Shopping cart

Вовчий апетит

Селище Тітікака розташувалося на місці прадавнього лісу. Триста або й п’ятсот років тому на це місце прибула купка людей і вирішила тут оселитися. Бронзовими сокирами чоловіки зрубали дерева й збудували з них хижі. З роками вони перетворилися на справжні будинки, міцні та надійні. 

В одному з таких будиночків жив Лео, син столяра. У свої 9 років хлопець уже навчився виготовляти стільці, столи та невеличкі шафи. Але найулюбленішим його заняттям стало дерев’яне містечко. Лео сам витесав із дерева маленькі будиночки та їхніх мешканців. Йому вдалося зробити фігурки, у яких деякі тітікаківці впізнавали себе, настільки справжніми були обличчя. 

Щодня Лео грав зі своїми фігурками, відправляв їх у подорож морем або лісом. Хлопець і сам хотів би вирушити у подорож, але боявся загубитися. Він знав, що у такому разі доведеться підійти до когось із дорослих та попросити про допомогу. «Доброго дня! Я загубився, допоможіть, будь ласка, дістатися Тітікаки», – подумки вимовляв Лео та чув регіт у відповідь. Що таке Тітікака? Якась дитяча балачка, нісенітниця, жарт. Ніхто не повірить, що є таке селище. Тим більше не підкаже, як туди дістатися, адже цього селища немає на мапі. От якби воно називалося якось інакше, благородно – Лицарі пралісу або Левова доля, то його відразу б на мапу нанесли. Сюди б відразу приїхали нові люди, бажаючі оселитися в Лицарях пралісу або Левовій долі. 

У селищі Тітікака жили 130 людей, які знали одне одного все життя та навіть більше. Тому поява незнайомців так здивувала місцевих.

  • Хто ви такі? – запитав Генрі, батько Лео, у трьох вершників. Подивитися на них прийшли майже всі чоловіки.
  • Ми – сяйварці з північного краю. Шукаємо містечко Альфіопа, – відповів Грог, незнайомець із носом, схожим на дулю. – Ми прибули за адресою?
  • Ні, – відповів Генрі, – це селище Тітікака.

Вершники склонилися над мапою.

  • Але поруч із Альфіопою немає селища з такою, – Грог замислився, – з такою довгою назвою.

Грег та Гріг приховали посмішки долонями. 

  • Дійсно, – погодився Генрі. – Нашого селища взагалі немає на мапі. 

Незнайомці переглянулися. 

  • Виходить, ми заблукали, – зітхнув Гріг, худорлявий вершник. – І вже три дні нічого не їли.
  • Не могли б ви нагодувати нас? Ми вам щедро віддячимо, – пообіцяв Грег, лисий незнайомець.

Грег дістав із кишені мішечок. 

– Це чарівні боби. Вони здійснюють бажання.

Тітікаківці переглянулися – і зареготали так, що сяйварські коні встали дибки.

  • Моя дружина могла приготувати вечерю з цих бобів, – засміявся Генрі. 
  • Річ у тому, що бобів ми не їмо, – повідомив носатий сяйварець Грог, – бо вже колись куштували їх.
  • Ми взагалі не їмо страви, які вже колись їли, – пояснив Гріг, – тому наших бажань боби здійснити вже не можуть.
  • А от ви можете замовити що завгодно, – сказав Грег. 

Сяйварець оглянув чоловіків, що стояли перед ним, та кинув чарівний біб товстуну Гору.

  • Загадай бажання, – сказав худорлявий вершник. – Будь-яке.
  • Ну, – квакнув Гір, – бажаю келих пива.

Чорний біб, що лежав на долоні Гора, миттю перетворився на дерев’яний келих. Гір аж підстрибнув від несподіванки та ледь не випустив келих, а потім опустив у нього ніс.

  • Ти ба, дійсно пиво, – розгублено вимовив Гір. Чоловіки зазирнули до келиха, дехто понюхав напій, а мисливець Рокі навіть відсьорбнув. 
  • Мені такий біб не завадить, – посміхнувся Рокі. – Запрошую повечеряти у мене – таких страв із оленини ви ще не їли.
  • Дуже добре, – відгукнувся носатий сяйварець Грог, – нам просто необхідна незвичайна страва. 
  • Якщо страва дійсно незвичайна, ми подаруємо вам чарівний біб, – додав лисий сяйварець.
  • Один? – запитав Рокі. 
  • Так, один. Одного дива достатньо, щоб змінити все життя, – сказав худорлявий сяйварець Гріг.
  • Згода, – кивнув Рокі. – Ходімо вечеряти. 

Тітікаківці провели вершників до будинку Рокі, побажали йому удачі та розійшлися по домівках – вечеряти та розповідати про дивних незнайомців, які здійснюють бажання та не їдять одну страву двічі. 

