Shopping cart

Справа знахаря

Поліціянти нудьгували в патрульній автівці. Круглолиций і темноволосий, з широко поставленими карими очима водій Валера був любителем розіграшів. Не щадив навіть начальство. За довгий язик постійно страждав, по службі не просувався, але натуру свою ламати не збирався.


Напарник – худий довготелесий світловолосий скептик-песиміст-зануда Ігор – відомий в управлінні «літероїд». Кожний папірець вичитував десятки разів і дуже радів, коли знаходив помилки.
Хлопці чергували. Машину припаркували на узбіччі поблизу соснового лісу одразу за колом-розв’язкою, полюючи на порушників дорожнього руху.


Сонце майже в зеніті й смалить пекельними променями.
Валерій мріяв попити холодного пива, Ігор – скупатися, але поблизу ні магазину, ні річки. Шеф погрожував «закрутити гайки» й особисто перевіряти наряди, тому поліціянти не ризикували рвонути в село за п’ять кілометрів. Доводилося сидіти в «душогубці» та рахувати години до закінчення строку сидіння.


– Ловити когось будемо? – песиміст Ігор заклав руки за голову й уважно стежив за мухою, що билася об лобове скло. Зовсім поруч відкрите бічне, однак тупа комаха вперто проривалася крізь нездоланну прозору перепону.
– Дуже кортить нарватися на неприємності? Спробуй он ту спинити, – зловісно порадив напарник, показуючи пальцем на розкішну білу «Тойоту».
– Пізно, – позіхнув Ігор, прочиняючи дверцята. Хуліганистий протяг заскочив усередину, жбурнув пилом і, ніби злякавшись пустощів, принишк на задньому сидінні.
– Дивись, «Жигуль» пре! – підскочив жартівник. – Хапаємо!
Ігор презирливо скривив тонкі губи:
– Заради того невдахи отримати тепловий удар? Зиску – нуль.
– Не подумав, – погодився Валера. Справді, нервів спалиш кіло, поки вичавиш поганенький штраф. Водії грамотні пішли: на камери знімають спілкування з патрульними. Не дай, Боже, криве слово вкрутиш у текст, або матюк. Живцем з’їдять.
– Начальству байки розказуватимемо, що все о’кей, порушень немає, клієнти кришталево чесні? На рівному місці знайде проблему, – бідкався Валера. – Я таки вийду й когось спиню.
– Прапор у руки, – Ігоря захопила титанічна битва мухи зі склом. Хотілося дочекатися моменту, коли вперта комаха знесилиться й складе лапки в передчутті скорої смерті.


Водій героїчно смажився хвилин десять, а коли запал випарувався разом з літром поту, на дорозі вигулькнув турист-велосипедист на старій чорній «Україні». Їхав поважний літній чоловік у вицвілій штормівці. На сивій голові сидів солом’яний капелюх, коротка кучерява борідка ватою відтіняла засмагле зморшкувате лице. Натуральний літній Санта.


Валера не збирався чіплятися до мирного любителя-педальокрута, проте увагу привернув плетений кошик, приторочений до багажника.


Поки Ігор додивлявся шоу виснаженої мухи, Валера наказав спинитися велосипедисту, діловито оглянув двоколісного «коня», прискіпливо вивчаючи потенційного порушника:
– Патрульний Валерій Григорович Сліпень. Що везете? – на язику вертілися питання щодо номерного знаку й аптечки, але зараз вони недоречні.
З-під кущиків білих брів патрульного вивчали глибоко посаджені блакитно-хитруваті очі:
– Трави, ягоди, грибочки.
– Біологічна зброя, значить, – жартівник напустив на обличчя суворий вираз, подумки смакуючи веселий розіграш.


