Shopping cart

НЕЗВИЧАЙНА В ОБІЙМАХ ДУХА

” Холодна смерть”

Лезо ножа різко,– немовби саме притискалося до її шкір. Можливо це такою буває “холодна смерть” – промайнуло у її думці?! А стіни в той самий час перераховували її ребра – одне за одним. Вона самотня. Їй тут майже самотньо, лише смерть шурхотіла навшпиньки, мов не проханий гість. Але тут, і у цей момент, уже не такий і не проханий! Темрява повільно снувалася у вікно, відблиск від переполоханого на вітрі гілля зворушував її зіниці легким розсіяним світлом, крізь щілини віконної рами проникнув цей знайомий їй аромат.

Це холодне лезо повільно лоскотало її пам’ять, шкіру, але цього “ніжного духа” тепло незримою присутністю, тримало її тіло, – що б воно жило. Хоча душею, вона уже не одноразово повторювала йому,– що мертва!

Та душа загублена у часі, у просторі, серед думок людей, живих і мертвих, які постійно лунали у її голові. Та душа була також тут поряд. Невагомість …. Втрачена вагомість, ще у дитинстві серед усього іншого. Але у важкий момент, завжди дається, “навіть Богом забутій душі”– рушійний сенс. Але до цього ще сотні болісних моментів: відчаю, зневіри, гніву. Не людського гніву. Все, що було до…..

А зараз яскраві зіниці, темрява майже гробова, але його тепло. Цю майже непорушену тишу розрізало яскраве, що немов спалахує – світло, яке на щастя розірвало її зіниці, а не шкіру.

Часом і одне слово, один звук, один знак може змінити хід подій, історію.

У тій кімнаті ще з вечора пахло ладаном, травою і польовими квітами. І все до купи мов ті віти, вона збирала свої думи. Вони були настільки різноманітні та, мов живі. Спочатку вона їх зрізала тим лезом, та їх було настільки багато.

Вона рахувала свої кроки по тій кімнаті. Прислухаючись і до його. Ті кроки, туди – сюди. І кроки з року в рік, немов по нескінченності. Чужа серед людей. А люди їй чужі! Відьма! Чи може бути у ній добро? Хто вона тут, баласт,– чи баланс у всесвіті?! Ця самотність переслідувала її завжди. Вона та, хто майже приречена на самотність у темряві, але з краплиною все ж “Божого світла”.

Ті, хто про неї не боялися говорити, — одного разу боятимуться мовчати! Самотня. Та все ж Бог подбав, що б поряд неї були душі, які б не допустили її ногам заплутатися у цій високій траві. І що б врятувати її від дотиків до шкіри холодного леза.

“Тепло духа”

А паралельно приходило інше життя. Ще не всі стояли поряд дверей до її життя. Але був і той, хто уже на завжди за ними. Але найбільше рв'яно бившись у двері, прагнув, що б вона не торкалася того холодного леза." Душевний янгол" — саме той, у кого тепла усмішка. " Життя день у день крокувало поряд нього", снувалось немов мотузкою ризикуючи, то зав'язувало, то розв'язувало вузли. Але життя ніколи не забігає на перед. 

Тоді він усміхнений не знав, тоді ще не знав, як міцно обв’яже мотузкою. А до цього моменту часто лунали веселі жарти. Напувала легені наївністю. Тоді, ще навшпиньки до них підкралося щастя. Тріпотіли її вії – мов стрілки годинника. Відчуття теплої душі поряд.

Пізніше знову і знову намагалась відчути це тепло, –та відчувала уже той холод, від леза у руці. Але знову його зігріла. Душа його не втомлюючись повторює: — ще не час. 

Як і ви, — хотіла бути з Ангелами за плечима. Але чи то Бог, чи хо інший, невідомо… Чи покликала вона цю долю, чи вона її сама віднайшла, і сіла на ті дрібненькі плечі? ….

Тепер він просто її найтепліша рука. Її найближча душа, – яка увійде навіть у зачинені двері. Стежка,– яка виведе її із трави. Він стомлена, похилена гілка,— тріпоче листям щоночі.

Здається, що крізь самотність можна вичавити з себе дрібку слів. Але, як поважно і велично розмовляє з тобою самотність! У цьому є свій зиск, — вона не вихопить у тебе, а ні слова. І після серце не їстиме сумнів у відвертості. А від розмов з людьми, серед живих людей, можна і задихнутись і подавитись. І перестати "дихати своїми думками" через слова, —так вони тебе ці люди душать. Як багато людей тиснуть цей простір своїми тілами, що стає душно, але ніколи – тепло, особливо на душі.

На її обличчі тепер часто сум. Але життя нудним важко назвати. Бувають такі веселощі, від яких хочеться заплакати. Але що вдієш. Без будь-яких зусиль не стати сильною. А по той бік фіранки золотився на небі "медальйоном місяць",– немов медаль. Яку щоночі надягала на неї ніч.

“Філософія її днів”

Багато хто не зважав на неї. Багато ж думок, тих охочих поміркувати. Лунали мов постріли прямо в очі й вуха — а хто вона для Бога?! 

Але однозначно і вона сама ні, мабуть, жодна жива душа не відповість. Хіба що не жива. Але у більшості з них природна схильність мовчати.

Кожен ловить сенс у своїй думці. І у кожного вона підкріплена своєю совістю, про яку знає лише Бог. А кому вона віддасть свою душу ? Теж не слід легковажно судити. Не така! Інша! Ця боротьба у ній, — якраз рушійна сила для її душі. Боротьба, яка через такі випробування веде до того яскравого світла.І коли то схлипуючи, то посміхаючись підкрадалося зло до її серця в ту мить очі “прорізало” якесь яскраве світло.

Під товстим шаром пилу лежать відбитки її дитинства. Такі милі фото, на яких вона ще не одна. Збиті коліна, кучеряве темне волосся — не сполохана ще до нині радість. Тільки на фото пам’ять майже не змінює відтінків сприйняття.

