Shopping cart

Горішок від білочки

Зима цього року зовсім не приходила, жодного разу навіть в гості не навідалася. Було довге тривале «демісезоння».

«Як у Європі, – думала Білочка, дивуючись день у день життю в нових умовах. – Без снігу тому й без холоду і голоду, які приносить з собою сніг. Тепер я повинна звикнути відчувати себе європейською білкою».

Вона думала про це без смутку і страху, зате з цікавістю. Її не лякало нове – тільки захоплювало. Це була молоденька міська білка. Міська, тому що ліс сусідив з околицею міста. Був схожий на парк. Тільки лісовий парк.

Про Європу Білочка знала саме через свою допитливість – з підслуханих розмов людей. Слухати розповіді людей – було улюбленою розвагою Білочки. Цікавість робила її більш сміливою і кмітливою – такою вона себе відчувала, і такою її бачили інші молоденькі білки. Вона охоче розповідала свіжі історії та видавала порцію нових знань, повторюючи почуте з розмов людей. Її любили, чекали і поважали. До неї прислухалися. Хто міг би цим похвалитися в такому ранньому білячому віці?

Тільки мати була зовсім не в захваті, тому що боялася за допитливу і непосидючу дочку. Ще б пак: вона виходила на полювання за історіями на центральну лісову стежку. Сиділа високо на дереві в засідці, чекаючи уривок захопливої розповіді, але коли ставало дуже цікаво – стрибала по гілках, спускаючись все нижче і підбираючись якнайближче до оповідача. А це все-таки люди! А люди, як відомо всім поколінням білок та й іншим лісовим звірам, різні бувають. Погані теж зустрічаються. А ще деякі люди приходять до лісу з собаками. А вже собаки абсолютно всі однакові у своєму бажанні «схопити» кішку та ще й в дурості, плутаючи кішку з білкою.

Зате ввечері слухати здобуті історії за вечерею в колі сім’ї та гостей було дуже цікаво. Такі вечори проходили весело і дружньо. Всі любили Білочку. А дорослі білки виказували повагу.

Одна мати сварила дочку. За лінощі. Всі на полювання за горішками, а вона – за історіями. Всі поверталися з горіховою «здобиччю», а вона – зі здобутими історіями. Ні дупло не допомагає утеплювати на зимовище, ні за порядком стежити, ні їжу… ну, про це вже говорили.

Але потім все інакше обернулося. Вискакувала Білочка на здобуток історій, а приносила ще й горіх за горіхом – частування від людей, разом з історіями, звичайно. А Білочка потім і сама забула, за чим більше полювала.

Але лаяти все ж мати не переставала. Хоча це вже виключно від страху.

Приносячи більше всіх горіхів в якості частування, надивившись і наслухавшись, Білочка вже призвичаїлася розпізнавати цікавих їй людей. Вона вже могла заздалегідь вгадати, від кого захопливу історію почує, від кого горішок отримає, а у кого припасений цілий пакет горішків – тільки бігай та носи в дупло гостинці.

Тих, що носили частування, вона вже запам’ятала і тепер просто впізнавала. Вони дуже відрізнялися від оповідачів дивовижних історій: не метушилися, стукали горіх об горіх – викликали всю голодну білячу компанію. Раділи всім білкам і їй – їх добрій знайомій. Готові були чекати, нікуди не поспішали, а, може, особливо й нікуди було. Прогулянка по лісу в компанії з білками була їхньою улюбленою захопливою пригодою.

Зазвичай це були бабусі та дідусі, іноді поодинці, але частіше парами.

У них історії не підслухаєш, зате без частування не залишишся. Ні зла від них ніякого, ні страху. Весь час по сторонах дивляться, все розглядають, всьому дивуються, радіють, як ніби надивитися не можуть. Тільки дивитися вони дивляться, та не все бачать. Кликати кличуть стуком горішків, а помічають білку, тільки коли вона вже у них під ногами з’являється. Посміхаються тоді, ласкаво так вітають, пригощають та добрими словами пестують. Радіють як діти.

Дітей Білочка теж любила зустрічати, не боялася.

А вони й справді схожі – літні люди з дітьми. Тільки на зріст діти значно менші, ще бігають швидше так кричать голосніше. Але посміхаються і радіють так само щиро.

А вже якщо літні люди та дітки разом, то горіхами обдарують так, що сама Білочка носити не встигала, братика з собою прихоплювала.

