Shopping cart

Древні мешканці міста

Божені завжди подобався Тернопіль, відколи його побачила. У цьому міста навчались її однокласниця і Божена заїхала якось до неї в гості, почамрівши добряче. Таке гарне місто! Найбільше їй сподобалось озеро. Ще коли вона їхала маршруткою на вулицю Львівська, де знаходився гуртожиток у якому мешкала її однокласниця Уляна, то велике озеро, що навіть на небосхилі не бовваніє інший клаптик берега, її так манило. У парку, чи то Топільче чи то Сопільче, навпроти цього озера, є Козацький острів. Божені надзвичайно сильно хотілось там побувати, але ніяк не складалось

. З часом Божені уже більше не потрібно шукати причини, щоб їхати у Тернопіль. Коли їй тільки схочеться, то вона сідає на електричку і мчить нею у Тернопіль. Всього вісімдесят хвилин і вона у Тернополі. Вийшовши із головного вокзалу, перед тим як завжди, переглянувши розклад приміських маршрутів, дівчина прямує у центр. Заходить пообідати у генделик “Файне місто Тернопіль”. Вона любить брати капучіно або американо з молоком, пательну з м’ясом курки, панський дерун з куркою, бюргер з куркою, курячі крильця. Потім вона іде попри готель Тернопіль і їй на очі натрапляє панорама Тернопільського ставу. Там як завжди багато рибаків, які у жару і в дощ, у морозну погоду, завжди щось ловлять на озері. Їй завжди бракувало сміливості, щоб перепитати когось про їхній улов. Острів кохання ніколи не залишався поза її увагою. Дівчина колись читала, що створення цього острова було помилкою і коштувало комусь чи то дисциплінарного стягнення, чи догани, але хіба можна когось сварити за таку красу! Чи живе на цьому острові кохання? Чи закохані можуть на цьому острові клястися одне одному у вічному коханні? Якась дівчина присіла на лавочку на острові і вдивлялась у небокрай, у ту сторону, де за озером лежить село Біла, звідти родом знаменита співачка Соломія Крушельницька. І запитала у вітру:
– Чи живе у цьому місті кохання?
Вітер їй відповів, прошепотівши на вушко:
– Кохання є не на цьому острові. Вона там… біля іншого острова… біля великої риби… за кладкою…


Дівчина відсахнулась і їй стало лячно. Тоді була осінь. Листочки стали жовтіти. Верби своїм гіллям, на остові кохання, загравали із водою в озері. Люди змінили легенький одяг на більш тепліший. Травичка зблякла. Як юна особа поїхала. То не приїжджала декілька місяці. Коли настала зима, то їй так і снився Тернопіль. Його зоокуточок у парку біля озера із цікавими тваринками. Там живе прекрасний олень, три коника, один із них дуже гордий, прекрасні лебеді. Дикі качик, які плавають у річці серед такі цікаві. Скресла крига на озері, їй частенько снилась. Божені навіть видавалось, що чує подих того вітерця. У Тернополі він був чарівним, нетаким як у інших місцях. Уже і весна не забарилась, і дівчина зібралась із думками, та наглянула таємнича хвороба, сливе іспанка із минулого століття, і усе закрилось. Відмінили рейси і люди нажахано дивились одне на одного. Навіть люди із, ніби багатих країн, ніби вчителі демократії, ніби благополучні, бились за туалетний папір. Весна прийшла. Усе цвіло і дівчина сумно згадувала прекрасну аличу над крутим берегом на річці Серет, біля мосту, з протилежної сторони алеї, яка розділяє зоокуточок і Козацький острів.


Одного разу їй навіть приснилось, що вона у Тернополі, немає тої алеї, немає будинків. Є прекрасний парк і алича на березі річки. Вода у річці джерельна і надзвичайно смачна. Божена пила і не могла напитись, такої смачної води ніколи раніше не пила. Дівчина присіла на землю, обіпершись од стовбур аличі і стала читати оповідання Андрія Чайковського “Олюнька”. Це її улюблене оповідання. Це оповідання надзвичайно сильно любила її укохана бабуся Віра. Сонечко світило на неї крізь щілинки між листочками, вітерець куйовдив її обличчя. Яскраві червоні вогники, сливе туман, огорнули її, ніби лагідні руки матері. Голубили на заспокоювали. Дівчина відчувала себе, ніби окутана у покривало любові.Хто ти? – лепотіла собі під ніс вона.

