Shopping cart

Таємниці самотнього привида

Про те, що в старому закинутому будинку, який стоїть в кінці вулиці, трохи віддалік від інших, кояться дивні й навіть страшні речі, знали всі. Від маленької Софійки, яка тільки цього року пішла в дитячий садочок, до старої баби Тамари, яка вже розміняла восьмий десяток. 

Що точно відбувається в будинку, ніхто не знав. Але всі переповідали один одному історії одна моторошніша за іншу. То нібито чийсь знайомий, повертаючись пізно ввечері додому, бачив у вікнах будинку світло, то долинав звідтіля страшний гуркіт та завивання, або лунав нелюдський регіт.

Якось Андрійко, «новенький» у дитячій вуличній компанії (їхня родина тільки нещодавно переїхала до цього містечка), спробував донести до друзів думку свого тата. У закинутому будинку просто оселилися безхатченки. Але його лише підняли на кпини, а Ярик повідав чергову моторошну історію. Давно, коли він, Ярик, ще ходив у дитсадок, на вулиці оселилася молода родина з двома дітьми. Вони якось одразу почали позирати на сусідів знизу вгору, кажуть, голова родини – дядько Петро – був якимось великим начальником. Ось обжилися вони трохи, послухав дядько оповіді про «поганий будинок» та й заявив, що все це нісенітниці та вигадки невігласів. 

– Теж казав, що то безхатьки, – зі значенням додав Ярик. – Але словами не обмежився: узяв та й викликав поліцію. Мовляв, нехай розберуться, хто це там бешкетує…

Тут Ярик багатозначно замовк.

– А далі що? – Андрій та решта дітей очікувально дивилися на товариша.

– Та… що ж… – поважно протягнув той, усвідомлюючи важливість моменту. – Не бачив більше ніхто тих поліцейських, от що… 

– Брешеш… 

– Не брешу. От хоч у баби Тамари спитайте. А дядько Петро з родиною невдовзі виїхав звідси. Кажуть, це Ті, що живуть у закинутому будинку, його звідси вигнали, аби спокою їхнього не порушував. 

Ненадовго всі замовчали. Усі обмірковували щойно почуте. 

– А моя мама каже, – порушила тишу Олеся, – що цьому будинку в музеї місце. Знаєте, є такі під відкритим небом, куди старі хати звозять. 

Мама Олесі викладала історію в ліцеї і була неабияким знавцем місцевої старовини.

– Як же його в музей забереш? – зауважив Ярик, – «Ті» точно не дадуть. 

– Та  хто вони взагалі такі – «ті»? – трохи роздратовано кинув Андрій.

– Піди та дізнайся, – глузливо кинув Ярик. – Потім нам розкажеш.

– А от і піду! – зірвався з місця Андрій. – Хто зі мною?

Охочих не знайшлося.

– Ну й залишайтеся, раз такі боягузи! 

Хлопчик рішуче попрямував у кінець вулиці, до закинутого будинку.

–  Куди ти?! Стій! – гукнуло йому вслід одразу кілька голосів. – З глузду з’їхав: пхатися туди проти ночі?

Однак Андрій навіть не озирнувся. Незабаром голоси за спиною замовкли. Відверто кажучи, хлопчику було таки трохи лячно. А якщо вже бути зовсім-зовсім відвертими, то навіть не трохи. Але повернути назад він тепер просто не міг – засміють. А, може, звернути непомітно кудись убік, городами-городами – та й додому? Бо й справді вже смеркає. А до будинку можна буде піти завтра зранку. 

Та врешті-решт разом зі страхом у ньому прокинулася цікавість. Що ж це за будинок такий, і  хто ті примарні мешканці, які там живуть? Тато завжди йому казав, що привиди та інша нечисть бувають лише в казках. Але хтось же бешкетує в закинутому будинку. От і сусіди кажуть. А вони ж дорослі, вигадувати не будуть. 

Коли Андрій уже майже вперся у напівповалений дерев’яний паркан, що відділяв будинок від вулиці, почув за спиною, в сутінках, чиїсь швидкі кроки. Хлопець здригнувся й зупинився, не наважуючись озирнутися.

– Фух! Ледь наздогнала тебе! – пролунав позаду Олесин голос. –  Вони всі боягузи, дарма що хлопці. Я їм так і сказала. З тобою піду. Можна?

Андрій тільки кивнув і радісно всміхнувся неочікуваній підтримці. Звісно, вдвох не так лячно. Вдвох вони: ого-го! Хоч проти десятка привидів тепер стануть. 

Рипнула стара розсохла хвіртка, пропускаючи друзів у зарослий травою двір.

