Shopping cart

Різдво у піску

Не вистачає коштів на рахунку, – не дивлячись у Богданин бік повідомила дівчина на касі.  

Богдана кілька секунд мовчала, намагаючись вникнути в зміст цих слів. 

  • Як… не вистачає? – нарешті витиснула вона. – Я впевнена, що гроші є, – і простягнула картку.

Богдана вивчала поглядом речі, що лежали перед нею – це були різні дрібнички – різдвяні подарунки дітям і Максиму. Сьогодні несподівано з’явилася вільна хвилька і Богдана вирішила пройтися крамничками, може, на щось цікавеньке натрапить. Вона завжди обирала подарунки інтуїтивно, поки погляд на чомусь не спиниться. Тоді брала річ до рук, довго тримала. І лише  коли пучки пронизувало тепло, знала, що ця річ буде особливою для власника. Їй усі казали, що в неї дар, бо так підбирати подарунки вміє лише вона.

Богдана з дитинства любила щось дарувати. Хай дрібнички, але такі цінні для когось, адже таким чином вона дарує іншим свої час, увагу й любов. 

  • Ні, – уважно вивчаючи новий чек, – похитала головою касирка. – Не достатньо. Може, готівкою? 

Що ж із тією карткою? Невже все, що Богдана так довго обирала, так і залишиться на касовій стрічці? Їй же вчора переказали гонорар за статтю – гроші мають бути. 

  • Зробіть відміну, будь ласка, – зітхнула Богдана й пішла до виходу, стискаючи в руці картку так, аж та впилася гостим кутиком у долоню.

Спиною вона «спіймала» погляди і дівчини на касі, й людей у черзі. Ті погляди не були колючими чи зверхніми, радше – обіймальними – люди перед Різдвом змінюються, самі того не помічаючи.

Дорого додому Богданин мобільний не змовкав ні на секунду. Вона вже вкотре пояснювала працівникові банку, що не знімала вчора о 23:59 великої суми в іншому місті, що це була не вона, бо вона – тут ось, у своєму місті, розгублена й заскочена, і не знає, що робити. 

Їй допомогли заблокувати картку й пообіцяли, що з’ясовуватимуть ситуацію, але ж попереду багато вихідних, то, можливо, цей процес затягнеться. 

Так, Богдана розуміє. Усі мають святкувати.

Різдво – особливе свято. Цього дня Богдана чекає весь рік, як дитина. А хіба можна інакше, коли мале Дитя у яслах обдаровує радістю, простягаючи рученята до кожного, наповнює серця любов’ю і світлом. 

Тиждень перед Різдвом у їхній сім’ї називається «стишеним». Це Максим придумав таку гру, яка з роками стала традицією. Сім днів до Різдва усі намагаються не перечити одне одному, допомагати. А розмовляти можна лише пошепки, щоби тишею наповнити кожнісінький куточок оселі, кожну річ і кожне серце – так вони мають навчитися не розбудити маленького Ісусика, коли він спатиме. 

Ох, як це непросто в багатодітній родині. Спочатку діти противилися, а тепер уже самі нагадують батькам. І в усіх виходить. А як дзвінко лунають після тиші колядки та сміх! 

Різдво наповнює передчуттям. І це передчуття народження Божого Сина, який приходить показати і втілити свою Любов, для їхньої сім’ї у сотні разів важливіше, ніж кількість страв на святковому столі, веселі компанії чи дорогі подарунки.   

О так, подарунки… Богдана зітхнула. Вона спинилася перед дверима квартири. Жінка не купила нічого, навіть продуктів на вечерю. Чому так мало з нею статися саме в цей час? А якщо Максимові затримають гроші за проєкт? Як вони тоді святкуватимуть? 

Сльози, що несподівано заслали очі, не давали потрапити ключем у замок. Вона глибоко вдихнула й повільно видихнула – якось владнається. Головне – не зневіритися й не забути про найважливіше – про народження Світла! 

Жінка зайшла. З кухні долинали сміх і смачний запах вечері. 

«Добре, що цей непростий день закінчується так смачно й позитивно», – подумала Богдана, але день ще не закінчувався.