  • Уявляєте, ніби в казці, – Генрі розповів Лео та своїй дружині Стелі про вершників. 
  • Цікаво, чи змогла б я здивувати їх своєю  улюбленою крокобонгою, – замислилася Стела. – Хоча усе це виглядає підозріло. 
  • А бажання лише одне можна загадати? – засумнівався Лео.
  • Одне, – відповів Генрі. – Сьогодні біб у руках Гора перетворився на келих і зник.
  • А якщо ніхто не зможе приготувати страву, яку вони ще не їли, сяйварці помруть від голоду? – поцікавилася Стела.
  • Я більше нічого не знаю, – посміхнувся Генрі. – Завтра розпитаємо у Рокі. 

Зранку Лео помчав до будинку Рокі, щоб розпитати його сина Реда про вечерю. У дворі Ред складав дрова.

  • Реде! – крикнув Лео. – Ну як все пройшло? 

Ред, з яким Лео завжди дружив, навіть не обернувся. 

  • Гей, Реде! – голосніше крикнув Лео. – Розкажи про вечерю.

Лео зайшов у двір і попрямував до Реда, який продовжував складати дрова. Хлопець наблизився до свого друга та поклав долоню йому на плече:

  • Ти що, не чуєш? – Лео почав сердитися.

Від його доторку Ред підстрибнув на місці та миттю обернувся. Побачивши друга, він зніяковів, опустив очі. 

  • Що сталося? – не вгавав Лео, аж раптом побачив дивну пов’язку на голові Реда. – Що це таке? 

Ред схопився руками за голову, заплакав та побіг до сараю. Лео побіг за ним. 

  • Вони не стали їсти оленину, а зробили нову страву з наших вух, – плакав Ред. – Ніколи не звіть їх вечеряти.

Лео завмер від жаху і відчув, як його вуха почервоніли. Йому було так прикро за друга і страшно, що хлопець ледь вимовив:

  • Я розкажу татові, – і побіг додому. 

За хвилину він примчав додому та побачив, що тато з мамою снідають.

  • Тато, Редові відрізали вуха, – Лео тяжко дихав після швидкого бігу.
  • Що? – здивувався Генрі. – Хто міг відрізати йому вуха? За що? 
  • Сяйварці, – Лео сів за стіл та закрив очі долонями. – І його татові відрізали вуха, і мамі, і, мабуть, сестрі. Вони зробили нову страву з людських вух!

Генрі та Стела не вірили власним вухам, хоча й знали, що Лео не збреше.

  • Нехай забираються звідси разом із своїми бобами! – Лео витирав сльози. 
  • Але сьогодні вони вечеряють у Гора, – розгублено сказав тато.
  • Так, його дружина заходила до нас взяти дрібку солі, – пояснила Стела. 

У двері постукали – і в будинок зайшов сяючий Рокі. Голова його була обв’язана ганчіркою.

  • Бачив? – відразу ж запитав Рокі у Генрі та простягнув йому невеличкий мішечок. – Це все – золото.
  • Вітаю, Рокі, ти тепер багач, – відповів Генрі. – А шо ж з твоєю головою?
  • Це дрібниці, – чоловік махнув рукою. – Оленину вони вже їли, навіть гілочки кипарису не врятували, а от печені вуха – ніколи.
  • Поясни, – розгублений Генрі сів за стіл.
  • Та що пояснювати, – знизав плечима Рокі. – Сяйварці самі підказали мені, що ніколи не їли печені вуха. Я попросив другий шанс – і вони відтяли нам вуха, а дружина приготувала. Дрібниці, я все добре чую.
  • Але ж це боляче, – сказав Лео.
  • Нічого, рани загояться, – Рокі посміхнувся. – Зате тепер я маю мішок золота! Та я і мріяти про таке не міг!
  • І що ж ти робитимеш із мішком золота? – запитав Генрі.
  • Не знаю, – відповів Рокі. – Може, палац збудую, а може куплю собі ціле містечко.

Рокі підморгнув Лео, бо знав про його дерев’яне містечко і вважав це заняття смішним.

  • Сьогодні сяйварці у Гора вечеряють, – повідомив Рокі, – а після нього, може, до себе запросите? 
  • Не знаю, – засумнівався Генрі.
  • Запрошуй, інакше все життя будеш рубати дерева та стругати стільці. 

Рокі оглянув будинок Генрі, заховав свій мішок із золотом за пазуху й вийшов. 

  • Якийсь він дивний, – Стела подивилася на Рокі крізь вікно.
  • Невже це золото так впливає на людину? – здивувався Генрі, який дійсно все життя рубав дерева та стругав стільці.
  • Побачимо, що буде з Гором, – вирішила Стела. 

