Shopping cart

Міхонька

— Ігорю, ти дебіл. Я завжди знала, що ти дебіл, і дурна, що за тебе заміж вийшла. І мама мені казала, що ти дебіл, бо і батько твій таким був. От куди тепер цю машинку?
Свєтка стояла руки в боки перед пралкою.
— Що з нею робити? Ти вчора народився і не знаєш, що в цих грьобаних Кукушках немає каналізації і центрального водогону? І що ніяк їй тут працювати? Тепер відром наливати будеш? Ти не міг з України напівавтомат привезти? А ще ліпше гроші? Просто гроші, Ігорю? Ну ти дебіл. Пішли вже на город.
Ігор дійсно не знав, що тепер робити з машиною. Поплентався за дружиною на город і з досадою плюнув на щойно зорану землю.

…Яруниха, тюха городня, прокинулася і невдоволено глипнула на Ігора лівим оком. Праве залила людська слина. Проте лінощі Ярунихи сягали такого рівня, що їй в лом було навіть витерти запльоване око. Побачила, що господарі зібралися саджати картоплю і, вочевидь, лише картоплю, тому вляглася під кущем на межі городів. Спробувала знову заснути. Куди вони так рано виперлися? Травень. В Кукушки раніше червня справжнє тепло не прийде. Тюменська область як-не-як. Особливо Яруниху смішило прагнення хазяйки виростити щось, крім картоплі. І ладно б горох, його тюха любила. Ним так весело було стріляти по Межевику: мститися за те, що той навесні постійно будив її. Межевика в свою чергу будили людиська, коли починали саджати городи і вкотре сварилися за те, де кінчається та чи інша територія. Так ні ж, гороху Свєтка саджала мало. От просто до болю мало.

…Ігор згадав, що бабуся постійно вчила його не плювати на землю і трішки присоромився. Хоча, зрештою, де вже та бабця? Сама в землі. Підставив обличчя сонцю, завмер, спершись ногою на лопату. Воно-то тепло, але біс його знає чи не жахнуть знову заморозки. А Свєтка розкомандувалася: «Пішли картоплю саджати, пішли». Вона б ще свої помідори посадила чесслово. Помідори — це рожева мрія Свєтки. Причому рожева в прямому сенсі слова. Щороку вона купувала насіння сортів саме такого кольору з чудовими назвами на кшталт Рожевий фламінго, возькалася з розсадою, а пізній весняний, або ранній осінній заморозок все одно вбивав рослини. Ніде правди діти: минулого року саме він, Ігор, провинився, коли дружина попросила прибрати на ніч розсаду знадвору, а він напився і забув. Вранці вона приїхала від матері з Ісетського і влаштувала скандал. Навіть більше: побила чоловіка, що потерпав від жорстокого похмілля, рушником. Не те щоб боляче, але таки неприємно.

Свєтці Ігор міг пробачити все. Навіть побиття. Він її кохав хворобливо і болісно, попри її зневагу, скандальність і неохайність. Кохав навіть в цьому зашмуриганому халаті. Кохав так, що аж щелепи зводило в розлуці з нею. Він і воювати пішов для того, щоб у дружини було все, як в людей, а то і краще. І машинку цю важку пер, бо потішити її хотів. Пораненого Вітьку довелося залишити в тому Ірпіні: бракувало місця для всього, що назбирали по залишених і захоплених українських квартирах та хатах. Зрештою, Вітьці все одно хана. І от замість вдячності…
— Та не репетуй ти так. Може, продамо кому. Гроші будуть.
— Кому ти її продаси? Ігорю, ти дебіл. Пересилка дорого коштуватиме. А тут ні в кого немає водогону. Ні в кого, Ігорю. Нахріна ти її пер, Нохрін?

Стьобатися з його прізвища, саме з його, бо вона, Волгіна, не захотіла міняти своє, теж було улюбленою свєтчиною справою. «Щоб я стала Нохріною? Та нізащо! Будуть перепитувати: Нохріна наголос на о чи на а? Нахріна я буду Нохріною?» І дуже бідкалася, що син таки Нохрін. Правда, ім’я обрала сама. Едуард. Те, що в школі будуть дражнити в кращому випадку Едіком-мопедиком, її не бентежило.

…Домовик Міхонька чхнув і визирнув у вікно. Малого людиська не було вдома тож Міхонька почувався вільним. Люденя його бачило. Це напружувало і дратувало. Дратував і господар будинку. Варто б називати хазяїном, але хазяїном тут був Міхонька і не любив, щоб ще когось так називали. «Хіба це хазяїн? От дід його Савелій — ото був хазяїн», — буркотів під носа Міхонька. — А цей…» З Савелієм Міхонька дружив. Це була справжня чоловіча дружба. Він покривав його гульки, коли до Савелія бігала вдовиця Арина. Домовик спеціально впускав додолу чурку чи ложку, коли молодичка любилася з Хазяїном, і раптово поверталася дружина Савелія — Марія. Арина була гарна з біса така: тіло, як налите. А дивилася так, що в Міхоньки все в середині переверталося. Законна ж дружина, суха, вицвіла скидалася на бур’ян суріпку. Свєтка нагадувала Міхоньці Арину: така ж доладна. Одного ранку Домовик поклав руку на пружні Свєтчині груди, але вона прокинулася і заверещала.
— Мамо, це ж Міхонька, — сказав той противнющий малий, що навіть ім’я Домовика вивідав. А Свєтка, вочевидь, вирішила, що їй примарилося і нагримала на сина.