Ще на початку осені Артем і Оленка, тримаючи все в таємниці, вирішили взяти участь у конкурсі, який влаштовувала в інстраграмі нова турфірма. Вони два місяці знімали відео про улюблені місця рідного міста, накладаючи на зображення цікаві історії й музику. Тоді змонтували власноруч – недаремно Артем ходив на курси – й на початку грудня відправили на розгляд журі. А сьогодні, власне, відбулася онлайн-церемонія визначення переможців і вручення головного подарунка – сімейної путівки. 

  • Мамусю, такий шанс випадає раз у житті, – спокійно пояснювала Оленка, стримуючи бурю емоцій, яка яскраво проявлялася на її обличчі. – Розумієш, це не для мене однієї чи нас двох – це подорож для родини! Ми би ніколи самі не вибралися. І все оплачено!
  • Про це не може бути й мови, – втомлено повторила Богдана. – Поїдемо влітку чи навесні, чи хоча б через місяць, але не зараз.
  • Мамо! – тут уже хор із голосів наповнив кімнату. – Це «гаряча» путівка, вони не можуть перенести дати, ну, будь ласка!
  • Ні, ні, ні! Ви подумайте, який вони час вибрали! Через кілька днів – Різдво! Звісно, що путівка «гаряча», бо ніхто ж їхати не хоче. Люди до свят готуються, збираються родинами, завтра у нас має початися «стишений» тиждень – яка подорож, яка Африка! До бабусі з дідусем ми збиралися, забули?
  • Це справді несподівано, але якщо розглядати це як різдвяне диво, то… – втрутився Максим. – Діти стільки праці вклали. І… такого з нами не траплялося ще, – і він підморгнув дружині.

Богдана задумливо подивилася на нього, тоді обвела поглядом дітей.

Такого справді не траплялося. Було всяке – і заплановані поїздки зривалися через хвороби чи інші обставини, і несподівані, навіть божевільні, поїздки були, коли вирішили – і вже за годину були на вокзалі. Але летіти кудись усі разом вони ще жодного разу не наважувалися, та й грошей таких де набрати? 

Із друзями з фейсбуку періодично щось трапляється, вони кудись мандрують, щось нове відкривають. Богдана дуже любить такі дописи – з цікавими оповідями, неймовірними фото. Але ж це з друзями, не з нею! Усе найкраще, що могло бути, з нею вже трапилося – Максим, діти, любов. А решта – до того й діла нема. 

  • Я подумаю, – здалася Богдана.

Тієї ночі всім кепсько спалося. Діти були перезбуджені новиною, дорослим треба було прийняти рішення.

  • Якщо ми маємо залишитися тут без копійки на свята, то, може, цей тиждень справді наш подарунок? Мені гроші перекажуть аж п’ятнадцятого січня. Звісно, протягнемо якось на заощадженнях, але ти подумай, Богданко, не гарячкуй, – Максим приніс їй чаю.

Зранку в хаті було тихо – почався їхній улюблений час. Усі чекали, що скаже Богдана. 

Вона зайшла на кухню і вдавано серйозно спитала:

  • То де ж ваші валізи? Чи ми не летимо в Єгипет?
  • Летимо-о-о! – вигукнула Юстинка. – Уррра, – і донечка міцно-міцно обійняла маму, а за нею – й усі решта. 

У ту мить Богдана могла заприсягтися, що різдвяне диво саме таким і є – теплим і щирим, як малі рученята, що обвивають шию.

Часу на збори було небагато. А ще – тести, страхування, взяти відпустку на роботі. Стишитися не вдалося. Богдані весь час муляла думка, що вони з дітьми могли би спокійно вечорами повторювати колядки й розучувати нові замість цієї біганини, але…вже як є. Їй усе ще не вірилося, що це не розіграш – ця історія з шахраями, мандрівка. Проте довелося повірити, бо і літак, і вони з дітьми, і привітний гід, що їх зустрічав, і вітер, і пісок, і пальми – усе було справжнісіньким. 

Який же красивий наш світ! Скільки сонця й тепла дарує нам щомиті, де би ми не були. І річ не в пальмах чи снігу, не в тому, де ти зараз, – в Україні чи Африці, – річ у тім, що є в твоєму серці, чи відкрите воно, чи готове до тепла й радості.

