Shopping cart

Шепіт смерті

1.
Коли солодка дрімота зазирає під комірець, книжка про Велику Вітчизняну війну випадає з моїх рук. Я заплющую натруджені цікавим читанням очі. Раптом чую скрип підлоги. Хтось ходить. Ще. І ще. Крізь суцільну темряву й опівнічну тишу лунає шепіт. Щільніше натягую вовняну ковдру, наче вона врятує від нічних монстрів.
— Марічка! А раптом вона в біді? — думаю я.
Шепіт продовжується. Здається, з її кімнати. Страх кидає липку павучу сітку в мій розум, але я підводжуся й вперто йду подивитися, що відбувається.


Двері Марійчиної кімнати відкриті. Я заглядаю всередину: бачу світильник й пусте сестрине ліжко. Тихенько прослизаю далі. Ось вона! Стоїть у темнім кутку й шепоче незрозумілою мовою. Я не вірю своїм очам! Марічка — сновида? Наче почувши мене, вона на мить замовкає й прислухається. Повертається обличчям у мій бік. Я затамовую подих і роблю крок назад. Дивлюсь на рідну сестру, але не впізнаю її! Маленькі карі очі сяють червоним полум’ям, чорніші чорного зіниці страхітливо розширені. Ніздрі здуваються, як у бика. Вона розмахує руками, наче намагається щось упіймати. Не знаю, чому, але я не хочу, щоби вона мене торкалася.

Я не можу більше мовчати.
— Марічка! Прокинься! Що з тобою?!
Вона зосереджує погляд червоних очей на мені й промовляє:
— Bellum!
Потому спокійно йде до ліжечка, накривається ковдрою й заплющує очі. Я в надприродному шоку, який адреналіном розтікається по крові, споглядаю її мирне сопіння. Що то було? Вона спілкувалася з кимось? У неї вселилося зло? Відкидаю кошмарні думки. Чи це моє власне марення? Боюся підходити до неї, щоби не зурочити міцний сон. Стою осторонь пів години, як довбаний параноїк, і спостерігаю. Коли на годиннику видніється друга ночі, кидаю вартувати і обережно покидаю її кімнату. Що сказати, до ранку я не міг стулити очі. Пережите стояло чіткою картинкою у свідомості й не давало спокою.

2.
— Гей, вставай, сонько, ходімо гратися! — кидає веселим голосом моя семирічна сестра й штурхає мене.
Я після короткого тривожного сну сіпаюся й прокидаюся. На мене дивляться звичні усміхнені оченятка маленького янголятка. Ні тіні від учорашнього демона чи що то було. Чи все ж наснилося?


Я змушую сестру піти грати самій й обіцяю скоро підійти. Умиваюся й дивлюся на власне обличчя. Змарніле після безсонної ночі. Під очима мішки, як в тридцятирічного після пляшки горілки. Де ж мої безтурботні тринадцять?


Проводжаю малу до її класу. Дивно, що вона в піднесеному настрої й зовсім не втомлена. Не те, що я. Марічка обіймає мене і безтурботно біжить до подружок. Я з думками про те, що першим уроком контрольна з алгебри, приречено йду до своєї аудиторії. Хто взагалі вигадав математику для учнів гуманітарного спрямування?
Третім уроком була Всесвітня історія. Я сидів за другою партою й уважно слухав Віталія Івановича. Раптом у голові промайнуло останнє слово, яке ясно пролунало з вуст божевільних марень сестри.
— Bellum!
Десь я його вже чув раніше. Обережно виймаю смартфон і вводжу в пошукову систему ґуґла. Точно! Це ж перекладається як «війна». Звідки моя крихітна сестра його взяла? Чула по телевізору? Роздуми відривають мене від лекції вчителя. Я безсоромно гортаю під партою новини інтернет-ЗМІ й зупиняюсь на тому, що війська з сусідньої країни підганяють до нашого кордону. Опа! Щоб це значило? В голові крутяться страшні здогади.


