Shopping cart

У пошуках святкового настрою

Настрій – річ дуже непроста. Він може бути гарним, може бути поганим, а часом – досить мінливим. Підняти настрій здатна навіть маленька дрібничка. Та й зіпсувати його, на жаль, також може щось зовсім незначне. І от, коли настрій ущент зіпсовано, повернути його вже не так легко. Хоча… Є один секрет. Але про все по черзі…

Ця пригода сталася в одному королівському палаці. І на неї б ніхто не звернув жодної уваги, якби вона не трапилася напередодні Різдва, найулюбленішого та найочікуванішого свята в усьому королівстві.

До Різдва в палаці завжди готувалися заздалегідь і дуже ретельно, а святкували його гучно та весело.

Підготовка до свята починалася з того, що головного конюха відправляли в ліс, де з-поміж сотень вкритих снігом ялинок він мав обрати найвищу та найкращу і доправити її на санях до палацу. Як тільки ялинка опинялася в палаці, слуги відразу ж бралися прикрашати її та все навколо, а кухарі починали вигадувати й готувати святкові страви. Королева тим часом займалася подарунками. А король разом з маленькою принцесою готували святкове гуляння для придворних, яке завжди влаштовувалося в перший день Різдва. Чого тільки не відбувалося під час того гуляння! І катання на санчатах, і ігри в сніжки, і змагання на кращого сніговика…

Але одного разу все пішло не за планом. А почалося все з того, що тієї зими взагалі не випав сніг.

Вперше за всю історію королівства конюх відправився в ліс не на санях, а на возі. А король вперше відмінив традиційне святкове гуляння.

– Тату, невже цього року не буде святкового зимового гуляння? – збуджено запитала маленька принцеса в свого батька-короля, забігши без стуку в його кабінет.

– На жаль, – похитав головою король і відклав убік свої папери.

– Але чому? – розгублено розвела ручками принцеса.

– Хіба не зрозуміло? – здивовано відповів король і вказав рукою на вікно, за яким замість снігу повсюди виблискували великі калюжі. – По чому ти збираєшся на санчатах їздити? По калюжах? А сніговика з чого ліпитимеш? З багнюки?

– Покататися на санчатах та поліпити сніговиків, дійсно, не вдасться. Але ж можна вигадати якісь інші розваги, – не вгавала принцеса.

– Ні, – важко зітхнув король. – Зимових гулянь без снігу не буває.

– Але, тату… – хотіла було ще щось додати принцеса, але король її перебив:

– Вибач. У мене немає ні часу, ні настрою продовжувати цю розмову… – і знову взяв до рук свої папери.

Принцеса похнюпилася і вийшла з кабінету. 

– Це все неправильно, – ображено пробурмотіла вона собі під ніс. – Мало того, що снігу немає, так ще й гуляння також не буде. – Аж тут її осяйнуло: – Треба поговорити з мамою! Впевнена, вона також не поділяє татового рішення. Разом ми зможемо придумати, як переконати його все ж таки влаштувати свято в палаці.

Окрилена своєю, як їй здавалося, геніальною ідеєю принцеса стрімголов побігла до тронної зали, де королева якраз мала розмову з головною кухаркою.

– Ваша Величносте, – винувато опустивши голову, говорила кухарка. –  Мені дуже прикро, але я не можу запропонувати Вам жодної нової страви. У мене геть немає свіжих ідей. Такого зі мною ще ніколи не було…

– Нічого, – на диво спокійно відповіла королева. – Нехай залишаються всі минулорічні страви.

– Правда? – несміливо перепитала кухарка.

Королева кивнула.

– Дякую за розуміння! – кухарка вклонилася і швидко вийшла.

– Але як же так, мамо? – розгублено запитала принцеса, коли вони залишилися в тронній залі лише вдвох. – У нас же щороку до різдвяного меню додається нова святкова страва. Невже цього року порушиться традиція?

– Хіба це єдина традиція, яка порушиться цього року? – з гіркою посмішкою відповіла королева. – Ти ж сама бачиш, що через безсніжну зиму в нас усе те так, як завжди. Ні в кого немає святкового настрою. Та що казати про решту? Мені он самій вже давно треба готувати подарунки для придворних, а в мене руки ніяк не здіймаються… – королева томливо зітхнула.

– Невже подарунків також не буде? – не вірячи своїм вухам, перепитала принцеса.