…Тетяна другий день не могла додзвонитися до доньки. Телефон не відповідав і в ній піднімалася паніка. Треба ж було доньці поламати ногу саме 23 лютого. Можливо, тому донька не змогла виїхати у більш безпечне місце з Ірпіня? З іншого боку зима — сезон травм, логічно. Це там, де вона зараз, в Австралії, спека, літо. Якраз сьогодні, першого березня, в день народження онуки Софійки, Тетяна збиралася прилетіли в аеропорт, потім звідти в Ірпінь… Господи, зараз лише перший тиждень війни, цього пекла, а вона вже й не може уявити, як це: літають літаки саме в Україну. В інші країни вони якраз літали. Довелося терміново летіти в Польщу, потім в Україну.

Пітер геть не розумів її прагнення потрапити на Батьківщину. Там війна. Там вбивають. Маючи в свої шістдесят четверо дітей від трьох дружин, австралієць справно свого часу платив аліменти і не переймався долею своїх нащадків: двох доньок і двох синів. В Тетяни донька була одна і вона божеволіла від тривоги. Юля виросла розумничкою, красунею, але норовливою та впертою. Зрештою, заміж Тетяна вийшла в тому числі через Юльчину вдачц. Сказала доньці, двадцятирічний тоді, що раз вона така мудра, то хай сама живе, своїм розумом, а в сорок років життя лише починається, як казали в радянському фільмі, і Тетяна хоче заміж. В Австралію.

От не більше не менше. «Ті, що співають у терні», кенгуру, коали і літо, коли в нас зима і зима, коли в Україні літо. Хоч, зрештою, яка там зима. Так — легке похолодання, коли не пече, а лагідно обдуває свіженьким вітерцем. Донька тоді підколола, що маман теж мудрістю не обтяжена була замолоду, бо саме в двадцять років Тетяна народила її, Юлю. Тетянин коханий (донька його так і називала — «твій коханий», не батько), як поїхав до Москви ще до народження Юлі так і знати не хотів про них, і, мовляв, не матусі розказувати про мудрість та розважливість. Тетяна образилася, поїхала таки до свого Пітера, певний час не спілкувалися, але коли з’явилася онука — Тетяна була чи не найщасливішою бабусею в світі й просто таки засипала подарунками малу. Зять Ілля, Юлин чоловік, загинув на цій незрозумілій в далекій Австралії війні. Десять років в новій країні поклали свій відбиток на Тетяну, що вже казати про тих, хто завжди жив тут і взагалі не надто цікавився життям в північній півкулі. Війни на Донбасі вона не розуміла і от тепер ця війна прийшла в дім найрідніших для Тетяни людей.

…Ігор зайшов до квартири. Бічним зором помітив рух в сусідній кімнаті і дав чергу з автомата на звук. Дівчинка років п’яти і молода жінка, напевне, її мати, навіть не скрикнули.
— Овочу, ти дебіл. Ти куди шмальнув? — овочем його кликали від початку участі їхнього підрозділу в «спецоперації». Навіть справжній позивний ніхто не пам’ятав. Нохрін, хрін — овоч і є.
Вбивцю почало трясти. Він опустився на коліна, відкинув автомат і заридав, підрикуючи.
— Харе ревти! Якщо ти такий нєрвний — їди закопай їх. Сам. От сам стріляв — сам і закопуй, — наказав командир.
Ігор закопав жінку та дівчинку в лісі. Повернувся — побратими смажили яєчню зі шматками ковбаси. І його знудило. Жорстко. Ледве встиг добігти до туалету.

… Міхонька з задоволенням залишався зі Свєткою, доки Ігор два місяці був відсутнім вдома. Це Домовику подобалося набагато більше, ніж сидіти з Марією, коли воював дід її чоловіка і вдома залишалася його дружина. Хіба що подарунки з війни Савелій привіз цікавіші: великий настінний годинник, який щогодини награвав урочисту і дещо жахаючу мелодію, та нічну сорочку. Годинник Марія сама почепила на стіні — так він їй сподобався. А сорочку Савелій подарував Арині. Хазяїн любив, щоб коли коханка забігала до нього, то вдягала саме цю сорочку: шовкову, рожеву, з фантастично гарним мереживом. Міхонька пестив німецьке диво, коли сорочка лежала на лавці, доки Арина перевдягалася. Тканина була ніжна на дотик, як перша весняна травичка. І постійно поруч з сорочкою стояла тінь білявої красуні. Міхонька пробував поговорити з нею, проте не розумів її мову, вирішив, що примара теж німецька, як сорочка, і заспокоївся трохи: шкоди та не робила і не його територію не претендувала. Лише стояла і плакала над сорочко.