 Часто і до тепер згадується день, у якому ішов дощ. Начебто звичайний день, але було у ньому щось не звичайне. Запах сіна, літнього ранку і перша" безлика тінь", яка манила її, наче загубивши своє тіло.

Дар. Як це трапилось….

Ледве розплющила очі. Яскраве світло і тоді намагалося витягнути її з темряви, у яку тоді у перше потрапила. Ще не знала, що нізащо від неї не відмовиться Бог.

Трапилось раптово… Болото підступало до горла. У грудях пекло. О це так її по-носило ! Скотилася у саму прірву. Бідолашна дитини – промовив брат, який і простягнув їй руку порятунку. Він і сам промок до нитки. Перелякавшись ще більш ніж вона, поволік її швидше до дому, мов кошеня.

Щось змінилося в той момент, зіштовхнулися поглядами темрява зі світлом. Про щось домовилися у той час. Про те вона цього тоді точно ще не розуміла, не знала. Але, мабуть, ще й до цього вже знала її душа. Хто зна, який та тоді зробила вибір.?! Чи зробила.? А можливо навпаки хтось обирав її.

Без зла, не була б настільки явною суть добра, без добра б втомилося б у своєму існуванні зло. Лише тільки добро, все одно продовжувало б існувати без допоміжної рушійної сили.

Та мабуть, століття і тисячоліття термін, – що б це збагнути особливо своєю душею кожному.

Кожен рахує своє каміння по своєму: – хтось за цінністю, хтось за вагою, хтось за кількістю. Та не втратить нічого той, хто його взагалі не помічає.

Минув уже не один рік, не один день. А їх очі до темряви не вразливі. Вона ніколи не бачила його мертвим, але ніколи вже і живим. Її сонні очі недолюблюють ранок. Та темну ніч вона недолюбляє через начебто темну душу. І душа її зовсім не темна. Просто у ночі навіть вона не помічає цієї вразливості. У ній живе природа, вона відчуває її красу. І таке глибоке відчуття чи не найбільший прояв любові, прояв добра її душі. Хтось усе гадає що у ній за сила?

А чи не найбільша сила посміхатися в момент болю. Віра породжує надію, надія породжує любов, а любов – життя. І вони далеко «не сестри».

 Щоденне презирство та засудження, засудження її навіть просто за неземне сприйняття світу: замріяність, відстороненість, одинокість, відвертість, а не грубість – викликає осуд. І людей дійсно хлібом не годуй, дай пополоскати чужу душу,–начебто "виперуть її краще!". Завжди знають, як чистіше!

 Соловей виспівував дзвінким тьохканням. До заходу сонця було ще довго. Створював шум гілками той високий дуб, який немов кликав її своїм "природнім монологом". Любила його слухати дуже часто. Тепер лиш у цей монолог встрявав соловей, це уже — діалог. Його розкішна кора була ще такою молодою і виблискувала на сонці, особливо опісля дощу. Намагалася його обійняти, та долонями зімкнути руки. Та він був хоча і молодий, але уже міцним і дужийм. Від безпорадності лиш у такі моменти у неї виступали сльози. Вона витирала їх тими долонями й старалась зімкнути його в обійми зі всіх сил пальцями.

Коли наставала осінь, вона закопувалася в сухе “пожовкле багаття” і годинами гріла собі ноги. Вона так до нього поспішала, що часто не помічаючи нічого навколо, плутала пору року. Бігла з надією заховатися в обійми його зеленого листя. Та осінь часто нагадувала який уже сплинув час.

І тепер майже щоденно перебирає клубок мотузки зі спогадів того останнього моменту тонких, прозорих слів. Завжди мала передчуття, але чомусь не того разу.

Всім аби поговорити…

Її душу найбільш обурювало, як легко про це говорять, не виникаючи, просто слухом, чуткою. А для когось чергового перестав назавжди обертатися всесвіт. Але облишивши думки тих людей, її непокоїло інше…

Чому вона відчуває саме спокій?! Ще не знала тоді, чому відчувала те що він,– що зупинився світ. Так мало, так мало моментів лишається в пам’яті. І як відчайдушно ми люди пізніше намагаємося щільно хоча б тонкою ниткою зшити ті прогалини, стулити хоча б в грубі шви. Та мотузка уже обірвана. Як мало вона йому сказала, через якісь образи, пустощі. Скільки б часу не привела з ним – все одно мало.

Найбільше лоскоче її долоні, її шкіру, ось, як зараз – цей ніжний спогад про його волосся, що торкалося її шиї, коли він приготувався до неї немов до мами, хоча була вона на кілька років молодшою і ще цілковитою справжньою дитиною. Та вже тоді її шкіра не пахнула молоком, — а немов би назавжди у неї проникнув запах просяклого болота.

  З її не вельми великого оточення не знав ніхто. Ніхто не знав, який він! 

—То щедро розсипався в словах серйозних, то цілковитій нісенітниці. Спочатку закривався від неї. Його “шершавий” і дратівливий характер немов сірка спалахував майже від кожного тертя їх слів. І вони наче справжнім вогнем обпалювали одне-одного. Але на диво, не залишилося жодної образи.

Гуляв мов вітер, незалежно, вільно. В чергову його історію не вірив майже ніхто. Але як ніхто був близький у своїх розсудах до правди.

Вони такі схожі, і такі однакові. Не просто так доля зводить людей. Однозначно не просто так! І на якійсь із магістралей, вулиць їх душі осяяло яскраве сяйво нічого ліхтаря. Вони підійшли так близько. Надто близько

— І те, що між ними зігрівало не лише шкіру.