3.
— Марічко! Стій, не біжи так швидко! — кричу я сестрі, яка безупинним моторчиком летить уперед. — Я хочу в тебе дещо запитати!
— Що, відстав? Бе-бе-бе! — кривляється вона, але все ж чекає, поки я наздожену.
— Слухай, а ти раптом не пам’ятаєш, що тобі сьогодні снилося? Ти уві сні з кимось розмовляла?
Марічка завмерла. Вона задумалася й змінилася в обличчі. Її лялькове личко стало враз серйозним і кам’яним.
— Щось пам’ятаю, так. Але Він налякав мене, не хочу про це говорити! Все! Не питай!
— Я б не питав, якби то було неважливо. Будь ласка, розкажи.


Марічка непохитно кивала головою. Після п’ятихвилинних умовлянь про подарунок у вигляді кіндера сюрприза я все ж досяг консенсусу.
— Він сказав мені, що скоро відбуватиметься щось дуже страшне, ми маємо тікати. Bellum! Вогонь, страшний шум чогось залізного з повітря і купа кісток на землі — це він мені показав, — тихенько проказала сестра.


Волосся під теплим одягом ставало дибки. Лютнева погода здалася ще більш морозною. Я взяв за руку Марічку і перевів тему бесіди на мультики. Вона залюбки поділилася своїми улюбленими фіксиками й вигадала про них казку. Я слухав, посміхався, але відчуття тривоги зростало з кожним подихом.


4.
— Mortem! Mortem! Mortem!
Долаючи сонний стан, я звично піднявся з ліжка й пішов заспокоювати Марічку. Вона шепотіла латинською мовою. Я знав, що означало це слово. І страх гострим ножем колов мене зсередини.


— Синку, ти останнім часом якийсь розгублений, засмучений. Що сталося? — спитала мама.
— Не висипаюся, тому що… — я запнувся, адже не хотів лякати маму нічними жахіттями Марічки. Мама так міцно засинала після важкої роботи на будівництві. Хай так буде і надалі.
— Тому що що? — не відставала вона.
— Багато читаю, готуюся до контрольних.
— Ти ж мій розумнику! Але ж бачу в тебе лише історичні книжки. Всі контрольні з цього предмету? — підколола вона.
— Ой, ма. Не переживай, я нормально вчуся. Не треба мені забороняти читати те, що подобається. Радій, що я не в комп’ютерних іграх сиджу, як інші.


— Так, Ігоре, вибач. Ти справді молодець, читай, я не проти!
— Отож! Слухай, мамо, а що то кажуть, що біля нашого кордону війська збираються? Є загроза війни? — обережно спитав я.
— Ні, синку, вони лиш залякують нас, такого не може бути! 21 сторіччя за вікном, яка війна?

5.
Дві ночі підряд я спав, як убитий воїн. Мене вже не міг розбудити ні шепіт, ні скрип, ні навіть третій залп будильника. Тож до школи я проспав, за що вже отримав від мами словесного стусана. Коли я з сестрою біг наввипередки, вона раптом ошелешила мене.


— Ігоре, я забула тобі сказати. Він мене вночі попередив про дещо. Я записала на стіні.
Я, захеканий і спітнілий, зупинився й уважно глянув на Марічку.
— Про що, не пам’ятаєш?
— Я не зрозуміла його слів, тому записала. Це щось наче англійськими буквами, — спокійно відказала вона.
— Гаразд, вдома покажеш.


Я не міг спокійно сидіти на уроках. Останній вирішив прогуляти. Невидима сила тягнула дізнатися, що нового повідає нічний демон моєї сестри.
Я щодуху біг додому, аби потім встигнути забрати малу зі школи.

