Shopping cart

Пригоди у Сніголендії

Ладуся сиділа на підвіконні та сумно дивилася у вікно. Цього року зима затрималася. За весь грудень не випало і крихти снігу, а дівчинка мріяла про справжнє Різдво. Таке, коли співають колядки, родина збирається разом, а за вікном кружляє пухкий блискучий сніг. Проте надворі було вогко, брудно та сіро. Ладуся важко зітхнула та пішла на кухню.

— Мамо, а чому снігу немає?

— Мабуть, снігоробна машина зламалася, — мама, заклопотана приготуванням до свята, не мала часу на розмови.

Ладуся повернулася до дитячої кімнати та звернулася до ведмедика:

— Мишко, не буде в нас справжнього Різдва. Зламалася снігоробна машина.

— А ми підемо до Сніголендії й допоможемо полагодити ту машину, — Мишко стрибнув із полички додолу.

— А ти таке вмієш? — Ладуся із сумнівом глянула на друга, який уперше заговорив, хоча, вона завжди знала, що Мишко живий.

— Бачиш, який у мене одяг, — Мишко відтягнув лапкою підтяжку картатих штанців. Такі комбінезони носять ведмедики-механіки. Тож вирушаймо на допомогу, але спершу збудуємо гелікоптер.

Ладуся та Мишко узялися до справи. У діло пішли стільці, простирадла, подушки та кубики. А найголовніше — гвинт, вирізали з картону та закріпили на палиці від сачка. Щоби не змерзнути в Сніголендії, Ладуся одягнула шубку, рукавички та шапочку, а ведмедик сказав, що в нього хутро тепле.

Щойно всілися в гелікоптер, гвинт почав швидко крутитися. Важкий апарат піднявся над підлогою. Від потужного потоку повітря розчахнулася шибка, і друзі вилетіли надвір. «Добре, що в кабіні гелікоптера тепленько», — думала Ладуся. Їй здавалося, що голі потемнілі дерева плачуть, мріючи про ошатний білий одяг. Сонце, сховане за щільними хмарами, ледве проглядало блідим жовтавим диском.

Мишко виявився гарним пілотом, і вони без пригод дісталися до Сніголендії.

— Бачу на горизонті дахи будинків, — повідомив Мишко, зробивши коло над просторою галявиною. — Ми, майже, на місці.

Гелікоптер зависнув на хвилинку й торкнувся землі, струсивши Ладусю, яка аж підстрибнула на м’якій подушці.

Друзі відчинили дверцята та ступили на високу, вкриту інеєм траву.

— Щось тут снігу, як для Сніголендії, малувато. — Ладуся поглянула на Мишка, який помітно підріс за час їхньої подорожі. Колись його подарував тато, і з того часу вони — найліпші друзі. Навіть спати без нього Ладуся ніколи не лягала.

— Ходімо сюди, — Мишко кивнув у бік ледве помітної стежини, яка вела в глиб лісу.

Друзі йшли поміж високих дерев та густих чагарників, намагаючись не загубити в’юнку стежину. Ладуся час від часу ховала замерзлий носик у долоньки та дмухала, щоби зігріти. Нарешті на горизонті побачили обриси будинків. Чим ближче підходили, тим більше дивувалися. Усе довкола зі снігу: будинки, паркани, лавиці, й, навіть, машини. Але дорога мокра, а дерева голі. Ладуся здогадалася, що останній снігопад минув давно.

Назустріч друзям прямувала жінка в довгій пуховій куртці підперезаній паском. Кругленька та весела, вона нагадувала снігову бабу.

— Бачу ви не місцеві, — усміхнулася, і на почервонілих щоках утворилися ямочки. Вона відразу сподобалася Ладусі. — Вітаю в Сніголендії!

— Ми чули, що у вас зламалася снігостворювальна машина, тож хотіли допомогти полагодити. Бо без снігу в нас не буде справжнього Різдва.

— Невже ви таке вмієте? — жінка сплеснула руками. — Проведу вас до нашого пана Мера.

