Shopping cart

Сірий кіт

Як усі дворові коти, Сірко став домашнім цілком випадково. Голодне, хоч і тепле дитинство – у перші місяці котячого життя стояло спекотне одеське літо – він провів на смітнику разом з батьками та усіма котячими родичами. Не те щоб кіт жалівся на свою долю, але щоденне копирсання в помийці почало потроху дратувати – і тут раптом на нього звернула увагу маленька дівчинка:

– Мамо, дивись, яке страшне котеня! Давай візьмемо його додому – відмиємо та нагодуємо!

Тоді ще не Сірко, а просто Кіт продовжив мовчки їсти риб’ячі голови, він до них взагалі був не байдужий. А сумнівні характеристики щодо котячої зовнішності аж ніяк не могли його стосуватися – його, красеня сірого кольору з білими вусами та білими лапками, нібито вдягненими в охайні шкарпетки. Нічого, що вуса місцями поламані, білі «шкарпетки» посіріли, а велика голова виглядає дивно на худому тільці, що закінчувалося облізлим хвостом. У душі він почувався красенем. Кіт був настільки занурений у процес їжі, що не помітив, як сховалися або кудись чкурнули його знайомі та родичі.

– Оленко, не підходь до цього брудного збирача бліх! – на цей крик Кіт також не відреагував. А дарма…

За мить чиїсь руки відірвали його від землі та від останньої риб’ячої голови – найсмачнішої, залишеної на останок. Кіт жалісно нявкнув і потягнувся за сніданком, що напрочуд швидко зникав з поля зору. Однак дівчинка, яка міцно тримала котеня, розцінила цей зойк не як тугу за втраченою риб’ячою головою, а як радість від нових можливостей. Наступні півгодини Кіт мовчки вислуховував дивний діалог, результативна фаза якого безпосередньо стосувалася подальшої котячої долі – повернення в рідні сміттєві «пенати» чи майбутнє домашнього пухнастика. Обидва варіанти Кота не влаштовували, але після криків, дитячих сліз та візуальних перевірок на бліх, його долю було вирішено. Кіт був не в захваті, але відчув повагу до дівчинки, яка весь цей час мацала його, витираючи солоні сльози рукавом, але так і не дала висмикнути з рук та повернути назад, до смітника. 

Вдома Кота вимили, нагодували та намастили чимось дивним, від чого він нарешті припинив чесатися. А коли додому прийшов батько дівчинки, у Кота з’явилося ім’я:

– Що тут думати, нехай буде Сірком! Де ви таке гарне кошеня знайшли? Навіть на породисте схоже..

– Добре, що ти його раніше не бачив, навряд чи б воно тобі сподобалося… Не уявляєш, скільки бруду з нього змили! 

Кіт недобре подивився на маму Оленки, перервавши цікаве заняття вилизування власного хвоста.

Чоловік прийняв Кота спокійно, і кожного вечора Сірко приходив потертися біля ніг господаря. За кілька місяців він від’ївся, обріс хутром і став походити на звичайних домашніх котів. Нічого вже не нагадувало про голодне дитинство, але Сірку здавалося, що минає справжнє життя – із сирими риб’ячими головами, котячими бійками та березневими посиденьками під вікнами. Кіт зажурився, почав менше їсти і постійно дивився у вікно на пустир перед будинком. На вулицю його не пускали: боялися, що втече. Нарешті Оленчина мама не витримала і вирішила вивести Сірка на прогулянку. І тоді він згадав про помсту.

Кіт не вийшов на прогулянку, а виїхав – на маминих руках. Обережно поставивши Сірка на землю, мама чекала, щоб він подихав і погуляв. Кіт вдихнув повітря свободи і чхнув. Раптом десь на верхівці дерева каркнула ворона, Сірко перелякався і миттю стрибнув на сусіднє дерево. Краще нічого і не вигадаєш, проте мама не здивувалася: кіт він і є кіт, йому ж природно лазити по деревах. Минула хвилина, дві, десять, але Сірко не спускався. Жінка покликала:

– Котику, киць-киць-киць!

