Shopping cart

Стареньке фортепіано

– Зберися, що з тобою? Сьогодні ти граєш дуже погано. В тебе через тиждень конкурс! Давай ще раз. І не пришвидшуй ти інвенцію. Як почала, так і закінчуєш. Давай! – промовила Марина Іванівна. Сьогодні вона була в кепському настрої.

– Ох – відповіла Ліза і почала все з початку. Сьогодні нормально грати не виходило. Все було дуже погано. Вчителька сьогодні не в настрої, а Ліза не може грати, коли на неї кричать. Руки стають дерев’яні, очі сльозяться, всі напрацювання летять в далекі краї. Чому? Вона сьогодні вдома три години грала, а все одно нічого не виходить. Невже вона насправді бездарна, а всі її хвалять просто так? Цього не може бути, адже без музики вона не виживе. Ні, це не правда, оскільки вчителька б просто так б не пропонувала їй йти на музичний. Ліза все може, просто сьогодні вчителька з самого початку накричала, і тому дівчина розгубилася. Взагалі Ліза не була плаксою, вона насправді сильна. Але не звикла, щоб Марина Іванівна кричала на неї. Вчителька для дівчини була дуже близькою. А всі ми знаємо, що слова близьких ранять набагато більше, ніж слова ворогів. Ліза грала далі. Але … В трьохголосній інвенції не було чути ні один голос. В сонаті все було добре крім техніки й ритму, прелюд дівчинка пришвидшувала вдвічі, в етюді плутала першу й четверту частини. Одним словом – все погано.

Але ж вдома вона грала і все виходило досить добре. Музика, а особливо гра на інструменті така невдячна праця… Ліза останні два з половиною місяці грає три години на день. Не імпровізує, і грає і відпрацьовує важкі моменти. Все по черзі. Конкурсна програма, пару п’єсок для розминки і перепочинку, знову конкурсна програма, завдання з сольфеджіо, конкурсна програма, імпровізація, конкурсна програма в повільному темпі, конкурсна програма в швидкому темпі, три твори на академічний концерт, конкурсна програма, ансамбль і на закуску знову конкурсна програма. Цей список творів Ліза програвала щодня по два-три рази. І сьогодні теж дівчина відпрацьовувала важкі моменти у конкурсній програмі, а їх тут було безліч, адже на те він і є конкурс, щоб грати важкі твори і підійматися на нову ступеню професійного музиканта. І який результат? Втрачений час, нерви і ніякої музики. Так б подумав кожний, але тільки не Ліза. Для неї цей час самий бажаний і самий приємний.

Так, Ліза любила музику. Навіть не те, що любила, а жила нею. Так буде правильніше, адже слово ,,любила” не може описати її почуття до музики. Ліза дихала музикою, вона говорила нею. Для дівчини музика була не просто музикою, МУЗИКОЮ з великої літери. Ліза до нестями була закохана в цей вид мистецтва і не могла жити без нього. Без музики Ліза чахнула і впадала в депресію. А до життя її можна було повернути тільки музикою. Під час гри дівчина сяяла і мала неймовірний вигляд. Так дивиться батько на маленьку доню, так дивиться вчитель на здібного учня. Особливо Ліза любила класичну музику. Важку, але глибоку. Сумну, але щиру. Занадто правильну, але завдяки цьому гармонійну. Ліза, як більшість музикантів вважала музику мовою, якою можна описати емоції, почуття, страхи, які не реально описати словами. В 7 років мама привела дівчину в музичну школу, і з того часу почалося: довгі години проведені за стареньким фортепіано, безкінечні конкурси та концерти, сонати, імпровізації, ансамблі, інвенції. Лізину бібліотеку з неймовірною швидкістю поповнювали художні та документальні книги про різних композиторів.

