Shopping cart

Теплохід “Скорбота”

на теплоході “Скорбота” лунає радісна музика
ми пританцьовуємо, п’ємо і навіть трохи фліртуємо
шампанське вулканом із залишків кількаповерхового торту
щасливо забули чому зібралися і від чого втікали
для чого відчалювали
і для чого нам все оте захисне спорядження

нахиляюсь до твого вуха, подихом лоскочу
запитуючи розмір протигазу

ти повертаєш до мене обличчя у попелі і загуслій крові
шепочеш: набільший

ми довго сміємось
облизую пальці і ставлю тобі на чолі хрест
мируючи
розмазуючи бруд поміж чорними бровами
тоді за підборіддя піднімаю твоє обличчя до себе

лунає сирена
беремося за руки і сміючись біжимо до зали
там грає музика рипить з розбитих динаміків
жінка танцює з обламаним кріслом щось нестерпно повільне
б’ються двоє чоловіків
ще кілька б’ються у конвульсіях

над танцполом блимає світло хворими очима
мікрофон не працює
крізь музику хтось у білому фраці
намагається докричатися
зі стурбованим обличчям щось розповісти

так триває уже кілька місяців,
щовечора та ж картина

тільки сьогодні уже зовсім близько
чутно важкі глухі удари десь ззовні
тільки тепер я вже чітко бачила тіні
з запахом тіла, що гниє і піниться

кажуть, що хтось з екіпажу пам’ятає що сталося
кажуть, що хтось пам’ятає скільки ми уже в морі
жінка з напівспаленим обличчям казала мені
про це, заварюючи каву у бляшанці з-під консерви
подавала щойно зняту з вогню розпечену металеву
взявши її краєм засаленої сукні
я ошпарилася, звісно
ти був поруч, дмухнув на опік, поцілував

кажуть, що хтось пам’ятає хто з ким сів на пароплав
коли кладу тобі голову на плече, перед сном
вкриваючись поїдженою міллю синьою ковдрою,
коли чую ритм твого подиху,
ловлю згадку, що була з іншим
але хто тепер згадає де чиї галактики
імені дворових псів

на світанку нитки простору натягуються
зв’язуться між собою марними надіями
вдалині мріють прапори капітуляції
кольору висушеної людської шкіри

у дитячій кімнаті танцюють іграшки
чутно їхній надірваний спів
я б не хотіла їх бачити
не хотіла б чути
прошу тебе зав’язати мені очі
відриваю для цього смугу від довгої вечірньої сукні
із подертим мереживом
ти прибираєш пасмо мого волосся за вухо
торкаючись до мого обличчя, ніби світ на місці
зав’язуєш маску, і тільки звуки нагадують про пекло
чую як ти щось говориш з кимось з екіпажу
ведеш мене за руку, я знімаю пов’язку,
задираю голову:

над нами літак
рятівним металевим розп’яттям

але ми уже вирушили на всіх парах,
чи як там правильно казати про пароплав “Скорбота” –
на всіх парах прямуємо у мертву порожню очницю шторму

Leave a Reply