Уже третій день вони вивчають нову країну: довго гуляють, спілкуються з місцевими мешканцями, смакують тамтешніми фруктами й ласощами. 

  • Це просто вау, – вигукували раз-по-раз діти, – так круто, що ми поїхали.

«Все одно можна було обрати інший час», – зітхала подумки Богдана, але нічого не казала – вона була щаслива, що всім добре.

Богдана прокинулася. Підвелася на лікті, роззирнулася – нікого. У номері тихо, чисто й затишно. Діти, певно, пішли з Максимом на прогулянку, а її вирішили не турбувати. Богдана впала на подушку: як незвично – такий день особливий – святвечір сьогодні, – а вона ще у ліжку. І поспішати нема куди. Не вариться кутя, не пахнуть гриби і вареники на всю хату, не треться в макітрі мак. І у небо не потрібно вдивлятися, чекаючи першої зірки. І серце… Її серце завжди в цей день колядує й радісно вистукує особливий ритм. 

Як же вона чекала цього передріздвяного часу, і як незвично, що цьогоріч він у неї не такий, як завжди. 

«Як я хочу, щоб це Різдво далеко від дому було для нас особливим», –   прошепотіла Богдана і заплющила очі.

 Їй марилося-снилося, як сидить у старенькій бабусиній хаті на високому ліжку з вишитими подушками й нетерпляче жде вертеп. Те очікування було солодким, як пампухи, і щемливим, як ніжний перегук різдвяних дзвоників. 

Коли гості заходили в хату, заносячи зі собою «Христос ся рождає», сніг на чоботах, сміх і коляду, маленька Богданка страшенно любила впізнавати в «акторах» знайомих, хоча вони й намагалися замаскуватися. Хтось – пишною бородою, вусами й короною, як-от дядько Василь, який завжди був Першим Царем, хтось – кожухом і смішною шапкою, як вуйко Петро, що грав Мошка. 

Та найбільше дівчинку цікавили Ангел і Чорт. Їй здавалося, що без цих двох вертепу не було б. 

«Тільки світлий Ангел, що звіщає про народження Христа, може осяяти темну заблукану душу», – казала бабуся. 

Колись Богданчині подружки Маринка й Леся ледь не почубилися через те, хто з них має бути Ангелом. Тоді пані Ользі, яка збирала всіх на репетиції, довелося переписувати сценарій, щоби помирити тих двох «ангелят». А Богданка думала: «Смішні такі… Ангелом бути легко». Дівчинка ніколи й нікому не зізналася б, але їй так хотілося зіграти колись Антипка – так у вертепі називали чортика. Вона аж усміхалася, коли думала про це, а в очах з’являлися хитринки-блискітки. Це ж таке щастя, коли ти був недобрим, із чорною душею, а стаєш світлим і тішишся разом із усіма, що народився Спаситель! 

Тієї зими вона вирішила, що наступного року точно зважиться взяти участь у вертепі. 

Проте наступного року дівчинка з батьками уперше святкували Різдво вже не з бабусею в селі, а далеко-далеко, у їхньому новому помешканні в місті. 

На Святвечір запросили гостей із татової роботи. Ніхто з них не чув про вертеп, а з улюблених Богданчиних колядок гості не знали жодної. Хіба один пан, зайшовши, випалив скоромовку про п’ятака і якось негарно засміявся. Богданці аж недобре стало від того сміху. Їй на мить здалося, що так би сміявся Антипко, який виріс, але жодного разу за своє життя не зустрів Ангела. 

Тоді дівчинка вирішила, що мусить навчити поважних гостей співати справжні колядки, але мама чомусь забрала її в іншу кімнату й пообіцяла, що вони обов’язково поколядують, але згодом, не зараз. А зараз можна подивитися мультики.

Але Богданка не хотіла мультиків! Вона сиділа сама у своїй красивій новій кімнаті й слухала, як за дверима сміються дорослі, розповідають якісь історії, жартують. Коли ж вони колядуватимуть?

