Shopping cart

Я подарую тобі свято

В одному прекрасному краю, в краю бурхливих гірських потоків, струнких смерічок, поважних дубів та буків, поміж дивовижних гір та гомінливих полонин жили чотири сестрички. Всі вони були писаними красунями, добрими й щедрими, турботливими та чемними, слухняними донечками та люблячими сестричками. І настільки любили й поважали одна одну, що завжди були готові поступитися сестрі місцем та часом. Тому мудрий батечко Рік розподілив поміж них панування в рідному краї так, що кожній дав правити по три місяці. А матінка Природа допомагала юнкам всіма силами та чудодійним вмінням бережно та спритно панувати на рідній землі. 

І люди, і звірі любили красунь та щиро дякували їм за все. 

Ви б тільки почули, якими прекрасними піснями-веснянками закликав народ того дивного краю до панування старшу сестричку Весну! А скільки радості й щастя було з її приходом у всіх! Гомінливі струмочки збігали з гір і зливалися в бурхливі повноводні ріки, які валунами котили свої хвилі аж до синього моря. На прогалинах розцвітали першоцвіти, а над ними кружляли перші бджілки-трудівниці. Соки в деревах та кущах пришвидшували біг і ніжні п’янкі бруньки, набубнявівши досхочу, враз розкривалися й оксамитовою ніжною зеленню вкривали ліс. Вже й перші трави пробилися. І звірина, й птахи, та й навіть сама матінка Природа оживали й раділи з приходом Весни. А вона ж, зеленокоса красуня, не сиділа без діла! Всю землю зеленню вкриє та квітами засипле; а сади, а парки – все цвіте-буяє. Й до худобинки підійде, і до птиці, й до звірини всякої – всіх приголубить, пригріє та на розплід наверне. А поміж людьми – піснею стелиться, коханням юним розцвітає! Як же то мило та любо на рідній землі веснувати! 

Та час промчить – і сестричка-чарівничка Літо приступає до своїх обов’язків. Зачервоніє полуницями й вишнями, духмяним цвітом липовим заполонить весь край, наллється стиглим колосом, першою паперівкою ударить об землю. Пташенятка народилися й на крило стали, звіринка різна підростає, земля любов’ю повниться. Так же люблять люди Літечко, так радіють!

Та дні промайнуть – і пора вже сестричці Осені за роботу братися. А щедра Осінь – вправна господиня! Вона і в дворі, і в коморі, і в садочку, і в полі – всюди встигає. Щедрими врожаями людей обдаровує, щирим золотом землю вкриває. Та все поспішає, щоб рідна матуся Природа встигла прибратися та до спочинку приготуватися. 

Аж ось і найменша сестричка – найніжніша білокоса красуня Зимонька вже на підході. Землю вкриває білим пухким покривалом, річки льодами сковує, щоб матусенька Природа відпочила, сил набралася і з приходом Весни знову розцвіла-забуяла новою небаченою красою. 

Та ось біда в красуні: не дуже люди її полюбляють, словом добрим не згадають. То зарано прийшла, то запізно… То з вітрами сильними, то з морозами лютими… Хвилюється юнка, як діяти – не знає. Адже так хочеться, щоб і її люди полюбили, закликали весело та й шанували радо. Ось, думає, прожену морози в інші краї – хай людям тепліше буде. Та хіба догодила? Все скаржаться: що то за зима така?! Ані тобі снігу, ні морозів. Темно, сиро і похмуро. Мряка висить, сонечка божого не видно. Он як дороги розвезло – ні пройти, ні проїхати.

Що ж, вирішила Зимонька догодити людям та й за ніч зібрала морози, скувала землю, зупинила ріки. А на ранок знову люди гомонять: ото біда – зима без снігу! Весь хліб пропаде!

Послухала красуня та й дмухнула на хмари: посипались білесенькі сніжиночки, затанцювали хороводи та й вкрили землю. А Зимонька все старається – сніги розмітає, пшениці вкриває, ліси та поля, та й дороги теж замела снігом. І знову людям не вгодила: як же то через ті сніги ходити чи їхати? Ото стільки намела!