Проте Гор та його сім’я вух не втратили. Сяйварці не забажали їсти вуха вдруге, тому запропонували приготувати вечерю з пальців. Смажені, печені та варені пальці лівих рук стали новою стравою, яку сяйварці ще ніколи не їли. Ця жертва принесла Горові цілий палац зі слугами та дорогими меблями. 

  • Без пальців не так уже й погано, – зауважив Гор, – а от без палацу було важко. 

Усі мешканці Тітікаки вишикувалися в чергу, щоб пригостити сяйварців вечерею. Осторонь лишилася тільки сім’я Генрі, який разом із Лео та Стелою з подивом спостерігав за сусідами. Виявилося, що Рокі відбувся досить легко – його сім’я лишилася всього лише без вух. Гор та його рідні залишилися без пальців на лівих руках. Оллі, його дружина та четверо дітей приготували вечерю з пальців ніг. Тридцяти пальців вистачило на холодець та суп. Своє бажання Оллі теж витратив на мішок золота. Геральд та його сім’я пожертвували власними носами. Вечеря вийшла небагата, проте смачна. Сяйварці лишилися задоволеними та подарували Геральду біб, який він перетворив на розкішний палац. 

Тітікаківці малу погану фантазію, тому через одного замовляли золото й палаци. Лише Освальд, який після вечері залишився без ноги, замовив собі дружину та двійко дітей. 

  • Вух немає, але вони так болять, – жалівся Ред, коли вони гуляли з Лео. Обидва боялися та ненавиділи сяйварців. 
  • Якщо вони прийдуть до нашого дому, я їх відразу вижену, – Лео стиснув кулаки. 
  • Твій тато і так їх не кличе.
  • Так, і мама проти. Хоча вона й думала нагодувати їх крокобонгою.
  • М, обожнюю, як вона її готує.
  • Я теж, – погодився Лео. 
  • Тато найняв прислугу за своє золото, – сумно сказав Ред.
  • І що ж, тепер нічого не треба робити самому?
  • Так, тепер мама цілий день лежить на ліжку й плаче.
  • Чому? – здивувався Лео.
  • Їй сумно та нудно. Усе, що можна купити, тато їй купив, – розповів Ред. –
  • Хотіти більше нічого, а ще й вуха болять.

Хлопці побачили, як брудною селищною дорогою проїхав справжній царський екіпаж. В одному сидів щасливий Освальд без ноги. Поруч із ним сиділа його нова дружина, а навпроти – двоє синів. У другому екіпажі проїхав безрукий Гаррі. Обличчя його було перекошене від болю.

  • Сьогодні сяйварці обідають у Коліна, – повідомив Ред. 

– Цікаво, що ще вони запропонують відрізати? Вуха, носи, пальці, руки, ноги – без чого ще можна жити?

  • Не знаю, – знизав плечима Ред. – Чув, що Колін готовий віддати одну з двох нирок.
  • Що? – злякався Лео. – Вони зовсім уже з глузду з’їхали? Померти заради палацу – яка дурня!
  • Лео, я не хотів тобі говорити, але я боюсь, що сяйварці захочуть поласувати серцем Генрі. Адже він тут єдиний, чиє серце не зіпсовано жадібністю.
  • Нізащо! – крикнув зляканий Лео. – У мене є одна ідея.

За кілька днів селище Тітікака перетворилося на щось дивне й химерне, ніби королівські володіння перенесли в ліс, поставили серед багна. В селищі залишилася лише одна дерев’яна хата – будинок Генрі та його сім’ї. 

  • Ну що, Генрі, так і залишишся бідним селянином? – запитували сусіди. – У тебе ще є шанс. Запрошуй сяйварців на вечерю, інакше вони підуть по другому колу, бо у нас ще багато бажань. 
  • Цікаво, яких? – дивувався Генрі.
  • Невже у тебе зовсім немає фантазії? Більше золота, більший дім, новий екіпаж – багато чого!
  • Добре, я подумаю.
  • Думай до завтра, Генрі, бо у нас черга. А якщо не захочеш, доведеться тоді поїхати з Тітікаки.
  • Чому це? – здивувався Генрі.
  • Бо у нас тут елітне селище. Біднякам тут не місце.

Лео не міг заснути. Він боявся, що тато погодиться прийняти сяйварців, а вони захочуть приготувати печеню з їхніх сердець. 

