Буря

Півпрозоре небо, вимішане шаленими пензлями вітру, загусло в темній гуаші грозових хмар. Сонце облишило марні спроби пропалити собі шлях. Безнадійно ковзнуло по мокрих фарбах за горизонт. Віддало осиротілі промені на поталу нічній мряці.
Океан лизав хвилями тьмяний небосхил. Спінені гриви розмазували божевільні рисунки хмар та валились один на одного. Хвилі гепались на чорні, переорані вітром пляжі. Вибухали мутним місивом бризок та піщинок.
Контрастною плямою зяяв білий торс мерця на чорному вулканічному піску. Гнаний у спину вітром, Едуард поспішав врятувати тіло від подальшої розправи стихіями.
Відтяг тіло в затишок скель. Обперся перепочити. Буря наче притихла, зачаївся вітер. Висока хвиля здійнялась, сягаючи неба. Змила з нього фарбу, оголивши чисту блакить. В отвір прокрались промені, за ними визирнуло яскраве сонце.
Спантеличений погляд наглядача маятника відірвався від мерця та застиг на нічному світилі. Ошелешений видовищем, скинув капюшон, розмасував долонями обличчя. Нагадуючи про шаленство стихій, волосся шарпнув гулкий вітер. Не час дивуватись, доки затишшя.
Тереза вийшла до чоловіка. Мовчки перезирнулись у променях містичного сонця. Пішов по лопату. Спотворена голова утопленика осунулась в бік на сипкому піску. На шиї блиснув ланцюжок. Жінка присіла, підбираючи діл спідниці. Потягнула нитку срібла, між пальцями заплутався кулон.
Стерпла. Сіпнулась. Швидко, крадькома озирнулась – Едуард наближався. Тремтячими руками зірвала прикрасу, сховала в складках плаття…

…Кожна пригоршня землі, падаючи в могилу, засипала темрявою небо. Кожен мах лопати повертав законну ніч. Наглядач не став формувати пагорб – зрівняв поверхню.
В повній темноті втер мокре від поту та мжички чоло. Сполохана нічним сонцем, буря у мряці швидко відновлювала свої права. Роздражнила вітер. Пустила потоки гострих, холодно-пекучих крапель грози. Вибухом грому гепнула до землі густий простір. Роздерла розрядом небо. Едуард сіпнувся, сплюнув в киплячу калюжу. Поспішив на маяк. Мерехтливі відблиски свічі у вікні дому провели його темну постать під проливним дощем.
Дощем, котрий марно бився тисячами тисяч крупних крапель у скло в прагненні пробитись до тендітного вогника. Захищена негодою, жінка крадькома дістала кулон. Він неслухняно заковзав у тремтячих пальцях, вперто не розкриваючись. Нервово ламала нігті об виступи срібла. Клацнув…
Темне пасмо волосся випурхнуло з середини, відкриваючи мініатюрний портрет молодої привабливої жінки. Портрет Терези…