Десять років тому, у перше цій дивній дівчинці приснився цей дивний і надто реалістичний моторошний сон – метелик тріпотів крильцями по склу 

–А воно таке було запотіле, мокре, слизьке. Протирає вона відчайдушно те скельце. Але усе марно і туман не розсіюється. А дзвінке постукування уже минало. Так вона і не побачила, які на колір були ті крила. Цей сон усе не йшов із голови, ніби мав якесь значення, якийсь особливий символ, що завуальований зашифрований у тому тумані. Та марно було його розшифрувати на той час. Про що розповідав цей сон? Можливо прийде мить збагнути. І досі люди не знають точно, хто нам посилає ті знаки у сни. Хто їх малює у нашій уяві. Ким передані, загнані у наші голови, душі на цю мить, на роки! . Після таких снів вона літала, так немов той метелик. У них було щось таємниче і зовсім не страшливе. І навіть коли снилося, на перший погляд, жахіття, от як темний морок кладовища. Снився часто ще один сон — одинока могила на окраїні кладовища. Вона така посірівша і немов змарніла постать. Снився цей сон досить часто, та все ніяк не встигала розгледіти дрібний вигранюваний надпис. Він сам немовби ховався у хащі та зарослі кропиви. І немов гпвмосне цей туман все закривав його від погляду. Цей туман немов спускався з самого неба, чи то з під– землі розсіяною мрякою навколо. Але на диво поміж його зілля і зарослів кропиви пробігала вузенька наче кимось нещодавно витоптана – стежка. І ні цей туман, ні мряка не може заховати злегка похиленого хреста. Це сновидіння повторювалося часто – часто. Прокидалася посеред ночі й міркувала про ці сни. Вони давали дозвіл заснути лише під ранок.

На годиннику рівно двадцята вечора. Це був літній день. Все не приходив ні до чого настрій. Її душу, її руки усе тягнуло обійняти якесь дерево. Пізніше це ще стане для неї, так би мовити "звичкою". Ту її душу і руки судомно буде тягнути обійняти усі дерева.

Вечірня кава дуже пряна, немовби у ній скупалося вечірнє сонце, додавши до нього аромату усіх пахощів дня. Як добре сидіти поряд річки, та пити цю каву, притулившись до високої старої верби.

Їй знову було наче ведіння. У цю мить. Ось знову! Майже півстолітнє дерево наче всмоктало з цієї землі всі таємниці. І тепер оповідає їй.

Цього разу після побаченого кинуло аж у схлипування, так її вразило те побачене. А ця вода теж приховує багато, досить багато, – у ній топилося не лише сонце! Вона ще не знала, як реагувати на чужий біль. І ось знову ледве отямилася від власного схлипування. Біль… Важко відчувати не лише свій.

Та жінка…

Якась стара, немічна жінка заходить досить тихо до води. І ось вона уже по коліна. Мовчки лиш загубивши пару крапель сліз, вона в одязі смиренно із соромом заходить у воду. Боже! – я чую її душу, її думки! Те, що вона навіть не шепотіла, – а крутила у думках– стара, немічна, нікому не потрібна! За що ж бо, Бог дав таку матір!? – бідкається син,– цією думкою переповнилося усе її тіло. Немов якір, так тягнули на дно її ті слова. Схлипування припинилися. Настала майже тиша. Недопита кава. І лише стрілки годинника стукотінням повернули у реальність — 21:00. А кава на половину випита і холодна. Щось ніяк не може зрозуміти, що з нею відбувається? Чому, чому, чому? Чому вона відчуває цей біль знову і знову? І всі намагання почати життя спочатку, як забути усе це?!

Схід сонця дарує новий день, який завтра вона топитиме. Намагатиметься потопити у каві.

 У школі добігав нудний урок. За старою уздовж і поперек списаною, розмальованою партою – сиділа і вишкрябувала якесь ім'я. Відсторонену і на посуплену, однокласники її цькували. Вона була б уже посеред уроку зчинила бійку, як несподівано від вітру розчинилися вікно і залетіла шмитка, дзвінка бджола. І лиш вона змогла вловити від неї цей тонкий аромат польових квітів:– барвінку, курячої сліпоти. Крізь ніздрі, аж до самої глибини душі, набилася цими пахощами, і думки її стали ще далі від цього уроку. Вони були такі розкидані. Тоді іще ніяк не могли їх зірвати, навіть спіймати. Ось так настало її дванадцяте літо. 

Як важко з цим жити й у власному всесвіті та знайти спокій, притулити цей всесвіт до цього великого, пристикувати, та жити як усі. Але чи вісі повинні жити однаково за правилами? Чи можна вписати туди кожному свої мрії, чи вдасться?! Мабуть– ні. Коли якщо вдасться, і вдасться усім, то всі уже будуть жити по–різному. І мабуть, до поки це не вдасться,– доти й буде існувати цей світ. Хоч багато хто уже побіг вслід за своїми мріями. Так не варто себе заганяти у стереотипи і так чужих думок. Але не варто забувати про Божий промисел. Не варто любити більше ось ці "земні амбіції.

Вже не могла тримати це в собі. Але чому, чому їй боятися себе? Та все ж щось дуже тривожити її душу на той час. Широка відстань між власними думками, та здоровим розсудом, лишила її розгублену на цій дорозі власного життя.

Була страшенна буря. Пісок страшенно засипав їй очі. Але вона немов уже по власних слідах бігла кудись. Щось знову кудись її кликало. Якесь відчуття і цей пісок вів у цій "піщаній заметілі". Високий зелений пагорб у той момент дивував її спокоєм. Навкруги страшний буревій, а там значно вище — спокій і тиша. І якийсь дуже легенький вітерець. Чом вона бігла сюди? Вона бігла немов від себе самої. Та не сховавшись від себе ніде, в той момент зрозуміла, що від себе нікуди не втечеш, як не намагайся. Вона розуміла — не така, немов хмара дощова нависло над нею це клеймо. І тане, капає, стікає за комір черговим і черговим непорозумінням.Світ штовхав її, минав, та  вважав зайвою.  

