Shopping cart

Казка про Троля

Чи пам’ятаєш ти, як страшенно кортить зробити те, що батьки заборонили? Особливо коли припікає сонце, а заборона стосується купання в озері. 

Павлуша ледве дочекався, аби за татом калатьнула хвіртка, і помчав до Леї:

– Мама, напевно, повернеться як завжди, о шостій?

Лея відразу здогадалася, про що він, бо й сама думала про це.

– Але ж ми обіцяли… – завагалася дівчинка. 

– Ми вже не малі діти.  Побіжимо, скупаємося – і миттю додому. Доки дійдемо, то й висохнемо.

Якби сонце не палило так, Лея, може б, і не погодилася. Все ж перепитала для годиться:

– Ти точно впевнений, що встигнемо?

– Авжеж! – уже на бігу вигукнув Павло.

Дорога зустріла дітей перегрітою на сонці пилюкою, наче теж підштовхувала до озерної прохолоди. Далі вона повела їх до старезного лісу, у глибині якого й ховалося озеро. Густі переплетені гілки створювали таку щільну зелену шапку, що навіть  розпашіле полуденне сонце не могло через неї пробитися. Під деревами всюди м’яко стелився мох, і йти по ньому була одна насолода. 

Озеро виринуло з-поміж зеленого листя якось зненацька, немов сиділо в засідці. Воно переливалося всіма можливими відтінками синього кольору. 

Діти скоренько роздягнулися і підійшли до плеса. Лея обережно спробувала воду ногою, а Павлик, розбігшись, із веселим криком кинувся у воду, обсипаючи сестру бризками.

– Доганяй, Лею, – хлопчик біг уперед, а вода весь час була йому лише до пояса. 

Раптом на тому місці, де щойно був Павлуша, зробився великий вир. Від центру у всі боки розбіглися кола – і хлопець зник під водою.

– Павлушо! – закричала  нажахана Лея.

Вона кинулася за ним. Дівчинка сподівалася, що десь вигулькне братова голова і вона встигне схопити його за руку. Але раптом відчула, як її теж затягує у стрімкий коловорот. Лея зовсім не мала сил опиратися, і вода зімкнулася над нею. 

– Мама навіть не знатиме, де нас шукати… – майнуло в голові. 

Лея відчувала, як її крутило у воді, але дихати чомусь було не важко. Наче разом з нею під воду затягнуло і струмінь повітря. Несподівано дівчинка вдарилася ногами об щось тверде і безсило впала. Глянувши довкола, з подивом помітила, що сидить на траві. Вгорі над нею нависав синій купол, який весь час переливчасто мінявся. Поруч із заплющеними очима лежав Павлуша, а трохи далі… стояв страшний потворний чоловік. Здавалося, хтось дуже невмілий,  та ще й перебуваючи в паскудному настрої, виліпив цю істоту з грубої глини. Довгий тулуб опирався на товсті короткі  ноги, а довжелезні вузлуваті руки висіли так незграбно, мовби їх забули приєднати як слід. Шиї  зовсім не було, тому кругла голова, на якій врізнобіч випирали великі й малі гулі, наче просто впала звідкись і причепилася до тіла. Вирячені очі дивилися в різні боки, а ніс замалим не сягав до підборіддя. Якщо додати, що шкіра в цього чоловіка була брудного зеленого кольору, як у старої жаби, то картинка виходила зовсім не веселою.

Лею мало не знудило, поки вона розглядала незнайомця. Але дівчинка згадала про брата й кинулася до нього. На щастя, Павлуша був живий. Поруч  виднівся невеликий камінь, об який хлопчик і вдарився головою. 

Лея обхопила брата руками і почала його тормосити. Павлуша відкрив очі, впізнав сестру, посміхнувся. Та раптом його зіниці розширилися від жаху – над дітьми нависла страшна фігура. 

– Ну що, оговталися? – голос був таким же жахливим, як і його господар. – Ану, марш до хати!

Діти перелякано схопилися на ноги. Озирнувшись, зрозуміли, що тікати нема куди. Маленька, протоптана у траві доріжка вела до скособоченої хатини. Туди ж показував рукою і незнайомець.

– Дядю, нам треба додому. Мама повернеться і буде хвилюватися, – почала було Лея. Її  слова  перервало якесь дивне хрюкання. Діти  не відразу й зрозуміли, що то потворець сміється.