Провів рукою по її щоці. Усміхнувшись, притулилась до його долоні. Поцілувала зап’ястя. Ранок тепло посміхався. Едуард чмокнув в чоло дружину, стрибнув у човен і рушив, розганяючи веслами зграї сонячних зайчиків на поверхі океану. Мружачись від яскравих відблисків, Тереза довгим поглядом проводжала темний, примарний силует до повного його зникнення. Повернулась, пішла по лопату…
…Під вістрям хруснуло. Відкинула знаряддя, занадилась розгрібати землю руками. В плиткій ямі очистила обличчя з першими ознаками розкладу. Схлипнула. Крупна сльоза впала на чоло мерця. Ще одна. І ще.. Все частіші… І частіші… На шию, груди… ґрунт. Мжичка наростала дощем.
Струмені омивали тіло, вивільняли з землі. Спробувала підняти його голову – одягти ланцюжок. Не втрималась – сковзнула в яму, повалилась на рештки свого кохання. Ридала, стискаючи в кулаках кулон, доки киплячі потоки огортали їхні тіла.
Темна злива висікала чорні іскри сутінок з ґрунту, запалюючи простір мрякою.
Істерика трусила Терезою. У безпам’ятстві била, дерла нігтями груди мерця. Схопила його обличчя, притиснула чоло до чола. З голосінням відкинулась, відкриваючи своє горе вихорам небесних вод. У дрібному тремтінні знітилась, взяла кисті втраченого назавжди чоловіка в свої долоні. Притиснула до власних щік, шиї. Задубілі пальці пестили розшарпану риданням жінку, плутались в розповстаному волоссі. Здригаючись, випустила безвільні руки мерця. Вони впали, замикаючи мертвими обіймами стегна жінки.
Поривчасті ляпаси зливи розхитували скулені плечі Терези. Ритмічно гойдалась на його стегнах в блаженстві божевілля, поглинута стогонами ейфорії та розпачу. Вибух блискавки розірвав морок. Вигнулась напруженням електричної дуги. Віддзеркалення небесного розряду спалахнуло у витріщених зіницях. Заклякла в екстазі оргазму.
Мертві руки відпустили з обіймів стегна, повалились в болото. Обм’якла. Схилилась. Вперла чоло в недихаючі груди. Спина жінки здіймалась глибокими вдихами. Злива втамувалась до мжички. Посіріло.
Безвольно піддалась пориву вітру – завалилась на бік. Розтягнулась поруч із плиткою ямою. Тихий дощ ховав у своєму шепоті рівне сопіння Терези. Тамувався. Остання крапля майнула з неба, захопила з щоки жінки останню сльозинку і розчинилась у заплутаному пасмі волосся.
Густі потоки стікались в яму. Ґрунтом покрили тіло мерця. Занесли болотом яму. Врешті яскраве сонце висушило запізнілі, кволі струмінчики на рівній поверхні землі без жодний ознак поховання…

…Лікар потиснув плечима. Вкотре. Під благальним поглядом Едуарда, піднявся. Перепитався:
– Значить, так триває близько тижня?
– Близько тижня…
– Притомніє?
– Марить в лихоманці. Лише марить і мене кличе… – лагідно погладив пальці палаючої руки дружини. – Не впізнає і кличе…
– Посвітіть, – попросив лікар і нахилився над саквояжем.
Повільно, з розстановкою, під вторення шепоту Едуарда, давав настанови, вкладаючи у простягнуті долоні марковані флакончики. Захлопнув валізу, глибоким зітханням збентежив полум’я свічі і вже на порозі, відвівши погляд, додав:
– Це все, що я можу зробити! Решта в руках Господніх, – помовчав. – Моліться. Моліться.
Вийшов.


Великий округлий живіт м’яко здіймався. Крізь теплу шкіру до прикладеного вуха проникало тихе вовтуження. Едуард вслухався, усміхаючись. Ніжився в дотиках пестливих пальців Терези, заплутаних у його волоссі.
– Ой! – Сахнувся, заскочений зненацька поштовхом з утроби.
– А! Маєш? – Розсипала луною дзвін яскравого сміху.
– Маю! – Збентеженою радістю світився чоловік. – Маю.
Приклався у довгому поцілунку до сховища майбутнього життя. Піднявся, поцілував чоло, уста дружини.
– Та йди вже, йди, – сміялась з нерішучого переминання щасливого батька…

…Під натиском багряного-чорного фронту налякане сонце задкувало на захід. Негода, дряпаючись блискавками, набрякала суворо-сірими згустками хмар. Гаркнула громовим хором та перекинула зацьковане світило за горизонт.
Опанувавши простір, буря хижо розправила крила темряви. Продерла пазурами небосхил, пускаючи з кривавих ран потоки крижаної зливи.
Гуп… Гуп… Гуп… – здригнулись під ударами двері.
Едуард? Тереза запалила свічу, піднялась.
Гуп… Гуп… – слабо та наполегливо.
Бентежний страх розбігся мерехтливими тінями по стінах. Боязко підступила до дверей.
Гуп-п-п… – Звук кволо прилип і з відчаєм зісковзнув долонею вниз.
Скрипнула клямка і крізь прочинені двері ввалився холод безнадії…