Морозного вечора біля входу у кафе, штовхнула вона випадково якусь жінку. Вибачилась. Але та по–хамський якою тільки грубістю не відповіла. Такий жаль, гнів, і розпач переповнив її серце. Важко було стриматися у той момент. І ніщо, навіть морозний вітер не остудив пилу її гніву. До очей наче підступила кров. Погляд змінився з очима тієї жінки. І наче чорно– білий фільм заблимав у свідомості кадрами. Бідолашна жінка немов обшпарена кип'ятком, так обпалилася почутою у свою адресу правдою — поряд твого сина смерть. Давно уже поряд! Сама ж у той момент зрозуміла, яку ненависть і призирство вона відчула опісля цієї ейфорії до самої себе. Довівши свій верх над кимось. Та не так легко опанувати свої почуття. Особливо відьмі. Звідкись же вона це відає? І лиш її страх і роздуми про себе ж саму —звідки? 

Вечір заходив на вулиці та у будинки. Смеркає, таке ж відчуття було у душі до самого ранку. Світанок. Ранок холодний, наче і не літній. Босі ноги дуже холодні та страшенно замерзли, затерплі,набряклі. Шовкове плаття, яке так і не встигла зняти з вечора, залишилося на ній, коли задрімала лише на годину— опісля не було вже сили, щоб зняти. Так непорушно і просиділа під цією зливою марень зі спогадів.

Один із них настільки пройняв душу, що ледве непорушно захоловша сиділа! Пригадалася десь закопана книга тих давніх спогадів. Але не в силі згадати б де.

Літній дощ поливав щосили зелену траву, кожен кущ і рослинку. Поливав він і те місце, де назавжди її душа дала притулок тим спогадам.

–І їм уже ніколи звідти не вийти, та не ожити. Не вийти із її серці також кожному тому слову, думці поезії, миті. Сторінка за сторінкою пам’ять гортає ті спогади. Її душа у ту мить відчуває кожну риску уяви цієї картини, тих сторінок і розмитого чорнила від останніх крапель сліз.

Ми завжди знаємо де початок, але ніколи не можемо знати коли – кінець. А дуже жаль, можливо б це більше навчило б цінувати кожну мить. На щастя хоч у спогадів є нескінченність. І нам самотужки їх все одно не вдасться закопати. І можливість повторювати та повторювати в уяві знову і знову. І ось знову потягнув її думки цей літній дощ. 

“У долі свої лабіринти”

І пригадується, як їй ледь виповнилося чотирнадцять. Життя начебто триває, як і в усіх, не дивлячись на чудернацькі й подекуди лякливі моменти, дивні речі, до яких вона звикала. І навіть серце уже забилося не від хвилювання і страху, — а першого кохання. Яке теж до неї прийшло того ще шкільного літа. Серце билося до іншого і завжди поспішало. Але у долі свої лабіринти. 

Була вона завжди самотньою, відстороненою, навіть в товаристві.

Вулицями гуляв спокійний серпневий день.Покликав майнути у безтурботні мандри. І перетнулися шляхи….

Зачепилися душі, немов рукавами, — та без слів заговорили.

Він хлопець з теплою усмішкою. Він без слів немов бачив її біль, відчував її сум.

Перше знайомство потягнулося, стрепенулася нитка їхньої історії. Вона була не сама, принаймні душу її переповнювало інше відчуття. А ці теплі руки лиш на мить здалося знайомими,

— Але який ніжний голос — подумалося на цю мить. У цій невимушеній компанії уперше переповнило дивне відчуття — усе не просто так!

Душа огорталася то у спокій, то у тривогу. У цих обіймах: природи, тепла, шуму і вітру із лісу, – навіть побачила, як пішла її душа гуляти окремо. Ще сама не відала що це , але дружба зароджувалася у її серці. У перше ніякої неприязні.

Вечір багряною смужкою стелився поряд лісу. Вітер стихав. Опускалась тиша. У цю мить відчували уже неминучість. Він досить сміливо запитав :— чи можна тобі зателефонувати ?

— Але не почув нічого у відповідь. Її переполохане серце билося все ж надто повільно. А душа шукала з лісу правильний шлях. Ось так закінчився цей вечір. Їх перший вечір, коли вони злегка торкнулись рукавами.

Час минав, збігали дні у своїй черговості, як і зазвичай. Атак хотілося, що б зупинилося, затрималося літо.

 Одного ранку, однієї миті стояла поряд дзеркала.Майже як завжди. Вдивлялася у свої зелені очі, торкалася бліднуватого обличчя. Дивно,— добігає літо, а вона ще зовсім не засмагла?! Та основним її бажання у ту мить було розчесати довге, уже майже до пояса волосся. Воно, як і раніше завивалося і доглядати за ним вкрай не легко. І саме у цю мить пролунав начебто звичайний дзвінок. Навіть не глянувши – підняла слухавку. І її здивуванню не було меж. У слухавці пролунало звичайне — привіт! Як справи?! 

— Але не можна сказати, що вона була не рада. Та тоді ще ніхто не знав, навіть він, що її серце плакало через біль глибокої рани від розчарування, через того, до кого так швидко билося те її серце.

Життя тікало, літо теж майже зовсім добігло до кінця. Уже не було чого втрачати. Так настала друга зустріч, через яку він повільно протоптував своїми тихими, легкими кроками у її життя усю високу траву.

Знову друзі та зустрічі. Вони майже ніколи не були разом лиш у двох, на одинці. Але навіть у такі моменти відчувалося, що вони наче у своєму світі. Десь окремо. Бгато сміху і звичайних пустощів. Так минали дні та вечори один за одним. Та у пам’яті досить сильно засіла їх перша щира розмова.

