менше.


– Привіт! – Гукнула вона його.
Бен щось заклопотано вирішував із продавчинею, тож не почув Мері.
-…і оцих треба більше закупити. Трилогія йде до кінця, тож люди будуть більше купувати.
Мері стала поруч з ним і помахала рукою перед обличчям. На мить їй чомусь здалося, що він розізлився, побачивши її, але то було лише марево.
– О, привіт, Мері! Знову за книжками?
– Знову? – Не зрозуміла вона.
– Два дні тому побачив у тебе в сумочці пакетик з книгарні. Ти ж тут купила?
– А-а-а, так. А у тебе меткий погляд!
– Ще б пак. Ти вільна зараз? – Спитав Бен, і Мері зловила себе на думці, що навіть якби не була, все одно відповіла б ствердно.
– Ну, мушу спершу придбати дещо, а тоді так, повністю.
– Чудово!
Мері таки купила те, що хотіла, а тоді Бен запросив її пройтися в бік місткого озера.
– Як тільки змерзнеш – кажи.


Всю дорогу він щось розповідав: і про те, і про се, і про п’яте, і про десяте. Але Мері хотіла дещо спитати:
– Ти ще й у книгарні працюєш?
Бен глянув на неї, ніби вперше побачив:
– А я тоді не казав? Це моя книгарня.
Спершу Мері не в’їхала, а тоді немов відчула просвітлення: книгарня називалася «Трелоні & Ко», його прізвище на вивісці!
– І хто вигадав таку назву? – Спитала Мері, хоча не сумнівалася у відповіді.
Бен всміхнувся і показав на себе.
– Запам’ятовується, скажи?
– Ага.


Потім Бен розповідав, що працює у бібліотеці лише для того, аби мати вільний від усіх час: відвідувачів не дуже багато, а прибуток йде від дивідендів та батькового трастового фонду.
– Ця мережа книгарень – справжнє диво. Вже разів сто ми мали стати банкрутами, але вона і досі тримається.
Мері майже все пустила повз вуха, бо вони нарешті дійшли до озера, і вона змогла його роздивитися як слід. Зелені, майже смарагдові очі дивилися і на неї, і водночас у неї. Від такого погляду не сховаєшся, та вона й не думала. Лише потягнулася, аби його поцілувати, і відчула, як його губи змикаюся та цілують її. Дивовижне відчуття огорнуло дівчину, і вона заплющила очі. А потім побачила перед собою усміхнене обличчя Бена.
– Не знав, що на тебе так подіє новина про мою книгарню, одразу взялася за зваблення.
Мері засміялася і знову його поцілувала.


А потім все відбувалося, ніби хтось увімкнув пришвидшене відтворення: хтось з них запропонував поїхати на квартиру, може, й сама Мері, тож Бен купив пляшку бургундського та пачку дешевого брі.


Вже вдома Мері відчула, як усередині все палає, тож у ліжку вони опинилися швидко. Бен не був проти, вона відчувала це у його рухах. Він робив усе вправно, дивлячись їм прямо в очі. Мері й не пам’ятала, коли востаннє отримувала таке шалене задоволення. Дівчина кричала, впершись руками у його сильні плечі та не думаючи ні про сусідів, ні про матір. Вона була рада, що зустріла його.


Після сексу Бен важко дихав. Він сходив на кухню, приніс собі та Мері по склянці води.
– Все добре? – Спитала дівчина, бо справді переймалася.
– Так, все чудово, – мовив Бен, поцілував її та ліг спати.
Мері ще сходила в душ, аби зранку довше полежати, а тоді й собі вмостилася поруч і одразу відключилася.
8


Будильників на ранок ніхто з них не ставив, тож Мері прокинулася пізно, близько десятої. Поруч з нею було порожньо, і вона на мить подумала, що Бен таки втік, що цому не сподобалося, що вона поспішила з цим… А тоді почула, як на кухні хтось впустив каструлю на підлогу і всміхнулася.
То Бен готував сніданок. Кулінарією це було важко назвати, бо він примудрився спалити бекон, але все інше – смажені яйця та тости з авокадо – вдалося.


– Це дуже мило, – мовила Мері, проковтнувши сніданок та запиваючи його кавою.
– Такий настрій мав. Хотів щось приготувати.
Помивши посуд, Мері взяла їхні чашки з кавою та принесла до вітальні, ближче до телевізора.
– Не проти? – Спитала вона, вмикаючи телевізор.
– Звісно, ні.


Мері кілька разів клацнула канали, коли раптом побачила знайоме обличчя. На JNN показували Роллера.
– Глянь, це той детектив-збоченець, я тобі розповідала.
Бен підняв очі до телевізора, самп вчасно, аби почути заяву Роллера:
– Вчора під час обстеження помешкання одного з підозрюваних, Клеменса Річардсона, знайомого третьої жертви, було знайдено біологічні матеріали першої та другої жертв, а також гасову запальничку, якою той обсмалював шматки шкіри. Їх досі не знайдено, але слідство ще триває.
– А мені, падло, сказав, що підозрюваних немає! – Скрикнула Мері.


– В таких справах він мусить бути, Мері. Але погоджуюся, малому просто шиють справу, сяде ні за що.
Мері злилася, але у глибині душі раділа, що справа вирішилася. А вже як саме – її не хвилювало.
– І та запальничка – основний доказ, уяви собі. Добре, що твою знайшла саме я.
– І не кажи, – нервово засміявся Бен.


