Shopping cart

Здійснена мрія

Білий шкільний автобус жваво долав кілометри звичного маршруту – учні з маленького села Вишневе поверталися додому. В салоні лунав регіт дрібноти з молодших класів. Літні старшокласники теревенили про своє на задніх сидіннях. Поважний п’ятикласник Микола не звертав ні на кого уваги, сидячи за водієм і похмуро втупившись у темряву за вікном. Четверта година взимку – це майже ніч… Закінчувався черговий день… Ті дні – немов жовті курчата: всі однакові. Микола зітхнув: немає в житті нічого цікавого… Згадав, як він дитинчам щоранку вибігав проводжати цей автобус, заздрив пихатим учням, мріяв про школу. Подорож автобусом видавалася чудовою пригодою! Дочекався… Автобус як автобус… Уже й набрид…

– Приїхали! – усміхнувся сивий водій, натискаючи кнопку відкриття дверей. – Вимітайтеся, двієчники!

Випустивши пасажирів, автобус рушив, посигналивши наостанок. Микола повернув у провулок, освітлений тьмяним ліхтарем. Замерзла земля – немов бетон, іти зручно. Колись він марив містом… Уявляв, як приємно ходити завжди чистими дорогами, без багнюки після дощу. Завидував дітям з багатоповерхівок: це ж скільки друзів у одному дворі! І ті діти щодня мають змогу навідатись у зоопарк!.. Після першого класу він з бабусею поїхав у гості до татової сестри. В місто. Запам’яталися несамовита спека, сморід від асфальту й галаслива юрба людей. Зоопарк не сподобався, бо звірі там чомусь виглядали змученими. Цікаво було проїхатися трамваєм, подивитися на великі будинки, на вечірнє освітлення, але – лише в перші дні. Потім Микола занудьгував, бо місто його розчарувало…

Не встиг наблизитися до хвіртки, як радо загавкав Буран. Гладкий, мов порося, чорно-білий кіт Ледар вийшов назустріч, потерся об ноги Миколи. Нявкнув: мовляв, забери мене в хату, бо холодно. Як і вчора… Як і позавчора… Підхопивши кота, хлопець відкрив двері й ступив на поріг, щоб, як завжди, побазікати з мамою й бабусею, дочекатися з роботи тата, поїсти, позаглядати в уроки й посидіти за комп’ютером над крутою «стратегією». Оце й усе… Нічого нового…

За вечерею мама із захопленням розповідала про вранішній дзвінок її сестри Наталки. Микола слухав у піввуха, бо розмови про ту Іспанію вже приїлися. У другому класі, під час зимових канікул, він літав туди з мамою, бо бабця, в якої тітка Наталка працює, дозволила запросити гостей. За три роки враження від поїзду, аеропорту, літака й картатої Барселони вже зіжмакалося в одну різнобарвну пляму, що бовваніла десь на краєчку пам’яті. Не забувався лише ліс, в якому Микола змушений був збирати дрова. Іспанська бабця жила не в місті й навіть не в селі, а в «асьєнді» – у величезному старезному сірому будинку серед ріденького лісу, яким плутала квола річечка. Було б дуже цікаво облазити той обдертий будинок, який, казала стара, збудували зо п’ять століть тому, але всі важкі цікаві двері виявилися замкненими. Вхідний коридорчик відкривався у неозору залу з комином, довгим дерев’яним столом і сучасним кухонним причандаллям. Праворуч три сходинки вели в кімнату тітки Наталки, з’єднану аркою з іншою, в якій на хирлявому дивані вони й гостювали. Далі притулився крихітний санвузол, що дивом вміщував душову кабінку, унітаз і пральну машину. Якщо ж перетнути всю довжину зали, можна було потрапити в спальню хазяйки, яка мала й окремий санвузол. Вабили незвідані другий поверх, підвал і глухе ліве крило будинку, але тітка Наталка сказала: «Туди – зась!» Просторим подвір’ям поважно ходили білий гусак і сіра гуска, що сичала й намагалася вщипнути за ногу, а біля комину спав кудлатий старий і до всього байдужий пес. Хоча попід стіною будинку вишикувалися чепурненькі кладки дров, дорослі чомусь вирішили, що Миколі буде аж занадто цікаво ходити в ліс за сушняком для комина. Він і блукав там, обурюючись у душі, немов у тупій дитячій казці. Бракувало лишень надибати галявину з пролісками й вогнищем Дванадцяти Місяців… Тож тітка Наталка не могла сказати мамі нічого цікавого, бо й досі жила в тій «асьєнді», ніби за царя Гороха, а не в еру комп’ютерів і космічних ракет… «Космічні ракети… – замріяно подумав хлопець, відсуваючи порожню миску. – Мабуть, якщо і є щось цікаве у цьому житті, то лише в Космосі…» – а вголос сказав:

– Піду відв’яжу Бурана, – це була його постійна «місія»: відпускати з цепу собаку, щоб вночі той вільно бігав двором.