– Дядю…  додому… мама… хвилюватися… Та щоб Троль випустив  свій обід?..  Ха-ха-ха… Ану марш!

Хрюкання, булькання, чвакання – це можна було назвати будь-чим, лише не сміхом. Діти принишкли, а тоді вирушили, куди показував Троль. Лея стиснула братову долоню. Це означало «Я з тобою». Павлуша відповів їй подвійним потиском – «Не сумуй, щось придумаємо».

Невелика перехняблена хатина виглядала так само моторошно, як і її господар. Знизу була вкрита синім мохом і пліснявою. Здавалося, доторкнешся – і це розлізеться й по тобі. З прогнилих дощок стирчали недобиті цвяхи. А над дверима були гострі кілки, наче заходиш у пащу якогось звіра. 

Троль завів дітей всередину і тицьнув пальцем до комірчини:

– Туди!

Леї було страшно заходити, бо зі стелі тут і там звисало густе сіре павутиння. Дівчинці здавалося, що там щось ворушиться. Вона заплющила зі страху очі, щоб не бачити жахливих великих павуків, які в її уяві  вже вистрибували з того сірого клоччя. Павлуша знав, що сестра боїться павуків. Тому він, переборюючи огиду, першим ділом постягав додолу густу злежану павутину. На щастя, з неї ніхто не поспішав вистрибувати, і Лея помалу заспокоїлася.

Трохи оговтавшись, діти припали до шпарин, яких було чимало навколо зачинених дверей. Їм було добре видно, як страхітливий господар всівся на грубо збитий стілець, поклав на такий же недбало виструганий стіл товстелезну книгу і, слинячи пальця, взявся гортати сторінки. Він, очевидно, не вмів добре читати, бо промовляв уголос по складах те, що там було написано: «Як ви-мо-чу-ва-ти бо-лот-них п’я-вок. Па-штет зі ста-рих жаб. Як роз-вес-ти-в о-зе-рі гниль». Видно, Троль шукав не це, бо невдоволено тряс головою і гортав далі. 

«Скіль-ки ча-су ва-ри-ти- ді-тей», – прочитав він і радо підстрибнув на стільці. «Візь-міть гар-но вго-до-ва-них ді-тей», – зачмокав він і раптом зупинився, підозріло глипнувши в бік комірчини:

– Гей, діти, а ви добре вгодовані? – голосно гаркнув. Лея, слухаючи, що він читає, зі страху аж заціпеніла. Але Павлуша знайшов що сказати:

– Де там! Дуже погано вгодовані!

– Точно? – підозріло перепитав Троль, напружуючи свого низького лоба.

– Точно, – дзвінко підтвердив Павлуша. – Наша мама весь час так казала.

– Ну, якщо мама… – по напруженому обличчі Троля було видно, що він намагається щось обміркувати, але це йому давалося важко  Нарешті пробурмотів сам до себе: «Пошукаю, чим краще відгодовувати дітей». Він знову послинив свій гачкуватий палець із брудним довгим нігтем, але почав гучно позіхати. Троль широко роззявляв потворну пащу з двома рядами жовтих гнилих зубів. Від їхнього вигляду Леї стало ще моторошніше. 

Видно, читання дуже втомило потворця, бо він відсунув книжку і завалився на таке ж перекошене брудне ліжко. За декілька хвилин гучне бридке хропіння заповнило хатину.

– Що будемо робити? Він же нас з’їсть, – тремтячи від страху, прошепотіла Лея.

– Не бійся, щось придумаємо, – бадьорився Павлуша, намагаючись заспокоїти не лише сестру, а й себе. 

Несподівано рипнули двері, і до хатини увійшов великий пухнастий Кіт. Він зробив декілька кроків, принюхався і здивовано глипнув у бік комірчини. 

– Це кого ж сюди занесло? – аж присвиснув здивовано. – Людські діти! Ти ба!

На долю Леї й Павлуші сьогодні стільки випало, що вони лише мовчки спостерігали за Котом і навіть не дивувалися з того, що він розмовляє. А Кіт крутнувся навколо себе вліво і скочив на пічку, де виднілося невеличке кубельце.

Зранку Троль рішуче взявся до читання. Він знайшов у книзі місце, де було написано, чим краще відгодовувати дітей. Схоже, в цій книзі були зібрані всі наймерзенніші поради. 