– Боронь, Боже, – перехрестився літній чоловік.
– Хто такий будете? – продовжив допит Валерій.
– Іван Андрійович Курило.
– Ігорю, йди-но сюди! – водію треба витягти напарника, бо одному не цікаво стікати салом на сонці.
Песиміст обережно вхопив муху за крила й викинув у літнє пекло:
– Ну чого до людини причепився?! – невдоволений довготелесий змусив себе вилізти й злісно сопів.
– Порушує новий закон щодо перебування в лісах, – підморгнув поліціянт, показуючи на кошик. – Заборонено збирати різні трави, гриби…
– Люди добрі, відпустіть. Не для себе, хворим і немічним помагаю.
– То ви – знахар, – песиміст запустив руку в кошик і вколовся. – Що там таке?
– Ожина, – пояснив Іван Андрійович.
– Оформлятимемо, – Валеру захопила імпровізація. – Адреса?
– Коцюбинського, двадцять, – шокований чоловік поставив «коня» в тінь, а сам стомлено присів на горбок, порослий травою.
– Пробий, – попросив поліціянт Ігоря, аби пересвідчитися, що затриманий говорить правду. – Штраф на вас накладемо, бо підпал могли вчинити, збитки державі завдати, – повчав старого Валера. – Ліс берегти треба, а ви його знищуєте.


– Я? – щиро здивувався Курило, зачудовано дивлячись на молодого нахабу.
– Ви! Один такий, другий, десятий! Вас, так званих любителів природи, розвелося!.. Кожний клянеться, що не завдає шкоди! Сором! – Валера увійшов у раж і не спинявся.
– Хлопчики на сонці перегрілися? – Курило спохмурнів.
– Дядько знущається? – жартівник витер чоло. – О-о-о, так у нас ціла справа накльовується. Диви, Ігорю, наш клієнт займається лікуванням людей. Має дохід. Податки приховує. З’ясувати треба, чи не нашкодив хворим антинауковим знахарством. Виходить, Іване Андрійовичу, ви здійснили чотири правопорушення, – Валера переможно клацнув липкими пальцями. – Доведеться відповідати.
Напарник глипнув очима на жартівника:
– Ти серйозно?
– Ще б пак! Лісу шкоди завдав, нас при виконанні службових обов’язків образив, доходи не декларує, лікує без ліцензії. Тягне на кримінал, – Валера суворо глянув на стурбованого старого. – Можете їхати. Поки що…
Іван Андрійович не сперечався. Тонкі губи склалися в нитку, очі засльозилися, заскорузлі, в подряпинах, руки стисли руль:
– Бувайте, хлопчики, побачимося.
– Обов’язково, – настрій у Валери чудовий.
– Не переборщив? – песиміст не схвалював злий жарт.
– Профілактика не завадить. Шастають всякі, спокійно чергувати не дають, – відмахнувся напарник.

Зустрілися поліціянти за декілька днів.
– Слухай, – песиміст Ігор наче переляканий. – Тут таке діло… Мені муляло…
– Що муляло? – Валерію ніколи, бо розмовляв по телефону з подругою.
– Той дід, схожий на Санту, тільки без кожуха й мішка з подарунками.
– Наташо, домовилися? О’кей? До вечора, моє серденько. Цьом-цьомчик, дорогенька, – веселун вимкнувся й до Ігоря: – Ти про кого?
– Про старого. Того самого.
– Біля лісу, на об’їзній?
– Еге.
– Я вже й забув. Щось не так? Х-ха! Мабуть, прийшов сплатити штраф! От прикол! Розповім знайомим! Нечасто зустрінеш такого дрімучого діда! Напевне й телефону не має, а про інтернет узагалі не чув! Насмішив!
– Це він обох нас надурив, – худий Ігор насмішкувато дивився на товариша.
Повне лице Валери видовжилося, куточки губ вигнулися вниз, ніс загострився:
– Не може бути. Адресу пробив?
– Звісно. Все сходиться. Вулиця, дім, прописка старого, але дому немає.
– Ти мене дивуєш, – зловісно посміхнувся дещо спантеличений жартівник. Хто кого розігрує? Начебто не перше квітня. І якби Валерій погано знав бюрократичну вдачу товариша, то припустив би, що той безсоромно знущається.