Одні їй вже ніби як друзями стали, приходили до неї часто, через день. Звали її «наша Білочка». Це були бабуся з онуком Андрійком. Годували двома горішками. Спочатку пригощали розколотим, щоб вона з долоні Андрійка поїла. Поки Білочка їла, він тихенько вільним пальцем її погладжував. А вона дозволяла. Тільки йому. І то, коли вже від їх осіннього знайомства разом дісталися до зими. Після першого цілий горішок давали – гостинець, який вона з собою забирала. Бабуся так і говорила: «А це для матусі гостинчик». Була вона спокійна, терпляча, ходила тільки повільно. «Мабуть, старенька зовсім», – зрозуміла Білочка. Андрійко жвавий був, навколо бабусі скакав, але не підганяв, чекав. Бабусину сумку по черзі носили. Андрійко все намагався взяти, а бабуся говорила: «Рано внучок, з лісу вийдемо – візьмеш. А поки бігай! На те він і ліс: ні машин, ні людей – свобода».

А ті, з історіями, були зовсім інші. Важні такі. Ні під ноги, ні по сторонах не дивляться, тільки вперед або на співрозмовника, іноді здавалося – ніби самих себе роздивляються. Та й лісові звуки не чують. Зазвичай один оповідач говорить без угаву, а інший його слухає, зітхнути боїться, тільки моргає, ну, точнісінько як нічна сова-сусідка. Часто з чашками ходять, з яких цівки ароматної пари навіть високо до Білочки на дерево долітають. А іноді з рота випускають щось схоже на пар чи навіть дим з неприємним запахом. Білочці тоді втекти хотілося, та аж надто цікаво послухати було – терпіла. Бувало, всі разом навперебій розповідають, один одного перебиваючи, ну, точно як тріщать сороки – інші лісові сусідки. Тільки важно так. І ще на штуковині, що Білочка називала по-їхньому «телефонкою», картинки розглядали. Тоді вона зовсім низько спускалася, через гілки підглядала. Аж надто цікаво їй подивитися було!

Одного разу, задивившись, Білочка так низько на гілці над землею опинилася, що її собака помітила. Ух, і летіла вона тоді по деревах швидше весняного вітру. Весняний вітер – найшвидший, тому що найлегший. Літній вітер – важкий від вологи, якою просякнуте повітря. Осінній – тягне за собою цілі оберемки листя, і йому важко. Зимовий – ну, зимовий найважчий, тому що розрізає щільне замерзле повітря. А весняний вітер прилітає легким, без нічого. Що може стати для нього перешкодою: молоденькі листочки на деревах, ще нічим не устелена земля? Він найпустотливіший вітер – завжди в грайливому настрої. То він хмари по небу ганяє, то – пил по землі, а коли зовсім розіграється – зганяє багато хмар в одну велику грозову. Іноді Білочка чує його заливистий сміх. Це коли він пустує – заглядає в їх добре заховане дупло і що-небудь закидає: то маленьку легку шишку, то порожню горіхову шкаралупу, а якось засипав їхню хатку зірваними білими квіточками. У них на краю лісу якраз фруктові дерева цвіли. Красиво в дуплі було, хоч мама і бурчала, що тепер прибирання додалося. А пахло як!

А тоді Білочка стрибала і бігла по гілках, наче летіла, а господар собаки кричав «Фу, це ж не кішка!»

Уже в безпеці Білочка повторила цю дивовижну фразу: «Фу, це ж не кішка!» – і їй навіть стало прикро, що вона – «фу», тому що не кішка. Хоча в цілому, звичайно, образливіше було б познайомитися з зубами цієї собаки. Тому, вона вирішила не ображатися, але прояснити, що ж це за кішка така, в порівнянні з якою вона – красива Білочка – просто «фу».

Собаки, а вірніше господарі з собаками, були частими гостями в її лісі. Адже він розташовувався на околиці міста. І дарував міським людям і собакам порцію свободи.

Тому Білочці не раз доводилося «тікати», злітаючи на найвищі дерева. Саме це найбільше й лякало мати, але не Білочку. Вона була ще дуже молода, щоб навсправжки боятися.

