Shopping cart

Чесно-пречесно

Ось вона – Санжійка!

Невеличке село в Одеській області на березі Чорного моря. Ця незвична і загадкова назва декілька тижнів не давала спокою Ярику і Марго. А все почалося відтоді, коли мама попередила, що у відпустку вони поїдуть саме туди. Ніч у потязі, прогулянка Одесою та година автобусом… І нарешті цю омріяну Санжійку можна роздивитися на власні очі! Тепле море, довгий і вузький пляж із мальовничими обривами, запах свіжої риби і старовинний маяк, сяйво ліхтарів якого попереджало кораблі про можливу небезпеку.

Навкруги невеличкого пансіонату, де вони зупинилися, відкривався справді казковий краєвид: з оглядового майданчика виднілося безмежне лазурове море.

Першого ж вечора діти знайшли нових друзів. Виявилося, що після вечері у маленьких мешканців пансіонату була цікава і дуже важлива справа: нагодувати кішку Багіру. Велика, абсолютно чорна Багіра, до речі, була не сама, а з двома кошенятками, які мали доволі чудернацькі прізвиська: Чорна Лапа і Біла Лапа. Від їжі Багіра не відмовлялася, та близько до себе нікого не підпускала. Натомість її малеча щиро раділа спілкуванню. 

Улюбленицею більшості дітей стала красунечка Біла Лапа. Пухнасте кошеня мало світло-сіру шубку, а всі лапки були ніби в біленьких шкарпетках.

Якось після сніданку Ярик почув, як кухарка, викладаючи кошенятам залишки молочної каші, казала:

– Їжте, поки годують, взимку будете голодні!

– А чого? – здивувався Ярик.

– Пансіонат узимку не працює! Хто ж їх годуватиме?

Весь день стурбований Ярик думав про бідолашних кошенят. На пляжі Ярик усе розповів сестрі. Вони довго радилися й шепотілися. Після вечері діти одразу побігли до кошенят. Дітлахи зібралися біля Багіри і щось жваво обговорювали.

– А вона нікому не дає погратися з Білою лапою! – поскаржився Ярику хлопчик із яскравим ластовинням на кирпатому носі.

Одна дівчинка, тримаючи на руках кошенятко з біленькими лапками, гордо вимовила:

– А мені мама дозволила забрати її додому. Біла Лапа поїде з нами до Харкова!

Ярик подивився на бідолашну Чорну Лапу. Перед очима дуже виразно, ніби насправді, постала картинка: безпорадне кошеня біля порожньої миски, а навкруги – зимно й безлюдно… 

Хлопчик щось швиденько прошепотів сестрі, на що вона ствердно закивала головою. Вони стали навколішки й удвох урочисто промовили:

– Чорна Лапо! Обіцяємо, що заберемо тебе до себе! Чесно-пречесно!

Настав час вкладатися в ліжечка, та брат із сестрою все не припиняли шепотітися. Нарешті вони зібралися з духом.

– Мамо, у нас до тебе важлива справа! – розпочав Ярик.

– Саме проти ночі?

– Так! Не можна відкладати! – заявила Марго.

– Ну, то кажіть уже…

– Пам’ятаєш, ти завжди вчила, що обіцянки потрібно виконувати?!

– Звісно, вчила…

– Розумієш, ми дали обіцянку Чорній Лапі, що заберемо її додому!

– Вона ще зовсім маленька, вона не зможе прогодувати себе взимку! — переконливо додала Марго.

– Вона загине від холоду і голоду, розумієш?

– Вона вже повірила нам! Адже ми дали чесне слово!

– Це все?

– Так, усе… — розгублено відповіли діти. Вони не зрозуміли, що позначає «це все». Надія, що Чорна Лапа поїде з ними додому, почала потроху згасати…

– По-перше, слухайте мене уважно! Звичайно ж, обіцянки завжди потрібно виконувати. Але обіцяти можна лише те, що ти у змозі виконати! Добряче запам’ятайте це, будь ласка! А по-друге, швиденько кажіть, чи не давали ви обіцянок будь-яким іншим тваринам? 

– Ні, матусю, чесно, лише Чорній Лапі!

– Це втішає, — всміхнулася мама, — тож перекажіть своїй підопічній, нехай збирається їхати з нами!

Leave a Reply