Королева не відповіла і лише з сумом глянула у вікно.

– Та що це з вами всіма? – обурено тупнула ніжкою принцеса, вибігла з тронної зали і поспішила до себе в кімнату.

Там вона сіла біля вікна і замислилася.

– Ну, так… Пейзаж, дійсно, не надто надихаючий. Безсніжної зими в нас ще ніколи не було. Але ж це не привід відмовлятися від усіх традицій і позбавляти себе й решту свята.

Аж раптом роздуми принцеси перебило жалібне скавчання десь зовсім поряд. Вона повернула голову і побачила в дверях свого блакитноокого  шпіца.

– Це ти? – мимоволі всміхнулася принцеса. – Хочеш на  прогулянку?

Шпіц весело заметляв пухнастим хвостиком на знак згоди. Та  принцеса похитала головою:

– Вибач, друже. Але в мене зараз геть немає настрою йти гуляти…

Шпіц понуро нахилив голову. А принцеса несподівано вигукнула:

 – Настрій! Як же я раніше не здогадалася? Сьогодні ж усі повторюють одне й те саме: настрій, настрій, настрій… Всі наші плани і традиції руйнуються не через те, що немає снігу, а через те, що ні в кого немає святкового настрою. 

Шпіц розгублено дивився на принцесу, намагаючись збагнути, про що вона говорить. А вона продовжувала:

– Я не знаю, як він виглядає, і де його можна відшукати. Але де б він не був, ми маємо його знайти. Часу обмаль. Треба поспішати!

Принцеса рішуче зістрибнула зі свого стільця і швидко вибігла з кімнати. Шпіц не надто зрозумів, куди саме їм треба йти і що шукати. Але думка про те, що вони все ж таки кудись йдуть його вже неабияк тішила. Він радісно дзявкнув і поспішив слідом за своєю маленькою хазяйкою.

Принцеса та шпіц неквапно йшли довгими просторими коридорами, уважно обдивляючись кожен закуток. Щоразу, коли песик зустрічав щось невідоме для себе (чи то голки з ялинки, чи  шматок мішури від святкових прикрас), він голосно дзявкав, щиро сподіваючись, що це і є саме те, що вони шукали. Та, на жаль, нічого схожого на настрій, вони так і не знайшли. 

Обійшовши весь палац, включаючи підвал та горище, принцеса та її чотирилапий друг вийшли надвір. Та ні в дворі, ні в саду також не було жодної гідної знахідки.

Принцеса вже навіть стала сумніватися, що їй таки вдасться відшукати святковий настрій і врятувати свято. Та раптом на задньому дворі вона помітила сина кухарки, який метушився біля вікна своєї кімнати.  Принцеса підійшла ближче і побачила, що хлопчик малював білою фарбою на склі маленькі втішні сніжинки.

– Що це ти робиш? – поцікавилася принцеса.

– Малюю сніжинки, Ваша Високосте, – вклонившись, відповів хлопчик.

– Я бачу, що ти малюєш сніжинки, – всміхнулася принцеса. – Але навіщо?

– Просто я дуже люблю зиму і сніг, – пояснив хлопчик. – А найближчим часом на справжню зиму годі й чекати. От я і вирішив намалювати собі на вікні ці сніжинки, аби хоч якось себе потішити.

– Але ж вони несправжні, – здивувалася принцеса.

– Ну то й що, що несправжні? – тепер уже всміхнувся хлопчик. – Головне ж не це. А те, як я сам буду до них ставитися. А я буду тішитися…

Принцеса на якусь мить замислилася, а потім радісно вигукнула:

– Ми його знайшли! – і весело заплескала в долоньки.

Шпіц недовірливо поглянув на хазяйку, а потім – на малого. 

– Невже це і є той самий «настрій», який ми півдня шукали? – подумав про себе пес.

Та насправді йому було байдуже. Головне, що тепер принцеса була щаслива. І він від того теж був щасливий.

– А ти можеш намалювати такі сніжинки на всіх вікнах у палаці? – опанувавши свою радість, запитала принцеса.

– На всіх вікнах? – здивовано перепитав хлопчик і глянув у бік палацу, який у порівняні з будинком для прислуги був просто велетенський.

– Так, – приязно всміхнулася принцеса. – А почни, будь ласка, з вікон у кабінеті короля.

