Shopping cart

Щось крутіше ніж “Бентлі”

Дві бетономішалки, одна «швидка допомога», одна «пожежна машина», — друзі сиділи на паркані стадіону і рахували машини, що проїжджали повз них. 

Однолітки Михась і Макарчик понад усе любили техніку, тобто все, що рухалося, гуділо, шуміло, скреготало і гучно бібікало. Але найбільший захват у хлопців викликали трактори з причепами, екскаватори і бульдозери. Вони могли годинами дивитися, як величезна машинерія з брязком і гуркотом вгризалася у землю, щоби викопати яму побільше і полагодити чергову поломку теплотраси чи трубу водоканалу. Потужні машини покірно корилися кожному поруху суворих засмаглих водіїв, які сиділи у їхніх кабінах і вправно та впевнено керували цими залізними монстрами. 

  • А знаєш, — раптом спитав Михась, — де я був учора? Ми с татом їздили в автосалон, і я там сидів у салоні новенького «бентлі».
  • Ухтишка! — видохнув захоплено Макарчик, який бачив «бентлі» хіба що в журналах чи в інтернеті. 

Рідкісна і дорогуща марка машини викликала побожний захват у хлопців, особливо у Макарчика, який з усіх «іномарок» катався хіба що на дядькових «жигулях».

Михасю з машинами пощастило більше, у тата був «мерседес», у мами — «лексус», а дідусь їздив на «тойоті». 

  • Який у неї комфортний салон, — співав своєї Михасик, — шкіряні сидіння, клімат-контроль, навіть кермо з підігрівом, загалом — повний фарш! — повторював він за продавцем автосалону малозрозумілу, але таку ефектну фразу. Макар не зводив з Михася захоплених очей. Розповідь друга справила незабутнє враження, порівняно з цим поїздка на бет-мобілі чи зорельоті видавалася не такою бажаною.

«Михасику, до тебе репетитор з англійської», — висвітилось на екрані смартфона смс-повідомлення від його мами. 

  • Бувай, друже! — гукнув на ходу Михасик. — Виходь завтра, поганяємо на веліках. — Двері під’їзду зачинилися за Михасем, Макарчик шморгнув кирпатеньким носиком і теж поплентався додому. 

***

Літо було у самому розпалі, більшість дітей роз’їхалося на канікули і гуляти було особливо ні з ким. Родина Михасика теж нещодавно повернулася з моря, а от Макарчику навряд чи доведеться виїхати з Києва, його батьки заробляли не так багато і їм ледь-ледь вдавалося зводити кінці з кінцями, а поїздка на відпочинок була нечуваною розкішшю. 

Завернувши за ріг свого будинку, Макарчик зупинився біля переритої дороги.

  • От халепа! — сварилися навколо сусіди. — Це вже втретє за цей місяць розривають вулицю. Хіба не можна один раз зробити добре, вже втомилися перестрибувати через ями. 

А от Макарчик і не думав сваритися. Він захоплено роздивлявся величезний, щойно виритий котлован, з черева якого екскаватор виймав ковшем землю і насипав у кузов вантажівки, що стояла поруч. Декілька чоловіків у комбінезонах про щось радилися і жестами подавали команди водіям, машини натужно гуркотіли, робота просувалась швидко і злагоджено. Коли з під землі показалися труби, водій екскаватора заглушив мотор. Двоє робітників з лопатами по драбині спустилися в яму і почали обережно їх відкопувати. Десь просочувалась водичка, хлюпаючи під їхніми ногами, взутими у величезні гумові чоботи. Тепер робітникам треба буде визначити, яка саме труба протікає і замінити пошкоджену ділянку.

  • Сонечко, іди обідати! — гукнула з вікна Макарчикова мама, яка якраз поралася на кухні й побачила сина, що зупинився біля розритої дороги.
  • Зараз, мамулю! — відізвався Макар, продовжуючи розглядати плетиво труб на дні ями. 

Кожен раз, коли ківш екскаватора занурювався в землю, з грудей хлопця вилітав захоплений вигук, він із захватом спостерігав за злагодженою роботою ремонтної бригади.

Захват хлопця не залишився непоміченим. Водій екскаватора заглушив мотор і визирнув із кабіни.

  • Подобається? — спитав він у хлопця. — Давай, застрибай у кабіну, — несподівано запропонував він. 
  • Маму, можна? — Макар озирнувся на вікно своєї квартири.
  • Можна, синку, — підбадьорливо кивнула ненька.