…Тремтіла змореною пташечкою. Без опору дозволила стягнути мокрий одяг, закутати в одіяло. Гріла дитячі пальчики, обнявши гарячу чашу з чаєм.
– Хто ти, квіточка? – Тереза гріла в тазі воду. Кроїла хліб. Ламала сир.
Квіточка мовчала. На мокрі, темні пасма впали бліді нерішучі промінчики з вікна.
– Як тебе звати, ластівочка? – Вивільнила дівчинку з теплих складок тканини.
Ластівочка слухняно вступила у мильну воду. Шморгнула носом.
– Звідки ти, крихітко? – Намилила тендітні плечі дитини.
Веселками забешкетували бульбашки навколо. Збадьорені тихими, несміливими смішками. Блищали різнобарв’ям у розсіяному світлі сонця крізь вікно. Шумна піна окреслила перші натяки жіночої краси на різких, дитячих контурах дівчинки.
– Я Тася, – ледь чутно шепнула, трішки посмілішавши.
Тереза мило посміхнулась. Поклала руку на живіт… і не відчула там життя. Стривожена, завмерла. Долоні важко посунулися до пупка. Налякано заметушився погляд. По животу… руках… підлозі… стінах… Натрапив і провалився в темні колодязі очей дитини. Монументальним силуетом темніла Тася в ореолі сонячного клину. Холодною магнетикою туги кришила в собі світло, простір, волю. Все стало черствим – неживим…
Мара минула, світ зрушився. Тереза отямилась, огорнула дитину рушником. Обм’яклу, сонно-воскову повела з кухні. Вкутала, розморену, у теплі складки простирадл ліжка. Ковзнула пучками по скроні. Всміхнулась мирному сопінню.
Спокійному, все рідшому та тихішому. Нечутному. Прислухалась… тиша… На зблідлих щічках Тасі прокрались темними змійками жилки. Різкими рисами обличчя обтягнуло череп, розкривши тонку рану чорних губ. Голова безвольно осунулась по подушці. Пальці жінки сахнулись від криги задубілих скронь дитини. Здригнулась…
Утроба жінки смикнулась, знов ожила. Заворушилась вередливо. Щасливою метушнею забігали долоні по животу. Забувши все довкола, в захопленні свого переживання, Тереза вийшла і одразу зупинилась.
Заскочена суцільною пітьмою, розгублено озирнулась. Темрява розчиняла останню плямку світла, ховаючи у собі мертвенно-холодний образ Тасі. Світ згас. Зло ляснула дощем у шибку буря. Розреготалась шумом вітру і зашмагала по вікнах біснуватим танцем зливи.
В кухні налякано тремтіло полум’я огарку…


Разом з мокрим плащем скинув втому та роздратування. Схопив дружину за стегна, вгризся з риком в мочку вуха. Розсміялась, вирвалась та стривожено завмерла.
Едуард закляк, з простягнутими руками:
– Що? Що…
Обмацала спорожнілу утробу. Повний спустошення округлий живіт. Підняла провалений у відсутність погляд.
– Що? Що таке?
Мовчки сіла, далі тривожно шукаючи прояви життя в утробі.
Скрипнула дошка. Маленькі босі п’ятки переминались на порозі. Великі темні очі налякано кліпали на кремезного розгубленого чоловіка. Тереза із зусиллям усміхнулась. Піднялась та пригорнула закутану у простирадло Тасю…