Нічого не змінилося, сірий клубок так само виднівся серед гілок, але не реагував. Більше того, якби мама Оленки змогла його побачити, то вона б здивувалася, бо колишнє дворове кошеня міцно охопило лапами найтовстішу гілку й заплющило очі. Сірко не міг пояснити навіть собі, як він сюди потрапив, а головне – як звідси злізти. Минали хвилини, години… Невпинні «киць-киць» знизу не діяли, Кіт категорично не хотів доводити свої котячі вміння. Він уже не волів мститися, а мріяв повернутися до свого улюбленого крісла та повної миски. 

– Геть знахабнів і розлінився, – жінці набридла прогулянка. 

Вона знайшла невеличкий камінчик і прицільно жбурнула вгору. Промазала… Кіт зітхнув з полегшенням, однак лише до наступного каменя. Ще хвилин двадцять мама пристрілювалася, а потім Сірко збагнув, що її набутої майстерності вистачить, щоб збити його з гілки. І почав повільно злазити вниз, де був облаяний і битий. Увечері на родинній нараді вирішили порадувати бабусю – і Сірко поїхав до села. 

У селі Кота ніхто не тримав удома, і до нього знову повернулося відчуття свободи. Сірко ганяв місцевих котів, залицявся до кицьок, переловив мишей і навіть почав приносити бабусі гостинців. Одного разу припер звідкись величезну рибу, кілограми на три, вже чищену та випотрошену. Бабуся попитала сусідів, але власників не знайшла: Кіт не дарма тягнув рибу з іншого кінця села. Від вечері йому перепала не лише голова, а майже половина риби, – бабуся була доброю і вдячною. Так вони і зажили дружно втрьох. Третім був старий дідуган, якому Кіт одразу не сподобався.

Дід постійно наступав коту на хвоста, забував погодувати, коли бабусі не було вдома, викидав кота на двір під час дощу. І Сірко зрозумів: це війна! У рідкісні хвилини свого гостювання в хаті він устигав помітити дідові капці, капелюха та витертися рушником біля ліжка. Ховався потім довго, навіть після того, як вщухали дідові крики. 

Одного разу, коли бабуся поїхала до міста, дід запросив до себе старого сусіда на чарку самогону. Вони відкоркували запилену пляшку, нарізали солоних огірків та сала з домашнім хлібом, але спочатку господар вирішив показати молоду яблуню – предмет власної гордості. Старий сам вивів цю красуню, прищеплюючи до старої яблуні різні нові сорти, і нарешті з’явилися перші яблука – червоні, величезні та солодкі.

– Дивись, Миколо, що в мене вийшло! А на смак вони ще кращі! – і дід зірвав  кілька яблук. – Тримай, пригостиш свою жінку. Ось тобі і причина, чому ти ходив до мене – обмін досвідом селекціонерів.

Сусід посміхнувся, і вони повернулися до хати та приємніших справ. Проте за цей час на столі дещо змінилося, хоч огірки, хліб і навіть сало лишилися на місці. Микола закричав і почав показувати пальцем на пляшку із самогоном: в ній плавала дохла миша. Шкода, що Сірко цього не бачив, він завчасно сховався на горищі.

Свій коронний номер «дістань м’ясо із супу» Кіт розробляв й удосконалював кілька місяців: якщо хтось із сусідів варив курку чи шматок м’яса у бульйоні, він непомітно заходив до кухні, застрибував на стіл й обережно відсував кришку з каструлі. Одним рухом лапи чіпляв найбільший шматок, висмикуючи його на підлогу, а потім закривав кришку, нібито нічого не сталося. Добутою їжею Сірко ділився з усім котячим братством, чим забезпечив собі повагу й підтримку.

За півроку дід припинив ганяти Кота, а той у відповідь лишив дідові речі у спокої. У хаті наступило перемир’я. Іноді з міста приїздила Оленка з батьками провідати бабусю з дідусем, але Кіт завжди зникав у цей час з хати: хоч у селі йому жилося непогано, пробачити колишнім господарям свого вимушеного переїзду не міг. Тільки за кілька років Сірко перестав звертати увагу на їхні приїзди, демонструючи повну байдужість до всього світу та гріючись на сонці або на печі. Він дозволяв погладити себе лише дівчинці. 