За кілька хвилин друзі опинилися перед пишним білим палацом. Жінка підійшла до дверей та постукала срібним молоточком, закріпленим поряд на ручці: «Тінь-тінь-дзінь». Двері відкрив бородатий чоловік у червоному жупані.

— Пане Мер, тут діти прийшли, кажуть, що можуть полагодити Снігогат. Так зветься снігостворювальна машина, — прошепотіла до друзів жінка.

— Що ж, заходьте.

Ладуся та Мишко опинилися в просторій залі. У кутку стояло велике крісло, а по центру агрегат, схожий на комбайн, тільки білий. Від нього прямо у вікно тягнулася велика квадратна труба.

— Ось наш Снігогат, — пан Мер ніжно провів рукою по залізному боку машини. Це кормове колесо, — доторкнувся деталі схожої на кермо автомобіля. — Коли ми його крутимо, утворюється сніг. Через цю трубу він летить на землю.

— А що ж зламано? — Ладуся закотила рукава.

— Ось ця деталь — серце Снігогату, — Мер сумно опустив голову й кивнув на віконце. Друзі заглянули всередину машини. Там лежав темний, схожий за формою на кристал, камінь.

— Це ж вуглина.

— Тепер так. Раніше він був прозорим і блискучим, а став сірим. Без нього Снігогат не працює.

— Тобто проблема не в механізмі, — Мишко почухав лапою потилицю.

— Саме так. Потрібне нове серце, — видихнув сумно пан Мер, і Ладусі здалося, що він зараз заплаче. Таким нещасним виглядав.

— А де його взяти?

— У нашому місті живе чоловік. Його звуть пан Клаус. Він єдиний володіє таким каменем. Проте пан Клаус дуже жадібний і нізащо не віддасть свій найдорожчий скарб. Тож виходу немає. Пан Мер важко звалився в крісло і стиснув голову руками.

— Ви ж тут головний. Заберіть у нього, та і все, — очі Ладусі випромінювали рішучість.

— Так не можна. У нашій країні тільки те, чим людина поділилася від щирого серця, приносить щастя іншим. Якщо я відніму камінь, він втратить силу і стане таким, як цей, — пан Мер кивнув у бік віконечка, за яким лежала вуглина.

Ладуся та Мишко вийшли на вулицю й попрямували до будинку пана Клауса. Вони не знали, що робитимуть, але здолавши такий довгий шлях не могли змиритися, що Різдва не буде.

Будинок пана Клауса, на відміну від інших, складався не зі снігу, а з великих льодових брил. Наблизившись, Ладуся відчула запах, як у зоопарку. Вона стала навшпиньки та заглянула у двір. Там, впевненою ходою прогулювався великий білий ведмідь. Ладуся здригнулася, коли почула шкрябання кігтів об мерзлу землю подвір’я.

Ведмідь відчув гостей, підвівся на задні лапи та ощирив гострі білі ікла.

— Вітаю, шановний пане Білий Ведмедю! — Мишко хутко застрибнув на руки Ладусі, щоби бути вищим. Здивований ведмідь трохи нахилив голову, вдивляючись. — Ми тут у справі. Звісно, що такий великий та поважний звір може й не схотіти говорити з малюком, але, коли ваша ласка, я б усе ж спробував поспілкуватися.

Раптом Білий Ведмідь усміхнувся:

— Мені подобаються такі нахаби. Р-р-рик. Що ж, послухаю, що ти хочеш.

Мишко швидко переповів про їхні з Ладусею пригоди й Білий Ведмідь відчинив їм хвірточку. Друзі опинилися на подвір’ї.

— Господаря вдома нема. Пішов борги збирати. Він раз на тиждень хапає торбу та йде в місто.

— А за що йому всі винні? — здивувалася Ладуся.

— О, ви не знаєте. Р-р-рик. Його завод постачає лід. Річ у тім, що всі мешканці сплять у спеціальних ліжках-холодильниках, а щоби вони працювали, потрібен лід. От і розвозить його пан Клаус по домівках, а натомість раз на тиждень збирає з усіх плату. Він дуже багатий. А я в нього працюю охоронцем, бо боїться, щоби не пограбували. Р-р-рик. — Білий Ведмідь сумно усміхнувся.