– Так, він на тебе вже чекає, – усміхнувся тато.

Небо було зоряне, і Микола не поспішав заходити в хату. Затамувавши подих, він роздивлявся сузір’я, безнадійно прагнучи сягнути загадкових – і неодмінно чудових! – незвіданих світів… Стурбована мама визирнула з дверей:

– Ти чого там стовбичиш?

– Та так… Повітрям дихаю.

– Тю! Заходь, бо змерзнеш!

Хлопець зітхнув і подибав до ґанку.

Микола прокинувся серед ночі від шарудіння під вікном. Довго лежав з відкритими очима, повернувши голову до фіранки, що пропускала настирливе світло майже повного місяця. Вирішив, що почулось, і повернувся на інший бік. Та раптом аж підскочив, бо в шибку таки постукали. Дивуючись, хто б то міг бути, і не розуміючи, чому це попускає відв’язаний Буран, опустив ноги на підлогу, наблизився до вікна й обережно відхилив фіранку. Здивувався безмежно, бо побачив кота Ледаря, що стояв на задніх лапах, стукаючи однією з передніх у скло. Мимоволі пробелькотів:

– Я ж тебе в хату заносив…

– Не мене, – чітко відповів кіт, від чого хлопець мало не закричав. – Чого рот відкрив? Невже нічого не помічаєш?

Ніби зачарований, Микола не міг відірвати погляд від старого Ледаря. Раптом здогадався: хтось його розігрує! Видихнув полегшено й відкрив вікно, щоб визирнути й побачити, хто ховається внизу й говорить замість кота, якого, мабуть, тато чи мама випустили у двір. Холодне повітря забило подих, але хлопець закляк на місці не через це: від віконної рами вгору бігли, виблискуючи, майже прозорі сходинки, і закінчувалися вони над вишнями, де урочисто висіла блискуча мовчазна… літаюча тарілка, розміром з добрячу копицю сіна.

– Вилазь, – промовив кіт і додав роздратовано: – Звісно, я не твоя свійська тварина, а звичайний службовець галактичної фірми «Щастя». Сподівався, що ти спокійніше сприймеш мою появу в такому вигляді, – отетерілий Микола ніяк не відреагував. – Агов! Отямся вже! Здійснення мрії, зазвичай, викликає позитивні емоції! – помовчав кілька секунд. – Або хоча б якісь емоції!

– Мрії? – прошепотів хлопець, якого мороз, нарешті, змусив оговтатися.

– Мрії! За твоїм бажанням, я доправлю тебе в Космос. Ти зможеш обрати будь-який світ для проживання!

– Я? – ошелешено запитав Микола. – Для… чого?

– Ти! – службовець стрибнув на сходи й нетерпляче забігав ними вгору-вниз. – Для проживання! Бо на Землі ж нецікаво, так?

– Так… Але ж мама з татом? Бабуся?

– А до чого тут вони? Твої родичі зірками не марять.

– А я… повернуся?

– Ні. Вже якось Земля без тебе обійдеться, – впевнено промовив службовець і майже сердито запитав: – Хотів побачити щось цікаве?

– Так…

– То не барися!

Хлопець ще трохи постояв, вагаючись і не вірячи своїм очам і вухам, а потім таки поліз у вікно, здригаючись від холоду в своїй зеленій фланелевій піжамі й білих бавовняних шкарпетках. Було дуже страшно ступати на, здавалося, скляні сходинки, але вони, врешті, закінчилися відкритим люком космічного корабля. Всередині виявилася невелика кімната. Все – стіни, стеля, підлога, навіть м’який диван і маленький круглий стіл – було білим, немов у лікарні.

– А де ж прилади? – розчаровано запитав Микола, озираючись. Дивним чином він відразу зігрівся.

– Прилади – це минула епоха, – відповів службовець, що зайшов першим і вже всівся на дивані. – Я керую кораблем через свій мозок. Влаштовуйся зручніше, бо подорож триватиме аж п’ять ваших хвилин.

– П’ять… хвилин? – перепитав хлопець.