Ліза довго плакала над віршем Лесі Українки ,,До мого фортепіано” , де видатна письменниця прощається з любимим інструментом. Адже Ліза б не вижила без музики і без фортепіано. Якщо надворі паде дощ, Ліза вміло добувала сумні меланхолійні звуки, які відлунювалися в серці кожного, кому пощастило почути перші творчі кроки, можливо, майбутньої композиторки. На думку спав уривок з книги ,,За пеленою туману” :
,, Він музикант, із зажатими руками, вона грає лише для себе. Вони знайомі два тижні. Вона просить його щось зіграти . Він грає легку п’єску,, Смерть героя” , після того, як він дограв, вона каже йому :

-Тепер ми познайомилися по справжньому.
Тобто він, через легкий твір передав всі свої емоції, почуття, страхи, свій біль і свої мрії. І вона це зрозуміла.”
Ліза. Ніжна, чуйна і мелодійна. Знайомі не уявляли її без музики. В усіх музика і Ліза були нерозлучні поняття. В цьому році дівчина закінчувала музичну школу. Всі вчителі їй пропонували йти вчитися далі по музиці. Дівчина навіть не думала про це, адже для неї все було очевидно. Вона не може жити без музики. Ще в вісім років Ліза вирішила для себе, що вона попри всі випробування все одно поступить на музичний. Другого варіанту не було, адже без диктантів, без слухових аналізів, без трьох годин за фортепіано щодня, жити вона просто не могла. Без цього вона не бачила себе і в майбутньому. Не зважаючи на незадоволення батьків, для себе Ліза все вирішила. Це її життя, і вона його пов’яже з музикою. Не зважаючи ні на що.

Ось така Ліза. Добра й наївна. Дуже часто життя саме таким дарує невблаганну долю. Але… Життя це американські гірки, і ніхто не знає, де він буде завтра. Наверху, чи внизу. І що за поворотом дізнається лише той, хто поверне. Тому ризикувати треба, бо без ризику нічого не досягнеш. Ніколи нічого не досягнеш … Без ризику.


Спеціальність закінчилася, вчителька й Ліза тепло попрощались, але в дівчини так і залишився гіркий осадок на душі. ,,Це ти мені на зло граєш?” – мимоволі зірвалася вчителька серед уроку. Хотілося і дійсно їй на зло переграти всю конкурсну програму. Ні, насправді, вчителька знайшла підхід до Лізи, вони розумілися, але сьогодні все йшло проти правил. Ліза підходила до виходу. Зараз вона піде додому, вип’є смачну каву і включить улюблений серіал. Якби ж не так. Ох, мрії, мрії… Дівчина прийде додому, і буде вчити уроки. На завтра ще й реферат з історії необхідно зробити. Так не хочеться звідси йти…Великі, масивні двері неохоче зі скрипом, немов розуміючи думки дівчини, відчинилися і Ліза опинилася надворі. Змучена рука, після довгого заняття лагідно торкнулася різьби на дверях.

Вісім років тому, вона з мамою за руку з трепетом і метеликами в животі ввійшла сюди. В музичну школу. Яка стала ковтком свіжого повітря для Лізи. Без якої зараз вона не уявляє свого життя. В якій дівчина проводила по дві години щодня. Її друга домівка. Де кожен міліметр оповитий спогадами. Спогадами про невиконане домашнє завдання, про блискучий концерт, про першу перемогу, про успішний екзамен і перше знайомство з інструментом. А через місяць… Ні, краще про це не думати. Ліза закінчить музичну школу і більше ніколи не буде разом з дівчатами здавати партію на хорі, судорожно повторювати завдання за десять хвилин до уроку, їсти морозиво в сусідньому кафе з дівчатами після хору, адже до уроку не можна, обговорювати вчителів, приходити сюди в суботах перед академічним концертом, щоб ще раз потренуватися в залі, підбирати акомпанемент до пісні… Цього не буде. Через місяць життя переверне списану сторінку і перед Лізою постане чистий аркуш. Чи вдасться дівчині поступити туди, куди вона хоче?