Троль вийшов і за деякий час повернувся, несучи перед собою плетений із водоростей кошик, повний всяких ласощів: булок, цукерок, сосисок, вафель, щоколаду. Павлуші було дуже цікаво, де він тут таке знайшов. Але він не наважився б спитати про це потворця. 

Троль прочинив дверцята і зсипав все у комірчину, наче корм для свиней.

– Їжте! – рявкнув грізно до дітей і клацнув великим засувом. 

Леї вдалося вночі трохи поспати. Коли дівчинка прокинулася, то спочатку й зовсім забула про вчорашню страшну пригоду. Але після бридкого окрику Троля знову все згадалося. 

Троль вийшов із хатини, і чути було, як стихають його гучні кроки. Замість нього до дверцят підійшов Кіт, який після свого господаря здавався зовсім не страшним. Він зацікавлено зазирнув до комірчини і аж присвиснув:

– Нічого собі добра тут! Ціла торба! Напевно, затратив на це немало продуктового порошку! Мняв! А від мене шкодує! Мняв!

Кіт стояв вдивляючись і виглядав ображеним. Леї раптом стало його шкода. Вона взяла великий шматок торта і простягла до шпарини:

– Ти хочеш їсти?.. Бери! Тут багато!

Кіт недовірливо зиркнув на Лею, тоді глипнув на вхідні двері. Трохи подумав – і рішуче потягнув засув. Двері голосно зарипіли.

– Ну, давайте! Пригощаєте – то й пригощаєте. 

Обережно, наче щось дуже цінне, узяв від Леї торт і за секунду його умнув. Облизався і мрійливо протягнув:

– Ех, смачно… Мняу! Мняу! Але мало… Мняу!..

– То бери ще щось, – сказала Лея. – Дивися, скільки тут всього! А ми їсти не хочемо.

Їй і справді зовсім не хотілося їсти. А Кота, що так ласо поглядав на смаколики, було шкода. Він виглядав звичайним добрим котом. Може, трохи бешкетливим. А те, що вміє говорити, – хіба ж це вада?.. 

Кіт постояв якусь хвилину вагаючись. А тоді плюнув на церемонії і взявся до їжі. Він швидко умнув все, що приніс Троль. Павлуша аж присвиснув: 

– Ну ти, Котяро, й даєш!

– Не даю, а беру, перепрошую, – муркнув Кіт, злизуючи з розкішних вусів шоколадні крихти. 

– Беру, коли дають. Бо такого добренького вже не пробував років з двісті. 

– Скільки?! – перепитав вражений Павлуша.

– Ну, хай не двісті, але сто вісімдесят буде точно, – виправився Кіт. – Він же ж такий жаднюга! Навіть жменьки продуктового порошку на мене шкодує!

Кіт був ситий і задоволено муркотів. Павлуша відразу ж цим скористався:

– А розкажи нам про свого хазяїна. Хто він? Де ми?

Кіт всівся, закинувши ногу на ногу, зовсім як люди, голосно гикнув і поважно почав:

– Ви потрапили до його величності озерного Троля вищого рангу чарівничості!

– До кого?! – перепитали в один голос Лея й Павлуша. 

– До старого жадібного зеленого дурня, – несподівано втратив Кіт свій поважний тон.

– А де ми зараз? – спитала Лея.

– У його хатині на дні озера, – відповів Кіт і весело блиснув очима: – Давайте так: ви мене не перебиваєте дурними запитаннями, а я все по порядку вам розповім. Все по чесноку: з вас їжа – з мене розповідь. Він раптом з насолодою закотив очі: – Якщо по правді, то я не тільки добренького не їв, а й не розповідав нічого нікому добрих сто вісімдесят років.

І Кіт почав свою розповідь. Говорив він довго й багато, весь час перестрибуючи на якісь свої спогади. Але не забував при цьому час від часу сторожко прислухатися, чи, бува, не повертається Троль. Діти слухали не перебиваючи. Картина вимальовувалася зовсім не весела. Озерний Троль, до володінь якого вони потрапили, не відзначався ні розумом, ні добрим характером. На поверхню озера можна було вибратися єдиним шляхом – у великій прозорій бульці, наповненій особливим газом. Такі бульки слугували колись Тролеві, щоб підніматися і завдавати людям шкоди. (Лея згадала, як прабабуся розповідала їй, що колись з лісового озера приходило страховисько, яке нападало на людей. А потім воно десь поділося. Тато ще тоді сказав бабусі, що то все вигадані казки і не варто ними лякати дітей). 