– Сам у шоці. Вчора проїжджав неподалік вулиці Коцюбинського. Вирішив за жарт вибачитися. Літня людина, серце, тиск… Там заросла травою огороджена ділянка та розвалений сарай.
– Сусідів опитував? – жартівнику вже не до сміху.
– Аякже. Кажуть, будинок давно згорів, – Ігор глянув на Валеру. – Забудемо?
Сліпень роздумував недовго. Давила жаба. Його, відомого в місті жартівника, надурив стариган. У справі розібратися треба. То не простий знахар, а підозрілий шахрай, кримінальний авторитет, наркоторговець.
– До вечора далеко. Давай, Ігорю Гарбар, проїдемося в ті краї, подивимося, – Валера прагнув особисто пересвідчитися.


Песиміст нейтрально здвинув плечима.
З центру до околиці не так і близько. А ще дороги в підступних ямах, заповнених водою. Зранку сильна злива відшкурила запилюжене листя, освіжила будинки, залила гріхи автодору, і тепер автівка бухкала колесами й скрипіла днищем, чіпляючись за асфальт.

Вулиця Коцюбинського показалася справа бічним відгалуженням.
– Повертай, – глухо сказав Ігор, слухаючи заспокійливу інструменталку.
Валера вже не радий убивчому для автівки вояжу, проте кортіло довести справу до логічного завершення.
– Наліво дивись. Бачиш? Нема… – Ігор повільно витяг краплі-навушники, адже вперше песимістичний настрій поступився холеричному. – Є! Хата, дідько її забери, з’явилася!


Напарник загальмував, люто зиркнув на зануду. Оце так розіграв. На триста відсотків. Не чекав такого Валера. Спонтанно розсміявся:
– Ну молодець! Мене «взув»! – руки чухалися дати Ігорю в пику, але образа недоречна. Розголос піде, над Валерою потайки глузуватимуть, прозорими натяками задовбають. Лохонувся жартівник, тож ліпше не подавати виду, що зачепило.


– Кажу, не було хати! – Ігор вискочив у прохолодний вітряний день, підбіг до паркану з почорнілих дощок, диким поглядом обвів добротну червоноцеглову будівлю з мансардою, доріжку з фігурної плитки, смородинові кущі, яблуневі дерева, потім озирнувся на Валеру. – Чесно, не було! Можу перехреститися!
– Та годі клеїти дурника, – байдуже махнув рукою жартівник. – Я тебе не раз підкалував. Моя черга. Довипендрювався.
– Який прикол?! Ділянка порожньою була! Ні деревця! Суцільний бур’ян!
– Сідай, поїхали.
– Ні, я в двір, – песиміст віддер зогнилу дошку й поліз вимагати пояснень у хазяїна.
Жартівнику не сподобалася затія, проте конче захотілося зустрітися з диваком Іваном Андрійовичем і… далі діяти за обставинами.


Ігор доріжкою рухався ніби мінним полем. Роззирався навкруги, нюхав квіточки, до яблучок нестиглих примірявся, очі протирав, плечима пересмикував. Наче несповна розуму чоловік. Раптом став як укопаний, стиха прошепотів:
– Бачив? За сараєм хтось ховається. Патлатий.
– Так, цілиться з рушниці, – кепкував напарник, невесело розмірковуючи про зсув «даху» Ігоря на ґрунті необхідності принесення себе в жертву заради банального вибачення.


Песиміст порисачив до дерева, обійшов, заглянув за кущі:
– Здалося.
– Не подобаєшся ти мені, – Валера присів на сходи біля ґанку. – Постукай у двері, вікна. Скажи пару слів та й поїхали. А нема нікого, напиши записку.
– Так і зроблю, – Ігор стукав довго, з натхненням, аж поки не почервоніли кісточки. Ніхто не озвався. Тільки вхідні двері раптом рипнули й прочинилися.
– Дідуган злодіїв не боїться? – щиро здивувався Валерій і сунув допитливого носа в погано освітлене приміщення. Збоку стояла відкрита діжка, наповнена рідиною з гіркуватим ароматом, а поруч вишикувалися три однакові жбани. Вгорі натягнуті мотузки з прикріпленими жмутками сушених трав.


– Кого боятися? В діда нічого брати, – Ігор пройшов у вітальню. В кутку, на полиці, під рушником, знаходилася старезна ікона. Темна шафа, стіл, піч, пара стільців, – оце й уся обстановка. На білених вапном стінах висіли чорно-білі світлини самого Курило, молодої жінки та двох чорнявих парубків. Ні телевізора, ні приймача не спостерігалося.