Раптом знадвору почувся звук двигуна.

— Ховайтеся, пан Клаус приїхав.

Друзі похапцем вскочили до будинку, забігли у вітальню та пірнули під стіл, накритий довгою плетеною скатертиною. Пролунали важкі кроки, і на порозі з’явився пан Клаус.

— Мишко, — прошепотіла Ладуся. — Так він же один в один схожий на пана Мера. Що коли вони брати?

— Й, справді, схожий. Але в пана Мера обличчя добре, а в цього якесь сердите. Он брови, які насуплені.

Пан Клаус звалив додолу велику червону торбу. Задзеленчали монетки.

— Хух, — витер рукою чоло та всівся на диван. — Гумусе! Допоможи!

З-за маленьких дверей визирнув худий гостроносий чоловічок з обличчям кольору блідої поганки.

— Зараз, пане, Гумус усе зробить, — квапливими рухами узявся смикати чоботи, стягуючи їх із ніг. Не втримавши рівноваги, повалився на підлогу з важким чоботом у руках. — Як воно, пане, вдалося? — Чоловічок витріщився маленькими оченятами на пана Клауса.

— Та мало зібрав. Завжди мало, Гумусе. Такі всі жадібні. Сил немає з ними.

— Тож завтра Різдво, пане, мабуть, притримують копієчку, щоби подарунки діточкам купити.

— Ненавиджу це свято. І дітей ненавиджу, — у голосі пана Клауса забриніла лють.

Ладуся злякано стиснулася. Мишко підсунувся ближче і спробував її обійняти лапкою. Від пухнастої шерсті залоскотало в носі. Ладуся не втрималася й голосно чхнула. Гумус підстрибнув, а пан Клаус підхопився з крісла та смикнув скатертину.

— А це ще хто?

Ладуся навколішках виповзла з-під столу. Їй було дуже страшно, аж колінця затремтіли, але вона вирішила поводитися сміливо, як тоді, коли мама водила її до зубного лікаря.

— Мене звуть Ладуся. А це — Мишко. Ми прилетіли в Сніголендію, щоби полагодити Снігогат. Бо без нього не буде справжнього Різдва, — додала впевненіше.

Гумус примружив очі, ніби хотів просвердлити дірку в дівчинці, а пан Клаус розлютився від такого нечуваного нахабства. Його ніздрі роздулися, а обличчя почало червоніти.

— Різдва, Різдва вони захотіли! Затупотів ногами. Зараз, як візьму дрюка та, як дам вам обом Різдва.

Ладуся та Мишко кинулися навтьоки.

За хвилину з вікна свого палацу пан Мер побачив дивну картину. Через головну площу, тягнучи за лапу великого плюшевого ведмедя, бігла дівчинка. Слідом, розмахуючи палицею, мчав бородатий розчервонілий чоловік в одному чоботі. За ним гномик із другим чоботом у руках. Останнім переміщався великими стрибками білий ведмідь.

Вони швидко проскочили головну вулицю, пробігли кілька менших та помчали лісовою стежкою. Першим у кабіну гелікоптера застрибнув Мишко, слідом Ладуся.

— Запускаю гвинт! — кричав Мишко, перебиваючи ревіння двигуна.

Одне із простирадл звісилося куточком до низу, тож пан Клаус ухопився за нього. Гумус повис на його босій нозі, а білий ведмідь схопився лапами за інший кут простирадла. Маленький гелікоптер, важко розсікаючи гвинтом повітря, повільно набрав висоту. Він порівнявся з вершинами дерев і віддаючись пориву попутного вітру, попрямував у бік Ладусиного дому.

— Мишко! — кричала Ладуся. — Вони ж впадуть! Мм мусимо приземлитися!

— Нехай покатаються, — усміхнувся Мишко, впевнено тримаючи кермо.

Гелікоптер влетів у відчинене вікно Ладусиної кімнати та приземлився на килимкові. Друзі вийшли з кабіни й зрозуміли, що пан Клаус та Білий Ведмідь зменшилися, а Гумус, взагалі, крихітний.