Ось і ганок: теж старезний, дерев’яний, потрісканий. Крізь щілини пробивається трава. Над ним – такий же старий дашок, прикрашений по краях вигадливими різьбленими завитушками. Олеся захоплено задерла голову, роздивляючись. Андрій взявся за проіржавілу клямку дверей. На подив, ті піддалися легко, ніби тільки й чекали гостей. Із рипінням прочинилися.

Діти зазирнули всередину, все ще не наважуючись переступити поріг. Пітьма, здавалося, ледь не виповзала на ганок. Пахла пилом, прілими яблуками і ще чимось незрозумілим.

– Ну що, заходимо? – обернувся Андрій до Олесі.

– Ага… – невпевнено кивнула та. – Сюди б ліхтарика…

– А в мене є. На телефоні. – з готовністю відповів Андрій.

Коли увімкнули ліхтарик стало веселіше. Підсвічуючи й тримаючись одне за одного, аби не спіткнутися, діти увійшли до будинку. 

Проминувши вузенький коридорчик, вони опинилися в досить просторій кімнаті. Промінь ліхтарика вихоплював із темряви то відклеєні брудні шпалери, що неохайними шматами звисали зі стін, потерті дошки підлоги, перекошений старий стіл біля вікна.

Олеся із цікавістю роззиралася навколо.

– То тут і меблі збереглися… Стіл, а он, дивися старий секретер з висувними шухлядами. Я такі тільки на малюнках у книжках бачила… 

– Певне господарі із собою не захотіли старі меблі тягнути. – зауважив Андрій. – От і кинули тут…

Олеся підійшла до секретера, торкнулася рукою старого дерева, спробувала висунути одну з шухляд…

Аж раптом темряву будинку пронизав яскравий спалах, ніби вогняна куля з шипінням прокотилася по кімнаті. Дівчинка зойкнула й відскочила до стіни, дмухаючи на пальці.

– Не чіпай! Чуєш-ш-ш?! – засичала куля. – Геть звідс-с-си!

Діти злякано притислися одне до одного.

А куля тим часом розпалася вогняними іскрами і знову зібралася. Тепер це була вже не куля, а напівпрозора постать, що висіла в повітрі на висоті з пів метра над підлогою й люто зиркала на дітлахів.

– Привид, – злякано писнула Олеся, зціпенівши від жаху.

Андрій теж перебував у такому ж стані. У голові раптом стало порожньо, тільки крутилася думка: «Привид, справжній привид. Але ж їх не існує? Виходить, існують… Треба тікати, та не сила зрушити з місця. А привиди їдять дітей? Чи що вони роблять?»

Тим часом Привид підлетів до секретера, перевірив чи надійно замкнені всі шухляди, задоволено гмикнув і знову повернувся. 

– Ну, й чого вас сюди принесло? – буркотливо кинув він, коливаючись туди-сюди в повітрі.

«Здуріти можна» – подумав Андрій. А вголос сказав:

– Просто… Вирішили зайти, подивитися…

Привида, схоже, така відповідь заскочила зненацька. Він підняв руку, аби почухати потилицю: примарні пальці занурилися в примарну чуприну

– Дивні ви, – врешті сказав Привид. – Давно мені такі не траплялися. Та якщо чесно, сюди взагалі давненько ніхто не заходив. Я так давно людей бачив, що вже й забув, як із ними поводитися. Усе сам…

– А чого ви так до шухляди кинулися? – зважилася запитати Олеся. – Я ж нічого не збиралася у вас брати, тільки подивитися хотіла…

– Подивитися-подивитися… – буркнув привид. – Знаю я вас таких. Спочатку подивитися, потім ключ украсти, потім будинок знести… А мені де тоді жити?

– Який ще ключ? – одразу поцікавився Андрій.

– Так я вам і розповів, – уїдливо відповів Привид. – І взагалі, йдіть собі, поки я добрий, та більше сюди не потикайтеся. 

Діти не змусили себе просити двічі.  Миттю вилетіли на ганок і далі – з подвір’я на вулицю. Було вже зовсім темно.

– Певне, нас уже батьки шукають, – занепокоївся Андрій. – Ходімо швидше. 

Коли порівнялися з будинком Олесі (Андрій жив трохи далі по вулиці), дівчинка раптом зупинилася й сказала:

– Слухай, мені все цей ключ спокою не дає. Що це Привид мав на увазі: ключ забрати, будинок знести?

– А я звідки знаю? Хочеш, повернися, спитай у нього.

На тому й розійшлися.