—Це був холодний зимовий ранок. Перший ранок, який вони зустріли разом. Але це зовсім не те, що перше спаде на думку. Ні! Зовсім ні. Вони не хотіли чогось більшого, не того хотіла душа. Це була така дивна форма, чи формула любові. Але це, мабуть, і є та правильна форма, якщо ми ведемо розмову дійсно про любов, від слова — любити!

Сонно дивилася крізь засніжену і вкриту товстим шаром льоду віконну раму. Скло було досить мутне, що б щось за ним розгледіти. Але вона все одно вдивлялася, так розгублено і відсторонено. З цим світанком у цю кімнату і її душу після веселощів проникнув сум. І вмостившись на масивне старе, широке підвіконня, підібгавши ноги під себе — сиділа і так засмучено, не зосереджено, без фокусу на щось конкретне – розглядала далечінь. Знову досить тихо підійшов, торкаючись обережно її долонь, колін, запитав :— про що ти думаєш?!

—Її кутики губ злегка природно ворухнулися і з’явилася ледь помітна посмішка. Це запитання їй здалося хоч простим і очікуваним, та все ж трохи інтимним. Не змогла відповісти. Попри настигнувшу їх раптову близькість щось опанувало душу. . Тож кожне зближення, розуміла, що не може, та й все-таки не хоче йому відповідати. Але за неї відповіла її усмішка. Вона знала –не образиться.

Мабуть, це теж усе не просто так. І його запитання мало прозвучати. Від цього їй на тому прохолодному підвіконні таки стало тепліше. Він не знав, що її душу збентежив ще один момент. Про це трохи згодом.

Досі загадкою лишається те, — що таке доля. Навіть для тих, для кого судилося привідкрити цю завісу таємничості. Немов узори на склі, утворюють щось між собою події в один великий малюнок нашого життя. І жодне із них хоча і має схожість, але не має ідентичних повторень, у кожного свої "завитки та лінії". Чи ми керуємо долею, чи вона нами? Чи ми обираємо ці кроки, малюємо ці лінії узори?

— Гадаю, мабуть, таки не ми. Принаймні не у всьому. Бо хоч би нам чогось не хотілося, маючи пензлі та фарби, та не маємо того таланту намалювати, як би нам не хотілося ідеальний узор і лінію. І з рештою, хоч як би нам того хотілося. Можливо і не щастя, що долівсе-таки не маємо такої змоги. З іншої сторони був би цілковитий хаос. Гадаю на решту життя нам не дано зробити вибір. Як вибір у тому коли, та чи взагалі помирати.

А той, то малює за нас ці узори заслуговує вдячності. Безумовно можна говорити про порівняння страждань. Але те, що кожному дано, все таки не нам судити. Несила змінити цей узор і Тому хто це відає.

“Його думки у минулому”

Коли небо досягало у своєму забарвленні пурпурово-бузкового кольору, щовечора його думки поринали у тишу її волосся. І він подумки, не нюхом ловив його запах. І все пригадував кутики губ, намагаючись розгадати ту її посмішку. 

—Про що вона тоді думала? Якийсь внутрішній голос підказував йому, що була вона тоді не з ним, а наче десь зовсім далеко. Але його непереборне бажання бути просто поряд уже не відступало. І було надто сильним.

Згадалося і просто тиняння по місту. В пошуках, як врятувати чергову безглузду ситуацію, після їх нічних пригод. Довгі розмови ніпрощо.В ті моменти, вони не стільки ловили слова одне – одного, скільки ейфорійно від міміки та жестів, від моменту цілковитого наповнення теплом посеред засніженого міста.

Його короткі, але глибокі роздуми, спогади розрізала навпіл стрілкою неминуча реальність сьогодення. Це монотонне цокання годинника, яке і штовхнуло у ці думки.

Над усім владний час і час усе вирішує.

У нього лишилося тисячі таких спогадів, які клубком замотують минуле –товсту мотузку, яку не так легко розрізати, та узагалі не можливо відмотати назад. Лишається ілюзія реальності –спогад.

Майже ніколи не шкодував про жодне своє слово. Але коли шкодував – то щиро побивався. Чому? Чому ?Чому ? Чому не сказав, або не сказав саме так ? Поряд з нею всесвіт обертався водночас повільно і водночас швидко.

Важко сказати, ким вона стала для нього. Та поряд з нею навіть у мовчанні він більше не відчував самотності. Не варто нікого робити сенсом життя. Але без когось одного– сенс втрачається.

Він так бентежно ніяковів перед її усмішкою. Можливо цього не можливо було помітити, але неможливо було не відчути.

Людей насправді об’єднує щось, що важко назвати стосунками. Це і правильно, бо по природі між людьми відбувається те, що важко назвати одним єдиним словом. Людей пов’язує, те, – що зв’язує їх серця. І уже немає ніякого значення, які на це навішані ярлики. І яку хто хоче з цього сплести павутину.

 Він знову бачить той сон щодо першої зустрічі. Запах смоли від розпеченого асфальту і потрісканої дороги, запах лісу і аромат її куртки – наче проникнули крізь його сон. Запах і яблук. По вулиці, як і вони тоді, — гуляло літо, хоч уже ось - ось і відчувається наближення осені. Мабуть, особливої осені. Неповторної, як і життя. 

“Лінія”

У один із тих зимових вечорів на радість залишилася вдома. Хотілося б поринути у самотність, але не зримо, й уже занадто часто відчувалася чиясь присутність. Тепер це вже зовсім не лякало. Ні тінь, ні півтіні, ні швидкий вітер, що пролітав по кімнатіі без жодного протягу.