– Ну, як ти сюди потрапила? – Прожовуючи сир, цікавився наглядач.
– Як рибка. – Дитина магнетизувала поглядом мураху, що волочила крихту хліба по столу.
– Як?
– Як рибка, – повторила нетерпляче, – припливла.
Тася поклала кінці пальців на край столу. Підвела карий погляд і, повільно відхиляючи голову від одного плеча до іншого, промацала ним посічені вітром риси чоловіка.
Едуард стер рукою з обличчя неприємне відчуття фізичного дотику вологих очей. Спохмурнів. Тася відновила зацікавленість мурашкою.
– То з ким? Звідки? – Голос прозвучав несподівано суворо.
– Я… – не відривала очей від комахи, – я не знаю…
З видихом випустив роздратування, відсунув тарілку. Тереза тихо сиділа в кутку, поглинута збентеженим дослідженням свого мертвого живота.
– Не бійся. Розкажи, що сталось? – Простягнув руку, щоб погладити темні кучері.
Тася схопила пальчиками кисть і ніжно вклала свою щічку в шершаву долоню. Ошпарила хтивим поглядом. Припавши довгим, вологим поцілунком до зап’ястя.
Оторопів. В потилиці зашуміло дрібними дощем. Втратив відчуття кінцівок. З смішком відсахнулась від долоні. Роздушила пальцем мураху і, зіскочивши з стільця, промайнула геть, повз відчужену Терезу.
Розтер обличчя, струсив головою, скидаючи ману. Глянув на яскравий ранок крізь вікно та підступив до дружини. Не підіймаючи голови, вона розсіяно відсторонилась. Вирішив не займати. Пішов відсипатись…

…Чекала. Увійшов. Стояла на ліжку боса, у надто довгій Терезиній нічній сороці. Шовкові складки недолуго спадали з кістлявих дитячих плечей. В широкій, звабній усмішці відбився спалах блискавки. Едуард озирнувся, крізь дверний просвіт з коридору вступав широкий клин сонячних променів. Вибух грому захлопнув двері.
Крізь гуркіт громових каскадів зливи наблизився до бильця. Блискавки, спалах за спалахом, вихоплювали крихкий образ Тасі, щоб одразу втопити його в темряві. Запалювали вогкі очі, що тьмяно тліли, не встигаючи загаснути до наступного сліпучого сплеску.
Кожна з’ява наближала… наближала… доки окріп вологих губ не ошпарив його рот, тонкі пальчики не вбились нігтями в потилицю, вичавлюючи з неї холодним потом волю.
Не припиняючи виймати поцілунком душу, Тася роздряпала кігтиками його щоки, потягнула криваві борозни до грудей. Схопив її долоні, викрутив зап’ястя. Зірвав млосне поневолення з губ… і обм’як. Одним гарячим подихом зім’яла його опір у пожмакану серветку.
Опустився на коліна, оперся чолом в бильце. Тендітні владні пальці пестили йому маківку, плутаючи пасма волосся. Полишили. Піднялись, сплелись в кулак. Вдихнула між долонь холодний морок і випустила крізь пальці срібну нитку павутинки.
Ланцюжок ковзнув потилицею, ліг на шию. Загубленим у гуркоті стуком упав на бильце кулон. Розкрився. Струсила головою, і тонке пасмо опало з її голови. Скрутилось, вмощуючись у прикрасу – накрило портретну мініатюру. Кулон захлопнувся з ударом громового молоту, вбитим в ковадло кімнати. Висік фантасмагорію іскор, займаючи полум’ям все навколо. Розбив феєричними кришталевими вибухами вікна. Зірвав з петель двері.
Безумний чоловік зірвався. Помчав, налітаючи на одвірки, вибиваючи двері. Спіткнувся в кухні об лежачу на підлозі в родових переймах Терезу. Впав. Ковзаючись в калюжі крові та навколоплідних вод. Піднявся і з ревом вирвався назовні у вихори біснуватої бурі.
Гнаний реготом вітру, під короткі спалахи тріснутого неба, увірвався в кипуче вариво океану…
…Із зусиллям потяглась до тихого немовля. Невдало. Відкинулась назад. Стеля блимала, відбиваючи світло частих блискавок. Чому так тихо? Чому не чути плачу? Спробувала повторити спробу, натомість навіть не відірвала голову від підлоги. Лише запаморочилось в очах.
Грім! Грім глушить плач! Але чому не чути грому? Тільки спалахує світло… Все рідше… рідше… рідше кліпали повіки…
Останній подих Терези розвіявся німим стогоном, потягнувся до скривавленого немовля. Попестив його носик та увірвався вдихом у ніздрі. Наповнив легені. Крик дівчинки сполохав бурю. Заглушив гуркіт грому, наповнив собою мряку.
Відчайдушно обмацуючи простір, немовлятко заходилось несамовитим риданням. Тепло тонких рук втамувало розпач. Дівчинка притулилась до пласких грудей Тасі, замуркотіла охриплим сопінням.
Вийшли з дому у супроводі боязкого, тихого дрижання вітру. Яскравий прожектор сонця в ніщо випаровував загуслі хмари. Океан закляк скляною гладдю.
Босі ступні Тасі вступили у воду. Хвиля слухняно підвелась, огортаючи собою нагі тіла. Прийняла немовля і віддалилась, ховаючи в нетрі водної стихії новонароджену.
– Пливи. Пливи рибкою, – посміхнулась Тася…