Цього року у Лізи був важкий графік, адже крім того, що вона закінчувала музичну, вона ще й готувалася до екзаменів у школі. Після дев’ятого класу всі здають екзамени і уникнути цього не вдасться, яким би ти талановитим не був. Дівчині потрібно було вибирати, або школа, або музика, адже відмінно здати і одне і друге просто нереально. Звичайно вона вибрала музику, та батьки зовсім не оцінили її вибір.
Надворі яскраво світить сонце, співають пташки… Весна вже в повній красі. Ліза задумалася, замилувалася природою. І повільно рушила додому.


Дівчина зайшла до рідного будинку, писати реферат так не хотілося… “Ще хвилиночку” – вмовляла себе Ліза. І приречено сіла за стареньке фортепіано, не в силах відмовитися від цієї спокуси. Її руки ніжно торкнулися клавіатури, з впевненістю відчуваючи, де яка клавіша. Дівчина закрила очі, щоб насолодитися мелодією. Швидкі й довгі пальці глибоко нажали на клавіші і … Ліза злякано відкрила очі, спробувала взяти акорди, протерла вуха, стукнула по стільчику, ні вона не втратила слух, просто фортепіано перестало грати. Як таке могло статися!?

Дівчина швидко перепробувала всі клавіші, але вони не грали. Цього просто не може бути! Фортепіано, це не синтезатор, його не можна виключити. Воно звучить механічним способом і його звук є вічним. Звичайно, з часом інструмент розстроюється, але грає. Просто розташування клавіші не співпадає з її звучанням і все. А тут… Тут фортепіано не грає, взагалі. Ліза відкрила кришку, все як і має бути, молоточки стукають по струнам, чому немає звуку? Невже вона здуріла? Чи вона просто спить? Чи це в неї нервове, від перенавантаження? Ліза закрила фортепіано, і попрямувала до своєї кімнати. Зосередитися на рефераті не вдавалося, з голови не виходило не граюче фортепіано. Чому це раптом воно перестало грати? Ще сьогодні вранці дівчина старанно відпрацьовувала сонату і все було чудово… Так, фортепіано стареньке, але …

Цей вид інструменту вічний! Що ж з цим робити? Так просто все залишити неможливо. В дівчини завтра музична література і спеціальність… Коли вона підготується? Як перевірити, і головне, що перевірити? Це питання турбувало Лізу. І в неї почала визрівати ідея.


Вечір. Надворі темно. Гримить грім, блискає блискавка, паде дощ. Друга весняна гроза. Ліза не любила грози. Ні, вона не боялася, але почувалася некомфортно. Коли мама прийшла з роботи Ліза попрохала її щось зіграти і нічого не розповіла про таємничу пригоду. Мама сіла за фортепіано і… Почала грати! Це щось неймовірне! Інструмент й далі грав, ніби нічого й не відбулося. Може й справді нічого не відбулося?

– Давай, я зіграю мелодію, яку вчора склала. – запропонувала дівчина і сіла за фортепіано. Надворі гриміло ще сильніше. Трепет охопив її тіло. Вона боязко підвела руки, торкнулася рідної клавіатури, з надією почала грати. “Ні, ні” – промайнуло в голові. Знову нічого не було чути. Ліза з відчаєм поглянула на маму і побачила жах в її очах. Мама судорожно підійшла до інструменту, нажала на клавішу і яскраво пролунала нота “до”.

– Ти теж це чула? – з погано прихованою панікою сказала мама.

– Так. Саме тому я й попрохала тебе зіграти, після музичної школи я вже пробувала грати і в мене не вийшло. – відповіла Ліза ледь не плачучи.

Мамо, я здуріла? – боязко запитала дівчина.

– Не знаю доню. Думаю, ні, адже не можуть в одну мить двоє здуріти. Хіба що ми чимось отруїлися. – повільно, роздумуючи промовила мама.

– Отруїлися? – різко з жахом запитала Ліза.

