Shopping cart

Сніг від зайця

Весняний день видався прохолодним, тож ведмедик сидів біля мами. Вона була великою й теплою, а тому найкращою.

— Друже! — почувся голос з малинової хащі.

Ще кілька стрибків і перед очима ведмедика опинився заєць.

— Доброго дня, пані Ведмедице! — привітався заєць та повернувся до ведмежатка. — Привіт, друже!

Мама та син сонно привіталися з гостем.

— Підемо скочуватись з пагорба, — запропонував заєць.

Він не міг довго сидіти на одному місці, постійно кудись поспішав. Всі в лісі чули, коли заєць наближався до пагорба, бо звук його нестримних лап нагадував барабанний стукіт.

— Я змерз, тому не хочу, — відповів ведмедик і ближче присунувся до мами спиною.

— Та ти чого? Це ж не зима! Навкруги зелена трава, а не білий сніг. Ми швидко зігріємось, — не відступав заєць.

— Я не знаю, що таке зима. Снігу також не бачив.

— Як? Ти ж такий великий, мав взимку народитися! — здивувався зайчик.

— Я народився у січні, але весь час жив із мамою у барлозі, — пояснив ведмедик.

— Зрозуміло. Нічого, наступну зиму побачиш, — усміхнувся заєць.

— Не побачить, — приєдналась до розмови мама. — Ведмеді, великі й малі, з осені до весни мають спати. Інакше вимушені будуть ходити голодними.

— То що я ніколи не зможу побачити снігу? — засмутився ведмедик.

Він навіть не знав, що то таке, але вже відчував, що втрачає важливу частину життя. Зайчику стало шкода найліпшого друга. У його голові визрів план.

— А ходімо, я покажу тобі те, що дуже схоже на сніг.

Ведмедик спритно підвівся, став на чотири лапи та швидко побіг за вухатим другом. Вони рушили до галявини, де красувалася вишня. Всі гілки були білосніжними та нагадували пишну хмаринку.

— Лягай під вишневе деревце! — скомандував заєць.

Ведмедик послухався друга. Підійшов до стовбура, перевалився на бік і за мить опинився на спині. Заєць заскочив на нижню гілку вишні й почав щосили стукати задніми лапами.

Безліч білих круглих пелюсток зривалися та падати. Вони нагадували великі сніжинки. Кожна пелюсточка ніби виконувала власний танок, спокійно і граційно спускаючись донизу. Вийшов справжній сніговий бал.

Ведмедик дивився на все з широко розкритими очима.

— Тепер прикрий очі та уяви зиму, сніг, і як ми з тобою граємось.

Ведмедик так і зробив. Холод уявляти не довелось, а з іншим допомогла уява та чудова ідея зайця. У своїх думках він опинився на зимовій галявині. Ніс трохи змерз. З неба повільно падали сніжинки й лоскотали щічки. Ведмедик насолоджувався зимовою казкою.

— Ну що, друже, гарна вийшла у нас зима, — заєць весело стукав лапками по гілках.

— Я обожнюю сніг! — промовив задоволений ведмедик.

Навіть коли друг припинив трясти гілки, він ще деякий час лежав під вишнею. На зеленій траві та ведмежій шкурі було безліч біленьких пелюсток-сніжинок.

— Нехай вони ще побудуть зі мною, — вирішив не струшувати з себе пелюстки ведмедик.

Задоволені друзі до вечора скочувались з пагорба. А вночі ведмедик спав міцно і солодко. Йому наснилася зима та весняний білий сніг, який подарував йому заєць.

Leave a Reply