Shopping cart

Пришелець

Кіт Васько смачно потягнувся і розплющив очі. Сьогодні – Різдво, і в нього на обід буде смачна ковбаска, пригостить бабуся Марія. Правда, десь ближче до обіду. Старенька його щодня пригощає, тільки от ковбаска в неї буває рідко – лише на свята. Та й звідки би то в бабусі частіше була якась смачна їжа – пенсії не вистачає. Кіт Васько вже дуже довго жив на цьому світі й багато чого знав. І розумів. Тільки от – не говорив. Він ще раз потягнувся, підвівся і почвалав на вулицю. Спати в підвалі біля теплих труб було добре, та все ж він не любив байдикувати і майже весь день проводив у дворі. Слідкував за порядком. Не тільки за всіма дворовими котами, а й за людьми. 

Люди… Вони іноді бувають такими безпомічними! 

Вилізши з підвалу, старий чорний кіт уже уявляв, як він примоститься на своєму повсякденному посту – на ослоні навпроти вікон бабусі Марії – й стане чекати. Ось зараз Пришелець прокинеться й вискочить на вікно. Побачить його, Ваську, й почне голосно нявчати – кликати свою Хазяйку. Бабуся вигляне у вікно, помахає йому рукою й винесе їсти. 

І так повторюється щодень уже третій місяць. А раніше…

***

Бабусю Марію Васько любив і поважав. І не він один, а й все котяче братство їхнього двору. Старенька завжди підгодовувала котів і захищала їх від усіх: і від зайшлих бродячих собак, і від людей. Та й Васьком вона його назвала. Не так-то легко було чорному кошеняті вирости у дворі й стати його повноправним хазяїном. Він був дуже спритним, хитрим і розумним котом. Ніколи сам не ліз у бійки, але й не попускав нікому. З обережністю й увагою відносився до людей. Завжди знав, до кого підійти, а кого краще обійти десятою дорогою. З бабусею подружився давно, ще змалечку. Правда, поки був молодий, не дуже потребував її обідів, адже завжди міг собі вполювати якусь мишку, пташку чи іншу живність. Але щоразу приходив до гурту, коли бабуся виносила поїсти. Щоразу намагався потертися до ніг старенької й помуркотіти – подякувати їй.

Ілюстрація Мандрабури Ю.В.

Та одного разу бабуся Марія не винесла котам обід. “Може, куди пішла чи заспала?” – подумав Васько і пішов на полювання. Але коли наступного дня старенька знову не вийшла, кіт захвилювався: що ж сталося? В той день він з самого раночку сів на ослоні навпроти бабусиного вікна й почав пильно спостерігати: чи не ворухнеться фіранка? Чи не промайне бабусина тінь в кімнаті? Сидів довгенько, але у квартирі було тихо. Тоді якісь неприємні передчуття закралися йому в душу, а важкі думки – у голову. Раптом згадав, що ввечері бабусині вікна не світилися. Навіть тьмяного світла нічника не було видно. “Певне, сталося щось зле” – подумав Васько і кинувся у під’їзд. Бабуся Марія жила на першому поверсі й Васько за стільки років вже точно знав, які двері від її квартири. Тож опинившись у під’їзді, не задумуючись, пошкріб бабусині двері й тихо м’явкнув. Та з квартири не було чути ані звуку. Кіт м’явкнув голосніше, потім ще і ще, аж поки його нявкіт не перейшов в істеричний крик. Він вже знав напевне: з бабусею сталося щось лихе. На його крик вибігли люди з сусідніх квартир. Сусідка кинулася до нього з віником: “Геть звідси, халамиднику! Дітей розбудиш!”. Та замість того, щоб шурхнути в прочинені двері під’їзду й врятуватися від віника розлюченої жінки, Васько ще щільніше притиснувся до бабусиних дверей і продовжував нявчати, правда, вже не так голосно, адже люди вже вийшли й почули його. Він знову почав шкребтатися в бабусині двері і тут сусід зверху, дядько Павло, мовив: “Чи бачив сьогодні хто Марію? Адже кіт не просто так дере її двері. Може, щось сталося?”. Мовивши це, чоловік збіг до дверей й натиснув гудзик дзвінка, потім ще і ще. У відповідь – глуха тиша. Він постукав і мовив: “Треба відчиняти двері”.

Тут же хтось приніс інструменти, а кіт тим часом вислизнув у двір і сів на своєму посту навпроти вікон – спостерігати, що буде далі. Раптом почув виття сирен, і йому стало моторошно. Він добре знав те велике біле авто з червоним хрестом, з якого за кілометр тягнуло ліками.

Авто зупинилося біля під’їзду, з нього вибігли люди в білих халатах. Потім вони заметушилися с бабусиній квартирі, а невдовзі старенку без будь-яких ознак життя винесли на носилках, погрузили в авто і кудись повезли.

Васько ще довго сидів навпроти бабусиних вікон і картав себе за те, що не скликав людей вчора – може, бабусю й не забрали б. А так: хто зна, що з нею? Чи повернеться? 

***

Пройшов деякий час, і бабуся Марія повернулася додому. Васько, який щодня виглядав її, з радістю кинувся до ніг старенької. Певне, бабусі вже розповіли, що це він, Васько, врятував її, покликавши людей. Тож вона з котом була надзвичайно ласкавою і закликала до себе додому. Васькові, звиклому жити на волі, було трохи незручно заходити до бабусиної квартири і він боязко оглянувся на двері, які вона зачинила. Та все ж цікавість взяла верх над невідомим страхом і кіт обійшов всю квартиру, геть все оглянув. Бабуся приготувала їсти й закликала кота. Васько, пообідавши, ще раз господарем пройшовся по всій квартирі, переконався, що все гаразд, і попросився на вулицю. І хоча баба Марія ще не раз запрошувала його до себе, та він не йшов – все-таки звик до вільного вуличного життя.