– Стривай, не бачу розеток, – Валера придивлявся до стелі. – Та й лампочок теж немає. Наш дідуган у позаминулому столітті застряг, про цивілізацію не здогадується.
– Зате комуналку не платить, – Ігор повернувся в сіни. – Я пити хочу, – узяв крайній жбан, скуштував. – О, тут узвар! В другому квас! І… пиво! Я такого зроду не пив. Куди там чеському темному!
– Не брешеш? – Валерій продегустував усі три. – Непогано. Домашнього виробництва. Справжній знахар. Я піднімуся нагору, а ти поки тут будь.
– Незаконне проникнення, – спробував спинити напарника Ігор, але пиво було міцне, в голову шугонуло хвилею хмільної ейфорії. – А, по фігу!
– Чую слова мужика, – Валера сміливо прокрався в бідно обставлену кімнату й рипучою драбиною поліз у мансарду. В голові вихором закрутилися детективні сюжети. Хотілося знешкодити бандитське угрупування. Курило уявлявся паханом, а хата – точкою збіговиська криміналітету. Валера накрутив фантазію мало не до божевілля, тож коли на просторій мансарді-горищі, мало пристосованій для проживання, вгледів підозрілу фігуру, з переляку гаркнув:
– Руки вгору!


Фігура не зреагувала. Зблизька вона виявилася звичайним манекеном чоловічої статі, одягненим у дрантя.
– Нащо знахарю це опудало?
– Шпаків з черешні ганяти, – манекен повернув кремову голову.
Валера здригнувся й позадкував до сходів, однак вперся в глуху стіну:
– Не може бути, – розгублений поліціянт ретельно обмацував цегляну кладку. Міцна. Гупнув кулаком і скривився від болю.
– Виходу немає, – пластмасова модель човгала горищем наче іржавий робот.
– Гарне пійло, – докумекав жартівник. – Старий підмішав галюциноген. Я просто марю. Скоро попустить, – чоловік опустився на глиняну долівку, але перепочити не дала зграя крупних кажанів. Чорні рукокрилі з вереском зірвалися зі стропил і накинулися на Валеру. Він спочатку відбивався, а потім кинувся до вікна, аби вистрибнути на похилий дах, спуститися до ринви й спокійно зіскочити на траву.
Люті кажани стрекотали наче дельфіни, кусалися дрібними зубами й боляче дряпалися кігтиками, обліпивши Валеру зі спини суцільною живою ковдрою.


Поліціянт оббіг пластикову ляльку, котра рухалася зигзагами, прорвався до вікна, однак із жахом пересвідчився, що дах пропав, а до землі метрів шість з гаком, і є непоганий шанс переламати ноги.
Валера запанікував. Вихопивши з мотлоху поламаний стілець, чоловік з усієї сили гупнув ним скло. Ігор почує дзенькіт, пошукає драбину.
Вредне скло навіть не тріснуло.
Поліціянт кинувся до стіни й став тертися об неї спиною, аби позбутися кусючих істот. Окремі дикі верески летючих тварюк злилися в стодвадцятидецибельну какофонію. Розчавлені мишачі родичі падали на долівку пласкими млинцями.
Пластмасовий «дядько» в дірявих шортах і червоній сорочці вивернув голову й пішов «місячною ходою» прямо на Валеру.
– Допоможіть! – блідий чоловік забився в істериці й закрився руками…

Песиміст Ігор мав спокійну врівноважену вдачу. Нікуди не поспішав, а коли щось робив, ніколи не халтурив. Викинутий з русла розміреного життя в бурхливий потік абсурдних явищ, поліціянт спочатку спробував логічно пояснити собі, що двері – статична, міцно закріплена річ, і самі по собі пересуватися не можуть, а якщо й можуть, то тільки за стороннього втручання. Ігоря не так просто витягти на слизьке й змусити помилитися, проте коли незрозуміле накопичується до критичної маси, то будь-яка психічно стійка натура не витримає натиску й ляже наче сайт після DDoS атаки.