Коли я потрапив до кімнати Марічки, я занепокоївся ще більше. Стіни були розмальовані й розписані червоним фломастером.
Mortem! Bellum!
Tectumque BASIS! Mortem!
Вона намалювала краплі крові і написала цифри (Дати? Числа?) 24, 26 і 05.
Я мучився дилемою, чи розповідати про це матері. Хоча таке вона навряд уже не помітить. Тож залишив усе, як є, і полетів метеликом за сестричкою.

6.
Того ранку я встав дуже рано. Здається, була п’ята година. Чув, що Марічка теж не спала. Вона знову шепотіла на латині ті ж самі слова. Але цього разу я не пішов її будити. Мене тягнуло до телевізора. Я ввімкнув національний канал і здригнувся. Телеведуча з бездоганною зовнішністю, але сумними очима стурбовано повідомляла, що на нашу країну напали. Почалася війна! Про це попереджала моя сестричка! Саме про це! Поставало страшне питання: хто і навіщо це розказував їй?


Увесь день ми провели вдома, вслухаючись вдалечінь. Мама позбирала нам так звані «тривожні» валізки й продукти. Ми чули грім. Марічка, як і я, знали, що це зовсім не він. Це вибухи снарядів і ракет. Зло чорною хмарою наближалося й тягнуло димові завіси-пазурі в наш бік.

Марічка впиралася, мов маленьке ягнятко, бо не хотіла спускатися до підвалу. Коли ми з мамою нарешті вмовили її, то вона трусилася. Серед юрби переляканих сусідів, які скупчилися полоханими зайцями на старих лавах й вкрилися пледами, здавалось, не було жодної спокійної людини. Усі тихо переговорювалися про наступ і вслухалися в далекі звуки навколишнього світу. Мама обіймала нас. Але Марічка пручалася. Коли я намагався взятися за недочитану книгу про Другу світову, вона різко встала й вибалушила очі. Я глянув на годинник на смартфоні: рівно дванадцята. Марічка попрямувала до жінки, з якою товаришувала наша мати. Сестра підійшла до неї й заплакала. Тітка Оля розплющила очі й спитала, що сталося.


Марічка похитала головою. Я прошепотів сестрі, щоб вона розказала хоча б мені, що вона зараз бачить:
— Сorvus. Mortem!
Я поліз до телефону й заґуґлив перше слово. Воно означало «ворон». Марічка тихо схлипувала. Тітка заспокоїла її й відвела до мами. Коли Ольга повернулася на своє місце й задрімала, я вирішив зізнатися мамі.
— Мам, я маю тобі дещо розповісти.
— Що, синку?
— Можливо, помиляюся, але Марічка бачить видіння.
— Що за дурниці, Ігоре?
— Ти не помітила те, що вона писала на стіні у своїй кімнаті?
— Та якісь були слова, я не зрозуміла й швидко повитирала їх. Англійською писала?
— Якою англійською? То латинська. Я перекладав у ґуґлі. Марічка ще декілька днів тому передбачила війну. Як бачиш, успішно, — сумно видав я.
— Ти несеш якісь нісенітниці.
— Он як? Ага, та то ж не ти вставала до неї серед ночі й слухала, як вона тою латиною шепоче страшні слова «смерть», «війна», «кров», «підвал», як вона стиха розмовляє з кимось. То було справді моторошно. Але я не марив. Я усе бачив і чудово пам’ятаю! Думаєш, зараз Марічка просто так підійшла саме до тітки Олі? Б’юся об заклад, що вона знову бачила видіння! Марічка видала «ворон» і «смерть», ну це я вже переклав з латини, і навряд то означає добрий знак.


Мати дивилася на мене, як на пацієнта клініки для розумово відсталих. Хоча я бачив в її очах тривогу. Вона обійняла Марічку, яка раптово спокійно задрімала. Сестра виглядала сніжно-блідою і змарнілою, наче тяжкохвора . Я піймав себе на думці, що демон мучить її, краде життєві сили.