Розплакалася бідна від безсилля, заледве допанувала. А як повернулася додому, то й каже сестрам: 

–  Покину я вас, сестроньки. Піду он в струмок гірський зляжу та й там залишусь. Не буду виходити. Не хочу панувати. Люди мене не люблять і не чекають. Ніяка я їм не потрібна! 

Хоч як сестри її вмовляли, та не послухалась – пішла. 

А час не стоїть на місці. Вже й Весна відквітувала, й чарівниця-Літо відмайоріла. Золотокоса Осінь ходить землею та все в гори поглядає – чи не спускається, бува, сестричка? Та ні, немає… Вже й листячко все облетіло, й земля затихла. Все до сну приготувалося, а Зими все нема й нема. Он вже й зоря Різдвяна запалає, а Зими – ні сном, ні духом… Люди посмутнілі ходять, діти не сміються. Бо що то за свято без снігу, без морозцю, що за щічки щипатиме? Де тої свіжості набрати, світу білого дождатись?

Он на ялинках вже й вогні запалали, в церкві дзвони задзвонили. Та щось тужно й протяжно – нема морозу, щоб їх передзвін аж луною від мерзлої землі відбивався і котився хмарами в чистому і свіжому повітрі. 

Не витримала Зима, почувши дзвони святі. Виринула зі струмка та й тінню метнулася до села: глянути, що там люди роблять без неї. 

Смутна земля в багнюці, сирість та тумани огорнули рідний край. Людей зовсім на вулиці не видно – всі по домах сидять, бо ж снігу нема – то ні на санках не покатаєшся, ні на лижі не станеш. Та й просто гуляти по грязюці не хочеться. То ще чи й колядувати підуть? Невідомо. Геть Зима посмутніла, адже вона так любила різдвяні свята! Вже й сльозинки на віях забриніли, та все ж не знає, бідна, що робити, бо ж люди її так і не покликали…

Пройшла тихо селом, вже й до лісу повернула, щоб знову в струмку сховатись та й знидіти там зовсім. Аж раптом погляд її ковзнув по віконечку крайньої хатинки. До шибки притулилося дитя личком. Носик розплющило об скло, оченятками все водить та губками щось шепоче. А на голові – пов’язка біла, волоссячко скуйдьовжене до лобика прилипло, оченятка виблискують нездоровим блиском… Марить, певне, хворіє. Гнила погода сили забирає в біднятка, хоча й вогонь он там палахкотить в грубці, димами виривається з комина та стелеться землею від вологості та мряки. 

Підійшла ближче, глянула на маля. «Снігу, снігу хоч трішки, – по губах прочитала. – Що ж то за Різдво без снігу? Що ж то за свято?»

Обезсилене тільце опустилося на подушки, оченята закрилися і лише зрадливі сльозинки викотилися з-під прикритих почервонілих повік…Аж стрепенулася Зима від побачиного, струсила плечима, наче облуду з плечей скинула: Буде тобі свято! Хіба ж всім догодиш? Та хоч тобі, маленький, радість подарую!

І майнула рукавом над землею, дмухнула на всі груди, з вітерцем закружляла. І білі сніжинки почали десь поодиноко, ніби несміливо, опускатися з хмарин, а потім – все більше і більше, закружляли, затанцювали. І морозець надлетів, пройшовся землею – зціпив багнюку, щоб білосніжним красунечкам було куди сідати. 

Наче від сну, маля стрепенулося, знову у віконце виглянуло: Зима! Зима! Люди почали вибігати на вулицю, хапати сніг руками, кидатися сніжками. Закружляли навколо прикрашеної ялинки. 

І навіть дзвони підняли своє стоголосся високо-високо вгору морозним свіжим повітрям. І покотилося воно понад ріки і гори, понад полонини, села і міста. Зима! Свято!

Leave a Reply