Ігор нічого не чіпав руками, а лише поміняв дислокацію на спальню. За панцирним ліжком стіну вкривав поїдений міллю світло-коричневий візерунчастий килим. Поверх килима в простій, пофарбованій у жовте, дерев’яній рамі висів гарний пейзаж ручної роботи. Недосвідченому оку видно, що фарбу клав майстер.
Зачарований поліціянт розглядав залиті сонячним промінням сосни, вузьку хвилясту річку, темну криву хатину під пагорбом й світлу стежку на передньому плані. Здавалося, трава ворушиться під подихом вітру, хмарки пересуваються небом. Картина магнітом притягувала Ігоря. Не витримавши спокуси, чоловік торкнувся жорсткої поверхні. Злегка заіскрило, в очі хлюпнуло пітьмою, і за мить поліціянт вивалився на траву біля стежки.


– Дід наркотою займається, – невдоволено буркнув песиміст, пригадуючи рухомі двері у вітальні. – Даремно в гості припхалися. Нас обов’язково спіймають на гарячому, – Ігор подумки перебирав статті за посягання на приватну власність. Хазяїн матиме повне право помститися за образу.
Волохатий смугастий джміль басовито гудів над головою поліціянта.
– Брись! Ти мені ввижаєшся, – відмахнувся чоловік, проганяючи набридливу комаху, звівся на ноги. Приємно пахло хвоєю, з річки струменіла прохолода, кукукала зозуля.


– Подивимося… Ох, ну мене й закумарило, – земля під ногами гойдалася. – Штормить… Я ж не пив. Чи пив? Пиво, квас, узвар. Намішав… Смачне пійло. Візьму рецептик. Щось мені недобре, – поліціянт озирнувся. Позаду лежало поле, а за ним у сиво-синій імлі промальовувалася горбкувата місцина.
Ігор гадав, куди поділася кімната. Погляд упав на криву хату:


– Там! – поліціянта кидало в сон. Вштирило гарно, мозок потроху котився в нірвану, суглоби наче задерев’яніли. Намагаючись втримати рівновагу, чоловік заводною лялькою брів до оселі, часто збиваючись з маршруту й гублячись серед стовбурів сосон. З-під торішньої хвої витикалися лаковано-червоні, поцятковані білим, капелюшки мухоморів. Дятел дзьобом-відбійником трощив дерево. Здалеку шуміло: не то море, не то людський натовп.


– Люди – це добре, – настрій песиміста поліпшився. – Люди виведуть в люди, а там і додому недалеко, – Ігор поліз на горбок. На вершині ліс порідшав. Чоловік, задивившись удалину, зробив необачний крок і посунувся разом з пластом піщаного ґрунту в глибокий яр. На дні панували присмерк і прохолода. Різьблене листя папороті вкривало вогку землю. Неподалік дзюркотіла джерельна вода.
Гомін посилився. Голоси чоловічі, грубі. Стукало металом. Зрідка чувся розкотистий, страшний сміх, наче збіговиську тролів розказували анекдоти.


Ігорю зробилося лячно. Не подобалися йому акустичні провісники загону, треба тікати, поки не пізно: четверо вершників-бороданів, озброєних луками, у шкіряних обладунках і шоломах, насували на розгубленого поліціянта. За авангардом бадьоро йшли піхотинці в кольчугах, тримаючи підняті вгору списи.
Ігор позадкував, спіткнувся й упав спиною в багнюку, та одразу ж підхопився й дременув яром до клаптика світлого неба поміж густих крон мішаного лісу.
Загін відстав.


Чоловік, опинившись на узліссі, закляк: на відкритому місці стояла фортеця, складена з кругляка. З бійниць чотирикутних башт визирали дозорці. Зі сторони поля до оборонної споруди підходили чисельні озброєні загони. Густі пасма диму піднімалися від спалених поселень.
Примостившись на валуні, Ігор відпочивав, аж поки не почув шум. Довелося поспіхом пірнати в кущі й відсиджуватися, обережно відганяючи гілочкою дзижчавших кровососів.
Воїни вже не сміялися, а стиха радилися, показуючи один одному напрямки руху.


