Shopping cart

Помешкання

Марті дісталася кімната на горищі будинку, у якому ніхто не жив. На першому поверсі під колись білими простирадлами мешкало тільки згромадження офісних меблів старомодного бюро. Вона зазирнула під простирадла: столи, дубові стелажі картотек, навіть лампи і друкарська машинка. Дерев’яні сходи трохи похрускували, як і паркет у кімнаті, обрамленій темними стінами з круглим вікном навпроти ліжка. Кімната була на диво просторою, тінь перехрещеної рами вікна падала у центр кімнати на паркет. З меблів, окрім ліжка, був ще тільки важкий похмурий дерев’яний комод під стіною.
– Сюди б ще килимок і взагалі схоже на затишок, – мугикнула про себе Марта.
Водогін, здається, з цим не погоджувався: коли відкрутила кран, щось закричало усередині труби, різко відсмикнула руку. Але повернула її на місце, бо ж треба було запустити воду. Відкричавшись, кран після цього тільки постогнував, випльовуючи воду ривками.

За вікном води було навіть більше ніж потрібно. Будинок виходив вікнами у маленький сквер, який сусідився з набережною широкої повноводої ріки. У сквері теж була вода. Хоча, скажімо, швидше відрижка води: калюжі та старий запліснявілий фонтан, у якому хлюпалася зазеленіла дощова вода. Хмари теж висіли над містом: важкі, дощові, що все ніяк не розродяться. Бутони цвіту у передчутті весни теж начебто мали от-от розкритися.

Марта розуміла як їй несказанно пощастило із помешканням. Будинок був старим, вона десь чула слово “сецесія” і їй страшенно подобалося, що глибокий сірий колір фігурного фасаду, старі дерев’яні вікна, високі дерев’яні фігурні двері, кругле вікно у піддашші. Вона була одна у приміщенні неподалік від центру міста. У цьому похмурому місті, в яке ще не докотилася війна, після реєстрації переселенців розселяли куди доведеться: гуртожитки та спортзали шкіл тріщали по швах, місць більше не залишилося. Удари ракет по країні і зміна воєнних цілей “сусідів” зривали людей з місць і тягали їх як перекотиполе країною. Звісно лише тих наляканих щасливців, які змогли виїхати до приходу “визволителів”, мали власне авто, родичів у безпечніших частинах країни, чи тих, хто не мав про кого і що дбати, – як Марта. Дехто, звісно, залишався і намірено, – спокійніші, щасливіші, сповнені віри у себе та систему протиповітряної оборони.

– Не з моїм щастям, – зітхнула вона, збираючи речі на евакуаційний потяг зі столиці на другий день війни. З моменту перших ракет усе в ній було якимось замороженим і відстороненим. Була спокійна за маму, яка працювала за кордоном доглядальницею, навіть її істеричні дзвінки не могли вивести Марту з себе. Доба у потязі теж минула легко: їй пощастило потрапити у купе класу люкс, де поруч стривожено зітхала інтелігентна бабуська із сивим волоссям і білою кицькою. Тварина відмовлялася їсти, і, на щастя, випорожнюватися теж.

Місто, у яке вона приїхала, завжди жило окремим життям. За ланцюгом гір було трохи тепліше, люди трохи розслабленіші, весна приходила трохи раніше. У неї на першому курсі якось траплялося у фантазіях пожити тут: гуляти під крислатими липами понад рікою та під час цвітіння сакур – під рожевим дощем пелюсток. Трошки романтичного авантюризму від студентки філології, не найпопулярніша мрія на факультеті, де у фантазіях виринали Мангеттен і Єлисейські поля. Ще у місті і довкола нього були замки та руїни, ця старовинність заворожувала. І тепер, у цю одночасність війни і передчуття весни, — не було навіть сліду радості від міста. Лише навислі хмари і зеленаві щупальця нерозплющених бруньок.