– Не знаю… – мама спромоглася вимовити лише одне слово.
В кімнаті запалала мовчанка, і порушити ніхто не наважувався. Раптом пролунав грім, хоча тут нічого дивного, адже він уже добру годину гримить. Та зараз він пролунав дуже голосно і близько. Можливо, і не голосніше за попередні рази, але тиша, яка панувала в кімнаті, зробила його дуже сильним і неприємним. Буквально через пару секунд вимкнули світло. Мама попрямувала за свічкою, а Ліза залишилися у вітальні сама. В якусь мить, по її тілу пробіглися мурахи. Стало страшно, адже … В середині фортепіано, напевно, хтось є. І ніхто не знає, хто насправді той хтось. Він фокусник, і повелитель фортепіано.

Оскільки інструмент його слухаються. Він слідкує за Лізою, і коли та підходить до фортепіано, присипає молоточки й струни. І вони сплять глибоким сном і не мають сил поворухнутися. А коли підходить до інструменту хтось інший, таємничий хтось одним помахом руки, хоча не зрозуміло, чи є в нього руки, піднімає струни та надихає їх звучати дзвінко й чисто. Цікаво, хто ж він?

Раптом Ліза почула кроки, які ставали все голоснішими і голоснішими. У кімнату хтось ввійшов. Через непроглядну темряву, дівчина побачила лише лице, яке світилося. Змучене обличчя, таємничі очі, які світяться червоним і не віщують нічого доброго. Ліза мимоволі зойкнула. Таємничий хтось, не перестаючи рухатися в сторону Лізи, повільно відчинив рота, і дівчина побачила його страшнючі зуби, які здавалися великими й жовтими. Ліза почула голос, який спочатку здався їй неприємним і скрипучим.

– Доню, чому ти така налякана? Це ж я, мама. – промовив таємничий хтось, і в його голосі дівчина почула щось рідне.

– Мамо? – невпевнено запитала вона. І в наступну мить ввімкнули світло. І дівчина побачила, що перед нею стояла мама. Яка пішла за свічкою, як тільки вимкнули світло. А у вітальню мама зайшла, тримаючи перед лицем свічку, тому Лізі здалося, що хтось світиться. Ну й великі очі у страху. До чого ж Лізу довело стареньке фортепіано. Дівчина заспокоїлася і пішла вчити уроки, і лягла з докорами спати. Сьогодні вона не позаймалася, а завтрашнього дня їй просто фізично не вистачить, щоб все опрацювати. Але сьогодні вже нічого не можна зробити. Фортепіано, вперлося на своєму, і просто відмовляється слухатися Лізиних з роками добре навчених пальців. Нічого, ранок вечора мудріший. Прорвемося! Вранці, коли ще перші півні не співали, надворі ще панувала темрява, Ліза прокинулася, за звичкою. Так рано вона прокидалася майже щодня, адже іншого часу, щоб пограти в неї не було. З сторони це мало дикий вигляд, але жителі невеличкого будинку вже звикли. Звикли вперто спати під інвенції і п’єски, роздратовано прокидатися рівно о половина на п’яту ранку під перші акорди строгої сонати Гайдна. Спочатку це було важко, всі ходили набурмосені й сердиті, виставляли претензії Лізі, але з часом ця ранкова музика стала чимось рідним і необхідним. І в дні, коли Ліза не грала так рано, прокинутися було, майже, неможливо.

Заспана дівчина на швидку руку зачинила неслухняне волосся, вмилася і ще повністю не прокинувшись, сіла за стареньке фортепіано. Спочатку, як зажди, Ліза приготувалася грати гамми. Зазвичай саме після гамм вона прокидалася остаточно. Руки впевнено піднялися і в’їхали в клавіатуру. Але нічого не пролунало. З просоння дівчина почала грати гамму ще раз, але, нажаль, без результату. Тоді Ліза прокинулася повністю. Її охопив жах. Ні, лише не це! Фортепіано знову не грає. Чому? Дівчина не хотіла вірити цій жорстокій реальності, адже без музики вона ніхто, і навіть ніщо. А купити новий інструмент їй не вийде.