***

Ось і осінь знову на порозі.  Васько ловив останнє сонячне тепло, шурхотів золотистим опадаючим листям, звично гасав за горобцями. А на ніч все щільніше притулявся до теплих труб у підвалі – все-таки роки давалися взнаки. Молодим і на вулиці під кущем міг спати, а тепер все більше хочеться тепла й спокою. 

А потім зарядили дощі – і Васькові вже зовсім не хотілося лишній раз виходити на вулицю. І ось однієї такої холодної і сирої осінньої ночі він прокинувся від того, що його хтось штовхнув під бік. Дивно, адже ніхто з дворових котів не міг собі цього дозволити, а люди в підвал вночі ніколи не заходили. Продерши заспані очі, Васько аж відсахнувся з несподіванки: йому під бік товклося маленьке біле кошеня й тихенько пищало. «Пришелець» – майнула думка. Звідки ж бо воно взялося?! Пухнасте, чистеньке, з дивним приємним запахом. Точно, не вуличне. Чи втекло від когось, чи що сталося? Розглянув уважніше, принюхався. І згадав той дивний приємний запах – це ж у їхньому будинку на дев’ятому поверсі живе така гарнесенька біла пухнаста кішечка! Її ніколи не випускали на вулицю, але іноді носили у великій сумці з віконечками та возили на авто. То, певне, її маля. Але чого ж воно тут? І тут він побачив, що одне маленьке оченятко затягнуте якоюсь плівкою, наче поволокою. Тоді Васько все зрозумів: кошеня просто викинули! Воно, бач, сліпеньке на одне око, тож людям виявилося непотрібним. А хіба ж воно винне, що таким вродилося?! Що за люди! І що йому тепер з ним робити? 

Старий кіт пригорнув до себе кошеня великою чорною лапою, але заснути до ранку так і не зміг. Все думав: що ж робити з малям? Воно, бідолашне, на вулиці не зможе вижити: мало що сліпеньке, та ще й домашнє – без будь-яких навиків життя на волі. І тільки під ранок щаслива думка промайнула в котячій голові: бабуся Марія! Звичайно, як же він раніше не додумався?! Стара самотня жінка не раз кликала його до себе жити. Але не личило йому, вуличному волелюбному котові, на старість літ дозволити закрити себе в чотирьох стінах. А ось Пришелець якраз і потребує затишного дому. А те, що сліпенький – не страшно, бабуся його і пожаліє, і нагодує. Так вирішивши, Васько акуратно взяв кошенятко й, піднісши під двері бабусиної квартири, пошкрябав і тихо м’явкнув. Старенька відчинила і сплеснула в долоні: звідки ти його взяв? А кошенятко почало голосно пищати – просити їсти. Тож бабусі нічого не залишалося, як забрати його додому. 

Так і повелося від тоді: Пришелець живе у бабусі і щоразу кличе її до вікна, як лиш побачить Ваську на ослоні під вікнами. Правда, жінка назвала котика Біликом, але ж для нього, для Васька, той назавжди залишиться Пришельцем.

***

Так роздумував старий чорний кіт, бредучи снігом. Іти йому ставало все важче й щомиті спирало подих. Напевне, він не дійде вже до бабусі Марії і не побачить більше свого Пришельця – пора йому за райдугу. Та він не боявся і не шкодував за прожитим життям. Адже встиг врятувати аж двох і зробити їх щасливими. Певне, його життя не пройшло даремно. Чи ще варто про щось мріяти?

***

Бабуся Марія зажурено дивилася у вікно, а лапатий білий сніг все падав і падав, заселяючи все навкруг. Різдвяні дзвони давно віддзвеніли, та радості й щастя в старенької чомусь не прибавилось. Не було святкового настрою. Зовсім. Стара одинока жінка. Діти та внуки – далеко. Нікому не потрібна, хіба ось цьому кошеняті. Ще був Васько, та сьогодні не прийшов. Вже й не прийде – відчувала. Та й Білик сумний весь день і на вікно не вилазив навіть – певне, є якесь котяче передчуття. Знала, що втратила сьогодні вірного друга. Десь замело його снігами. Подейкують люди, що хто відходить на велике свято – то попадає прямо в Рай. Чи є Рай для котів? Не знала. Надіялася, що є. Бо Васько точно заслужив своїм життям бути в Раю. Врятував її, Білика і звів їх разом. Не кожна людина на це здатна, не те що – кіт. 

Сльози беззвучно котилися по зморшкуватих старечих щоках.

А сніг все мете й мете за вікном: замітає стежки, замітає думки, замітає саме життя… Сніг. Зима. Різдво. Свято…

***

Свято… Васько розплющив очі. Навкруг – вічне літо. Щасливі люди. Пташки виспівують чарівних пісень, весело кружляють метелики над головою. Де й ділась його важка стареча хода – знову спритний і швидкий, як в молодості. Принюхався – потягнуло чимось смачненьким. Пора й пообідати! То де ж це він? Певне, в Раю?! 

Надіявся, що з часом зустрінеться тут з бабусею Марією та Пришельцем. І з іншими друзями. Тільки ще не зараз. Потім. Пізніше. Хай набудуться ще земним життям. 

Свято…

1 Comments

  • Дуже сподобалась історія. Викликає емоції. Читається легко, а сюжет зацікавлює з перших речень. Мій №1))

Leave a Reply