Основною причиною вийти з будинку був магазин. Коли вже виходила, то гуляла, часом навіть змушуючи себе: війна колись мине, а вона ж так і не побачила місто, в якому хотіла – хай і кілька років тому – пожити. Тоді вихоплювала окремі деталі поглядом: п’яна літера R металевої конструкції ніжок лавки, пуп’янки тюльпанів під будинком, мовчазні брудні коти, один з яких, шибеник з надгризеним вухом, провів зеленими зміїними очима Марту, від чого її проморозило до кісток.

За кілька днів почалося онлайн навчання в університеті. Кімната чомусь здалася тіснішою від погано вимовлених звуків іноземної мови. Конспекти та нотатки розселилися по ліжку, комоду, підлозі. Особливо по підлозі, бо під час онлайн-уроків Марта клала на підлогу товсту ковдру і там сиділа, поклавши ноутбук на коліна чи поставивши на ліжко.

Тут була дивна погода. Майже постійно над містом зависали хмари, що ніяк не виллються. А коли і світило сонце, воно щоразу було якимось хворобливим: ніби крізь хмари, ніби щоб засліпити, від нього пекло в очах і кольори ставали різко насиченими. Оскільки трава тільки починала подекуди зеленіти, то все наливалося болючим коричнево- сірим відтінком, особливо муляста ріка. Хотілося заховатися, але навдивовижу у кімнаті знову ніби ставало менше місця після прогулянки.

– Мабуть, кляті конспекти. І речі, – морщила носа Марта.
Речей таки ставало більше, як вона не старалася залишати куплені коробки з кукурудзяними паличками чи крупи з консервами на крихітній кухоньці біля електричної плити на два роле, дико недоречного пожовтілого радянського умивальника і крученого дерев’яного старого стільця, на якому по черзі відпочивали каструля, сковорідка та темно-зелений сумний чайник.

Вона ніколи до цього не була надмірно говіркою, а з війною взагалі стало нестерпним заходити у соцмережі. Особисто за цей весь час з нею заговорювали тільки люди, яким від неї щось треба було, на стійці у пункті реєстрації і ще старий алкоголік, який з реготом і потворним кривлянням кричав їй услід:
– Ти помреш така рожевощока, їстимуть тебе черви, дамочка червова, ті самі, шо і мене, ті са-а-амі-і-і.
А потім якось так зупинився, скривив ще більше і без того обвисле лице:
– …а може і не з’їдять, а пропадеш, пропадеш ніби ніколи і не ходила по землі, – а тоді розреготався, махаючи комусь невидимому.

Про це нікому було розказати: маму вона переважно слухала, бо коли розказувала їй хоч про щось, то потік нервів і хвилювань тільки робив будь-яку проблему ще гіршою. Однокурсниці волонтерили хто де, і Марті було ще гірше від себе, бо вона тричі приходила з твердим наміром запитати чи потрібна допомога, але щоразу не наважувалася і минала облущені двері волонтерського центру.

До здивування Марти, у місті багато чого було облущеним. Не лише двері та рами вікон, фарба облазила з фасадів та парканів, – вигорала і облущувалася як стара кішка, кольори були приглушеними і ніби прибитими. Це несподіване тепло і запах хвойних нагадував їй про приморські містечка, від чого, разом із нетутешнім теплом, її не полишало відчуття, що місто ніби видерли звідкись деінде, а тоді невміло залишили тут, не сказавши, що йому слід поводитися уже якось інакше.

Вона тим часом зробила ще одну спробу застосувати свій вільний час на допомогу іншим: прочитала про відкриття нового центру для переселенців і пішла його шукати. Йшла незнайомою вулицею і дивилася на вивіски. На куті виявилася ціла шеренга покинутих крамниць зі старими вигорілими написами: Ремонт одягу, Музичні інструменти, Продукти і Аптека шкірилися на неї підбитими очима вітрин. За рогом на скрипці виводили щось журливе і її вкотре пересмикнуло від гіркоти і безглуздості цієї війни, змішаного з дикими моторошними мурашками від чогось невідомого.

