Shopping cart

Фото в медальйоні

Я стояла на порозі будинку і дивилася у темряву ночі. Світло фар давно згасло але я не могла відірвати погляд від рогу вулиці.


Мені відчувалася чорна пустота відчинених дверей за спиною холодом, що його нагонить страх перед усім, чого я не могла пояснити. Від думки про те, що цієї ночі доведеться ночувати самій – шкіра вкрилася мурашками. Плечі мої здригнулися і я повернула голову до дверей настороживши слух, але звідти нічого не було ні чутно ні видно. Та тиша однак ніскільки не заспокоювала.


«Чому я не ввімкнула світло поки ще було світліше на дворі?»
Серце відчувалося стуком у скронях і мені злегка запаморочилася голова.
Хай там як, а це був сигнал. Сигнал того, що все вже почалося. Знову.


Вуха почало закладати і я стряхнула головою відганяючи нудоту. Мені не лишалося вибору. Перебороти свій страх я не могла, але мусила повернутися до будинку. Розум мій віддавав накази тілу рухатися, проте на ділі мені було складно розвернутися лицем до дверей. Скрегіт підборів об дерево під ногами різав слух. На мить мені подумалося, що той звук надто голосний. Може навіть він збудить те, що спало під дахом мого житла увесь день. Або навіть спонукає його до якихось дій.Все добре… – видихнула я, здивувавшись як тремтів мій голос. На ділі виявилося, що я переймалася усім тим куди більше, ніж зізнавалася собі. – Все добре!
Я ступила крок до темного коридору. Мене наче огорнуло чимось в’язким і густим. Скрип дверей доносився до мого слуху наче десь з далеку поки вони повільно зачинялися. Так, ніби я знаходилася під водою.


Темрява щільно зійшлася довкола мене. В тій пітьмі я чула якісь дивні слова. Наче якась жінка гомоніла щось монотонно без зупинку. Слів було не розібрати, але в голосі вчувалася печаль, чи то навіть скорбота.
Мене здивувало це. Ніколи ще я не чула голосу. Ні в світлі дня, ні в чорноті ночі я не чула нічого, що можна було б видати за дії якоїсь розумної істоти.


Коли одного разу загорілися гардини у вітальні, чи коли всі ножі на кухні вп’ялися у стелю, я переконала себе, що то просто якесь суцільне і безконтрольне зло. Але тепер… Злоби більше не відчувалося. На зміну йому прийшло дивне відчуття, котре буває лише тоді, коли з далекої подорожі повертаєшся додому і чуєш рідний голос.


Я напружувала слух, але наче у вісні не могла вловити тих ключових деталей, котрі мали б пролити світло на заплутану картину сюжету. Щось було в тому гомонінні. Щось, чого я не могла зрозуміти попри те, що все моє єство пронизувала скорбота.


Сльози потекли моїми щоками і я заплющила очі.
Денне світло осліпило мене на мить і я прикрила обличчя руками, пізно усвідомивши, що мої очі все ще заплющені. Те яскраве світло було у моїх думках. В моїй свідомості.
З суцільного білого марева я почала розрізняти десь вдалині темний силует. Щось наближалося до мене, чи то радше до моїх думок.

– Поверни його…
Мені аж на душі похололо від тих слів. І те відчуття лютого холоду тільки наростало. Щосекунди, я все сильніше відчувала льодяний доторк. Те відчуття розповзалося по всьому тілу від шиї. Там, де висів медальйон.
Медальйон!
Я схопила його рукою і миттю відсмикнула пальці назад. Холод наче обпік їх, як буває на великому морозі.

– Поверни його…
Знову пролунали ті слова, наче за сотні кілометрів від мене, і в той же час так близько, що я відчула дихання на шкірі, коли вона їх вимовила.


Жінка, худорлява і блякла у білій імлі, підійшла до мене зовсім близько, і я змогла подивитися в її сизі очі. Ні сліз, ні зла в них не було. Проте, глибока скорбота лежала на її блідому обличчі важкою тінню. На обличчі, котре здалося мені знайомим. Чи скоріше та жінка нагадала мені когось, кого я вже бачила раніше. Може навіть в дитинстві, на старих фото, хтось схожий на неї вже дивився на мене такими ж очима.


Доки я намагалася згадати чи навіть усвідомити ким була та жінка, світло навколо мене почало темніти. Холод відступив. Я прибрала руки від лиця і мені закололо очі від сонячного світла, що лилося до кімнати через прочинене ще з вечора вікно. Я поклала руку туди, де мав бути старий, антикварний медальйон, що його придбав мені чоловік минулого року. Шкіра защемила, наче я торкнулася до свіжої рани. Я побігла до дзеркала і полегшено видихнула. Страх від раптового болю розвіявся, коли моєму зору відкрилося всього лише легке почервоніння на шкірі.
Двері прочинилися і до будинку увійшов Максим.

– О, ти вже на ногах? – Весело обізвався він до мене. – Наковтався каштанів! Я всю ніч там просидів в коридорі через нього!
Він повернувся через плече і махнув рукою на пса, що ліниво заходив до будинку.

– Жити буде! – чоловік знову подивився на мене. Моя рука все ще блукала по шкірі на грудях. – Зняла?
Голос його був здивованим. Я мовчки кивнула, але швидко додала:

– Загубила.

– За ніч? Ще десь знайдеться, просто десь впав!

– Не думаю, – видихнула я, відчуваючи як камінь зсунули з моїх плечей. – «Для чого я йому збрехала?» – зачудувалася я.

– Рік не розлучалася з ним і на тобі. Шкода! Гарна річ була. Старезна! Що там говорив той продавець? Належав наче якійсь знатній дівиці? І той чудний карапуз на фото всередині! – він знизав плечима. – Шкода.
Максим почав займати пса, що терся об його ногу. Смикав його за вуха, а той, жартома, огризався.

– Дочка поміщика, – спокійно вимовила я, переборюючи сонливість і втому. – Те фото – єдине, що лишилося в неї від сина. Хлопчика забрали в неї відразу після народження, бо то була ганебна халепа, котру, аби не допустити скандалу, вирвали з її життя. Вона хотіла бути похованою з тою прикрасою. Медальйон натомість потрапив до безлічі рук, і дійшов аж до мене.

– Не пам’ятаю, щоби антиквар щось таке нам розповідав, – чоловік прискіпливо подивився на мене.

– Він і не говорив нам цього.

– Тоді хто тобі це розповів?

– Його справжня власниця. Дочка поміщика.
Максим всміхнувся і затримав на мені погляд.

– Жартуєш?

– Ні, – все так же спокійно вимовила я.

– Чому ж тоді вона забрала його саме в тебе, а не в іншої модниці? І саме тоді, коли мене не було вдома? – йому, мабуть, здавалося, що я жартую. Але знаючи його, я була певна, що моє серйозне обличчя мусить збивати його з пантелику.

– Може тому, що я нащадок тої таки дитини? В нас одна кров, а інші їй заважали зосередитися?

– Ти добре сьогодні спала? – чоловік прищулив очі, хоча посмішка на його губах не зникла.

– Та не дуже, – всміхнулася я. – Піду ще мабуть трохи подрімаю.

– Солодких снів! Пішли, звірюко, нагодую тебе чимось. Каштанів, звісно, не дам, але корм теж не поганий! – він кинув на мене серйозний погляд від дверей кухні. – Все добре?

– Так! Просто не виспалася!
Я зайшла до кімнати і впала на ліжко не знімаючи одягу. Сон накривав мене теплим покривалом спокою. Нарешті, вперше за увесь рік, я спатиму без тягаря чужої туги на душі.

Leave a Reply