Намагаючись себе зайняти якимось заняттям: – помити посуд, витерти пил, банально навіть вмитися. Їй все це ніяк не вдавалося. І зупинившись в одному із прохолодних кутків кімнати, що виходять на зовнішні стіни. Вона там зупинилася та піддалася давньому спогаду, що з раннього ранку загнав її у той кут та не давав спокою знову. Той самий вечір другої їхньої зустрічі. Згадалося і підвіконня і де що інше…

Вона і досі не може звикнути до цієї ситуації. Часом це стає нестерпним тягарем. Чи потрібно це змінити, чи можливо? Але тоді про це ще не знала. Хоч відчула серцем, що пройняло її це відчуття не даремно. Досі не знає, чи зроблено правильно, що просто відігнала це відчуття від себе. Можливо хтось з верху, той хто дивиться на нас, хотів їй це сказати. Тримавши його руку у своїй– міцно обхопила її пальцями. Від його долоню відчувалося неймовірне тепло і ніжність. Злегка повільно відпустивши, з посмішкою у весь голос, сміючись, з якогось чергового жарту випадково поглянула на ту руку, яку нещодавно міцно стискала. Вона була гарячою і почервонілою, що стали помітні чітко проступаючі лінії. І від побаченого перехопило дух. Тоді їй не хотілося знати цього. 

Було їй років дванадцять і самій точно не пригадати, де прочитала про ось ці лінії долонь. Невинні та навіть скептичні фрази, вперше знайшли підтвердження у реальності.

Начебто забажавши міцної кави, вона наполягла, попросивши за нею сходити, принести. Самій же хотілося зупинити шалений стукіт серцебиття. Що б він не запитував, чому вона так зніяковіла. Потягнувши за руку на той момент найближчу подругу, у ванну кімнату,— та не змогла вимовити ні слова. Та перевівши дух таки вимовила, — він довго не житиме! Подруга ж у відповідь сміючись промовила, – що за нісенітницю ти верзеш?! Забудь ці дурниці.Зрадівши її словам, та все ж знітившись, вона сама ж дуже хотіла, щоб слова подруги звучали, та діяли на неї дійсно переконливо. Вмивши почервоніле обличчя, відкривши двері, сама якраз з ним стикнулася. Аромат свіжої ранкової кави злегка перебив її сумні думки. Та видно цей випадок немов товста голка в’їлась у вену. І так боляче ввесь подальший час пульсувала навіть сама кров. Немов голе гілля відчайдушно стукало у вікно.

Так минали роки, що правда дуже короткі, були такі мізерні, немов два дні. Два дні,— відірвані листи з календаря. Ледве помітні, але насправді не забуті. Скільки було дощів, але так мало снігопадів. Морозний холод, але не позбавлений його тепла.

Вдома”

 Стрілки годинника добігали назначеного часу. Ще кілька кроків і на наступному провулку чекала зустріч майже найближчих друзів, але як зазвичай хтось підступно тримає камінь за пазухою.

Усе було чудово та спокійно. Сиділи у кафе до самого вечора. Це був якийсь святковий день. Та забарившись у місті, хотілося уже відправитися додому. Скоро вже відправлятиметься останній транспорт.

—Ви, продовжуйте свій вечір, а я вже покваплюся. Не хочу зустріти ніч під небом, а уже пізно. Метушливо ішла під нічними ліхтарями до останнього маршрутного таксі. Мовчки, у думках і уже напівсонна сіла чекала відправлення. І тут несподівано знаходить він і сідає поряд.

—Не їдь! Нумо, підім до мене, з мамою познайомлю. Сьогодні залишишся у мене. Вона зашарілася, та попри цікавість сильно засоромилася й все-таки ввічливо відмовила. Зовсім не хотіла його образити, та й не образила. Не встигнувши ковтнути повітря, він вимовив — значить, я їду з тобою! Як зі мною?! Ось так. Вона була надзвичайно розгублена. Але погодилася. Дорога до подвір’я… калітка, серце шалено колотить. Ось-ось вистрибне — пригадується. У перше приводила когось незнайомого додому. З її мамою надзвичайно легко знайшов спільну мову. Довгою була розмова, майже до ранку. Вона мовчки спостерігала за тим, що відбувалося. І напівсонна у хорошому настрої збиралися лягати спати. Він спав поряд, але в окремій кімнаті. Крізь стіну вона чула його дихання. Так під нього і заснула.

Минула ця дивна зимова ніч. На ранок вони домовилися, що він дочекається її зі шкільних уроків. І пообідді підуть прогулятися її селищем. Так хотіла показати йому водоспад! Та повернувшись зі школи від нього чекала чергова несподіванка. Це так було, немов в одну мить зів’янув нещодавно зірваний букет. Немов швидко не завершившись літо–наступила осінь. Усе перетворилося на сухий бур’ян.

Його не було. Мамо, де він, куди зник, ти чимось його образила?

Її мати, як і вона була здивована таким вчинком після чудового знайомства. Він чомусь не дочекався її. Просто пішов, майже нічого не пояснивши. Вона так і не дізналася, чому він так вчинив. Душу розривала образа. Вона винила і себе і його. Можливо йому боліло, що вона з ним, та водночас, думками ще десь. Бачить у ньому лише друга. Щось надірвалося в одну мить. Можливо якась інша…

Це лишилося таємницею.

Гілка”

На дворі сонячним промінням по снігу виблискувала прийдешня весна. Уже чулося щебетання ластівок, але не було ще чутно горобців. Та збиралися відлітати накапужані червоногруді снігурі. Відчували, що вони тут затрималися. 

Ось і він відчував…

Вона ніжилася ще у постелі, не хотілося прокидатися. Але це сонце розбудило її своїми бліками по повіках.

Назавжди б тут залишися. Так би й лежала безтурботно і дивилася на це яскраве весняно–ранкове сонце.

Це був переддень “жіночого свята”. Не хотілося прокидатися.Але було чимало планів напередодні святкування. Допомогти мамі з приготуванням, зробити прибирання: стерти пил зі складеної стопки зошитів, полиць…, підлити вазони. І уже за звичкою з шести років перед своїм великим дзеркалом розчесати своє темне оксамитове волосся.