Якшо хочеш побачити, то озирнись! – щось відповіло.
Дівчина озирнулась і побачила дивовижну особі, яка парила у небі. Ця істота сливе подобизна людина. Але колір його, чомусь їй здавалось, що це він, яскраво оранджена, тобто шерсь його оранджевого кольору. Одягнуий він у все яскраве. Оранджеві шаровари підперезані винневим поясом, жовта сорочка із білою вишивкою, заправлена у штани, червоний жепан із вишитими півоніями на спині, великий оранджевий копелюх-цилінд, вишневі черевики завяз’язані оранжевими шнурівками. Руки у нього людські, як і риси обличчя, тільки от весь вкритий шерстю. Дівчина підійшла до нього і взяла за руку. На дотик ця шерсть така ж як у собаки, викупаної собаки. Зрачки на його очах людські, тільки знову оранжевого відтінку та якісь вибалушені. Його очі світились дивною зацікавленістю.

– Ти хто такий? – запита дівчина у цієї чудернацької істоти. Ця своєрідна подобизна людини, отетеріло глипнула на дівчину і запитала:

– А ти мене не боїшся!
І дівчина прокинулась. Що за маячня тільки що була? Що їй такого наснилось!
Наступного черговий загадковий сон приснився їй знову у ніч з п’ятниці на суботу. У цьому сні вона отримала запрошення на роботу своєї мрії. Їй хотілось стати ілюстратором дитячих казочок і її запросило на роботу найкраще видавництво у їхній країні. Хвала небесам, що і їхати їй недалеко, бо видавництво у столиці, а столиця за п’ятдесят дев’ять кілометрів. Вона сіла у поїзд і лиш тоді коли проїхала половину шляху, то звернула увагу, що поїзди зовсім не такі, як у її світі. Взагалі цей світ не такий. У цьому світі немає ні автобусів, ні автомобілів. Людство не знає, що таке бензин. Нафта вважається кров’ю Матері сирої-Землі. Її заборонено використовувати у інших цілях, крім як освітлення будинків та вулиць у нічний час доби. Але ще сто років тому людство дізналось про електрику і тепер освітлює вулиці і свої домівки нею, цілий день. Світло постійно світиться. Бо якщо настане темна пора, то прийдуть навії і зжеруть всіх людей. Навії це великі рогаті монстри із трикутники обличчями та видовженими передніми лапами. Вони не бояться нічого, тільки електрики бояться, тому навіть ліс освітлюється у темну пору доби.

Поїзд заїхав у Тернопіль за півгодини. Тернопіль столиця її країни. Ще тоді у її голівоньці закралась думка, що ніби Київ столиця, але передчуття чогось прекрасного захопило все її єство. Увесь транспорт на дорогах їздить на електриці, а саме на електричних проводах і коліях. Літаків і вертольотів також немає, але є дирижаблі. Видавництво “Верба на узліссі” знаходиться на першому поверсі Верховного кола, так у Черкасії, назва їхньої країни, а Верховне коло – назва найголовнішого законотворчого органу їхньої країни. Цей будинок стоїть на місці того самого будинку, у якому у її Тернополі знаходиться Боженин улюблений Тернопільський генделик. Дівчина заходить у видавництво і вловлює прекрасний запах книг. Такий протирно-солодкуватий запах. Уляна взяла із собою свої найкращі малюнки. Навколо порожньо. Десь із глибини будинку долинає чийсь голос. Хтось виголошує промову. Дівчина йде на голос і заходить у кімнату, щось схоже по вигляду на сесійну залу. Стеля надзвичайно висока. Як вона могла поміститись у цьому будинку? Це збори навіїв. Божена це зрозуміла, по їхній подобі, яка точнісінько відображалась у древніх літописах.

– Людським духом запахло! – гримнув чийсь грубий голос. Усі, одномоментно, озирнулись на Божену. Дівчина мала б перелякатись загадкових людожерів, але вона мило посміхнулась і помахала їм ручкою.

Це наша нова співробітниця. Вона прекрасно малює лінію небозводу, весняні пейзажі та бурю на морі. Ми вирішили взяти її до свого колективу. Її рекомендувала корова Зірка, котик Тиша, песик Ґонта, грушка на її подвір’ї та черешня, дві яблуньки, кущик аґрусу та смородини, у її садочку.