– Так, і це – дуже довго, – зверхньо кинув «кіт» і заплющився. – Тепер мовчи, не заважай мені. Ми вже стартували.

Микола нічого не відчував, але його збентежений переляк почав швидко трансформуватися в таке ж збентежене очікування незабутніх вражень. Нарешті службовець відкрив очі й промовив:

– Виходь. Зараз ми – на найкращій планеті Всесвіту!

Люк відкрився, і хлопець майже збіг сходинками. Він побачив широку вулицю з різнобарвними вузькими одноповерховими будинками, що міцно притулялися один до одного. Вздовж вулиці росли розпатлані дерева з фіолетовим листям, під якими виструнчилися високі столи з відкритими прямокутними коробками, наповненими цукерками, тістечками й печивом.

– І це… можна брати? – тихенько запитав хлопець.

– Так, звичайно! Їж досхочу! – засміявся «кіт».

– А де ж люди?

– Тут живуть інші істоти, дуже спокійні й лагідні. Вони ще сплять, бо зараз – ніч.

– Тобто? – Микола розгублено подивився на невелике червоне сонце на низькому синьому небі.

– Цю планету вдень освітлює аж три зірки, – почав втрачати терпець службовець, – а коли одна зірка – це ніч. Кажу тобі – фантастичне місце! Залишаєшся? Бо я маю ще багато справ.

– Зачекай! – розхвилювався хлопець. – А… хто все це виніс на вулицю?

– О Космосе! Тобі не однаково? Роботи приготували сніданок для населення. Їж, поки нікого немає!

– Але ти зачекай! Хоча б кілька хвилин! – Микола підійшов до стола, взяв цукерку, схожу на шоколадну, і обережно надкусив. Нудотно-солодкий смак приголомшив. Хлопець схопив печиво, щоб заїсти, але воно виявилося дуже крихким і безслідно розтануло в роті. Не допомогло й терпке желеподібне тістечко. – А чим запити?

– Ця їжа містить усе необхідне! – насупився «кіт». – Іншого тут не вживають.

– Але я хочу пити! – крикнув хлопець. – Де взяти води?

– Замовкни! Води тут немає. Не вередуй! Звикнеш!

– Ні!!! – Микола, мов мала дитина, мало не заплакав. – Хочу води!!!

– То полетимо далі, – невдоволено буркнув службовець.

Друга планета була повністю вкрита водою.

– Пий, скільки заманеться! – проголосив «кіт». – Цей світ має тобі сподобатись!

– А де ж я житиму? – спантеличено запитав хлопець, дивлячись через відкритий люк на безкраї хвилі, на яких гойдалася літаюча тарілка. Пити перехотілося. – Хіба не зрозуміло, що людині потрібна тверда поверхня під ногами? 

– Тобі не догодити! – розсердився службовець. – Чи ти не вмієш плавати?

– Вмію, але ж не постійно! Можливо, десь тут є хоча б маленький острівець?

– Не спостерігалося…

Продовжити «кіт» не встиг, тому що вода навколо захвилювалась, а за мить з неї визирнула величезна чорна голова з низкою червоних очей і великим ротом, в який легко помістився б увесь космічний корабель. Блимнувши кілька разів, потвора почала розкривати свою пащу, де трьома рівними рядами блиснули гострі зуби. Службовець зойкнув, стрибнув усередину літаючої тарілки й крикнув звідти:

– Всідайся швидше, тікаймо!

Якби Миколі запропонували дати назву третій планеті, він би не вагався: Килимок, та й годі.

– Гарна травичка, – хлопець присів, пропускаючи крізь пальці шовковисті різнобарвні листочки.

– Подобається?

– Так!

– Нарешті! То я…

– Зачекай! – підхопився Микола. – Дозволь хоч роздивитися!

– То й роздивляйся! Тут, окрім трави, нічого й нікого немає. Ніхто тебе не скривдить, не хвилюйся.

– Тобто… Я житиму сам-один???

– Так, мов господар планети. Кращого й не вигадаєш!

– Ні! – не погодився хлопець. – Це – нецікаво! Я хочу туди, де живуть люди!   

– От вередливий клієнт! – зітхнув службовець. – Вимагатиму премію за виконання цього завдання!

Четверта планета зустріла прохолодою зеленого лісу.

– Ми повернулися на Землю? – трохи розчаровано запитав Микола, роздивляючись рівні бурштинові стовбури дерев.

– Ні. Але ця планета дійсно дуже схожа на твою. Сподіваюся, що, нарешті, догодив тобі, – «кіт» поважно пройшовся крихітною галявинкою, на яку сів космічний корабель. – Тутешні люди технічно вас іще не наздогнали, але вже знають про колесо. Уяви, що ти перемістився в минуле своєї планети.