Знову у дзеркалі щось побачила. Від легкого переляку на мить завмерла на місці. Навіть не зойкнувши. Але чи був це переляк? Для неї скоріше здивування. Ці моменти повторювалися і повторювалися. Скрізь виднілися якісь тіні. Але не було навіть що сказати. Тож вона просто мовчала. Не хотілося, що б вважали божевільною. І так звинувачують у відстороненості.

—Якби хто знав– скільки сили було необхідно з самого дитинства, що б не збожеволіти.

День продовжувався і після всіх справ під вечір таки відправилася до клубу на святкову виставу. Чимало зібралося натовпу. Були і її друзі також. Був і він з другом. До їхньої компанії додалася нова людина, –дівчина. Вона у собі для неї у майбутньому несла елемент фатальності. Маленька частинка пазлу, що довершила їхню історію.

Вечір починався безтурботно, під кінець концерту вони вирішили піти десь продовжити святкування. Та не дивлячись на святковий настрій, атмосфера була дуже напруженою. Розмова не лагодиться ні у кого з компанії. І хто де вештався.... 

Їй було сумно і боляче поглянути йому в очі. Її вчинок потім вївся отрутою у вени. Той вчинок. У її серці тоді кипіла злість. Через безглуздя якесь. Тепер здається просто дитячу образу. Але ту, яку вона сама собі не може досі пробачити.

Протяг постукував дверима у тій і так досить вітряній атмосфері. Так хотіла знати відповідь. Але в той же момент удавала, що не хотіла її почути. Боже, це все образа, все безглузда образа. Все душила образа до скрипу у горлі і тремтінням в віску!

Грунт розповзався під ногами й від прихованих сліз, в душі у кожного там усе перетворилося у болото. Кожен намагався і не знав, як вибратися.

Від ранкового сонця не залишилося майже нічого. Немов знову повернулася зима. Але уже без снігу.

Він усе намагався почати з нею розмову. Але надувшись, як те немовля, вона її уникала. Хотілося і не хотілося тоді слухати. У душі гуляв справжній буревій. І протяг стукотів дверима до її серця. Вона все не знала — кому їх відчинити.

Таким розгубленим вйого ще не бачила. Але цього смутку глибини не помітила. На жаль не помітила, і сприйняла це, як почуття вини перед нею, за тещо тоді так пішов нічого не пояснивши.

Вони нічого одне -одному не обіцяли. Мабуть, і обоє цього боялися.

Відчайдушно просивши його вислухати. Сумбурно щось шепотом без зупину говорить. Щось і повторював. Вона лиш чула — не покидай мене, не відвертайся, я хочу бути з тобою! Прошу, поїдьмо далеко, де нас ніхто – ніхто не знає. Щоб у нас було усе по –справжньому!

—Навколішки стояв перед нею, а вона розгубленоуособлюючи майбутнє.

Можна лише уявити його останні думки, останні відчуття і подих, останній подих. Щастя більше не напуває легені!

Мотузка остаточно затягнулася у вузол, лиш уже не розв’язати. Уже не зробити кроку назад.

Стоячи на роздоріжжі буває дано вибрати втрату опори.

Як він пішов, — це знають лише ці гілки.

У тій гілці з’явилася тріщина. Та мбуть, так судилося, що не опинилося нікого поряд, що б її доламати. Поряд з ним не було нікого. Він не залишив записки. А з ким була його остання розмова?! —Знає лише він.

Самогубство. Хоч були й підстави говорити про вбивство. Але ніхто нічого уже не міг сказати. Все, що вона тоді мала — останній спогад.

Вона уже ніколи не бачила його живим, але не бачила і мертвим.

Мотузка життя затягнулася тісно та обірвалася.

Про місце, де поховали його тіло, ніхто їй не сказав. І досі цього не знає. Зі слів його мами, (чи знала вона про неї – не зрозуміло, її вона ніколи не бачила) Їй нічого не повідомили.Та найбільше боліло душі — не попрощалася, ні з живим, ні мертвим.

Але дала собі обіцянку – торкнутися його могили, тієї землі, яка над ним тепер, якої він уже не торкнеться. Не зробивши уже ні кроку.

Не кличе шумне місто туди, – кличе він, і цим стукотом гілки у скляну шибку. Тепер гілки вкриті листям. Найбільше чути цей стукіт, коли листя на ній немає. А коли воно опадає то чути печальний шум.

, (чи знала вона про неї – не зрозуміло, її вона ніколи не бачила) Їй нічого не повідомили.Та найбільше боліло душі — не попрощалася, ні з живим, ні мертвим.

Але дала собі обіцянку – торкнутися його могили, тієї землі, яка над ним тепер, якої він уже не торкнеться. Не зробивши уже ні кроку.

Не кличе шумне місто туди, – кличе він, і цим стукотом гілки у скляну шибку. Тепер гілки вкриті листям. Найбільше чути цей стукіт, коли листя на ній немає. А коли воно опадає то чути печальний шум.

Душа відірвана від тіла”

Уже бездиханне тіло під тією землею. І мовчки веде свій монолог. Але вона завжди його чує, шепоче їй ніжно вітер. 

Він втратив тіло, те тіло, що під землею. Але душа дихає, дихає цим вітром, який вона продовжує вдихати в свої легені і груди і відчувати його ще глибше.Найближче до своєї душі, як ніколи. Він не втратив майже нічого. Він не втратив себе. Ні пам’яті не втратив.

—А головне залишилися відчуття. І не просто тілесні, а ті глибокі. —Тільки йому вже справді не болить. Але душа не втратила цю здатність наче то уявно руками нагинає те постаріле уже трохи від часу гілля. Але ні про що не жаліє. Чи сам це зробив, чи не сам.— Цього не знає ніхто, і це єдине що їй не хоче розповідати. І не розповість і до її смерті, можливо після. . Не розповість жодної з таємниць, ще й тому, що їх майже не має.

Вона відчуває його обійми. Тепер вони наче ще сильніші, наче ще тепліші. Часто лягає поряд. Тепер уже разом усі сніданки та вечері. Кожну мить присутній.

