Shopping cart

Фред

Ці чорні стіни, наче вимазані вугіллям, завжди покривались інієм. Варто лиш було забути про людей на портретах, що висіли так високо і гордо, позираючи на власницю будинку. Вони були молодими. Лише за двісті років з того часу, як Лукерія посилилась у цьому моторошному будинку, вони оживали. І пам’ять про них навіки б мала лишитись у людській пам’яті.


Вона часто ходила своєю галявиною до річки. Ловила себе у проміннях холодного сонця, що збиралось далеко на зиму. Кожного разу вона думала, що воно й забере її, перетворить в крижину, заморозить, але не дасть пережити й почути шалену радість тепла серед мороку її дому, в якому вона, як самітник, поселилась не з власної волі на зло собі, на щастя бентежним забутим предкам.


Їй було двадцять три. Вона розплітала своє волосся, куталась у шарфи та мріяла, аби ніхто й ніколи в житті не бачив її скривджених грудей. Як нитка до нитки, так шов до шову тягнулися лінії, мальовані вдалими руками хірурга. Їй ледве не вирвали серце. Ще б трішки й розтоплали, знівечили душу й заштовхали б назад, створивши ілюзію повноти. Ці люди творили її з дитинства.


Прокидаються у її пам’яті спогади: в руках маленький собака, перед нею поле, безмежне поле. Вона обожнювала самотність за вітер, теплі дні та спокій природи. Хоча її сюди гнали. Бувало від проблем, частіше від самої себе. Аби забутися. Аби не вертатися до свого дому.


Вона не така, як інші. Не схожа на батька, коли робить дурниці, не схожа на матір, коли не досягає висот. Кожному вона була чужа. Лиш у моменти її піднесення ставала дочкою для всіх. Її любили за щирість, її ласкала самотність, вона ставала тією, хто кожного разу прагнув залишитись наодинці з собою. І нехай вогонь її душі ніколи не палає яскраво, нехай не палить нікого, окрім неї самої.


Лукерію обожнювали темні ночі та холодне дзеркало. Воно ніколи їй не брехало. І кожного разу, підходячи до нього, вона відчувала страх побачити себе справжньою. Простою дитиною, що прагнула елементарної батьківської опіки. В ньому відбивалися риси її батьків: орлиний ніс та маленькі тоненькі губи, які було так важко помітити. Іноді, навіть жартували однолітки, наче Лукерія їх сама з’їла, аби нікому не дісталися. А хто ж вона, щоб говорити про це батькам? Та й від них часто чула зауваги своєї зовнішності, а що вже й кому до того, що її створили ж ті люди, які звикли й попирати за це.


Скривджена генетикою та долею тікала у поле. Приходячи, падала на стілець до холодного дзеркала, що показувало на її обличчі усе гірші та гірші риси. Дорослішання – процес не з найкращих, коли ти сам воїн. Коли немає ні в кого попросити меч. А вона просила. Сама в себе. Тихо виймала його у часи найгіршого дня, найтемнішої ночі.


І знову її вірний пес із нею. Крокують такими складними шляхами, аби відірватися від дому. Вечоріє, день вкривається простирадлом вечора, огортає його кривавими вогнями спадаючого по небу проміння сонця.

Дитинство у пам’яті. Вони занадто з ним схожі. Їхні дороги не ведуть до Риму, їхні дороги ведуть в усамітнення, де знайшовши себе, кожен може отримати бажану ласку. Лише собака може любити не за зовнішність. Лише вона зализує рани її душі.Мій любий, Фреде, де ж ти мій провідник? А йди-но до мене, лови м’ясо… А мій Фреде. Де ти, пустунчик?


Лукерія ще довго намагалась гукати свого улюбленця, проте усе було марно. Її горло наповнилось ніби голками. Від кожного вимовленого слова «Фред» її розтинало на сотні шматків. І тихо, прямуючи по траві, вона спускалась на землю, як спускалось криваве сонце. І вони зустрілись.


За дві хвилини вона сиділа ниць сирої й холодної землі. Фреда так й не було видно, проте десь недалечко виднілась постать людини.
Його волосся світилось промінням. Він мав мужні руки, що несли щось таке маленьке. Вони були не для нього.
Фред, її любий Фред. У руках незнайомця.