Улітку Оленка лишалася у бабусі на кілька тижнів: допомагала у господарстві та відпочивала. Кіт супроводжував її на прогулянках, слідуючи на відстані кількох метрів, наче в нього важливі справи саме там, куди прямує дівчина. Вони часто ходили на річку, де Оленка купалася, а  Кіт оберігав її від сторонніх очей. Сірко почувався лицарем, який охороняє свою королеву. 

Але одним похмурим ранком, коли Олена вчергове зібралася на річку, Кіт безвідповідально проспав, і вона пішла купатися без ескорту. Прокинувшись і не знайшовши улюбленицю на подвір’ї, Сірко одразу побіг до річки, повний недобрих передчуттів. Шалений вітер розгойдав спокійну воду, тому на її поверхні бурунили білі голівки хвиль, серед яких Кіт і побачив Олену. Дівчина щосили пливла до берега, але течія відносила її вбік, не даючи схопитися за прибережний очерет і вибратися на берег. Не знаючи, що робити, Кіт заліз на міцну вербу і почав голосити, намагаючись привернути чиюсь увагу. Проте вітер відносив його нявкання в бік, протилежний від села, а поруч нікого не було видно. Олена втомилася боротися з річкою, її сили слабшали. Хоч дівчина трималася над водою, але вже не намагалася подолати течію і дістатися берега. Тут Сірко помітив, що річкою пливе велика гілка дерева, яка незабаром наблизиться до Олени, – між ними вже кілька десятків метрів. Дівчина не бачила порятунку, вона вже змирилася з долею і просто трималася на поверхні, скільки стане сил. Але Кіт не звик до поразок, він виліз ще вище на вербу, опинившись над бурхливим потоком, і щойно гілка пропливла під ним – стрибнув униз. Сірко трохи не вцілив, на мить пірнувши у воду, однак швидко схопився передніми лапами за тонкі гілки і видерся на стовбур. Дерево з потоком води наближалося до Олени, і Кіт почав нявкати, скільки в нього вистачало голосу, щоб привернути її увагу. Олена нарешті почула, потім побачила Сірка на гілці поруч із собою та попливла до нього. Рух річки тут був повільнішим, тому дівчині вдалося за кілька ривків наблизитися до рятівного дерева і схопитися за гілку. Разом вони попрямували до берега – дівчина і сірий кіт, – тримаючись з різних боків за мокру гілку. Коли Оленка відчула під ногами замулене дно, а Кіт трохи розслабив хватку, раптом одна із хвиль потужно вдарила в дерево – і Сірко опинився у воді. Кіт почав шалено перебирати лапами, намагаючись схопитися за гілку. Марно. Потік почав відносити Кота далі, на середину річки, під дикі критики Олени:

– Допоможіть! Рятуйте! 

Перед Сірком пронеслося його дитинство, він згадав риб’ячі голови і дідові капці, подумки прощаючись із життям, яке врешті-решт було різноманітним і цікавим. Хвилі зійшлися над його головою, але несподівано хтось рвонув Кота за хвоста – і вихопив його з бурхливої безодні. Іншим разом Кіт би виказав своє незадоволення таким ставленням, але зараз, коли його, мокрого і переляканого, притуляла до себе Олена, дякуючи комусь за порятунок «свого друга», промовчав. До того ж, Сірко не міг навіть нявкнути, він відкривав рота, але нічого не виходило: скоріше за все, зірвав голос, коли кликав Оленку. Поруч з дівчиною стояв незнайомий хлопець, який, напевно, і витягнув Кота з води.

Невдовзі Оленка перебралася до бабусі з дідусем назавжди, а Кіт став справжнім господарем хати і села. На Оленчиному весіллі він сидів на окремому місці поруч з молодятами, а його рятівник підкладав до котячої тарілки найсмачніші шматки м’яса. Тепер Сірка розуміли швидко й одразу, без слів, попереджаючи його бажання. Правда, іноді не ті, що насправді в нього були. Бо голос до Кота так і не повернувся….

Leave a Reply