Центр переселенців був у спортивному комплексі з іронічною назваою “Юність” зі, звісно ж, вигорілою блідо-блакитною вивіскою. Нервово заправивши прядку каре за вухо, стиснула губи і зайшла до середини. Нерішучо підійшла до жінок, які перекладали речі:
– Добрий день! Чи потрібна допомога у центрі?
Жінки переглянулися, одночасно стенаючи плечима, старша, з вчительською короткою стрижкою і в окулярах відповіла:
– Та ніби ні.
Марта затрималася поглядом на жінках, тому інша відповіла, кивнувши і повертаючись до перекладання речей:
– Дякуємо.

Вулиці несли її таку непотрібну собі і іншим повз сірих людей і заледве пророслу зелень, скільки вона уже тут, – майже місяць? Весь цей час бруньки мають от-от розкритися, вони ж так довго не мають, не повинні, вона прокручувала цю думку знову і знову вдивляючись у каламуть ріки, відчеканюючи з кожним кроком: вони-б-мали-уже-розпуститися-вони-б-мали-уже-розпуститися-вони-б-мали-уже-розпуститися, травою, мостом, тротуаром, повертаючи іржавий ключ у дверях, сходами на гору, відчиняючи кімнату…

Крик! Марта зрозуміла, що вона кричить, волосся стало дибки у неї на руках, на шиї, відчула як скальп поповз назад і що від жаху у неї тремтять губи і руки: кімната зменшилася до розміру комірки, відстань між комодом, стіною і ліжком ледве сягала двох кроків і там, де хрест рами вікна падав на паркет, він почав перехрещувати ліжко і всі речі, відбиваючись і на стіні. Вона інстинктивно ступила крок назад і ледве втрималася, щоб не впасти спиною вниз сходами. Стояла і дивилася не вірячи своїм очам, а тоді неквапливо зайшла.

Торкнулася ліжка, комоду, почала складати конспекти один на інший, доки не зібрала всі. Сіла на край ліжка, і завмерла: що їй робити? Піти у реєстраційний центр і сказати: що, що їй сказати, що кімната, чудова прекрасна кімната в ідеальному місці зменшилася? Що стіни її кімнати стискаються? Що будинок хоче її задушити? Що їй сказати, кому, щоб при цьому її не віддали до якоїсь психіатричної лікарні чи куди її можуть віддати, одну і самотню, із будинком і містом, які, здається, витискають її з себе, але не можуть витиснути принаймні дощу з хмар за весь цей час.

Поставила чайник і довго думала. Вирішила, що може перехвилювалася від походу до волонтерського центру, справді, серце ж мало не вискочило. А вранці прокинеться і все буде на своїх місцях. З цією думкою взяла у ліжко з собою чашку з чаєм, яку тепер, легко дотягнувшись, можна було поставити на комод, взяла читати домашку, дихаючи ритмом це-все-не-зі-мною-це-все-не-зі-мною-це-все-не-зі-мною-це-все-не-зі-мною, і зрештою, починала засинати, відчуваючи легку радість від втрати зв’язку з реальністю, і вперше за місяць злегка усміхнулася.

– А коли-то та дівчина приходила віддавати ключі від будинку, де була контора? На твоїй зміні?
У волонтерському центрі завжди було шумно, людно, хаотично, але облік помешкань був суворим. Хлопець впевнено покрутив головою:
– Ні. А ключі на місці?
– Ага. Бачу знов висить ця ржава зв’язка, я тобі скільки разів казала, що треба все записувати?! – намальовані брови жінки вигнулися у дугу і там затрималися.
– Та кажу ж, на моїй зміні не приходив ніхто.
– Та шо ж ти будеш робити! Уже третій раз ніхто не реєструє виселення з тої хати, ну я вам покажу, я вас навчу, та як же так можна, це ж карна відповідальність!

І вона, цідячи між зубами як прокляття “ууу, маладьожжж”, вийшла, щоб закурити на березі каламутної ріки, під вишнею, на якій почали відкриватися перші квіти. Та важкі краплини дощу залишили її злитися у хмарці диму попід піддашшям входу до міського центру реєстрації переселенців.

Leave a Reply