– А… Привіт.
– А-а… Привіт, – передражнила засоромленого парубка.
– Звідки ти тут?.. Як ти сюди потрапила…
– Як рибка.
– Як рибка?
– Як рибка, – розсміялась. – Припливла. А ти хто?
– Я? Я наглядач маяка, – гордо відповів спантеличений юнак.
– Такий молодий, – здивувалась красуня і додала: – а що трапилось з старим морським вовком?
– Зник дванадцять років тому… – відповів і осікся, зрозумівши, що то був жарт.
Помовчав ніяково, під грайливим карим поглядом і простягнув руку:
– Едік.
– Тереза, – сказала Тася.
Взяла його кисть, підняла і пригорнулась до неї щокою. Ошпарила хтивим поглядом, припавши довгим, вологим поцілунком до зап’ястя.
Оторопів. В потилиці зашуміло дрібними дощем. Втратив відчуття кінцівок. Груди задриґотіли уривчастим диханням.
З смішком відсахнулась від долоні, засміялась:
– Наглядач маятника! Це дуже романтично!


Викинуте океаном, гладке біле тіло Едуарда зяяло білою плямою на чорному вулканічному піску. Ляпаси дощових лавин намагались розбудити давно задубілого мерця. Мружачись від пронизливих поривів гидкого вітру, Едік притяг труп з узбережжя.
– Іди в дім, не мокни, – наказав вкутаній у темний плащ дружині, що вийшла на допомогу.
Тася кивнула. Рушив по лопату. Не відриваючи погляду від спини чоловіка, присіла. Намацала підборіддя мерця, спустила руку на шию. Потягнула за срібну нитку ланцюжка, доки в долоню не трапив кулон. Зірвала і, підіймаючись, сховала в складках плаща…
Застала чоловіка за рогом дому, коли той ошелешено оглядав свою коротку тінь під ногами.
– Що? – Спитала.
Повні сум’яття очі піднялись на дружину, потім на пропалений сонцем отвір серед густих хмар. Знову повернулись до Тасі.
– Північ… Терезо, зараз північ… І сонце…


Гарячо-червоний килимок розгорнувся по кришталево рівній поверхні океану, запрошуючи на прогулянку до засоромленого сонця. Затишно вмощеного на горизонті. Ніхто не зголошувався, бо нікому було зголоситись. Лише одна дрібна фігурка крокувала сяючою стежкою до узбережжя, полишаючи ображене світило понуро розчинятись в густих фарбах обрію.
Темне волосся обліпило щупле дитяче тіло, ховаючи під пасмами перші натяки на ознаки дівочої весни. Ступивши з води на сушу, русалка згасила палаючий шлях – дозволила сонцю остаточно пірнути в темні глибини океану.
Провела поглядом хутку, щасливу ходу майбутнього батька, що поспішав до маяка. Кліпнула, і холодна мжичка задріботіла по легкому одягу Едіка. Глибоко вдихнула, спотворюючи небо густими мазками грозових хмар і сколовши схил розрядами, рушила під громовий акомпанемент до будинку. Там легкою тривогою свічі мерехтіло самотнє кухонне віконце з нечітко окресленим силуетом вагітної жінки на шибці…

– Я Тася, – відповіла Тасі вкутана в рушник русалка, виймаючи ноги з тазу мильної води.

– Як рибка… Припливла… Плавала, плавала і припливла… по свою рибку…