7

— Можеш мені не вірити, мамо, але все ж порадь тітці Олі евакуюватися звідси. А раптом, так вона виживе?
— Який ти в мене розумний, Ігоре! — невесело констатувала мама.


Наступного дня о полудні до підвалу забіг дядько Дмитро. Я помітив, як навколо нього скупчилися усі мешканці нашого прихистку. Підійшов послухати, що він каже:
— Олюся, Оленька, моя бідненька, рідненька… Як же так! Прилетіло десь зовсім поряд. Я злякався, пригнувся, коли вийшов із хлібом із магазину. Дивлюся: лежить на асфальті вся в крові. Я до неї. А тут знову вибухнуло недалеко. Тож я забіг сюди. У голові гупає. Ой, щось мені недобре.


Я побачив, як люди розступилися. Якась жінка оглядала дядька. Сказала, що вона медсестра.
Ми зустрілися з мамою поглядами. Вона ошелешено охопила голову руками й заплакала.
— Як же це? Боже!!!! Бідна Оля! За що?

Марічка теж заплакала й притулилася до мами.
— Мамо, ви з Ігорем не можете тут більше знаходитися. Gravis!
— Що, що ти кажеш? Тут безпечно, а на вулицю не можна!
— Мамо, Gravis! Він мені каже це слово і показує кров.
Я стояв за спиною мами й мовчки вбив почуте слово у перекладачі.
— Це означає «могила», мамо.

Мама здригнулася й міцно стиснула нас обох.
— Ти маєш повірити Марічці. Вона звідкись може знати те, що станеться, — виголосив я.
— Звідки ти таке береш? Хто тобі каже ці слова? — перелякано допитувалася мама й трусила Марічку.
Марічка мовчала й заперечно хитала головою. Вона не могла цього сказати.

Я змусив маму зібратися з духом й цієї ночі переночувати в коридорі нашої квартири.

8


26-го лютого ми прокинулися від потужного вибуху. Я думав, що ракета прилетіла в будинок. Але коли пройшовся квартирою, знайшов тільки побите скло. Видихнув і чекав, коли надворі посвітлішає. Не зважаючи на мамині заборони, я виглянув у вікно й побачив завісу диму, яка йшла з того місця, де ми ховалися. Протягом дня в соцмережі знайшов коротке зведення про те, що в будинок №34, де ми тільки-но вчора перебували, влучив снаряд, який завалив підвал. Він став живою могилою для 30 людей…
Мама заголосила, що цього не може бути. Я накрапав їй валер’янки й змусив відпочити. Марічка тихенько наспівувала. Я лякався того, наскільки запалими стали її очі. Наразі вона перебувала десь далеко — мабуть, у паралельному всесвіті демона. Протягом дня я спостерігав за нею. Вона спокійно малювала й споглядала в темні кути нашого будинку. Краєм ока я поглянув на її картинку з підписом:
Via!7


Тонесенькі пальчики сестри намалювали дорогу й купу людей. Навіть без словника я зрозумів, що це значить.
— Мамо, ми маємо евакуюватися! Мерщій!
— Навіщо, синку? Ми ж тут у безпеці, чи ні? Що каже наш пророк? — із гіркотою в голосі сказала вона.
— Віщує дорогу. Думаю, треба тікати. Ти ж розумієш, що це вже не жарти!
— Завтра зранку поїдемо.
9.
Та не так сталось, як гадалось. Снаряд прилетів цього разу біля нашого під’їзду. Ми, підсвічуючи ліхтарями, повибігали наспіх вдягнуті з двома рюкзаками в руках у бомбосховище, до якого було далеченько. Я ніс сестру на руках.
Вона продовжувала шепотіти крізь сон. Мене відверто трусило від її дивних марень. Я відчував подих потойбічного крізь дихання Марічки. Те Щось сфокусувалося на ній і не відпускало.
— Urbs Mortem! Mortem! Mortem!
Вигукувала вона й трусилася. Очі западали так, що зливалися з білим снігом. Мама тремтячими руками забрала в мене Марічку й занесла в сховище. Я знову поліз в інтернет. Urbs – то «місто» українською. Тобто всьому нашому рідному С. — гаплик? Шлунок впав десь глибоко від усвідомлення слів моєї маленької сестри-Оракула.