Прив’язки до кладовища майже не лишилося. Більше до того місця яке він хибно називав домівкою . У якомусь сенсі це так. Але стало воно домовиною, тією домівкою, що назавжди. Та все ж тепер він зв’язаний найбільше з неї. Він хоче бути поряд. Першим за плечима. Він завжди хотів бути поряд неї, – тепер цього не змінити. Мотузку не відмотати.

Уже зовсім не відчуває кров під шкірою по венах. Дзеркало уже не покаже його зображення. Ніхто з людей не почує більше його голосу. Тіло остаточно наповнилися життям, так що передавало усі артерії Голод утамувався. Тепер немають такого значення, емоції не переповнюють клітини його тіла ніщо не переповнює тіло. Ніщо не обмежує уже іншого життя. Де ми відчуваємо, що нам справді болить. Душа і справді болить, болить і після. Та уже перестало боліти серце так, що заважало відчути справжній Його біль.

Гуляє тепер спокійно і завжди може бути там де хоче. Він сумує лиш за тим, що сам уже не зможе відчути її дотику. Усе таки сумує за земним життям, Бо розуміє –бути тут –не менш важливо. Бути тут важливо, Що б бути після, після усього. .Так, уже по відчуттю її душі тепер немає обмежень жодних. О, це справді оголена вона перед ним. Немов зникнув один бар’єр.І уже нічого не потрібно уявляти.

Він не помер! —Лиш перестав явно існувати. Та в інших світах для неї лишився собою.

Вона легко може вийти з ним на зв’язок і бачити все ту ж його посмішку.

Коли її плече торкається вітер, вона тепер точно знає — це він, обертається і вдихає ще глибше тепер його життя, і видихає уже зі своїм.

Дар”

 Недільного світанку тонке відлуння церковних дзвонів постукало у те її вікно, що виходить в сад. Крізь нього також видно купола, що золотяться кожного сонячного дня. На ту гілку яблуні сів темний, великий ворон. Бачить вона його уже не в перше. 

Серед ночі відгорнувши тюль, знову бачила постать чиєїсь душі. Уже навіть звикла.

—Це чергова душа, що знову забрела учувши запах її крові, оббитих подряпаних п’ят. Якась утрачена чорна душа, з крильми оксамитового ворона хотіла з її допомогою знайти дорогу до іншого світу.

Кров, яка біжить по її венах має надзвичайну силу. Її кров закипає від неї ж самої. І так було кожного разу, допоки сама не зрозуміла,– що з силою відступає весь страх. Все, що ще бачила її душа, її очі з кожним разом переростало у звичайне явище. Ведіння, потойбічні істоти, духи, мертві та живі душі навколо. Вона не може боятися лісу, – саме жахаюче у лісі — це вона сама. Їй багато дозволено. Єдине що вона не може собі дозволити–це страх.

Все це дуже втомлює, та вона майже безупинно продовжує відкопувати у собі це джерело. У ній було безліч вагань, кроків по колу. Добро і зло…

Але і без одного та іншого ми б не навчилися все це цінувати.

Важко опанувати таку силу, коли відчуття, що у твоїй руці весь світ. І що витече крізь твої пальці! ? А твоє людське єство час від часу підвладне емоціям: гніву, злості, розпачу і знітення. А кожна душа після знітення обирає чи злість , чи розпач. Найважче у житті не життя,– а вибір! Більше не те , що немає вибору. А що він є, і що поки душа належить лише нам, від нас залежить вибір, куди ми проведемо  цю свою  душу.  Парадокс, бо це і є життя.  Життя, це —   щохвиллиний вибір.  Але ми усе частіше живемо з думкою, що його немає.  Нам так легше. Але саме душі, Бог і дав вибір. І це чудово. Лише слід чути, що обирає вона. Це і буде наше життя, навіть тоді, коли здається що його уже зовсім немає. Життя і створено, що б слухати голос совісті. І не думати про тепер, цим ми лишаємо себе справжнього  вибору  а про те, що потім, дійсно потім.. 

Вона і сама не знає ким подарована її сила. Але Бог її точно не залишає. Це немов самим Богом подаровані душі. Одна з яких навчила протоптувати цей шлях,– інша своїми слова вивела у правильному напрямку крізь цю високу траву. 

Люди говорять… Воони завжди говорять. —Вона не гнівається. 

—Їм же просто не дано знати, якою ціною їй дається порятунок. Якою відповідальністю навіть перед собою для неї дається той чи інший крок у чужій долі. Кожне слово слід зважувати. Але навіть допомагаючи це не за нею стоїть цей вибір.

А люди на жаль завжди будуть говорити, та ще щось додумуючи. Вчити, як жити правильно.

Якщо хтось і має на це право серед людей

—Це хіба що щаслива людина. Але усіх нас розсудить Бог.

Стук життя”

Її кров продовжувала текти по венах. Ще справді не час ! Хоча ці каламутні думки, мов те болото  поширювалися по тілі, і усе торкалося тремтливим холодом.

—Було і останнє, та таке знайоме тепло

Зів’яли, зрізані стебла цих думок, зів’яли!

Це була не просто ніч. Це була ніч– коли під образом смерті за нею прийшло життя. А справжня смерть була лиш тимчасовою гостею. 

У тій кімнаті просидів біля холодної стіни до ранку тримавши її за руку, що б це холодне лезо не торкнулося вен. Він надіслав їй вірші, які повернули її до життя. Згадалися їй і свої, та книга закопаних спогадів.

З усією силою вітру у шибку стукотіло гілля. Ще не загубило свого злегка пожовклого листя. Воно заспокоювало тихо і ніжно – мов він. І потроху вона вдихала і видихала ці ледь доступні помахи вітру…

Крізь щілини віконної рами у кімнату проникнув аромат серпневих яблук.

Leave a Reply