=Добре, дитино, виходи на трибуну і продемонструй нам свої малюнки, – добродушно промовив ведучий із трибуни.
Юна особа побігла підтюпцем до трибуни і стала демонструвати із неї свої малюнки. Хоча Божена вважала, що її найкращою роботою є гурт качок на річці або овечки на плаю біля гір, але їм найбільше сподобались малюнки де зображувались сімейство лебедів на Тернопільському озеріозері, лотос на річці Серет, очерет біля лісу, плакуча верба над водою на острові Кохання, горобці на вишні зайняті поглинанням її плодів, китиці калини у снігу, кущ аґрусу та півонії із чорнобривцями у квітнику. Вони усі хвалили її роботи. Юна особа була надзвичайно щаслива. Її рідні не розділяли її захоплення. Усі вони вважали малярство не її покликанням. За їхніми словами, Божена немає до цього ремесла таланту. Усі навії, як оди, стали її хвалити:

– Ти прекрасно малюєш! – бельмекав помаранчевоокий навій

– Це у них немає жодного таланту, як і розуму! – журив людей голова зібрання.

– А намалюй копицю сіна на центральній площі нашого міста, – прохав зовсім юний навій. Дівчина пообіцяла справитись із поставленим завданням за три години.

Усі ствердно закивали головами і вийшли із нарадчої кімнати. Як лиш тільки вони виходили із дверей зали, то ставали звичайнісінькими людьми. Деякі із них виявились міністрами та видатними діячами культури. Це зовсім не налякало Божену. Її огортало тільки почуття щастя, бо нарешті хтось похвалив її малюнки, а не лиш тільки ґанджував їх. Божена прокинулась не у холодному поті, а лиш обаранілою і зачудовано. Цього дня вона довго рилась у старих коробках на стриху. Колись, коли ще вона ходила у молодші класи, то Божена дійсно хотіла стати художницею. Вона багато малювала, тому частенько просила батьків купляти все нові олівці та фломастери. Ці її прохання дратували батьків. Від її малюнків вони також не були в захваті. А одного разу її мама зібрала усі її малюнки і викинула. Після цього Божена малювала тільки на уроках образотворчого мистецтва. Цей сон навіяв їй солодкі дитячі мрії, такі далекі та незбагненні. Згодом, і знову у ніч з п’ятниці на суботу, їй приснився Тернопіль. Цього разу вона стояла посеред Козацького острову. Там усе було звично. Поки вона не помітила пару очей, які вивчаючи на неї зиркали. Очі у цієї істоти різноколірні: одне око синя, сливе небо. А інше око зелени. Сливе весняна трава. Колір голови білий. Воно так зиркало. І зиркало, а потім промовило:

– Добридень! – і дівчина прокинулась.
Їй ще не одного разу снились ці двоє: подобизна людина із помаранчевою шерстю та біла голова із різноколірними очима. То голова гуляє із нею вулицями Тернополя і розповідає про померлих мешканців міста, які їй найбільше запам’ятались, то ця голова співає їй пісню “При долині кущ калини”, поки Божена у човні на озері рибо ловить, то вони біля дерев’яних ідолів у парку Топільче, читають якийсь твір Франка. Біла голова нахваляється, що це її улюблений письменник. І він взагалі є улюбленцем для багатьох духів. Його твори користуються великою пошанівкою серед братії світів Нави та прави. Тільки створіння світу Яви, а сааме люди, не оцінили його належним чином, тому і поховали його як безхатька у могилі для бідняків. Хоча його переховали, але це не згладжує виявлену до нього неповагу на грубість людську.

Люди взагалі. Як на мене, страшні істоти. Найкращих і найдобріших із себе вони гноблять, брудом обмазують та зневажають. Чим нікчемніша персона – тим найбільш шанована. Люди ж не захоплюються тими, хто бажає їм добра. От кого люди називають телепнями? Тих, хто думає не тільки про власний добробут, а щей робить ті справи, які принесуть благо іншим. Таку людину люди називатимуть чмом. Невдахою, підтирайлом, шматою для витирання ніг. А якщо є якась людина, яка задля свого блага, а саме сотою квартири і десятої машини, вкраде гроші у сиріт, не відремонтує дорогу у результаті чого так завжди ставатимуться аварії, не збудує свій торговий центр із дотриманням усіх вимог техніки безпеки, і навіть якщо через це заживо згорять діти, але людям все-одно. Така людина у них красунчик! Бо красунчики уміють жити! Тільки вміють вони тільки паразитувати.
Натомість двонога подибизна людини частенько шпетив людей різними кличками:

