Shopping cart

Зимова пастка

Потяг вибіг до станції та заволав. Гучна луна розкотилася, шугонула з паркану сіра ворона, а більш навколо нікого не було. 

Тож, ніхто й не помітив, як з останнього вагону випало три важких наплічники. Потім – три пари лиж. І вже на останок – трійця туристів. Вони одразу взялися взувати лижі.

  Потяг поїхав, і наввколо запанувала пухнаста тиша. Будинок станції загруз у кучугурах по самі вікна. Вузенька стежка від ганочка загубилася у двох кроках від хвиртки. А далі за нею чекав ліс.

Лижники заходили до нього вервечкою, по черзі. Першим рушив Юрко, ватажок маленької компанії, він прокладав слід, Тетянка та її найкраща подружка Оксана пихкали позаду.

Вони намагалися не відставати, проте виходило поганенько, раз по раз дівчата перечиплялися, падали просто носом та хіхотили. Легенький сніг здіймався, мов водограй, запорошував обличчя.

Юрко повертався, відкопував подружок, але не сварився. Бо він тільки здавався сердитим – через розпатлану бороду.

Ось так вони їхали собі потроху, а Ліс стояв навколо тихо –тихо. Проте він зовсім не був порожній. В Лісі мешкали Хушки.

Про цих дивних істот майже нічого невідомо. Куди, наприклад, вони зникають навесні, коли сніг тане – чи втікають на північ, чи ховаються десь під корчами у прохолоді? Жодна людина не знає. 

Але взимку Хушки покидають власні нори та збираються у великі компанії.

Хушки незвичайно цікаві істоти, нічого від них не сховається. Ось і зараз вони швидко почули, що хтось гомонить у Лісі.

Хушки підкралися ближче та визирнули. І одразу побачили Тетянку, і Оксану, і навіть Юрка, хоча він знов убіг уперед.

-Хто це вони, куди вони йдуть? – здивовано зашепотіли Хушки, а найцікавіший з них навіть почав танути від хвилювання.

-Це, ймовірно, мисливці, – пробулькотив він, поволі розтікаючись калюжкою.

 -А чого це ти булькотиш? – суворо спитав Ватажок (у зграйках хушок завжди має бути свій ватажлк), – чи вже весна, що ти розігрівся? Остигни негайно!

-Я ненавмісне, воно якось само танеться…

А туристи їхали та їхали, не здогадувалися, що за ними хтось стежить.

Непомітно звечоріло, над верхівками ялин вигулькнули зірки. Та світла від них майже не було, і темно та страшно стало у Лісі. 

Дівчата припинили пустувати, навпаки, вони намагалися більш не втрачати з очей спину Юрка. 

 Та раптом одна лижа у Оксани за щось зачепилася. Дівчина впала обличчям у кучугур. Відтепер це не здалося їй смішним, проте сніг продовжував гру і  не давав швидко піднятися.  

Коли Оксана нарешті підвелася, поряд нікого не було. Супутники загубилися десь в ялинових сутінках.

 Стало якось незатишно, хтось нібито дивився з хащів на неї. Вона навіть почула за спиною скрадливі кроки.

Стримко обернулася – нема нікого.  Тільки маленькі ялинки стоять, мов снігові трикутнички. Мов білі пірамідки. 

Оксана полегшено зітхнула.

-Здалося.

І тицьнула палицею  у ближню пірамідку.

Бідолашний Хушка заверещав і подріботив геть, Оксана рвонула в інший бік. З переляку вона швидко наздогнала товаришів.

-Чого це ти дихаєш, мов паротяг? – здивувалася Тетянка.

Але Оксана промовчала. Мабуть, їй просто примарилося? Відтепер здавалося, що дійсно, примарилося.

 Лижники вийшли на край урвища. Зоряне небо палахкотило над ним, наче холодна ватра. 

-Невдовзі прийдемо, – впевнено  сказав Юрко, – де тут Полярная зірка? Он де, зрозумів… ходимо. 

Юрко вів дівчат до мисливської хатинки,  що ховалася у самої середині Лісу.   

-Я й казав, це мисливці – бачте, куди йдуть, – зашепотів цікавий Хушка.

-А чого тоді вона тицяє? – обурився поранений. – Мисливці ціпками не б’ються

-Нічого, зранку ми притрусимо тебе свіжею порошею, і усе швидко загоїться – заспокоїв його Ватажок, -Адже ти й сам винен – навіщо так близько підкрався? Дивиться, вони вже в середині.

  Хушки причаїлися за рогом хатинки і почали зазірати у віконце. 

А в хатинці вже горіло світло і бородань Юрко розпалював грубку.

Дівчата готували вечерю. Вони порізали картоплю та цібулю, зігріли на грубці хліб та намастили його маслом.

Лісова миша сиділа під столом та ковтала слинку. Бідося чекала, чи не впаде на підлогу шматочок, аби їй підживитися. 

Чайник весело запихкав, пустив з носика струмінь пари, і бенкет розпочався.

Кожен вхопив зубами власний бутерброд, а лісова миша потягла до себе чудову ковбасну шкірочку. Навіть Хушки за вікном облизнулися, хоча ковбаси не їдять, а гарячий чай їм взагалі шкодить. Але чому б не порадіти за інших?