Після того Бен з Мері зустрічалися ще майже рік. За цей час Бен встиг відкрити ще одну книгарню у передмісті, тож більшість часу проводив там. Мері ж взялася за освіту. Їй чомусь хотілося отримати диплом психолога, тож весь цей час вона готувала документи, аби вступити на заочну форму. Ні того Різдва, ні наступного Мері до матері не приїхала. Обмежилася лише листівками, у яких лише побічно згадувала Бена.


Через деякий час вони одружилися. Бен зробив Мері пропозицію у “Дрібці”, місці, де вона вперше його побачила. На скромному весіллі були лише найближчі, з якими дівчина перед тим встигла познайомитися. Її ж матір тоді нездужала, тому не змогла приїхати, але подзвонила і сказала, що Бена дуже любить. Такий висновок вона зробила з однієї зустрічі, і Мері дуже раділа. У весільну подорож Мері та Бен полетіли на Сейшели – подарунок від новоспеченого свекра.
– Ти давно не відпочивав сину, заслужив.


Там Мері шикарно відпочила: сонце, пляжі, бірюзовий океан, секс напідпитку, і так по колу. Бен задумувався над написанням власної книжки. Свої ідеї він завжди розповідав Мері. Вона вірила, що він упорається і рано чи пізно прославиться.
– А я звільнюся нахрін і виховуватиму прекрасних дітей.
Після повернення Мері переїхала до Бенової квартири, яка була значно просторішою, а свою виставила для оренди. І дівчині здавалося, що немає нікого щасливішого від неї. І жили вони…

9
…довго і щасливо. Саме так варто було закінчити історію Мері Трелоні, щасливої дружини та матері двох хлопчиків. Якби не одне але.
Одного весняного ранку, близько десяти років після їхньої з Беном зустрічі, чоловік окрилено полетів на презентацію своєї чергової книжки.
– Це успіх, Мері! – Мало не співав Бен. – Після цього мені точно запропонують поїхати у тур східним узбережжям. Поїдеш зі мною?
– Якщо матиму вільний час. Ти ж знаєш, у мене клієнти записуються на кілька місяців наперед.
– Так-так, ділова пані, – він поцілував її і вибіг з квартири. Скоро вони мали переїхати до будинку за містом. Папери вже оформлені, речі зібрані, діти з нетерпінням чекають. Зараз вони обоє у школі, тож Мері вирішила вкотре перевірити ящики, які вони поскладали у коридорі, та звірити написи з умістом.


«Книжки», «Документи», «Одяг Річі», «Одяг Джорджа», «Іграшки», «Посуд» і ще мільйон подібних. Усе на місці. Жінка пройшлася квартирою, всоте все оглянула і спокійно всілася на м’яке крісло, яке ще не покрили поліетиленом. Щось не давало їй спокою, щось вона ще не зробила.


– Згадала! – Скрикнула Мері і побігла у спальню.
Вона пригадала, що вчора, здається, бачила там маленький ящик. Бен тоді сказав, що сам його розбере і гляне, що у смітник, а що забрати, але так і не зробив цього. Забудько.
– Сама гляну.


Вона витягнула ящик з-під ліжка. Він сильно припав пилюкою, Мері двічі чхнула, але все ж відкрила його. Всередині було щось на кшталт хустки чи покривала для столу, у якому щось було загорнуто. Мері взяла невідому річ до рук і зняла покривало. Виявилося, що то була книжка. Але не звичайна, з дуже дивною обкладинкою, схожою на шкіру.


– Старовинна, мабуть, – мовила Мері і розгорнула її. Всередині були пожовклі сторінки, на яких були дати та цифри. Остання відповідала сьомому грудня 2019 року. Поруч за датою були цифри 32х22. Нічого не зрозуміло. Дата, якій майже десять років, та незрозумілі цифри. Мабуть, книга бухобліку. Мері вже хотіла кинути її у смітник, коли під покривалом показався канцелярський ніж на запальничка. Та сама, яку Мері знайшла і віддала Бенові.
Жінку кинуло в холодний піт. Руки тремтіли, тож книгу вона випустила з рук.
– Не може бути, цього не може бути…
Вона ще раз глянула на дату. 7 грудня 2019 року. Здається, саме тоді вбили останню дівчину та здерли з неї шкіру…


Мері зрозуміла все надто швидко. Її шлунок вивергнув сніданок прямо у той злощасний ящик. Боже, краще б вона його не бачила ніколи!


Після експертизи було з’ясовано, що шкіра на обкладинці належить невідомій першій жертві маньяка. Її було вбито на початку 2019 року, між січнем і лютим. За той час вбивця здійснив близько десяти злочинів, і лише останні три з них зазнали розголосу. Останню жертву, Крісті Янг, він просто вбив, перед тим зґвалтувавши. Її останки було знайдено поблизу виїзду з міста, у лісосмузі. Решту тіл так і не було ідентифіковано.
Бенджамін Трелоні отримав довічне ув’язнення без можливості оскарження. З вироком він не сперечався, зі слідством співпрацював. Єдиними жертвами його брехні стала дружина Мері та сини Річі і Джордж. Вони до кінця життя носитимуть на собі клеймо поплічників серійного вбивці, хоч самі нічого не знали.

Leave a Reply