  • Стела, Лео, – сказав Генрі за сніданком, – боюся, що нам доведеться шукати іншу домівку.
  • Що ж, якщо немає іншого виходу, – засмутилася Стела.
  • А якщо ми спробуємо? – запитав Лео.
  • Спробуємо що?
  • Спробуємо нагодувати цих сяйварців вечерею.
  • Хіба існує щось таке, чого б вони ще не їли? – запитав тато. – Окрім людини, звісно.
  • Я могла б приготувати крокобонгу, – знизала плечима Стела.
  • Так, крокобонга знадобиться, – сказав Лео. – А ще можна зробити ось що.

Лео розповів батькам свій план. Генрі дуже сумнівався, бо не хотів ризикувати рідними та й багатства він не прагнув. Та Лео вигадав це не заради багатства. 

Увечері сяйварці прийшли до будинку Генрі. На столі на них чекала крокобонга, прикрашена пір’ям сокола. Грег, Гріг та Грог сіли за стіл, подякували за запрошення та взялися їсти. Вони з’їли всю крокобонгу, обсмоктали пір’я сокола та повідомили:

  • Що ж, це було дуже смачно, але ми вже не вперше їмо тюльпанове пюре з малиновим варенням та кедровими горішками, приправлене пилком із хризантеми. 

Стела почервоніла – досі ніхто не міг вгадати, що в крокобонзі є пилок. 

  • Тож страву ми не можемо вважати новою. 
  • Отже, або ми забираємо вашого сина, або…
  • Ми ще приготували яблучний десерт, – перебив Генрі.
  • Усі яблучні десерти в світі ми вже куштували, – зітхнув Грог.
  • А десерт із очних яблук? – запитав Генрі.

Сяйварці завмерли, ніби не повірили власним вухам.

  • Ні, очі нам ще ніхто не пропонував.
  • Тоді, будь ласка, зачекайте хвилинку. 

Генрі, Стела та Лео вийшли з кухні. Здивовані сяйцарці сиділи за столом та прислухалися. Вони почули зойки та здавлені крики, а за декілька хвилин до кухні вийшли Генрі, Стела та Лео. На лівому оці кожен із них мав чорну пов’язку, як у піратів. В руках Стела тримала блюдо, на якому лежало три ока.

  • Очні яблука з начинкою «Ун моменто», – тихо вимовила Стела.
  • О, це дуже оригінально, – Грег вклонився людям та прийняв блюдо з рук господині. 

Сяйварці взяли по оку, роздивилися їх, понюхали. Потім поклали страву до рота. Захват змінився цікавістю, обережністю, здивуванням. Очі хруснули під натиском сяйварських зубів – і вже за мить незнайомці завмерли. Вони намагалися відкрити роти, але язики приклеїлися до піднебіння, зуби склеїлися між собою, губи злиплися намертво.

  • Мабуть, такого ви ще не їли? – запитав Генрі. 

Сяйварці захитали головами. 

  • То ми заслужили свій біб? – запитав Лео.

Грег, Гріг та Грог переглянулися. Грег дістав із кишені чарівний біб та простягнув Генрі. 

  • Дякую, – відповів він. – То що, ви вже підете чи, може, пригостити вас ще чимось? 

Сяйварці захитали головами та замукали. 

  • «Ун моменто» – і клей назавжди заклеїв ваші жадібні роти, – пояснила Стела.
  • Якщо ви хочете, щоб рот відклеївся, то… – почав Лео. 

Сяйварці замукали, щоб він продовжував.

  • То це коштуватиме ще одного боба, – закінчив Лео. 

Грег, Грог та Гріг переглянулися та закивали. Грог простягнув Генрі ще один біб.

Генрі, Лео та Стела зняли пов’язки по подивилися на сяйварців здоровими очима. Натомість у сяйварців очі ледь не випали від здивування. Що ж вони з’їли, якщо не свіжі очі? 

«Нехай сяйварці успішно доїдуть до Альфіопи тиждень назад», – загадав Лео. Біб зник із його долоні, а сяйварці – з-за столу.

«Нехай Тіткака віднині називається Левова доля», – вимовив Лео та побачив, як на мапі світу з’явилася нова назва. 

Лео вибіг із будинку та помчав до Реда. Він складав дрова у дворі свого старого будинку.

  • Реде! – закричав Лео.
  • Чого кричиш? – здивувався Ред.
  • А ти добре мене чуєш? 
  • Звісно.
  • Які чудові у тебе вуха! – вигукнув Лео та обійняв свого друга. 

Відтоді все повернулося на свої місця. Палаци стали дерев’яними будиночками, а мешканці повернулися до роботи в лісі. Проте тепер вони були мешканцями Левової долі, тому працювати старанно, а поводилися благородно. Освальд невдовзі одружився з жінкою, яку Лео вже колись бачив. У них народилося двоє синів. А сам Лео згодом став відомим виробником дерев’яних ляльок із великими очима, які неможливо відрізнити від справжніх.

Leave a Reply