Не вірячи своєму щастю, Макарчик почав лізти по металевим сходинкам до кабіни екскаватора. Вона виявилася доволі просторою, з величезними вікнами і зручним кріслом посередині кабіни. Водій — дядя Володя — допоміг хлопцю вмоститися у м’яке крісло і пристебнутись паском безпеки.

  • Ну що, заводимо двигун? — дядя Володя повернув ключ у замку запалювання. — Клади руки на важелі, — продовжував віддавати команди екскаваторник. 

Плавно пересуваючи важіль, хлопець спостерігав, як ківш екскаватора слухняно корився кожному його руху, піднімаючись, рухаючись вправо або вліво, набираючи землю і висипаючи її у кузов вантажівки. Десятки здивованих очей сусідів дивилися, як маленьке хлопча керувало велетенською машинерією. Через якийсь час кузов самоскида заповнився ґрунтом і дядя Володя заглушив мотор. 

  • Ну як, сподобалося? — спитав він у Макара.
  • Круто! — сказав хлопчина, досі не вірячи своєму щастю. 
  • Ну, тоді йди обідати. А завтра знову приходь допомагати. 

Вдячний хлопець на нетвердих ногах спустився по сходинках і помахав товариському водієві.

  • Це ж треба, життя значно цікавіше за казки, які я читав у школі, — подумав хлопець і бадьоро подріботів додому. 

***

—…ага, а ще клімат контроль і підігрів сидіння, — правив своє Михась, згадуючи нещодавні відвідини автосалону. Його очі натхненно палали, руки крутили уявне кермо, а ноги натискали на уявні педалі.

Наступного дня хлопчаки знову зібралися у дворі, до веселої компанії приєдналися Марік з Данилком і Любчиком, які повернулися з дачі. Декілька пар хлопчачих очей захоплено дивилися на Михайлика, який знову і знову переказував свою історію про бентлі-мобіль, яка обростала все новими і новими подробицями, одна неймовірніша за іншу. 

І ось, коли всі яскраві деталі вже були пересказані вдячним слухачам і сяючий Михась спинився на мить, щоб перевести дух, Макарчик, ніби між іншим, зауважив:

  • А я вчора керував екскаватором, допомагав копати яму і ремонтувати труби.
  • Та ну, — хлопці здивовано перевили погляд з Михася на Макарчика.
  • Так, — із вдаваною скромністю продовжив Макарчик. — У нашому дворі вкотре лопнули труби і в будинку перекрили подачу гарячої води. Під обід, коли я повертався додому, на місті аварії вже працював екскаватор, який викопав величезну яму і добрався до пошкоджених труб. Екскаваторник, його, між іншим, дядьком Володею звати, спитав, чи не міг би я йому допомогти. Я, звичайно, погодився і негайно піднявся до нього в кабіну. Він показав мені, за які важелі треба смикати, щоби ківш занурювався в землю, вибирав із неї нові й нові кубометри ґрунту і висипав його до вантажівки. Коли ми із дядьком Володею вирили яму на потрібну глибину, робітники спустилися до неї і ліквідували аварію. Через деякий час відновили подачу гарячої води до нашого будинку. Після цього ми засипали яму, а дядько Степан з дядьком Андрієм відновили асфальтову поверхню дороги. Дядько Володя подякував мені за допомогу, а я сказав, щоби звертався в разі чого. Раптом знову аварія, не сидіти ж нам усім без води.
  • Годі заливати, — сказав Михась. — Хіба маленьких хлопців пустять за кермо величезного екскаватора? — Це вже навряд!
  • Маленьких може і не пустять, а от мене пустили. І ще подякували за допомогу, сказали, що без мене б так швидко не впоралися. А ще ми сфотографувалися на пам’ять. — Макарчик погортав фото на своєму старенькому мобільнику і простягнув його друзям. — Ось, дивіться!

Зі світлин посміхалися кремезний чоловік у робочому комбінезоні та маленький хлопчик, які визирали з кабіни величезного екскаватора. Діти обступили Макарчика і почали засипати його питаннями, вимагаючи нових подробиць цієї незвичайної пригоди. Про салон дорогущих машин було швидко забуто, Макар почувався на сьомому небі. 

Як же все таки чудово, коли світ наповнений пригодами і коли поруч є друзі, з якими можна їх розділити. А попереду ще ціле літо, та що там літо, ціле життя!

Leave a Reply