Я не спав. Захопився електронною книжкою Орвелла «Колгосп тварин». Мама з Марічкою на колінах задрімали. Я обвів поглядом інших мешканців сховища — сидять або лежать з заплющеними очима.
Коли я дочитав розділ про те, як кнур скарав своїх товаришів за надуману зраду, то обурився з цієї жорстокої несправедливості. Цієї ж миті відчув на собі погляд. Марічка безшумно підійшла й стояла прямо переді мною. Злим поглядом червоних очей вона свердлила мою голову. Я не брехатиму, що злякався до чортиків. Ага, саме чорта вона й нагадувала. На секунду я вгледівся в сестру крізь майже непроникну темряву. Але її обличчя затулив образ волохатого монстра з рогами. Я хотів скрикнути, але змовчав. Навіщо будити людей? Хто повірить у те, що я бачу? Чорт задоволено усміхався на всі 32 зуби. Дивина, бо я чудово пам’ятав, що в сестри декількох не було на місці.
— Що тобі потрібно від неї? — пошепки мовив я.
— Mortem! — відповів він, вишкіряючись.
— Навіщо тобі попереджувати нас про загрозу?
— Commutatio, — бовкнув він і продовжував просвічувати наскрізь мою голову з плутаними думками.
Я здогадався, що це може означати. Обмін?
— Забери краще мене, мою душу. Дай сестрі спокій!
— Parvus puer! — прошепотів він і провів кігтем по шиї малої.
Я не знав перекладу, але було ясно, що я не підходжу. Можливо, долі секунди залишалися до того, як він її вб’є. Але чорт не поспішав. Йому точно подобалося мучити. Я допетрав, що ні разу не намагався врятувати сестру, як велить релігія. Хоч не можу похвалитися вірою в християнські ритуали, все ж пригадав слова молитви й виголосив їх. Чорт сіпнувся. Але вишкір не зник. Я продовжував. Він ще раз криво усміхнувся. Я розказав втретє «Отче наш» — і він зник, показуючи п’ять пальців Марічки. Що б це значило?


10.
Бомбосховище надійне. Я сам уточнив в охоронців. Але від звуків навколишнього світу воно не рятує. Чую потужні вибухи. Один за одним. Один за одним. Я рахую 50 і збиваюся.
Марічка дивиться на мене сумними підпухлими від втоми очима. Мама обіймає її й скорботно плаче. Я не можу змиритися з тим, що відбувається. Наше місто стирають ущент, а сестру повільно вбиває демон? Дзуськи!
Знову поринаю у світ віртуальності. Шукаю способи подолати зло. Хоча б потойбічне. Розумію, що від кількості біблійних мудростей темніє в очах. Усе навколо пливе, мов Ноїв ковчег. А я за бортом. От-от накриє велетенський потоп і навіки віднесе мене вглиб океану горя. Я відчуваю, як серце б’ється диким звіром, міць якого мені непідвладна. Дихання ускладнюється. Груди здавлює невидима бетонна плита. Під її тиском я падаю на підлогу. Навколо себе чую зойки й схвильовані голоси. Один із них, жіночий, наближається і каже, що це панічна атака. Відчуваю, як мого рота розтуляють і кладуть в нього таблетку. Мабуть, заспокійливе. Той самий приємний жіночий голос дає поради матері, як боротися з нападами в майбутньому.


