Shopping cart

Сосна

Одна. Я вижила одна. Мене оселили в пісочнику обабіч дитячого майданчика. Нас було чимало. Скільки я могла бачити ще пишною тоді кроною, нас була сила. А згодом ті моторошні звуки. Те дике вижчання серед співу пташок назавжди змінило мій світ. Спочатку я помітила, як здаля падали мої сестри. Після дикого вижчання вони валилися безсилі, і більше я їх не бачила. Коли на галявині нас залишилося декілька, то те вижчання стало ще нестерпнішим. Синички вже не бавилися на моїх вітах. Не плигали по них вже й потішні білки. Їхні хвости так нагадували мою пишну крону. 

Одного дня прилетіли два дятли й наперебій сперечалися, куди їм летіти. Вони й стали моїми сумними вісниками. Забудова. Дивне та страшне для мене слово. За рік на цьому місці виростуть будинки. Що то за дивина, з якого насіння… Дятли погомоніли й полетіли. А згодом мого стовбура внизу торкнулося щось холодне і гостре. Я відчувала присутність якихось істот. Метушливих і крикливих. Той день я запам’ятала надовго. Я бачила, як навколо мене падали додолу мої останні живі сестри. Та ось чийсь окрик змусив відсторонити від мого тіла гостре лезо. 

Вночі я плакала. Одна під далекими зорями. Смоляні сльози стигли на мені теплою жижею. А на ранок божевілля почалося знову. Гудіння моторів, метушня, крики і жодного птаха навкруги.

З часом довкола мене виросли дивні створіння. Для них рили ями чудернацькими механізмами. І вони росли поверх за поверхом. Це нове слово я не раз чула від дивних істот, які хазяйнували. Ці дивні створіння, наче годівнички,  прикриті згори велетенськими дахами. Вночі вони гляділи поодинокими очами-вікнами. Тих яскравих очей ставало дедалі більше. 

Так я опинилася у великому ящику з піском А поруч мене вже метушилися дитинчата тих чудернацьких істот. Вони торкалися мене крихітними лапками.  І чомусь від тих дотиків ставало так сонячно в моїй стовбуровій душі. Найменше з них, біляве, було схоже на білу голубку, яка завше прилітала до мене поворкотіти. Те біляве маля обіймало мене щоразу, лише добігало до пісочника. На мить ми зливалися воєдино. І тоді вихор енергії з коренів до самої верхівки летів крізь мене в небо. 

З часом поміж тих будинків з’явилися алеї. Кленова. Липова. Якась небачена декоративна акація. Кучеряві верби біля штучного озерця. І ось нарешті на мої старі, потріскані від вітру та сонця віти прилетіла зграйка синичок. Другого дня голуби жваво воркотіли на мені. А то якось сів на гілку перепочити качур. Його родина бовталася цілими днями у штучному озерці. 

Помалу я переставала боятися жити. Відпускала в небо свій страх. Літо спекотно жарило мені голчастого чуба. Осінь нанизувала на мої голки листя кленів, лип та верб. Зима жбурляла мені в стовбур чистий сніг. А навесні дощі омивали мої смоляні сльози. 

Я озиралася довкола і не могла збагнути. Чому треба було знищити мій ліс? Заради того, щоб насадити дивні створіння-будинки з яскравими очима вночі? Навколо них гордо буяли алеї дерев, закуті в застиглу смолянисту суміш, так схожу на мої сльози. 

Одне життя прийшло на зміну іншому. І тепер мене найбільше втішають лише маленькі лапки, що обіймають знизу моє тіло. Я відчуваю себе потрібною та важливою для цієї маленької білявої істоти. Напрочуд велике серце вона має на противагу своєму крихітному тілу. Я щиро вірю, що білявка виросте не руйнівницею. Я в цьому переконана достеменно. 

Leave a Reply