Поліціянт, не розібравшись до пуття в химерних проявах своєї багатої, як він вважав, фантазії, вирішив повернутися до хатини. Досить блукань. Нехай несправжні вояки штурмують неіснуючу фортецю. Під ногами хруснуло. Ігор завмер, однак фантоми дістали з колчанів стріли й налаштували луки. Чомусь чоловікові не хотілося бути спійманим. Ще за шпигуна приймуть, а це тортури й смерть. Навіть уявний біль не кортіло відчути.
Песиміст, припадаючи до землі, кинувся в гущавину, де коні не пройдуть. Над головою тонко проспівали стріли, вп’ялися в стовбури, а найпаскудніша зачепила ногу. Біль і справді дико-пекучий, з кров’ю. Натуральний! Ігор прискорився, переляканий мало не до божевілля. Позаду чулося люте ревище. Доженуть – розірвуть на шмаття. Мабуть, піхота полізла, але вона броньована, не побіжить.


Переслідувачі відстали. Ігор, подолавши хащі бурелому й обідравши руки й ноги, дивом вибрів на знайому стежку, а нею дістався халупи.


Одне крихітне віконце замощене слюдяними пластинками. Напівзогнилі двері ледь трималися на шкіряних петлях. Щілини проконопачені мохом. Від хатки несе відьмацтвом, однак Ігорю наплювати, він суне всередину, придивляється до безладу. Як там у казках? Піч, казан, чорний котяра і Баба-Яга.


Нікого.
Поліціянт, зігнувшись, сміливіше йде далі, чіпляється за лавку й стиха лається.
«Та ні, мені ввижається, хоча так реально», – свідомість заколисує заспокійливою мантрою, проте страх не пропав, зіщулившись в серці крихітною пульсуючою грудочкою. Слабким доказом навіювання став папірець, прикріплений на почорнілу від сажі стіну.
Відкашлюючи пил, Ігор прикипів поглядом до знайомих літер. Невідомий кирилицею склав опис майна, а внизу приписав:
ПОКИ НЕ ПЕРЕВІРИШ, НЕ ПОВЕРНЕШСЯ
– Фу, невже Валерині приколи? Його стиль, – зрадів песиміст, уважно читаючи текст. В ньому вказувалася кількість казанів, лавок, рогачів, держаків, діжок, ложок, мисок, склянок, скринь, кожухів, штанів, ножів, сокир, шапок, лопат…


– Неподобство! – Ігор кинув список і всівся на лавку. Довго сидів, аж поки знову не почув гомін. От лихо, загін бороданів не заспокоївся, шпигуна ловить. Хатка на видноті, її обшукають в першу чергу. Треба ворушитися.
Очі песиміста призвичаїлися до сумерку. Навкруги розгардіяш наче після нашестя монголо-татар. Щоби розібратися зі списком, необхідно всі речі розкласти по категоріям.


Спочатку великі предмети. Лавки до віконця, казани за рангом, дрібноту купками, одежу й сільгоспреманент під стіну.
Розкидавши мотлох, поліціянт зайнявся підрахунком кількості речей. Все було нормально, поки не торкнулося мисок. Однієї не вистачало.


Голоси наближалися. Оточують.
Ігор занервував і почав гарячково рискати по закуткам. Безрезультатно. Скоро неможливо буде непоміченим надвір показатися. Невже в печі доведеться сховатися? Чоловік відсунув ляду. Брудна миска була за нею. В ту ж мить Ігоря наче по голові твердим ударило, чорні стіни засяяли блідо-зеленим, а свідомість огорнулася вогким туманом.

Відбивши атаку манекена, Валера загнаним щуром бігав мансардою, аж поки стіна не змилостивилася, прорізавши в собі рятівний отвір. Поліціянт закляк у ступорі. Тим часом пластмасове опудало очухалося, та й кажани підозріло попискували, готуючись до нового нападу.


Валера стрімголов кинувся до проходу, послизнувся на сходах, перерахував їх куприком і розбив лоба. В думках нуртувало бажання вирватися з будинку й утекти з поробленого місця.