Фортепіано, на якому вона зараз займається купив ще її прадід. Він дуже довго збирав гроші на хороший інструмент, адже як і Ліза, не міг жити без музики. І коли лише почалася Друга Світова Війна, і люди, тікаючи за безцінь продавали все, що тільки можна було. Так і вийшло купити прадідові якісне фортепіано за невеликі гроші. Він ще й залишив прабабусі велику суму з тих грошей, що копив на інструмент, перед тим, як пішов воювати. Це стареньке фортепіано дуже добре збереглося, адже з війни прадід не повернувся, і прабабуся, а потім бабуся берегли інструмент, як останню річ, дорогу для діда, як пам’ять про діда, як пам’ять про колишнє життя, яке більше ніколи не буде таким, як до того до світової трагедії.


Зневірена дівчинка знову рушила до ліжка, і спробувала якомога скоріше заснути, адже нас, людей так бентежить і втомлює те, що ми не можемо зрозуміти, те, на що ми не можемо вплинути. За сніданком тато поцікавився, чому ж сьогодні не було звичного концерту? Ліза прохально поглянула на маму. І остання, зрозумівши доньку, почала все розповідати. Тато не міг повірити, поки не почув все, тобто правильніше сказати нічого не почув на власні вуха. Тато виглядав стурбованим. Дорослі люди, прекрасно знають, що магії не існує. Всі Діди Морози, феї, це просто видумка. Але коли ти сам на власні вуха чуєш, як спочатку одна людина грає і все чути, а коли руки іншою торкаються клавіатури, нічого не чути, хоч головою бийся. Тоді в голові щось переключається і дуже близькою стає думка: ,,Цікаво, який ж на вигляд той, хто робить це?” В одну мить руйнуються всі логічні пояснення самому собі, про світ, про життя, і ти почуваєшся пусто й розгублено. Фраза “А що, якщо ми …” переслідує без упину. Невже, й справді світ, в якому ми живемо наповнений таємничими істотами, про яких ми дві тисячі років, навіть не догадувалися?

Особисто я рекомендую тікати від таких думок, адже вони ламають людину. Звичайно, потрібно все для себе розставити по поличках, але не заглиблюватися. Заглиблюючись, можна знайти такі питання, що голова йде обертом. Засмучена Ліза попрямувала до школи. На уроках не вдавалося зосередитися, адже з голови не виходила таємнича пригода з стареньким фортепіано. Зразу після школи дівчина попрямувала до музичної школи. Було трохи лячно, адже на домашнє завдання потрібно було вивчити співати один голос, а другий грати з акомпанементом.

Ліза не грала нічого, адже інструмент не грав. Невпевнено дівчина ввійшла в кабінет, сіла за парту і розпочався урок. Сольфеджіо, чи теорія музики – улюблений предмет Лізи. Чому? Питання банальне, але відповісти на нього важко. Дуже велику роль у ставленні дівчини до предмету зіграла вчителька – Ірина Іванівна. Вона була неймовірною! Строга, прониклива, весела…

Ірина Іванівна, крім таланту й абсолютного слуху, була ще й професійним психологом. Вона завжди все знала про кожного учня. Вчителька вкладала в дітей дуже багато своїх сил, своїх почуттів, але строго вимагала знання. Ірина Іванівна була тою людиною, якій діти довіряли самі особисті таємниці та переживання. Адже вона ніколи не сміялася з “дрібниці”, яка для вразливих підлітків була катастрофою світових масштабів. Ірина Іванівна давала цінні поради і ніколи нікому не розповідала підліткові таємниці. Іноді вона м’яко натякала батькам, але це траплялося дуже рідко. Ірина Іванівна добре знала, коли кому що потрібно сказати. Вона не одноразово витягувала Лізу із кризових моментів, за що дівчина була дуже вдячна їй. Зараз дівчина марить музикою, але колись у далекому третьому класі…

Вона кинула музичну школу. Ця сумна історія почалася з того, що в Лізи народилася друга молодша сестра, і вона, як член багатодітної сім’ї стала відвідувати музичну школу безкоштовно. Саме тоді вчителька по спеціальності просто перестала з нею займатися. Ліза приходила на уроки, але викладачка займалася з іншою ученицею, або йшла геть з класу. Якщо дехто з дітей і мріяв про таке навчання, але Ліза ні. Вона хотіла вчитися і чогось досягати. Вчителька кричала на Лізу, що та нічого не знає, але без педагога не можливо розвиватися у вісім років. Дівчина грала вдома, але це дуже сильно відрізняється від праці з хорошим педагогом. Ліза плакала, не хотіла ходити на спеціальність. В мами була маленька дитина, і зовсім мало часу. Тому вона просто виписала дівчину з музичної школи. Як ж Ліза страдала в тому півріччі. Більш за все за сольфеджіо і за хором. Вона хотіла грати, вона не могла без сольфеджіо.