Раптом почулися голоси, і з-за дерев вийшли три жінки, одягнені в якесь сіре лахміття, з жовтими плетеними кошиками. Вони, ніби не помічаючи літаючої тарілки й двох її пасажирів, почали щось збирати у траві.

– Вони сліпі? – здивувався хлопець.

– Ні. Це я ввімкнув спеціальне поле, – службовець підійшов до відкритого люка. – Коли корабель зникне, вони тебе побачать.

– Я не залишуся тут! – перелякався Микола.

– Чому? Навіть з твоїми мізерними знаннями ти б міг стати видатним вченим!

– Не хочу! – він першим проскочив крізь люк. А коли «кіт» теж вмостився на дивані, продовжив: – Ні комп’ютера, ні Інтернету, навіть радіо немає! З нудьги заскавчу! Хочу туди, де живе найрозвиненіша цивілізація!

– Клопіт мені з тобою… – буркнув «кіт», закриваючи очі.

П’ята планета виявилася кам’яною пустелею.

– Ти не зрозумів моє прохання? – закопилив губу Микола.

– Чому це? – образився службовець. – Тут мешкають наймудріші створіння Всесвіту.

– І де ж вони?

– От нетерплячий! – осудливо похитав головою. – Бачиш пагорб зліва?

– Так, – хлопець повернув голову у вказаному напрямку.

– Тобі – туди. А мені все час…

– Ні! Спочатку я мушу пересвідчитися! Ходімо разом!

– О Космосе, чому я не взяв сьогодні вихідний!.. – зажурився «кіт». – Нехай би з тобою хтось інший панькався! – але все ж подибав за Миколою.

Високий довгий пагорб ховав круглу площу, над якою… просто в повітрі, схрестивши ноги, мов сидячи, висіли білі істоти, схожі на людей. Микола, відкривши рот від подиву, нарахував їх більше двох десятків.

– Пересвідчився? – запитав службовець.

– Що тут відбувається? – ошелешено прошепотів хлопець.

– Люди живуть. Хіба не видно? – невдоволено смикнув хвостом «кіт». – Це – місто, єдине на планеті. І ти бачиш усіх його жителів.

– Місто??? А де ж будинки?

– Це – зайве. Як і все інше. Ці люди вбачають сенс свого життя в опануванні знаннями Всесвіту. Вони навчили свої тіла всмоктувати поживні речовини з навколишнього середовища, не реагувати на випромінювання сонця й перепади температури, долати гравітацію. Вони – дуже розумні! Але чи захочуть витрачати на тебе свій час?..

– Вони мене й не помітять!

– Можливо. То знайдеш собі якусь печеру для початку.

– І що? Безглуздя якесь! Я мав на увазі зовсім не таку цивілізацію! – обурився Микола. – Нормальні люди десь живуть? Технічно розвинені, що в Космос літають?

– Є такі, але не люди.

– Байдуже! Гайда до них!  

Шоста планета відразу злякала хлопця повною темрявою:

– Де ми? – прошепотів.

«Кіт» допоміг йому подолати сходинки, освітлені слабеньким прожектором корабля, і відповів:

– Це – внутрішня планета. Тобто ми – всередині зірки. Я вітаю тебе у своєму домі!

– Ти тут живеш? – вразився Микола, повернувшись до службовця.

– Так, – відповів «кіт». – Тепер і ти тут житимеш, бо далі ми не полетимо, хоч як не проси, – і він почав… трансформуватися. За мить біля космічного корабля рухав щелепами величезний чорний волохатий павук.

– Ні!!! – заволав хлопець.

Морок навкруги заворушився, зашелестів безліччю страшних ніг…

– Я хочу додому!!! – розпачливо вигукнув Микола і… прокинувся.

Ранок уже хазяйнував у кімнаті, розганяючи темряву, немов пиляку. Крізь ледь прочинені двері просочувався казковий аромат свіжоспечених бабусиних пиріжків. Ледар, тихенько муркочучи, дрімав біля подушки. Микола кілька хвилин мовчки дивився на стелю з круглим жовтим плафоном, перебуваючи під враженням від дивного сну. Чи то був не сон?.. Враз кіт відкрив очі й нявкнув запитально.

– Так, Ледарю, годі спати! – усміхнувся хлопець. – Гайда починати новий день! Цікавий день у найкращому місці найкращої планети!

Leave a Reply