Одного разу Білочка опинилася на самому краю лісу. Знову почула гавкіт собак, двох. Подумала, що гавкіт призначався їй. Виявилося, що ні, собаки крутилися біля іншого дерева. Білочка побачила на тому дереві дивовижного звіра. Звірятко було пухнасте як вона, а за кольором – сіре як знайома мишка. Воно спокійно сиділо і вилизувалося, як ніби не помічаючи собак, їхнього злого гавкоту.

– Фу, Батон! Це ж просто кішка! Далася вона тобі!

«Так ось вона яка – та сама кішка! Смілива, – подумала Білочка, – та красива. Але мій хвіст красивіше, пухнастіше. Так, але чому знову «фу»?

– Так ти й є та сама кішка, з якою мене собаки весь час плутають?

– Не звертай на них уваги! З дерева тільки не злазь – і вся наука. Собаки – народ дурний! Це вони один перед одним вихваляються та ще перед господарем вислужуються. Ну їх! Дивись, ніяк до тебе гості прийшли? Чуєш, стукають горіхами для тебе!

– Так, це Андрійко з бабусею!

– А я їх знаю. Вони в моєму будинку живуть. Або я в їхньому будинку. Це як подивитися, – хмикнула кішка.

– Побіжу! Вони мене не бачать. Викликають. А ти ще прийдеш?

Кішка стала іноді навідуватися. Не так, щоб дружила. Кішки не дружать, вони для цього занадто незалежні та й ліниві, чого вже там приховувати. Але іноді заходила до Білочки. Тоді Білочці дуже хотілося пригостити кішку. Але у неї з частування були тільки горішки. Ще підслухані історії. А слухачкою кішка була відмінною.

– Я б тебе пригостила. Але ж ти горіхи не їси!

– Так. Я – хижачка. Я ось в ліс на мишок ваших лісових пополювати приходжу.

– А я думала, що до мене!

– Ну, і до тебе. І до мишок. Тільки до них не в гості, не на частування. Вони і є моє частування.

– Мені вас, хижаків, зрозуміти важко. Я ось з усіма дружу. Крім хижаків. Я для наших лісових хижаків – їжа. А з їжею не дружать.

– Природа нас такими зробила: когось хижаком, когось їжею для хижака, когось людиною. Серед них такі хижаки є! Ще не зустрічала? Та де там! Ці в ліс не ходять. Вони й пішки майже не ходять, а вже в ліс і поготів! Зазвичай на машинах їздять. Вони недобрі. Я ховаюся, якщо їх бачу. Можуть штовхнути або кинути щось, або собаку спустити, ще й команду вигукнути – ні, не «Фу», а навпаки – «Фас!». Ось цієї команди треба боятися. А «Фу» – не страшно. До вас в ліс все більш інші люди ходять. Адже вони – люди – дуже різні бувають. Це у нас все просто і ясно: хто хижак, а хто ні. А у них все складніше. Ось ті, що до тебе ходять – добрі.

– Щось я давно бабусю з Андрійком не бачила?

– А ти тут, в лісі своєму, нічого не знаєш?

– А що такого я не знаю?

– До бабусі приїжджала біла машина. І вже два рази. Один раз до неї, а іншим разом за нею.

– Що за машина така?

– Та, що з гучним звуком їздить. Напевно, і в лісі у вас чути, коли вона до когось їде. Коти, та що коти, навіть сміливі, від дурості, звичайно, собаки її бояться. А я більше всіх боюся.

– Чому?

– Мою хазяйку, теж бабусю, забрала така машина і вже не привезла. А до її доньки я переїжджати не захотіла. Так тепер і живу в під’їзді. Чекаю хазяйку свою.

– А як же ти зовсім без хазяйки?

– Сусідки моєї бабусі годують. Жаліють. Я ж кажу – люди різні бувають. Добрих все ж багато.

– А що ти ще про цю машину знаєш? Це погано, що до Андрієвої бабусі вона приїжджала, як думаєш?

Промовчала кішка. Кішки все-таки дуже ледачі. Навіть поговорити їм ліньки. Якщо і так все ясно, навіщо слова на вітер кидати?

А може і не тому промовчала. Іноді мовчання доречніше будь-яких слів.

Білочці теж перехотілося говорити. Навіть переказувати та й слухати історії.

Минув час. Вже весна була у своєму розквіті. День став значно довше, вступив в силу весняний закон сонячної переваги. Сонце раніше прокидалося і пізніше прощалося. Звірі отримали більше часу на цікаве життя.