– Он подивись псяюха пішла. Вона свою роботу не зробила на роботі, а скинула на бездітну коллегу. Мовляв, а що та вдома робитиме. Вона ж вся така зайнята. У неї ж двоє дітей. А зарплатою своєю вона поділитись не хоче? А ось оце вшетечник пішов. Він жаліє грошей на подарунки своїй дружині та донькам, але на свою коханку він грошей не жаліє. А ось оця тупорила дівчина завжди у всьому винить себе. Навіть цю свою невдачу вона спихує на себе. Цій дубуватій пора зрозуміти, що люди не такі сердобольні як вона. Якщо вона не вимагатиме належної до себе поваги, то вони її ніколи не проявлять. Як кажуть, що хто везе, то того й поганяють. А вона їх всіх везе. А цей вшетечник колись був таким однолюбом. Ну попалась йому хльорка, алей ого теперішня дівчина його ніколи не зраджувала. Але він собі вбив у голову, що жінки, то зло, тому і нічого не карає жіночий рід. Але чому за гріхи його колишньої має відповідати його теперішня? А так люди, як завжди, сама праведність. Люди подейкують, що скільки вовка не годуй, а він все в ліс дивиться. Тільки хто їм дозволяв забирати вовка із лісу і тримати на прив’язі, що не втік. А ще гомонять, що вівцям треба боятись вовків. Тільки скільки овець з’їсть один вовк? Вовк не забере більше ніж йому треба. Він вхопить одну вівцю і чкурне в ліс, а отара залишиться цілою. А для чого пастуху вівці? Для шашлика і вовни. Пастух наперед визначив долю усіх овець. Ніхто не врятується від його хижих лап.


Божена, про себе, відзначала слушність їхніх слів.
Довго щось поїзди на Тернопіль не пускали через карантин. Все ж таки літом нарешті пустили. Божена одразу ж не змогла вирушити у Тернопіль, тому їй вдалось поїхали лише у серпні.

Погода цього дня була просто чудовою, ні не парко, ні прохолодно. Дівчина вийшла з електрички і подріботіла вулицею Руською до парку Топільче. Спочатку Божена почимчикувала до бутафорська водяного млина. Вона дивилась на нього, як його колеса взаємодіють із водою. Юна особа відчула чийсь пильний погляд на собі. Дівяина стала розглядатись навкруги. Ніде невидно багато людей. А саме поблизу неї. І ось на протилежному березі річки лежить купа каміння. Таке враження. Що їх ніхто сюди спеціально не завозив. Либонь. Саме тоді коли на місці болота робили цей парк. То просто натикались на різне каміння під час землерийних робіт. Каміння просто хаотично поскидали і так залишили. На цьому камінні стояв він… Саме він, подобизна людина, вкрита суцільною шерстю помаранчевого кольору. Він пильно розглядав Божену. Коли ж він вловив її погляд на собі, то його очі округлились. Він кліпнув декілька разів. Складалось враження, що він ніяк не може чогось втямити. Все ж таки Божена усе зрозуміла. Він просто не може зрозуміти як вона змогла його побачити. Потім він увесь засяяв і сказав:

– Ти мене знайшла, а тепер знайди інших.

– А є ще хтось, крім білої голови із різноколірними очима? – спантеличена перепитала Божена.

– Ти її так не називай. Вона дух виду змія. А у тернопільському ставі живе голубоокий змій води. Нас тут багато. Давай пограємо у гру. Цікаво скільки ти нас знайдеш? Я думає, що знайдеш семеро, разом зі мною. Змія у тебе вірить найбільше, тому сказала, що ти знайдеш одинадцятеро духів. Змій Тернопільського ставу не вірить у тебе взагалі. У нього уже є улюблениця, тому сказав, що ти нині не знайдеш жодного. Дехто ставив на шість, на сім, а хтось і на одного. Щоб заохотити тебе я скажу тобі моє ім’я. мене звуть Терен.