Одного разу Савелієва коханка не встигла перевдягнутися, бо Марія неочікувано повернулася з пів дороги, і Арині довелося накинути поверх сорочки ситцеву сукню. Нижнє мереживо зрадницьки виглядало з-під низу виробу місцевої кравчині. Зневажена жінка зиркнула так на суперницю, що Міхонька побачив, як чорні шпичаки уп’ялися в живіт молодички. Мабуть, побачила це і німкеня, бо вперше припинила плакати, а хижо посміхнулася. Якось Савелій надумав сфотографувати Арину голою. Знову ж таки трофейним фотоапаратом. Цієї техніки Міхонька боявся: а що як раптом і його буде видно на світлині? Тому заховався за пічку і бачив, як Савелій та Арина жартували, сміялися.

Молоді, щасливі, гарні. Хазяїн розказував, що бачив світлини з голими жінками у Німеччині, показував кілька Арині. Вона червоніла і ляскала його по руках, але коханець таки умовив її. Лише Домовик бачив, як примара-німкеня підійшла і поклала руку на живіт Арини. Коли Савелій проявив плівку і надрукував світлини, то помітив на місці живота велику пляму. Вирішив, що то плівка засвітилася і все сподівався умовити коханку на нову фотосесію. За кілька місяців Арина повісилася в тій самій сорочці, коли поставили діагноз рак. Хазяїн так ніколи і не оговтався: запив з горя. І німкеня зникла, наче й не було.

Тепер прийшли ці двоє: мала і жінка. Міхонька одразу помітив дві прозорі постаті позаду Ігоря, коли той повернувся з війни. Так само затурбувався і малий Едик. Хлопчик теж бачив привидів:
— Мамо, до мене вчора приходила дівчинка Софійка. Така світленька. Вона казала, що це її ляльки жили в цьому будинку, — показав Едик на татів подарунок з війни.
— Не вигадуй дурниць, — сказала Свєтка, проте аж здригнулася, наче їй снігу за комір насипали. — Ігорю, ти дебіл. Нахріна хлопчику будинок для принцес? Для принцес, Ігорю! — перемкнулася Свєтка на чоловіка.
Примари з України хоча б розмовляли з Міхонькою більш-менш зрозуміло. Міхонька питав у них, що буде зі Свєткою. Чи не помре вона так, як Арина? «Ні, але пошкодує про це». Міхонька заспокоївся. Що може бути гірше за смерть?

…У звільненому Ірпіні навіть сліду Юлі та Софійки не було. В Тетяни взяли зразки ДНК і сказали чекати. А потім був той дзвінок:
— Іваненко Тетяна? Вибачте, я маю вам повідомити страшну новину. Ми знайшли ваших рідних.
І був той ліс, і ледь прикопана могила, радже яма, де лежала її донька і онука. Тоді Тетяна підняла очі до неба і прокляла тих, хто це зробив.
…— Саш, що ти робиш, Саш? Ми ж з тобою в школі вчилися, не треба, Саш, — Свєтка белькотіла дурню і сама розуміла це. Колишній однокласник вдарив її в обличчя і повалив на землю біля узбіччя лісової стежки.
— Едичку, хочеш погратися зі мною? Побігли до річки!

Двоє діток задріботіли стежкою до мілководної Бекшильки. Їм услід дивилися Межевик, Тюха городня Яруниха, що на мить відволіклася від витоптування розсади помідорів (бо то був не горох!) і Домовик Міхонька. З річки вийшов водяний дух і приєднався до дітей.
— Ти хто такий? — здивувався Едик.
— Я Ічетик.
— Чому ти весь в намулі та водоростях?
— Я в річці живу. Вода приємна, прохолодна. Хочеш спробувати?

Едик повільно увійшов у воду. Далі, далі. Дивно: вода дійсно була приємною чи то так йому здавалося? Зовсім не холодною. Дівчинка обійняла його за шию, зазирнула в очі і потягнула під воду. Ічетик бігав довкола них і робив вир.
Міхонька побачив, як в хату, похитуючись, увійшла Свєтка. Її око запливло, з розбитої губи текла кров, одяг розірваний. Міхонька здивувався: де це Свєтка так обідралася? По кущах лазила за козою? Так наче в сараї тваринка. Ігор лежав обличчям на столі, поруч стояла склянка з горілкою.
— Ігорю, ти дебіл. Ти знову напився! Що з розсадою, Ігорю? А… а де малий? — і тут Свєтка побачила відображення в дзеркалі: не її обличчя, а молодої жінки з раною на грудях. Вона сміялася, показувала на мигах на Ігора і стискала свою шию. Свєтка жахнулася. — Де Едик, Ігорю?
Ігор мовчав. Тоді Свєтка схопила чоловіка за плече, струснула і він впав на долівку. Мертвий. І тут почула галас у дворі: «Дитина, дитина в річці втопилася! Нохринів хлопчик!».
— Та краще б я вмерла сама! — завила Свєтка.
І Міхонька зрозумів, що мала на увазі жінка-примара з України. Де вона? Зникла разом з донькою. Лише запах по собі залишила, схожий на запах листя помідорів, які злостиво давила Тюха городня.

Leave a Reply