«Зв’язалися на свою голову, – картав себе жартівник. – З ким? Знахарем, який з нечистою силою дружбу водить. Ще, чого доброго, віслючі вуха пришиє й копита приробить».
Кімната знайома. Білені стіни, шафа зі скляними дверцятами і посудом, писана маслом картина, що зображувала вишнево-яблуневий, у цвіту, сад. Закортіло ближче роздивитися шедевр, адже й віття гойдалося, і горобці в траві зернятка визбирували.


Валера струсонув головою. В свідомості ще висить маячня з опудалом і летючими агресивними тварюками. Хутчіш до дверей. Облом: зачинено. Жартівник дужче шарпнув ручку й відірвав її. Є вікно, але після невдалого виламування нагорі Валера з побоюванням наблизився до нього, роздивляючись подвір’я, сарайчик, вузьку доріжку, складену з нерівних бетонних плит.


Поліціянт примірявся, вдарив. Скло навіть не тріснуло.
– Ясно, те саме, – тяжко зітхнув чоловік. – Двері ламати треба, – жартівник глянув на руки. Ними навряд чи вийде, а з інструментом халепа. Ні молотка, ні фомки. Валера спересердя вдарив ногою. Хоч би рипнули. Ніби вмуровані.
В темній нірці біля плінтусу лупали червоним чиїсь недобрі оченята. Зараз вилізе зграя мутантів і ганятиметься за чоловіком.
Шафа!
Поліціянт розчинив половинки. Навіть натяку на викрутку. Одна порцеляна. А що в шухлядах? Ура! Металевий стрижень, пасатижі, саперна лопатка, гвіздки й мотузка.


– Чудово, – чорно пожартував чоловік. – Повіситися є на чому.
Найпростішим варіантом, як здавалося Валері, було збити металеві завіси. Вони трималися на кількох шурупах.
В хід пішов стрижень, а згодом і лопатка. Не шкодуючи сил, Ігор у буквальному сенсі прорубував шлях на волю. Поспіх одразу позначився на битих пальцях. Двері не піддавалися. Шляпки клятих шурупів мали ось-ось випасти, але кожного разу, як поліціянт зупинявся на перепочинок, зачаровані шурупи закручувалися назад.
З нірки, всупереч похмурим побоюванням Валери, виліз напрочуд милий білий щур, сів посеред кімнати й почав умиватися лапками.


– Тобі чого треба? – поліціянту парко, пальці скривавлені, в голові космічна порожнеча.
– Не з того боку б’єш, – пискнув альбінос.
– Звідки знаєш? – Валера почувався пацієнтом психлікарні.
– Спробуй.
– Не проблема, – жартівнику не до жартів. Заклав лопатку під врізаний замок, натиснув. Хруснуло сухо, й двері гупнули на підлогу.


Валера хотів подякувати хвостатому раднику, однак цегляна кладка в проході змусила заревти від обурення:
– Замурували, іроди! Щоб вам пусто стало, покидьки кінчені!
Поліціянт упав на підлогу й запустив у перепону лопатку. Погляд мимоволі повертався до картини. Сад наче живий, манить біло-рожевим цвітом, кличе подихати ароматним повітрям і забути гнів, роздратування, помсту. Душа повинна відпочити, інакше негатив накопичиться й лупоне по свідомості ковадлом депресії.
Валерій хихикнув:
– Божеволію… – рвучко скочив на ноги, та, не відриваючи погляд, ступив до картини. Рука сама простяглася до зашкарублої поверхні, пальці сковзнули по горбкувато-грубим мазкам. А потім провалля з миготінням зірочок, і… справжній сад перед очима.


Поліціянт, трохи звиклий до несподіваних метаморфоз, уявно списував побачене, почуте, відчуте на вплив знахарських напоїв. Сприйняти все те чисту монету на думку не спадало. Магія, чаклунство, відьми в казках і фентезійному чтиві, а в житті немає місця не пояснюваному. Валера не вірив ні в потойбічне життя, ні в іншопланетників, тож чому він мав повірити в чудеса? Ліпше сховатися за простою та зрозумілою примарністю подій. Валера, очманівши від реальності нереального видіння, брів поміж стовбурів, слухав гудіння бджіл, торкався цвіту й ніби звільнявся від нашарувань цинічних уявлень про світ. Весняний сад пробуджував світле й добре, очищав душу й думки, спонукав озирнутися на тридцять прожитих літ і запитати себе, що зробив корисного.