Наступного дня Андрій та Олеся почувалися справжніми героями. Ще б пак! Сказали, що підуть до закинутого будинку – і пішли. І навіть детально розказали, що там і як. І про старі меблі, і про рипучий ганок, і про різьблений дашок. От тільки про Привида домовилися не розповідати.

Привиди? Які ще привиди? Ну, ви як маленькі. Я ж казав, що привиди тільки в казках бувають. 

Вигадавши момент, Олеся відвела Андрія в бік і зашепотіла на вухо:

– Недарма мені вчора той ключ спокою не давав. Я про цей закинутий будинок вирішила обережно в мами розпитати. Типу, чи не збираються часом його зносити. І знаєш, що вона розповіла? Дійсно, кілька років тому хотіли це зробити і побудувати на цьому місці супермаркет, чи щось таке. А потім щось завадило. Не здогадуєшся, що? – лукаво примружилася дівчинка.

– Звісно, здогадуюся. Привид.

– Точніше, ключ. Пам’ятаєш, він сказав: ключ украсти, будинок знести. От він цей ключ і береже.

– Схоже, ти маєш рацію, – Андрій замислено кивнув. – Тоді ми нікому-нікому не повинні говорити про цей ключ. 

– А ще мама сказала, що аби знайти документи, коли цей будинок було збудовано, то його б взяли під охорону, бо він дуже давній. І тоді б його точно ніхто не зніс. Але де ті документи тепер шукати…

– Може, спробувати в будинку? – запропонував Андрій. – Давай знову сходимо.

Олеся злякано замотала головою й відступила.

– Ні-ні, ти що. Я боюся.

– Та ну, підемо вдень. Привид же нам нічого поганого не зробив, і зараз не зробить. А вдень не так страшно.

Подвір’я старого будинку посеред сонячного дня справді виглядало зовсім мирно. По траві стрибали сонячні зайчики, під дашком ганку вовтузилася якась птаха. Діти зайшли всередину: постояли трохи, пройшлися кімнатою. Привид не з’являвся.

– Привиде! – обережно гукнув Андрійко. – Привиде, ви тут? У нас до вас важлива розмова.

У відповідь – тиша. Тоді Олеся хитро підморгнула Андрію й почала наближатися до секретера. Тільки вона підійшла на відстань витягнутої руки, як між нею й секретером просто з повітря виткався Привид і люто засичав.

– Ах, ти капосне дівчисько! Ти куди знову лізеш?!

Олеся відступила й сховалася за спину Андрія. 

– Привиде, не сваріться, будь ласка. – вступив у розмову хлопець. – Ми прийшли вам сказати щось дуже важливе. Ви боїтеся, щоб ваш будинок не знесли? Але раптом хтось все-таки вкраде ключ? Або він загубиться? А ми знаємо, як зробити так, щоб ваш будинок ніколи не чіпали. Тільки треба добути документи, які підтверджують, що він збудований дуже давно.

– Звісно, давно. – обурився Привид. – Хтось у цьому сумнівається?

– Ніхто не сумнівається, але потрібні папери, документи, – втовкмачувала Привиду Олеся.

– Які ще документи? Не знаю я ніяких документів.

– А ви пошукайте по шухлядах, раптом знайдуться? – всміхнулася дівчинка.

Буркочучи, Привид полетів до секретеру. Довго порпався там, висував одну за одною шухляди, чимось шурхотів. І врешті повернувся із пачкою пожовтілих аркушів паперу. 

– Ось це все, що знайшов, – він простягнув знахідку дітям. – беріть та йдіть геть. Зовсім знахабніли. Вже й серед білого дня спокою немає, поспати не дають.

– Дякуємо! – хором вигукнули діти й поспішили залишити будинок.

– Покажу ці папери мамі, – Олеся притискала пачку до грудей. – А раптом і справді там написано про те, коли цей будинок збудований.

***

На відкриття краєзнавчого музею, який облаштували в старовинному будинку, зібралося все містечко. Городяни дивувалися: як це вони стільки років не помічали, що живуть поряд із такою красою. Будинок відремонтували, поновили різьблений дашок, засклили вікна, постелили нову підлогу, пофарбували. А в кімнатах з’явилися експонати. Деякі з них (як приміром, старовинний секретер) дивом збереглися в самому будинку від колишніх господарів. Щоправда, інколи відвідувачі нарікали, що чують у кімнатах якесь хихотіння та стукіт. А нічний сторож навіть присягалися, що своїми очима бачив біля вікна напівпрозору примарну постать. Але багатьох туристів такі оповіді тільки приваблювали. А городяни навіть пишалися, що тепер і в їхньому містечку є найсправжнісінький будинок із привидом. 

Приїздіть в гості – самі побачите.

Leave a Reply