Аж раптом…

Хушки дременули геть. Бо вони почули… на жаль, крім них, ніхто не почув, як з хащі похмуро вийшла жахлива Сивиха на ім’я Круля Бриля. Вона жадібно принюхувалася. Щось дуже тхнуло Хушками.

Треба зауважити, що при нагоді Сивихи не відмовлюються поласувати цими безпорадними істотками.

 Та потім Круля Бриля почула новий незнайомий запах і побачила у хатинці світло.  

    Тоді вирішила зачекати та подивитися, хто це так гомонить всередині, Сивихи  дуже терплячі хижаки.

Тим часом у хатинці усі наїлися до несхочу, а лісова миша до того погладшала, що не протискалася до власної нори. Довелося їй заночувати просто на підлозі, але вона не засмутилася, адже усі кішки залишилися у місті.

Туристи також зібралися спати. На широкі нари кинули ковдри та вляглися. Тетянка ближче до віконця, Юрко на самому краєчку.

Оксана залишилася ще трохи помріяти біля вогню, присіла на ослинчику  перед грубкою.

-Тоді попильнуй, аби вугілля добре прогоріло, – сказав Юрко, та й поснув.

 Вугілля прогорали довгенько. Нібито тьмяніли, вкривалися сірим попілом, та раптом спалахували знов, дихали жаром в обличчя. 

Свічка згасла, в кімнатці було зовсім темно, тільки рожевий відблиск падав від грубці. Юрко звісився з ліжка та гучно хропів.

-Не впав би, – подумала Оксана. Вона вже хотіла хлопця штовханути, але тут двері заскреготіли і почали повільно відкриватися. 

Крізь щілину протиснувся  довгий потворний ніс. Він смикався  у різні боки і сьорбав повітря.

Оксана остовпила, мов приклеєна.

У двері дерлася кошлата туша на тоненьких, мов ходулі, кінцівках, червоні оченята блимали. 

З кабанячої пащеки крапала слина, вочевидь чудовисько не на жарт зголодніло.

Круля Бриля (звісно, це була саме вона) ступила крок і відкусила Юркові ногу.

Оксана заволала і від того миттю відклеїлася від ослинчика. 

Не вагаючись, вихопила з печі головню та як вдарить Крулю по пиці!

Від здивування Сивиха гикнула і випустила ногу. 

Досі ще ніхто не бив її головнею по морді! 

Запахло палене хутро, і до хижачки дійшло. Це ж був замах на неї! Загроза! Підпалили! Засмажили! Рятуйте!

Чудовисько дременуло геть, аж двері застукали.

Оксана, рида, підібрала ногу, спробувала приставити на місце. 

Нога приросла. А Юрко перекотився на спину та захропив ще гучніше.

 Зранку він сперше не повірив у нічну пригоду.

-Тобі, мабуть, наснилося.

Але потім…

 -Дідько!- скрикнув, коли зіскочив з ліжка, – де це я вчора ногу підвернув?

Не може того бути!

 Дійсно, коліно його дивилося убік, ймовірно, Оксана вночі з переляку криво приставила.

-Оце ж діла робляться в цьому лісі, га? – вигукнула Тетянка.- Неймовірні!

 І друзі заходилися снідати.

 А на той час Хушки радилися під старезною ялиною, в самої середині Лісу. Вони завжди збиралися під нею, коли треба було обговорювати щось важливе. 

 – Вирішено, – промовили вони разом (Хушки завжди оголошують спільні рішення разом), – зробимо Крулі Брилі пастку! Досить їй  в нашому Лісі бешкетувати!

 І вони узялися за справу. На кручі, над річкою, у самому місці, куди Сивиха зазвичай ходить на водопій, викопали велику яму та хитро притрусили зверху снігом. А відтак сховалися чекати, коли пастка спрацює  та Круля Бриля в неї впаде.

 А туристи зібрался додому. Хоча наплічники у них полегшали, просувалися все одне повільно, адже коліно у Юрка боліло. І це не дивно, бо зубиськи Крулі Брилі були не тільки гострі, а ще й гнилуваті. До стоматологів Сивихи ніколи не звертаються.

 -Краще скоротити шлях, – нарешті сказав Юрко, – до того ж, нудно повертатися власним слідом. 

Він звернув та пропрямував до річки. Це було улюблене водопійне місце Крулі Брилі, але він, звісно, про це й гадки не мав.

Він вигукнув «Гайда!» та з’їхав по схилу.

 -Гайда! – бадьоро підхопила Тетянка, яка ніколи не лякалася крутосхилів, і відштовхнулася палицями.

-Ой!

І раптом зникла.

-Тетяночко! Де ти? Куди поділася? – заволала Оксана, – Відгукнися! Юрко, Тетянка зникла!

-Тут я, – озвався голос звідкись знизу, – не можу вилізти… 

 -Круля Бриля у пастці, Сивиху спіймано! – горлали Хушки, що бігли до урвища. Їхній план спрацював! 

Аж тут вони побачили, як із ями витягують Тетянку і миттю прикинулися кучугуриками. А відтак позадкували – спершу поволі, поволі, потім прискорилися, та як накивали п‘ятами!  

 Отже, з того часу ніхто їх більш у Лісі не бачив. Куди поділася Круля Бриля, мені також невідомо.

Проте туристи безперешкодно дісталися до міста, і коли Юрко вилікує коліно, казка матиме таки непоганий кінець.

Leave a Reply