Вона марила диктантами, слуховими аналізами, вона не могла жити без сольфеджіо і без Ірини Іванівни. Ліза не мала куди себе діти, адже музична школа займає дуже багато часу. Щодня необхідно вдома займатися в початкових класах по годині, а ще й щодня зайняття з педагогом, приблизно по півтори години. Тому й нудилася вона цілими днями, ніщо не могло замінити музику. І восени, дівчина вмовила маму повернутися в музичну школу, але до іншого педагога. Так дівчина повернулася в музичну, так в її житті з’явилася Марина Іванівна. Новий педагог по спеціальності став для Лізи чимось неймовірним, адже коли дівчина приходила на урок, вчителька займалася з нею цілу годину. Для Лізи це було щось нереальне, адже ніхто ніколи не приділяв їй стільки увагу. Звичайно, не все було так солодко, минула вчителька погрожувала дівчині, дуже жорстоко оцінювала на екзаменах, придиралася до всього.

Хоча, можливо саме це сприяла тому, що грала на інструменті значно краще за однолітків. Тоді дівчина знову поринула в теплу і рідну стихію музики, з якою виринати не збирається. Результати плідної праці з новим педагогом були очевидні. Якщо з минулою вчителькою Ліза за рік встигала вивчити чотири твори на обов’язковий екзамен, і то не за свій клас, то з Мариною Іванівною, Ліза встигала крім академічного концерту, брати участь у безліч конкурсах, концертах. За рік дівчина опрацьовувала п’ять творів на обласний конкурс, чотири на екзамен, три-чотири ансамблі для всебічного розвитку, дві-три п’єски на концерти і безліч етюдів. Дівчина цим марила, їй це подобалося, вона кохала музику, і довгі години за стареньким фортепіано минали швидко, непомітно, зовсім не втомлюючи Лізу.

Якби не сольфеджіо, не зрозуміло чи повернулася б дівчина до музики в далекому третьому класі. Крім того Ірина Іванівна дала їй повірити у себе. Вчителька дуже часто прямо натякала, що вірить у дівчину. Це надихало Лізу детально вивчати сольфеджіо, займатися собою, своїми звичками, своїм характером і ставати кращою у всіх сенсах цього слова.

– Ліза точно вивчила, я не сумніваюся, – промовила вчителька десь на середині уроки. Колись ці слова піднімали настрій дівчині, але точно не зараз -, давай, Ліза, йди за інструмент.
Вона невпевнено піднялася. Хотіла щось сказати, але розгубилася. Взяла ноти, підійшла до фортепіано.

– Але я … – почала дівчина.

– Ліза, ти що, тут всі свої, розслабся. – перебила її вчителька.
Приречена дівчина сіла за фортепіано. Її погляд ковзнув по класу, шукаючи підтримки, але всі чекали, щоб вона почала грати. Ліза відкрила ноти, любо поглянула на знайомі і до болю рідні значки. Підвела руки, щоб імпровізувати, або спробувати заграти хоч щось. Адже Ірина Іванівна точно не повірить, що вдома в неї не грає інструмент. Очі гарячковито проглянули досить довгий нотний текст. Голова зі швидкістю світла підбирала акомпанемент до мелодії.