Хлопчик трохи злякався обсягу роботи, та він не міг не послухатися принцесу. Тим паче, що він так любив малювати. Особливо – сніжинки.

Маленький художник відразу взявся до роботи, а принцеса знову відправилася до батька.

– Можна? – цього разу вже ввічливо запитала принцеса, увійшовши після стуку в кабінет.

Король не відповів і лише запитально глянув на доньку.

– Обіцяю, я не відніму багато часу, – продовжила принцеса. – Тим паче, що справа в мене дуже важлива.

– Сподіваюся, це не стосується прийдешнього святкування, – різко відповів король. – Адже з цього приводу я вже все сказав.

– Я пам’ятаю, – присоромлено опустила очі принцеса, згадавши свою не дуже приємну ранкову розмову з батьком. – Та що ти скажеш на це? – вона вказала рукою в бік вікна.

Король повернув голову і від несподіванки аж підвівся:

– Що це?

Він підійшов до вікна і відсунув штору. На склі вже красувалися маленькі охайні сніжинки, а під вікном стояв син кухарки з відерцем білої фарби та пензлем.

– Оце вже вигадали! – мимоволі всміхнувся король і повернувся до дочки. – Чия це ідея?

– Я побачила, як цей хлопець малює сніжинки на своєму вікні, і подумала… – почала було пояснювати принцеса, але король її перебив.

– Я б до такого не додумався… 

– Сьогодні всі скаржилися на те, що через незимову погоду ні в кого немає святкового настрою, – продовжила говорити принцеса. – От я і вирішила піти пошукати настрій. Але ніде не могла його знайти. Та коли я зустріла сина нашої кухарки, то зрозуміла, що настрій треба шукати не під сходами і не на горищі, а в самому собі. А якщо знайти настрій все ж таки не вдається, то треба створити його власноруч. Ось так, як це робить цей хлопчик: щиро, з запалом та натхненням… 

–  Твоя правда, – серйозно відповів король. – Цей хлопець, дійсно, вміє створювати настрій. Я вже декілька днів не всміхався. А тут…

Король знову поглянув на вікно, розмальоване білими сніжинками.

– Ось, що я скажу! – урочисто промовив король. – Свято в палаці буде! Таке, як завжди: урочисте та пишне. І, авжеж, з традиційним святковим гулянням!

– Чудово! – весело заплескала в долоньки маленька принцеса. Та вже за мить вона посерйознішала: – Але ж Різдво вже завтра…

– Ну то й що? – здивовано перепитав король. – У нас ще цілих півдня.

– І ціла ніч, – приязно всміхнулася королева, що якраз увійшла до кабінету і почула уривок розмови.

– Але ж у тебе багато роботи, – принцеса вказала на купу паперів на столі в батька.

– Тільки не в свято, – всміхнувся король і лагідно обійняв доньку та дружину.

Решта дня видалася вкрай напруженою. Всі навколо бігали та метушилися. Від простих слуг до самого короля. Але думка про те, що таке очікуване всіма свято все ж таки відбудеться, настільки радувала, що ніхто не помічав та не відчував утоми.

Слуги завершували прикрашати палац. Кухарі займалися новою святковою стравою – пряниковими сніговиками. Королева з фрейлінами пакували подарунки. А король з принцесою готували розваги для святкового гуляння, серед яких були зимові загадки та святкові фанти.

Старання не були марними. Наступного дня в палаці урочисто та весело відсвяткували Різдво. Всі були такі радісні та щасливі, що ніхто навіть не згадав, що надворі немає снігу. 

Хоча сніг того дня все ж таки випав. Тільки вже надвечір. 

– Це ж треба! – жартував король. – Нашим намальованим сніжинкам навіть зима повірила. Та й вирішила і собі трохи повеселитися.

– А, може, це ми самі весь цей час її відлякували? – припустила королева.

– Та яка вже різниця! – раділа маленька принцеса. – Головне, що тепер вже ніщо не зможе зіпсувати  нам настрій. А, якщо раптом щось все ж таки зіпсує, то ми знаємо, де його знову знайти, або ж, як створити самим.

– Твоя правда! – в один голос сказали король з королевою та міцно пригорнули до себе свою маленьку донечку…

Ну от тепер ви також знаєте весь секрет і можете й собі вирушити на пошуки власного святкового настрою. Нехай вам щастить, і пошуки будуть вдалими, а свята – яскравими та веселими!

Leave a Reply