Несподівано виринули спогади з дитинства. Чоловік виріс у приватному обійсті далеко звідси, але за плином часу ластик забуття стер яскраві фарби до чорно-білих туманних обрисів. Шкільні друзі, перше кохання, риболовля на ставку, полювання на хрущів, запеклі бійки, – все це хлюпнуло в свідомість нестримним потоком, пробуджуючи й оновлюючи пам’ять. Ніби заново народившись, Валера п’янкою ходою дійшов до криниці. Оцинковане повне відро стояло на лавці. У воді плавало небо. Захотілося пити. Чоловік ухопив і перехилив на себе відро, ковтнув холодно-солодкої води й опустився на коліна. Давно не було так добре. Озирнувся. У вітті яблуні промайнуло материне лице, посміхнулося тепло, та й розтануло в рясному цвіті. Кортіло лягти на соковиту траву, підставити обличчя сонцю й перенестися в минуле, в той чарівний період, коли життя тільки починалося. Навіщо? Валера не знав. Мабуть, ностальгія докотилася слідом за споминами.
Сонце влягалося спати. Спочатку сховалося за деревами, посилаючи наостанок лагідні промені, а згодом набуло червонястого забарвлення й пірнуло в густу імлу обрію.
Сутеніло.


На полювання вилетіли кажани, в гіллі загули травневі жуки. Пора вертатися, а як?
Від землі потягло вогкістю, лежати неприємно. Валера сів на лавку, зазирнув у криницю. Неглибоко. У воді висить відображення зірки. Незчувся чоловік, як перехилився, потім поштовх, стрімке падіння й відчуття звільнення від тягаря давніх комплексів, котрі поліціянт досить вдало прикривав злим гумором.

– Ну от і другий повернувся, – в кутку вітальні, під іконою, сидів на табуреті Курило Іван Андрійович. – Довгенько був у саду.
– Зустріч з дитинством, – Валера говорив серйозно.
– Ех, мої хороші, тепер до справи…
– Постривайте… Вибачте, я просто… – Валері забракло слів, глянув на спокійного Ігоря. – Приїхали, бо мій напарник… Пожартував я тоді.
– Ну і я пожартував. Квити, – скупо усміхнувся старий. – Заодно трішки змінив обох на краще. Прадід малював. Кожна картина – вікно в окремий світ. Хотів показати вам, яка наша земля прекрасна, і як її прагнуть відібрати заздрісники. Ігоре, орду бачив?
– Бачив.
– Найжорстокішим у цілій низці загарбників Києва був Андрій Боголюбський – рідкісний виродок із Залісся, вузькоокий синок Довгорукого. Для нього не існувало святинь. Свої ж убили, коли допік. Медовуху будете?
– Ні!
– Ні!
Старий хитро примружився:
– Не бійтеся, шкоди не зроблю. Ви от як гадаєте, в старі часи хто лікував хворих? Га? Лікарів з дипломами не існувало. Не знаєте? Ну от, а кажуть, сучасна молодь на всі питання має відповідь. Душу лікувати потрібно, а не тіло. В цьому різниця.
– До чого та орда? – Ігоря мучило нехороше передчуття.
– Не здогадалися, синки. Ех, заплющуєте очі на очевидні речі. Ну, не хочу наперед лякати, але випробування люті чекають нас. Не заспокоїлися ненависники, зуби точать на землю нашу, хочуть навіки поховати націю. Століття триває та боротьба і, мабуть, прийшов час поставити крапку.
– Іване Андрійовичу, ви мене лякаєте, – Ігор посунувся назад, вловивши нестримну силу знахаря.
– Не такий страшний чорт, як його малюють, – щиро засміявся старий. – А нечиста – у вашому розумінні – сила теж старатиметься допекти орді.
– К-коли? – почав здогадуватися Валерій. Холодком обпекло серце, в голові зароїлися тривожні думки.
– В кінці зими… Приходьте за оберегами.

Leave a Reply