“Як буде” – промайнуло в голові. Ліза підняла пітні руки, серце калатало дуже швидко. Зараз дорога вчителька побачить, що вона нічого не знає, і нічого не варта. Мокрі гарячі руки торкнулися клавіатури, на очах почали виступати сльози. Ліза приготувалася почути безладний мінорний (сумний) початок, але звуку не було! Дівчина ще раз нажала на клавіші, але безрезультатно. “Що ж це таке?” – з відчаєм подумала вона. В наступну мить безодні карі очі благально подивилися на Ірину Іванівну. На обличчі вчительки можна було помітити більше ніж розгубленість і здивованість. Вона була дуже сильно вражена. Не спроможна здержати сльози, дівчина вийшла з класу.

” Як ? Чому? Навіщо? Невже я більше ніколи не зможу грати? Чому фортепіано знову не грає? А що якщо тепер жодне фортепіано не буде слухатися мене? Що тоді? А саме страшне, хто це робить? Не може ж самий інструмент давати собі вказівки. Ой.” – ця подія дуже вразила і без того вразливу дівчину. Хвилин через десять, Ліза як могла заспокоїлася, і ввійшла в клас. Бузкова сукня була прикрашена краплями сліз. Червоні очі виглядали спантеличеними. Після завершення уроку, Ірина Іванівна попрохала дівчину залишитися.

– Коли це почалося? – прямо почала вона.

– Вчора, після спеціальності. – відповіла Ліза.

– Йди спробуй ще щось заграти. – вчителька подарувала надію дівчині.
Ліза підійшла до інструменту. Рідні ніжно жовті стіни дарували дівчині промінець надії. Невпевнено, немов боячись злякати когось таємничого і не відомого, вона нажала одну єдину ноту. Фортепіано вперто ігнорував спроби дівчини. Ніякий звук не порушив неприємну тишу. Фортепіано мовчало.

– Я так не можу, я не можу не грати, я не можу жити без музики, без гри на фортепіано, я … емоції переповнюють мене, а я не маю куди їх діти. – з серця дівчини в перемішку з сльозами вирвався безладний монолог.

– Тихіше, все якось буде. Все буде добре, чуєш? – Ірина Іванівна спробувала заспокоїти дівчину.

– Коли? Коли все буде добре? Як все буде добре, без фортепіано, без музики? – не вірила Ліза.

– Ти просила вдома, щоб мама щось зіграла? – не здавалася вчителька.

– Так. Коли мама грає, все чути, а коли я – нічого. Неначе якийсь чарівник сидить всередині і не дозволяє мені грати, але чому? – плакала Ліза.

– Марина Іванівна знає? – запитала вчителька.

– Ні, в мене завтра спеціальність. А через тиждень обласний конкурс, а я не можу грати. Що ж це має бути? – відповіла Ліза.

– Значить так, йдеш додому, береш валеріанку і намагаєшся не думати про це. Коли заспокоїшся, спробуй на папері знайти пояснення. Пиши все, що приходить в голову щодо цієї пригоди. Іноді, абсурдне, на перший погляд рішення є вагомим і правильним. Тримайся! – дала пораду Ірина Іванівна.

Вдома Ліза сіла за уроки. Навіть, якщо здається, що світ зупинився, насправді життя продовжується. Екзамени вже не за горами, вчителі більше вимагають, а вчитися зовсім не хочеться. Адже надворі яскраво світить сонце, співають пташки. Чарівна і квітуча весна супроводжує кожен подих. Здається, що всі скидають з себе не лише важкий одяг, а й безліч проблем. Всі веселі, щирі. Кожна квітка, дарує посмішку, кожен теплий ранок – хороший настрій, кожне зелене деревце – надію на краще життя. І хочеться мріти, жити й цвісти. П’янкий аромат бузку повертає нас в світле й довірливе дитинство. Ми знову дивимося на прекрасне життя через призму дитячої наївності. Але, насправді весна – це ілюзія. Це обманка і приманка водночас. Життя намагається знищити нашу обережність і з дитячою безпосередністю піднести нам черговий “подарунок”.