Ладуся вхопила пана Клауса в одну руку, а Гумуса в іншу.

— Все думала, де я вас бачила. Ви ж фігурки з новорічної колекції моєї мами.

— Це не правда! Ми справжні! — репетували в один голос пан Клаус та Гумус. — Поверніть нас додому!

— Тільки, якщо погодитесь відсвяткувати з нами Різдво, — Ладуся хитро усміхнулася.

— Але я ненавиджу Різдво. Коли ми з братом були маленькі…

— Тож пан Мер ваш брат? — не втрималася Ладуся.

— Саме так. Але не перебивай. На Різдво братові подарували гарну машинку, а мені ось цього, — пан Клаус зневажливо кивнув на Гумуса. — Зробилося заздрісно, і з того часу терпіти не можу дітей та свята.

— Ми це змінимо. Мишко, організуємо банкет!

Усі разом узялися ставити лялькові столи, стільчики, розставляти чайний набір та розкладати їжу — цукерки з картонного кошика. Перед тим, як сідати за стіл, Ладуся вмовила гостей заспівати разом Колядки. Пан Клаус пручався та дувся, але Гумусові ідея сподобалася, і він підхопив мелодію: «Дінь-ділінь, дінь-делень, дзвоники дзвенять…», — хоча й сильно фальшивив, проте дуже старався.

— Тепер прошу до столу, —  Ладуся шанобливо покликала гостей.

Раптом усі почули стукіт у вікно й побачили, що верхи на горобчику, з великою торбою за печами, прилетів пан Мер. Він вимахував рукою, і довелося відчинити вікно, щоби його запустити.

— Зі святом! З Різдвом! Ледве наздогнав, — витер спітніле чоло. — Маю для вас подарунки.

З полотняної торби кожен одержав сюрприз. Мишко бантика на шию, Ладуся пухнасту подушечку у формі сердечка, Білий Ведмідь гумову рибку-іграшку, Гумус — окуляри. Як виявилось, він мружив очі не від злості, а тому, що погано бачив. І лише пан Клаус завмер у куточку, кусаючи губи.

— Брате, пан Мер звернувся до пана Клауса. Я хочу тобі подарувати цю річ. Колись, багато років назад, цю машинку купили для тебе, але оскільки ми схожі, я заморочив батьків і забрав іграшку собі. Пробач, — пан Мер опустив очі.

Пан Клаус повільно підійшов і взяв маленьку блискучу машинку. Нервовим рухом стер непрохану сльозу й обійняв брата. Зворушена Ладуся мало не заплакала, і всі разом знову сіли за святковий стіл.

— Нам потрібно повертатися. У вашому світі ми не можемо довго гостювати, — за годину заметушився пан Мер.

Мишко сів за кермо гелікоптера, Ладуся поруч, як штурман, а решта розмістилися на задньому сидінні. Зменшеним фігуркам вистачило місця. Чим ближче підлітали до Сніголендії, тим більшими ставали пасажири. Ладуся злякалася, що вони розламають кабіну. Коли до землі залишалося кілька метрів, Білий Ведмідь вистрибнув, перевернувся через голову та завмер збоку галявини. Слідом подалася решта пасажирів, тільки Гумус боявся, тож довелося вмовляти.

Ладуся помахала всім на прощання рукою та полетіла з Мишком додому. Там за святковим столом на неї чекала родина.

Щойно гелікоптер приземлився в кімнаті, Ладуся схопила Мишка за лапку та поспішила до вітальні. Знадвору лунали Колядки. Вона підбігла до вікна, щоби побачити людей у святкових костюмах і аж зойкнула. З неба, танцюючи й закручуючись у хуртовині, падали грубі білі пластівці. Вони швидко вкривали землю, застилаючи її пухким килимом. Дівчинка завмерла, заворожено споглядаючи за рухом сніжинок. На мить їй здалося, що чує шум снігостворювальної машини, але, можливо, то шумів вітер.

У далекій Сніголендії пан Мер та пан Клаус завзято крутили колесо Снігогата. Їхні щасливі обличчя здавалися дивовижно схожими, як часто буває в братів-близнюків.

Leave a Reply