Років двісті тому (а точніше – сто вісімдесят, примітка Кота) у Троля закінчився бульковий порошок. Одну останню бульку він тримав у цій самій комірчині, де тепер були діти. Але на тому тижні Троль щось шукав у своїй «Книзі тролячих порад» і несподівано натрапив на рецепт, як можна розмножувати бульки одну від одної. Він так захопився цим, що зробив їх аж штук п’ятнадцять. І перша, яку вирішив випробувати, відразу ж повернулася під воду з дітьми. Тому Троль дуже задоволений і веселий.

– Я сказав йому, що з такої нагоди міг би пригостити мене чимось смачненьким, бо озерна їжа за ці роки мені поперек горла вже стоїть. Таж бачите, жаднюга, навіть шматочка не запропонував, – ображено закінчив свою розповідь Кіт. 

– А де він узяв те все, що нам приніс? – спитав Павлуша.

– У зачиненій скрині Троль тримає продуктовий порошок. Посипле дрібку на каміння, проговорить замовляння – і з’являється все, що захоче. Ключа від скрині носить на шиї. Наче крім нас із ним тут хтось ще є, – зневажливо пирхнув Кіт.

Лея підійшла до Кота і глянула йому благально в очі:

– Котику, ти ж такий добрий! Допоможи нам звідси вибратися.

– З чого ти взяла, що я добрий?  – спитав Кіт. – Може, я якраз навпаки – дуже злий, – але було видно, що Кіт хитрує, напрошуючись на похвалу.

– Ні, я бачу, що ти добрий. – вперто повторила Лея. – Ти такий самий, як наша Моль! Добрий і грайливий!

– Хто така ваша моль? – зацікавився Кіт.

– Наша любима смугаста кішка, – ніжно промовила Лея.

– Любима?.. Кішка?.. Вперше чую, щоб так про котів говорили, – задумливо протягнув Кіт. – Завжди лише: «Брись!..» 

– А знаєте, я, напевно, таки вам допоможу, – сказав він через хвильку. – Дуже кортить мені побачити, як кусатиме  цей скупердяй зі злості свої зелені лікті! Точно! Допоможу! – і Кіт підхопився. 

Сторожко прислухаючись, діти разом з Котом вийшли надвір. Троля ніде не було видно. Збоку біля хатини стояла невеличка повітка. Павлуша допоміг Котові відсунути засув – і аж присвиснув від здивування: там була ціла купа переливчастих бульок, прив’язаних грубими мотузками до великого залізного гака, забитого у товсту балку. 

– Ти знаєш, як ними користуватися? – спитав Павлуша Кота.

– Дуже просто, – муркнув Кіт. – Всовуєш у будь-яку голову – і відв’язуєш від мотузки.

– І все?

– І все. 

Павлуша з цікавістю розглядав дивні бульки, а Леї було лячно. Дівчинці зовсім не хотілося подорожувати в такий спосіб, але виходу не було. 

– Мені, звичайно, все одно, але я б порадив вам поспішити, – озвався Кіт. 

– Троль може погнатися за нами, – стурбовано сказав Павло.

– Не зможе. Як тільки ви спливете, я проколю інші бульки. Якщо тільки… – і Кіт примружив око.

– Якщо що?

– Якщо обіцяєте мене смачно годувати, – муркотнув Кіт.

– Ти йдеш із нами? – вражено спитала Лея.

– Ні! Я залишаюся з жадібним смердючим Тролем! – гаркнув Кіт. – Ну, звичайно ж, я йду з вами. Якщо ви мене берете, – додав уже не так упевнено.

– Беремо, Котику, беремо! – радісно запевнила Лея.

– Тоді давайте скоріше!

Кіт простежив, як зникли вгорі дві бульки, злившись із синім куполом, що переливався синім. Тоді скоренько пробив усі інші, залишивши тільки одну. Вийшов з нею надвір – і побачив, як мчить до нього розлютований Троль.

– Прощай, скупердяю! – голосно крикнув Кіт і заплющив очі, всовуючи голову в бульку. Раптом почувся голосний звук, і Кіт із жахом побачив, як його булька луснула.             

ВІН ЗАБУВ ВТЯГНУТИ КІГТІ!!! 

Вирячені від злості очі Троля наближалися. «Упс!» – тільки й устиг подумати Кіт, а лапи вже несли його до єдиного дерева, що росло біля хатини.   

Leave a Reply