Стареньке фортепіано. Коричневе, потерте часом дерево. Скрипуча педалька та вим’яті клавіші. Мій рідний інструмент відмовляється грати. Це фортепіано купив прадід, який теж дуже любив музику. Слухатися моїх пальців не хоче жодне фортепіано. Я не можу без музики. Мрію пов’язати з нею життя. Що робити?
Ліза спробувала щось написати на папері, але рішення не приходило в голову. Емоційно змучена дівчина сьогодні лягла спати скоріше. Щоб забутися. Щоб завтра прокинутися і знову грати. Цілу ніч їй снилося стареньке не граюче фортепіано, прадід і її життя без музики. Кошмарні сни мучили Лізу всю ніч. Приблизно в чотири години ночі, коли людина спить самим міцним сном, дівчина в снові побачила прадіда. Точніше, вона не знала, кого саме побачила, адже в житті Ліза ніколи його не бачила. Він прийшов до неї і промовив такі слова:

– Я знаю, що ти любиш музику, знаю, що талановита. Ти любиш музику, Але музика може тебе вбити. Ти хочеш пов’язати своє життя з фортепіано, але успіх він… Його не можна приручити. За нього треба боротися. І не зрозуміло, чи він прийде. Адже успіх прийде коли захоче, а може й взагалі не прийти. Успіх це мікс таланту праці і “пощастить”. Сімдесят процентів займає “пощастить”. Зараз такий час, що ти можеш не мати таланту, але мати гроші і стати зіркою світу. А можеш мати талант, абсолютний слух і мити підлоги в школах. Розумієш? Зараз гроші і зв’язки творять чудеса. Публіка змінює свою думку, як погода навесні. Сьогодні їй подобається, а завтра вона й слухати тебе не хоче.

Зараз хорошу класичну музику не дуже й цінують. Зараз популярний реп, поп-музика. А тобі це не подобається. Музика це невдячна праця. А ти вразлива, ти дуже вразлива. Ти все береш до серця. Ти не витримаєш такого життя. Я хотів тебе вберегти від цього всього. Але я бачу, як ти страждаєш. Я не знаю що робити. Я мушу тебе попередити. Ти вибрала дуже важку стежину. Важку та вузьку. Не знаю, чи ти зможеш йти нею. Подумай ще раз. Добре подумай.

– То це ви не давали мені грати? – здивовано запитала Ліза.

– Так, в моєму житті була одна історія, яка … ну, я думав, що то кінець, розумієш? Я не хотів жити, я витратив багато років, а публіка не оцінила взагалі. Мені тоді не хотілося жити, але життя одне і ти повинна провести його гідно. Я хотів допомогти тобі, але зрозумів, що без музики тобі буде ще гірше.

– Я буду обережною, обіцяю. – палко відповіла Ліза.

– В тебе все вийде. Тільки не бери все близько до серця, добре? Я вірю в тебе! Ти зможеш. Але, якщо все таки досягнеш успіху, пам’ятай про інших і пам’ятай мудру фразу “Все мине”. Не лише погане, а й добре. Немає нічого вічного. Нічого.


І дівчина проснулася. На годиннику п’ята ранку. Ліза підійшла до фортепіано. Рука ніжко торкнулася потертого дерева. Дівчина відчинила кришку. З трепетом і передчуттям того, що скоро знову пролунає вона. Ніжна прекрасна і рідна. Руки торкнулися рідної клавіатури. Очі закрилися, ні не від втому. Вони закрилися в передчутті щастя. Було страшно дихати. Щоб не порушити цю урочисту мить. І ось пролунала вона. Граційна і неймовірна. Всім відома легка мелодія ,,Весняний вальс” Шопена. Твір закінчився, але дівчина не зупинялася.


Ліза імпровізувала на ходу, вона не думала, щоб тепер заграти, руки грали самі, руки передавали все, що за ці дні назбиралося в голові. Ліза грала, грала, грала і не могла дограти, здавалося, емоції, ніколи не покинуть її серце. Вона зрозуміла, що не може жити без музики, що вона до нестями її любить. І її життя точно буде пов’язане з музикою. Яка б важка і вузька не була та стежина, головне, щоб там була музика. Багато музики. Дуже багато хорошої класичної музики.

Leave a Reply