Білочка разом з усіма раніше прокидалася. І бігла на своє полювання за історіями. Так думала її мама. Вона і сама так думала. Але стала помічати, що їй вже не було цікаво. Вона перестала бігати за оповідачами. До неї долинали лише уривки історій – без початку і кінця. Але їй не хотілося дознаватися ні про те, з чого все почалося, ні про те, чим завершилося. Їй хотілося дізнатися тільки одну історію – про Андрієву бабусю, що з нею. Білочка сиділа на тому місці, куди зазвичай приходили Андрійко зі своєю бабусею. Але тепер вони не приходили. Кішка теж не навідувалася. Може, питань боялася, вірніше, не хотіла давати відповіді. А може, просто не хотіла більше дружити. «Фу, це ж просто кішка!» – згадала Білочка і погодилася.

В той день Білочка знову чергувала на тому ж місці. І спочатку почула, а потім і побачила Андрійка. Він уже був одягнений в легкий одяг. Може тому біг дуже швидко і радісно вигукував: «Матусю, стукай горіхами, це тут!»

Білочка радісно полетіла на нижні гілки.

– Матусю, ось вона, наша Білочка! Я ж казав, прийде!

Замість бабусі Білочка побачила молоду жінку, яка з усмішкою дивилася на неї та Андрійка. Кішка б, напевно, сказала: «Бачиш, вона добра. Не бійся її».

Білочці дуже хотілося дізнатися про бабусю. Вона їла розколотий горіх з руки Андрійка. Їй було смачно як ніколи. Вона бачила який Андрійко радий.

– Я і не знала, які ви з бабусею молодці!

– Як ти думаєш, наша Білочка нас чекала?

– Звичайно, синку!

“Звісно!” – захотілося крикнути Білочці людською мовою.

– Значить, вона і бабусю чекає? Якби бабуся знала, що її й Білочка чекає…

«Чекаю!» – кричало все всередині Білочки. Вона підлетіла на верхні гілки й помчала до себе додому. Перелякала маму криком: «Де той найбільший горіх, що ти на свято залишила? Будь ласка, мені дуже треба! Я багато ще потім принесу горіхів».

Вони ще чекали. Андрійко сів навпочіпки, побачивши її. Білочка підбігла до нього. Андрійко ще тримав на долоні розколотий горішок, який простягав їй. Вона поклала на долоню хлопчикові величезний горіх.

Їй хотілося сказати: «Для бабусі». Її серце сильно калатало, як ніби кричало: «Це горішок бабусі!» Білочка не витримала і втекла, а потім полетіла по гілках. Вона пронеслася повз будинку і опинилася далеко від матусі, рідні та їхніх питань. День був по-весняному довгий, вона повернулася пізно, щоб відразу лягти спати й нічого не розповідати.

Весна потихеньку поступалася місцем літу, йдучи маленькими непомітними кроками, поступово. Білочка чекала вже без хвилювання. Горішок її заспокоїв. Вона вірила, що побачить бабусю. Але коли побачила, ось тоді й не повірила своїм очам.

Бабуся їхала на чомусь, схожому на коляску для дітей. Але тільки навпаки: бабуся сиділа в ній, а Андрійко допомагав коляску котити. Бабуся нахилилася до Білочки.

– Ось і побачилися. Спасибі тобі, мила, за горішок! Навмисно поспішала одужати, щоб тобі віддячити!

По щоці бабусі повільно скотилася ледве помітна крапля.

– Не плач, бабуся! Все ж добре!

– Так я, внучок, від радості. Ну, приймай тепер ти від мене частування!

На простягнутій бабусиній долоні Білочка побачила незнайомі горішки. На них не було шкаралупи.

– Ти не сумнівайся, пригощайся! Це мигдальні горішки. Тобі сподобаються.

Якби Білочка вміла, вона б теж заплакала. А потім би заусміхалася як бабуся, від радості. Але це якби вміла…

«Зараз ще розплачеться, зовсім як людина! – подумала кішка, яка сиділа на дереві неподалік. – Добра ця Білочка! Шкода, що не хижачка. А може якраз тому. Тепер можна знову навідуватися до неї в гості. Закінчилися питання без відповідей. Адже її історія набагато цікавіше за всі підслухані розповіді! Тому що про добро, про дружбу і про горішок… від Білочки».

Leave a Reply