Приходжу до тями на лаві. Серце стишує стукіт і легкою хвилею відпускає мене до берега спокою. Підводжуся. Важкі думки про порятунок сестри не полишають зболілу голову. Вона лежить навпроти мене й марить. Я інтуїтивно знаю, що робитиму. Тягну руку до свого рюкзака і знаходжу чорний маркер. Малюю на собі знак диявола — пентаграму. Підсідаю до Марічки й зображую на її зап’ясті хрест і янгола. Кидаю обережні погляди на маму. Вона поруч, але занурена у свої переживання й нічого не помічає. Я продовжую. Сестра ледь посміхається мені й тихенько каже, що це не допоможе, бо він її скоро забере.
Здригаюся, до мого плеча торкається долоня. Обертаюся: це бабця, яку я неодноразово раніше помічав на вулиці й вважав божевільною. Вона мовчки подає мені срібного хреста й маленьку іконку. Я бачу по її очах, що вона знає правду. Вона вірить!


Я вдягаю хрест на сестру і кладу в її кишеню іконку. Бабця молиться біля моєї сестри. Мати повертається в реальність і теж починає молитися, чого я раніше за нею ніколи не помічав. Те ж саме роблять й усі навколо нас.
З іншого кутка бомбосховища чую, як хтось каже, що вже 5-та година ранку. Цифра 5, яку показав демон. Спиною пробігає підступний мороз. Я здригаюся і відчуваю дихання в потилицю. Воно уривчасте, але сильне. На вухо долинає шепіт:
— Mortem! Mortem! Mortem!

11
Демон штовхає мене ближче до сестри. Заволодіває моїми руками, які тягнуться до її тоненької шиї. Але невидима сила не пускає ні мої пальці, ні його кігті. Я радію. Хоча самостійно не керую тим, що відбувається. Цього разу демон лютує. Молитви й християнські символи не дають йому отримати душу Марічки.
Мама злякано витріщається на мене. Інші теж. Мене відкидає убік. Я падаю. Знову лізу у свій рюкзак. Риюся в ньому, мов навіжений пес, шукаючи щось гостре. Знаходжу канцелярський ніж. Висуваю лезо. Тягну важкі ноги, які здаються копитами, до Марічки. На мене кричать. Чоловіки хапають за руку і вибивають гостре знаряддя. Я вириваюся і мчу до дверей сховища. Не знаю, звідки в мене така міць, але відкидаю кремезного охоронця і виринаю на вулицю.


Мене охоплюють нудотні запахи сірки й диму. Стоїть гул, аж здригається земля. У вухах лунає знайомий шепіт латинською і гидотний сміх. Він, мабуть, наполягає повернутися до сховища й перерізати всіх. Перед очима зринають багряні ріки крові й понівечені тіла, над якими стою я й шкірюся. З леза крапає червона рідина моїх жертв.

12
Здригаюся й б’ю себе по щоках, аби відвадити його мерзенні видіння. Він біситься. Він намагається рухати моїми кінцівками в бік будинку. Та зась! Я непорушною стіною стою на місці. Раптом чую гучний свист. Щось загрозливе підлітає прямо до нас. Демон у паніці хоче покинути моє тіло, але я, скрутивши його подумки батогом, тримаю. Моя свідомість не дозволяє злу піти. Мене охоплює вогонь, наче з самого Мордору. Я падаю і кричу несамовитим голосом. Разом зі мною пекельно пече і йому. Я востаннє радію, що врятував сестру. Сподіваюся, що мама дослухається до того, що я їй казав, що вона втече. Можливо, донесе передбачення й до інших містян. Моє тіло покривається пухирями й обвуглюється, зло верещить і зраненим звіром повертається в потойбіччя. Я не знаю, куди після смерті потраплю я, бо ніколи не вірив у Рай, але відчуваю умиротворене полегшення. Гіркі сльози останніх хвилин життя витікають, не питаючи дозволу. То й нехай. Крізь темряву ніхто не побачить. Уявляю перед собою добрі й співчутливі очі мами і Марічки. Рятуйтеся, мої рідні, я люблю вас і ніколи не забуду…

Leave a Reply