– О Боже, яке щастя. Ви його знайшли. Фреде!
Дівчинка в сльозах кинулась до мужнього незнайомця. Він тримав її любого Фреда, який вже не дихав. І тільки краплі крові повільно стікали по лапках, які колись цілувала Лукерія.

– О Боже, нещастя! Мій Фреде… Що це.
Дівчинка продовжувала плакати, змінюючи інтонацію й вигуки.
Незнайомець стояв спокійно, слухаючи луну, що котилась по полю.

як же все нецікаво, мелодія горя має бути інакшою..


І розбиваючи голосіння, він кинув Фреда їй в ноги й навівши рушницю наказав забиратись геть.
Лукерія, не тямлячи себе від горя повзла на колінах до Фреда. Ніби усе спинилось, ніби світ натиснули на сповільнення. Навколо пролітали птахи, криваве сонце ніби спинилось на місці. Вона не могла нічого зробити. Її тілом керувало горе. Інстинкт самозбереження не рятує людей, коли вони справжні люди.

– та щоб тебе! Рахую до трьох! Забирайся звідси. Бо будеш стікати, як він.
Дівчина, глянувши на Фреда, вхопила у руки палицю і зібравши усю свою силу вдарила незнайомця по ногах.

– падлюко, ага… І ти бажаєш…
І швидко намацавши пістолет він вистрілив у Лукерію.
Лише бах. І ніби знову мелодії ридань. Все знову пливе. Лукерія повзе, тягнучи за ніжку Фреда.
Вона підіймається, але знову втрачає сили. Навколо темінь, що ніби закрили всі вікна серед дня. І пил траси заходить в легені. Вона падає. Розбирається й забивається в скло. Її груди в порізах. І ниє серце від болю за Фредом. Вона не в силах його тягнути. Її плече носить не лише кулю, але й тягар обов’язку.


Лукерія згадує біле ліжко, блимання хірургічної лампи і майстра, який латає її дитяче тіло. І Фреда, любого Фреда, що навіки лишиться у її пам’яті. Зі спогадами вона прямує до свого моторошного будинку. Засвічує усі кімнати, окрім тієї, де дзеркало. Їй моторошно, проте саме від нього вона дізнається правду про себе.
Але вона біжить до нього і бачить на своїх руках кров. І не від холоду хапають судоми, то пам’ять в’їдається, то батьки знову пальцями проводять: йой-йой.


І знову вривається вітер. Чорні стіни вкриваються інієм, похмурі портрети статично завмирають при ході юної господині. Вона стомлена, тому й не помічає змін. Дитячі спогади її налаштували на хвилю жаху, тому тепер нічого боятися. Себе не треба боятися. Час ввімкнути світло. І перевішати ці страшнючі портрети. Повільно, без жодних зайвих рухів, її тіло впало на зручний стілець. Рука, подала знак байдужості й торкнулася вмикача.

– О світло, яскраве світло. Привітайся із чорними стінами. І ви, портрети, вітайтеся. Негоже так просто висіти із такими похмурими обличчями.


І вмить світло почало котитись по обличчю, осяяло Лукерію та її орлиного вже не дитячого носа. Вона дивилась на себе і не впізнавала. Така вона схожа на тих, що висіли за спиною. Вона б хотіла відректись від них, як і від своїх батьків. Проте нічого не зміниться. Нічия кров не змиє її біль. Пам’ятати і бачити – найгірше, що може бути для імпульсивної дитини. Вона не забуде. Вони не помруть. Вона ж їх пам’ятає.

Негоже, люба. Ти так схожа на нас. Не варто клясти та мстити за того, кого ми привели у світ із волі Бога… ми не відповідаємо за вчинки людей. Бо навіть за свої досі відповісти не можемо…
І тихим шелестінням дерев вдалось замовчати. Почали говорити предки. Лукерія, зібравшись духом, подивилася у дзеркало

– Негоже лякати дівчину, що й так часто спілкувалась зі смертю.

-Тебе не має лякати зустріч із нами, ми лише час, що нагадує про своє існування.