«Але ж це не справжнє Різдво, – шепотіла дівчинка, притискаючи до себе улюблену жирафку й втираючи мокрі оченята. – Сьогодні все несправжнє». Засинаючи, вона пообіцяла собі, що, коли виросте, в неї вдома завжди буде справжнє Різдво. Завжди. Бо ж не можна, щоб в Антипка залишилися темна душа…

Богданині спогади, що вкрили її, мов теплою ковдрою, враз зникли від несподівано гучного звуку. Богдана сіла на ліжку, накинула халат. 

Двері номера несподівано відчинилися і… то було справжнє диво – до кімнати заходив… вертеп.

Першим ступав Артем – із короною на голові, в довгому плащі, ніс зорю:

  • Святий вечір іде в хату – хочемо вас привітати! Звістку добру маєм нині – народила Діва Сина. Три царі несуть дитині ладан, золото і миро. 

За Артемом, замотана від голови до ніг у біле простирадло, зайшла Оленка:

  • Що тут? Хто тут – розкажіть! Дитя Боже покажіть! Долі я вершу людські, всі скоряються мені. 

Богдана усміхнулася, коли побачила доньку в цьому одязі та ще й із косою з фольги, яка радше нагадувала серп. Коли вони встигли її скрутити? 

  • Я царюю стільки літ – знає Ірода весь світ, – низьким голосом промовив Максим. – Знищу всіх, хто піде проти. Агов, Смерте, ти на дроті?

Богдана вже не стримувала сміху й сліз. Це ж який сценарій написали, а вона все думала, чого діти й чоловік шепочуться весь час і відправляють її читати в іншу кімнату. 

Костюми дітей, створені з простирадел і рушників якось так органічно вписувалися в усю атмосферу, віддзеркалюючи місцевий колорит, що Богдану пронизала несподівана думка… Ісус же народився не посеред зими та снігів… Яким несподіваним було це усвідомлення! Тут, далеко, серед пісків і палючого сонця, вона враз відчула всю повноту й прекрасність цієї події. І для цього не обов’язково, виявляється, щоб скрипів під чобітьми сніг. 

Нарешті зайшла мала Юстинка – за крильця їй слугували дві пальмові галузки:

  • Я маленьке ангеля, я щоночі і щодня все на варті біля вас, щоб найкращим був ваш час!

По Богданиному обличчю текли сльози щастя. Діти говорили, колядували. Від такої радості, наповненості й світла її серце вловило той незримий ритм, який воно вистукує лише на Різдво у такт колядкам – її рідні створили для неї Різдво. 

  • А де ж ваше чортеня? – спитала Богдана. – Як же вертеп без Антипка?

Вона миттю скрутила собі смішні дульки на голові, наче ріжки, зі шарфа зробила хвостик і підійшла до всіх.

  • Що тут робиться, я знаю – радості не поділяю. У нас в пеклі не святкують, в нас всі б’ються і пліткують. – Богдана підійшла до Юстинки-ангелика, обійняла міцно, тоді артистично схопилася за серце. – Що зі мною – підкажіть, від цього світла вбережіть. Де вся злість моя поділась? Душа чорна стала біла!

Богдана зірвала «хвіст», кинула його на підлогу, розпустила «ріжки».

  • Ваше світло в кожне серце проникає знов і знов. Дитя Боже народилось, народилася Любов!

І вони всі разом заколядували «Бог ся рождає».

У прочинені двері хтось постукав. 

Це був Серж із Франції, їхній сусід. Вони з дружиною все життя мріяли побувати в Африці. А випадково ставши свідком дивного дійства, Серж зізнався, що від сьогодні має нову мрію – побувати в Україні, бо такі там світлі люди, така тепла їхня мова, що країна, мабуть, тепліша за Африку. І вони всі розсміялися.

Увечері Серж подарував їхній родині скляного ангела з позолоченою короною і французькі цукерки, а Максим запросив його з дружиною до них – послухати ще колядок.

Тепер Богдана знала: кожна наша думка – вислухана, кожне слово – записане десь між хмар, кожна сльоза – втерта ангелом-охоронцем. 

Ця поїздка стала для них усіх особливим подарунком і особливим часом, ще одним підтвердженням, що справжнє Різдво відчує лише той, у кого Ісус народжується в серці.  

Leave a Reply