Shopping cart

Старі світлини

 Аліна прокинулася від дивних звуків, вони були схожими на вибухи. Може, наснилося.

На годиннику четверта ранку. Продовжує спати. Знову ніби вибухи, вже голосніші та страшніші – шоста ранку. Одягає на піжаму теплий кардиган, похапцем підбирає волосся та іде на кухню.
Тато спокійно та зосереджено готує борщ. Він роздивляється овочі, дівчина відчуває тривогу та напруження. Питає, чи це тільки вона чула звуки, бо нічого не зрозуміло, що взагалі відбувається.

– Ні, то лунали вибухи і скоріше за все, почалася війна. Зараз ми доваримо борщ, підготуємо свої тривожні валізки, та будемо орієнтуватися за обставинами. Чи то стрибати у підвал… чи думати, що робити далі.

– Що, тату? … війна … який борщ … Боже мій … про що ми взагалі говоримо… Хіба таке можливо?
Всередині у обох все ніби похололо. І час зупинився на ті хвилини. Вони стояли та мовчали, дивлячись одне на одного, відмовляючись приймати дійсність.
Будинок батьків, там, де Аліна народилася, де пройшло її дитинство. Місце, де вона давно вже не жила та приїхала та якийсь час. І саме тут дівчина знову зустрілася з війною.
Вона бачила її вже і раніше, коли вісім років тому почала працювати у благодійній організації. Вона мешкала у Запоріжжі.
І як відомо, Запорізька область – це та область, у яку заселилася найбільша кількість вимушених переселенців. Тобто вона допомагала найбільше людям, з Донецької, Луганської областей та Криму, які були вимушені рятуватися від війни та покидати свої домівки.
Валізки зібрали, борщ встигли поїсти на сніданок і незабаром почалися нові вибухи, сирени, постійні години у підвалі… Усе як в тумані … неможливо повністю відтворити ці події перших днів. Люди самі собі абсолютно не належали, вони тільки робили все що могли, аби вижити.
Через кілька днів, коли дізналися, що Мелітополь тепер окуповане місто, Аліна разом із мамою лежали на підлозі і ховалися під письмовим столом від так званих «асвабадителей».
Потім тато розповів, що це називається «зачистка», коли військові бігають вулицями у пошуках противника.
Чулися постріли, спочатку далеко, потім ближче. Орки бігали під вікнами і стріляли, здається, у повітря, бо будинок та родину Аліни ніхто не зачепив, але на той момент, родина не знала, що відбувається.
Усі голосно молилися… молилися так щиро та натхненно, як ніколи у житті.
І крізь молитву, Аліна шепотіла мамі, що вона їх ненавидить і буде ненавидіти усе своє життя.
Пройшов деякий час і Аліна з родиною були настільки морально виснажені, що не могли згадати, який сьогодні день тижня, і яка дата. Здавалося, що пройшли місяці, а може й роки з того часу.

Після цього, життя перетворилося на низку подій і вони повторювалися, але з різною послідовністю. Викрадення людей, постійні пограбування, театралізовані телезйомки для російських новин, майже усі магазини зачинені, життя міста повністю паралізовано. Безпечної евакуації з міста немає, її просто не дозволяють зробити. Постійні відключення інтернету, водопостачання, цей перелік можна було би продовжити. Тобто від початку березня до червня нічого суттєво нового не відбувалося. Суцільна безнадійність. Але це доки Аліна не отримала гарних новин від подруги, яка вже багато років живе в Ізраїлі.Знаєш, у місті залишився мій брат, він у територіальній обороні.

У нас окуповане місто. Зараз немає територіальної оборони.

Скоро побачите, що станеться. Пам’ятаєш, як ми з тобою у коледжі захоплювалися героїзмом козаків – характерників. А наші хлопці – славетні нащадки цих козаків.
Аліна вимкнула месенджер. З’явилася надія. Віра в ЗСУ завжди чаїлася у серці. Навіть у ті найстрашніші хвилини у підвалі, коли тримала у руках маленьку гіпсову фігурку Богородиці. Коли родина вже думала, що наступні постріли для них і хотілося вже скоріше це все завершити і не жити, надія на порятунок та віра в ЗСУ гріла їх змучені серця.
Аліна довго не могла заснути. Вона все згадувала про героїзм козаків.
Нещодавно дівчина знайшла старі коробки зі світлинами, з яких на неї дивилися пращури і посміхалися.
Вона довго молилася, склала зі світлин фотоальбом та ніби спілкувалася з прабабусею про те, що їй довелося пережити депортацію у Сибір, через те, що вони з родиною були болгарами та жили у Криму. Прокляті рашисти… історія повторюється і сьогодні … Буча, Ірпінь, Гостомель… краще і не думати… тільки молитися… молитися… Бо відчуття таке, ніби вона була закатована, вбита, згвалтована разом з тими людьми…

Нехай усіх цих покидьків буде вбито один за одним.
Прокинулася на підлозі, а навколо неї світлинами викладені слова: «Козаки – характерники допоможуть» і чорно – біле фото, таке старе та вицвіле, на якому незнайомий чоловік на коні у такій гарній шапці. Невже це козак? Якісь дива та й годі. Але, порівняно зі всім, що відбулося останнім часом, вже майже нічого не дивує.
Але все одно моторошно.
Собака гучно гавкає надворі.
Дівчина вийшла на двір зі світлиною у руці.

– Аліно – сонечко, тут такі новини, – озвалася сусідка.
Тітку Зою вже було не спинити, здавалося, зараз перелізе через паркан. Жінка сяяла.

– Добрий день, що сталося? – Здивувалася дівчина.

– Як що, ви не чули останні новини? Виявляється, ми не самі у Мелітополі, є у нас захисники – партизани! Вночі вони вирізають орків! За весь час близько семидесяти ліквідували!