– Ви – далека історія, ви – не моя від крові до крові плоть. Ви далекі духом… хоча й ними зветеся… ви

– … вічні, люба, ми вічні.

Допоки живете у моїй пам’яті.

– Про вас небагато треба знати, аби забути. Та не забудеться.
Ці портретні люди були нікчемними та страшними. Вони вітали зло, пили вина зі зрадою, огортали дітей у пітьму та безвихідь, даруючи їм картонні коробки замість будинків. Вони розкидалися грошима, як листям, що смерділо вечорами зі старих маєтків. Вони народили вбивцю Фреда, якого вона не може забути. Вони народили її сім’ю, що відрікаючись, подарувала цей похмурий маєток, наче картонну коробку, яка має розірватися. Вони дарували усе… окрім щастя.


Що ж їй до них. Вона не боїться. Страшно вмирати серед живих, варто заздрити мертвим. І вона заздрила, адже знову і знову згадувала про свого Фреда і про «незнайомця», що так швидко із ним розправився. Хіба ж може дядько так не любити свою племінницю, щоб знищити її диво, її чудо та душу.


Того вечора вона навіть й не знала про свого вбивцю. Хто він, ким є і звідки його походження. Коли матір біля її майже смертного одра не розповіла про того, хто зізнався у злочині. Він сповідався і бився головою об підлогу, по якій везли Лукерію. Це була б остання дорога, якби хірург не зашив її порізи нитками. Але що з того, коли не вилікувати душу, особливо коли в ній поселилася помста.


Він був їхнім правнуком. Цих портретів, що вона витягла із довгої скриньки своєї та батьківської пам’яті. Час від часу він одягався у білі шати санітарної матерії, він бігав лісами від себе самого, від грошей, за які купували любов, від собак, які йому в дитинстві так і ніхто не подарував. Його друзів можна було перерахувати на пальцях третьої руки, якою він часто так хизувався серед чотирьох стін, що всотували крики стражденних.
Вона їх не любила родичів ще більше за нього. Жорстоко ненавиділа, та чи залишається час на це почуття, коли тобою лише керує помста. Вона їх не боїться. І знала, що ті мали ожити.


В той час, коли вона мала витягнути картини, вона думала про наслідки. А зараз вже не хотіла зважати. Для неї краще було їх знищити. Дзеркало, в якому відбивалася дівчина так і виказувало її наміри. Не знаючи навіть і не чекаючи від себе такого, вона взяла у руки палицю та щодуху почала бити старі портрети, ті ж собі мовчали лише розбивалися склом та падали під ноги дівчині. Так дивно…


Десь чується голос собаки. Її собаки. Скло, палиця. Її любий Фред. Невже він повернувся. По чорних стінах повзе тихо страх. Знову втратити свого єдиного друга. Вона захотіла його обійняти, кинутись у поле й знову вдарити по ногах свого дядька. Він забрав її душу, а вона з того часу – його.


Цю темряву прорізали спогади. Цей час обернувся з ніг на голову та відбив її нерви до останньої крихти її життєвого хліба. Її очі гасли, як стара лампа, що прагне навіки лишитись при пилі. Любити життя після смерті душі, її друга. Чи варте воно продовження. Чи варта вона… Аж жалюгідні люди. Кров від крові. Вона створіння й породження їхньої генерації.


Вже на світі немає живих портретів. Вже світ кидає дротиками у свою мішень. Вона й досі прагне помсти та голосно сміється в обличчя розбитих портретів. Вона розрізає їх губи, аби вони говорили, аби розказали про нього, аби повернули час, аби не народили батьків, аби народили лиш Фреда, щоб він жив. Її самотність – це постриг вічності. Умійте прощати діти, аби самим бути прощеними.


Вона в божевіллі кидається до вікон, підходить до дзеркала та вглядається у нього прискіпливіше. Невже й вона теж, як і ті портрети, має щось спільне зі своїм дядьком. Якщо ж вона їх не може пробачити, тому чому має пробачати себе.


Гримить віття дерев, реве голосно Лукерія, ступає на скло голими ногами. Ніхто не винен. Навіть Фред. А через що його вбив незнайомець?

Leave a Reply