Дівчина не довго шукала. Одразу ж за Тереном вона знайшла білого вовка із великими білими янгольськими крилами, сливе саме із його крил зображували крила янголів на образах. Він стояв біля дерев’яних статуй трьох гномів. Дух мило покивав їй головою, представився як дух по імені Ех, побажав високих результатів у грі. Третім духом виявився шестихвостий лис. Його шерсть червоного кольору тільки біла краватка під щиєю і білий кінчик хвостика. Він мирно куняв на дідусевій голові. Дерев’яна статуя дідуся стояла біля дерев’яної статуї бабусі, а навпроти них, знову ж таки, дерев’яна курочка ряба із яєчком, золотим. Яйце було пофарбоване жовтою фарбою. Третього духа звали Рай. Четвертим духом виявився одноокий зеленоокий гномик, чимось схожий на лісовичка із казочок. На ньому була червона сорочка у білий горошок, коричневі чоботи та зелена борідка. Він ходив, туди-сюди, по дерев’яному підвісному мості. Його звали Нічка і він багато бурчав. Все йому не подобалось: і як люди одягаються. І як вода тече. І гори сміття, які розвели люди через власні лінощі. Але суть у цього духа добродушна. П’ятим духом виявився дух по імені Опілля. Він мав велику яйцеподібну голову, два великі вуха, і два рази більші за власну голову. Опілля любить скоромовки. Він раз-у-раз повторював їх без стриму і впину. Він бігав по річці річці Серет, якраз по тій, яка витікає із озера, неподалік він підвісного моста, по якому чимчикував інший дух. Шостого духа звали Полинь. Він годував округлими хлібними булками лебедів із зоокуточка, чухраючи їхні шиї. Лебедям це було до вподоби. Вони гордовито піднімали свої голівоньки вгору.

Полинь сам мав яйцеподібну голову і великі карі очі. На по воловину лиця. Замість вух у нього було дві дірочка, точно як у курей. Сьомого духа звали Іній. Він схожий на ведмедя, такий же само білий, тільки хвостик у нього заячий та сірий. Він крутився біля журавля із глибоким колодязем. Іній постійно загадував комусь загадки. Хто їх розгадував, Божена не знала, точно хтось невидимий для її очей. Дух вгамував її цікавість повідомивши, що це так він навчає потерчат, ненароджених абортованих діток. Восьмого і дев’ ятого духа дівчина зустріла на козацькому острові. Один виглядав як білий кінь із одним оленячим рогом. Він гарцював посеред острову. Виглядало так ніби він танцює із кимось граційний танок. Цей дух не звертав ніякої уваги на дівчину. Ще один дух у вигляді заячика іх рожевим хутром і чорним вовчим хутром крутився біля гармат. Він перший заговорив до Божени:

– Це легіт. У нього свій танець із вітром. А я М’ягкий знак. Ти не дивуйся, але таке має ім’я. Ти щось маєш проти мого імені? – спалахнув М’ягкий знак. Скочивши прямісінько перед дівочі очі. – Якщо так, то я тебе з’їм.

– Та ні! У тебе дуже цікаве та незвичне ім’я, – відповіла дівчина.

Ти також цікава для нас і незвична. Ми тебе запам’ятали з часів правління навіїв.

– Так Тернопіль дійсно колись був нашою столицею?

– Було це давно. Якщо я скажу, що декілька десятків тисяч років тому, то це буде брехня. Це було ще у доісторичні часи. Ще до того часу як ця територія було морським дном. Більше тобі знати ще зарано.

Десятим духом виявилась уже знайома біла голова із різноколірними очима. Але це була лише частина її тіла. Вона парила у небі над якимось генделиком біля Козацького озера, у сторону траси. Біля генделика якраз красувалась рукотворна риба і ще там була кладка, через невеличку річку, і різноманітні тренажери. Дух мав вигляд вимерлого травоїдного динозавра із довгою шиєю, тільки у зменшеному вигляді.

– Мене звуть Кохання! – дух весь зашарівся і сховався під землю. Видно було, що вона надзвичайно сором’язлива.
Уже підходив час і Божені потрібно іти на вокзал, щоб встигнути на електричку. Божена вирішила пройтись біля озера. Коли воно йшло, то побачила як щось піднімалось із дна озера. Це виявився весь голубоокий білий безкрилий змій. Від самої голови, практично до самого кінчика хвоста, була його розкішна грива, точнісінька така як у коня. Вітер грайливо куйовдив її.

– А мене звуть Звонець, – представився Змій. – Цього разу я програв, і я цьому безумовно радмй.

– Я не знаю коли, але я ще обов’язково вас навідаю, – в’якнула юна особа, помахавши змію рукою. Люди розгублено переглядались. Кому махає ця дівчина? Невже озеру?

– Не хвилюйся ми можемо тебе навідати будь-якої мить. Ми не прив’язані до одного місця.

– Я Вас з нетерпінням чекатиму.

– Чекай ми завжди приходимо у твої сни, з п’ятниці на неділю.

Leave a Reply