– Це правда? Не може бути?! Козаки – характерники … ледь чутно пробурмотіла Аліна.
Але тітка Зоя мала дуже гарний від природи слух і все чула.

– Це точно, доню. Сучасні козаки – характерники! Наші герої! Якби взнала хто – розцілувала би в ясна кожного!
Тут і дядько Андрій підійшов:

– Зою, у тебе там круасани вже надто золотаві… а ти тут когось цілуєш, окрім мене!

– Ох і дядько Андрію! Будьте здорові! – Cказала мама Аліни.

– Навзаєм, Ніночко, добрий день!
Всі навколо розсміялися. А тітка Зоя бігла та бідкалася про свої засмаглі круасани.
Невже, це брат Наді разом з іншими хлопцями з територіальної оборони? Чи все це може бути правдою, та може відбуватися зі мною? Хоч би це все було просто страшним сном.
Тоді потрібно просто прокинутися. Розплющити очі.
Але зробити це ніяк не вдавалося.
Всі ці думки, наче дикі бджоли роїлися в голові у Аліни.
Фото лежали вже в хаотичному порядку, напис зник так само таємниче, як і з’явився.
До кімнати зайшов батько, він помітив, що з донькою щось коїться.

Доню, що ще нове трапилося?

– Та нічого, тату. – Відповіла Аліна.
Вона ж не могла зізнатися у побаченому. Бо батьки подумають, що вона збожеволіла.
Та вона і сама вже про себе так думала.
А фото у руці не змінилося. Аліна з поспіхом поклала його якомога далі до альбому.
Руки тремтіли, у скронях наче билися метелики. Серце колотало та вистрибувало аж до самого горла.
Потім дівчина дізналася від тата, що існує сімейна легенда, ніби – то у родині були пращури -козаки.
Через кілька днів інформація про партизанів з Мелітополя підтвердилася вже з офіційних джерел.
Після цього місцеві жителі вже не відчували себе такими беззахисними в окупованому місті.
Відтепер кожного дня, з настанням сутінок, ненависні орки тремтіли від страху, знаючи, що на них полюють. Вдень у прекрасному парку співали пташки та бігали білки. У полях шелестіли трави. А вночі, українські хлопці, із міцним характером, показували оркам, чия це земля і чиє це місто.
Вони ніби дикі вовки, розривали ворогів нещадно, показуючи, що нікому не дозволять відібрати рідну українську землю. Вільний Запорізький степ.
Не знали окупанти, що після зустрічі із козаками, живими їм не лишитися. Тільки їх частини, які місцеві звіри розбирати по шматках. Бо у нашій Україні кожна людина, кожна тварина на своєму місці робить усе можливе і неможливе для Перемоги.

– Де ж ці партизани, хто вони, і як їм вдається ховатися? – лютували орки, поки їх всіх один за одним винищували характерники.
Російські військові командири підсилювали власну охорону, але все одно, на зміну дню приходила ніч і інколи тіла знаходили, а інколи – ні.

Аліна працювала ілюстраторкою, робота у віддаленому режимі. Але наступав такий момент, коли була необхідність їхати у центр міста, у єдиний працюючий магазин канцелярії, щоб відсканувати ілюстрації. Вперше за декілька місяців вона виїхала у місто сама. Тато працював.
Дівчина вийшла зі свого маленького провулку і побачила попереду дві величезні машини з такими вже ненависними літерами Z. Посеред дороги стояли «асвабадители», було зрозуміло, що вони побачили Аліну. Розвертатися та іти назад, означало привертати до себе зайву увагу. І дівчина з молитвою пішла до зупинки, яка вже майоріла на обрії. Ці тридцять метрів були пекельними. Задоволені пики орків, сміх, це все ніби тривало вічність. Нарешті Аліна опинилася в маршрутці. Проїхали церкву. Перехрестилася. Водій маршрутки теж перехрестився.
У магазині була лише продавчиня.

– Скоро вони підуть геть. – Сказала вона тихенько, коли простягала Аліні решту.
Коли дівчина хотіла вже вийти на вулицю, побачила хлопця. Його обличчя було привітне. І наче знайоме.

– Аліно, привіт, я думав, що вже не встигну. Я спілкувався із твоєю мамою. Вона попросила провести тебе додому.

– Ти… наче знайомий.. але, щось не пам’ятаю.

– Ой, вибач, я брат Наді, Олег. Ми колись бачилися, давно. Ну той що з козаків – характерників.
На обличчі дівчини з’явилася усмішка і вона згадала і ці сірі очі, правильні риси обличчя хлопця, якого зустрічала вже раніше, кілька років тому.

– Добре, – відповіла дівчина.

– Ходімо додому, а то вже збирається публіка, – Олег вказав кивком голови на знайомих продавчині, які з цікавістю спостерігали за ними. – Ще б попкорн принесли.

– Це тепер розкіш!

– Лише поки що. Скоро все буде добре!

– Буду тепер про вас піклуватися. Знаю, що твій батько працює вдень, а я вдень абсолютно вільний і вам з мамою потрібна охорона.

– Яка в мене чудова подруга. Дуже дякую тобі. І у тебе буде час до самої перемоги?

– Так, до самої нашої перемоги, але ти така хороша та гарненька, що якщо не проженеш мене, то можу навіть і довше! – Сказав хлопець.
Аліна почервоніла та вони разом з Олегом розсміялися.

– Про що подумала? Не забувай, що як і всі характерники я володію екстрасенсорними здібностями та можу про все дізнатися!
Вона уважно подивилася на хлопця і подумала, що пращури обов’язково би ним пишалися.
Ні, такого прогнати не можна, він справжній герой – козак – характерник!

Leave a Reply