Shopping cart

Позаштатна ситуація

Був страшенний переполох. Я саме прийшов у контору, як ми називаємо відділення СБУ, а там уже бігали всі, хто на цей час знаходився в будівлі. У чім річ? – намагався з’ясувати я. Бо це не було навчання, і на військове вторгнення до нашого обласного центру, чи на диверсію, теж не скидалося. „Та це старий якийсь”, – відповідали мені, позаштатна ситуація. Дурдом, аж цікаво стало. Я побіг з усіма.


Наша будівля стоїть у центрі міста, там досі попахує КГБ. Нині, під час війни з Росією, ми стали дуже активними і патріотичними. Якби завжди такими були, то може і війна до нас не прийшла б… Контора виявляла шпигунів, зрадників, диверсантів, ворожі елементи в тилу, перехоплювала розмови, вела пропаганду. Можемо працювати, як припече! Аж гордість бере. Мимоволі пригадувався той час, коли я пішов зі служби через сварку з керівництвом, кинувши по-кіношному рапорт на стіл. Може і я трішки був неправий… Але, останній романтик, як мене тут називали, щойно пройшов до будівлі крізь лабіринти мішків з піском, і повз суворих дядьків зі зброєю напоготові.


„Якийсь старий”, – перешіптувалася охорона. Мимоволі кинув погляд на камери відеоспостереження на пропускному пункті. Вони були вимкнені, отже, щось таки неординарне.
Чим ближче до поверху з керівництвом, тим більше кіпішу. Ні, нас такому не вчили. Цей новий молодий керівник або був несповна розуму, або втратив будь який контроль над ситуацією. Колотнеча нагадувала базар, а не СБУ. Як узагалі у військовий час могло тут таке статися? Або ловіть порушників і лицем у підлогу, або вже вимкніть цей режим тривоги і беріться за свої обов’язки. На поверх, де сидить шеф, бігли наші психологи і ті, у кому як правило, ми, бійці зі зброєю, геть не бачили цінності. Я, наприклад, узагалі вважаю, що всіх виявлених ворожих елементів після допитів треба утилізувати, у прямому сенсі: спалити чи на добриво. Окупант має бути мертвий, і все. Тоді переможемо. Та скажи це психологу…


А тут зненацька психологи та інші люди, які багатьом з нас просто заважали, бігли до кабінету керівника, обганяючи мене. Он серед них і чоловік непевного віку, який відповідає за всіляку єрудну, яку ми називали “іксфайлз”, за аналогією з відомим серіалом, а його самого – Малдером. Коротше, якщо б серед населення області виявили когось з надприродними здібностями, він їх мав би відпрацьовувати. Оскільки таких по факту не було, чолов’яга просто протирав штани у конторі. Зараз і він біг до кабінету шефа попри охорону та інших викликаних за тривогою бійців.


„Старий, дивний старий” – перешіптувалися всі. На мене ніхто не зважав.
У кабінеті шефа дійсно сидів старий чоловік. З виду сільський учитель. Але його очі видавали в ньому надзвичайно сильну особистість. Це були очі мудрості, очі дуже сильної людини. Такі очі могли належати священику високого рангу чи генералу у відставці. Або, або, або… Я вперше за час свого життя подумав про паранормальні явища всерйоз. Його очі ніби витягали з тебе твою суть, панували над тобою, і найстрашніше, що ти сам хотів підкоритися. Це лякало і соромило водночас. Бо не хотілося собі в такому зізнаватися. Біля столу стояв наш керівник. А наш паранормальник Малдер мало не змією вився навколо шефа.
– То як вам вдалося сюди потрапити? – запитав Малдер у дідугана
– Я просто спілкувався з усіма потроху, я люблю спілкуватися, – відказав той.


Голос у нього був ніби і ніякий, але чомусь дуже переконливий. І виходив він наче і не від старого, а звучав просто в моїй голові. Я мимоволі непомітно ущипнув себе. Дідусь озирнувся і подивився на мене. Враз затерпло у колінах.
– Спілкування мало, щоб втрапити сюди, – сказав на це Малдер.
– Як бачите, мені виявилося достатньо.
– І що ви хотіли ?
– Хочу потрапити в Маріуполь, у мене там донька. Та й син у Азові воює. Але він собі раду дасть, я більше за доньку потерпаю. Тому пішов у військкомат, думав дадуть зброю, допоможуть туди дістатися, а там, ну ніяк.
– А тут, думали, допоможуть ?
– Тут люди трохи мають розуму. У військкоматі, схоже, геть тупі.
Ураз я дещо збагнув, бо таки через вимушені канікули в СБУ, через певну відстороненість від контори, життя дало мені трохи іншого досвіду. Зокрема, я організовував з однією компанією вибори впливовим людям. Так от, багато хто думає, що маса народу у своїй більшості тупа, аморфна і з нею легко працювати, що масою, мовляв, легко керувати. Але інколи це геть не так. Маса імпульсивна, і її свідомість, як прихована алергія в людини, може виявитися, спалахнути раптово, від будь якого подразника. Але цю реакцію можна передбачити, врахувати, використати. З тупими ж дійсно просто дуже важко. Тож я припустив, що дідок, якщо і мав якісь здібності – а інакше тут, напевне, не було б нашого дослідника паранормальних явищ – то ці його здібності розбилися об солдафонську тупість декого у військкоматі.
Дідок знову обернувся і глянув на мене. Дуже закортіло сісти, засвербіло в потилиці, там де колись, кажуть, в людської раси було третє око.
Шеф наказав передивитися запис камер відеоспостереження. Малдер включив. Скориставшись загальною сумбурною ситуацією, я діловито підійшов до нього і через плече почав дивитися і собі. Папки я гучно кинув на стіл шефу, щоби підтвердити таким чином легітимність мого тут перебування. Охорона зі зброєю – три досить тупих бики – стояли, готові кинутися на діда. Цих биків підбирали виключно за показниками сили та інстинктами виживання, які вони показали під час багатьох тренувань і випробовувань.. Я думаю – це були прямі нащадки неандертальців, які могли вбити пів армії Путіна перш ніж ворог зміг би окупувати нашу будівлю. Не надто високий айкю також був однією з умов їхнього відбору. Ці охоронці не повинні були думати багато, вони повинні були діяти на інстинктах, щоб розум не заважав. Вони єдині не відводили поглядів від діда, і, схоже, він на них ніяк не впливав і їх не бентежив. Як, наприклад, мене….
На відео ми побачили вхід у будівлю, ковбасний магазинчик навпроти, який багато років ледь животів. Насправді його тримала контора, і в підвалі магазинчика зброї було більше, ніж ковбаси.
По вулиці йшов наш клієнт. Дідусь браво і впевнено підійшов до нашої будівлі, пройшов повз озброєних дядьків, ось вибіг один з постових. Три неандертальці-охоронці, які зараз стояли в кабінеті, за протоколом сидять глибоко в будівлі і вступають у бій, коли вже ворог пройшов два перші рівні захисту. Як сьогодні дідусь.
Розмова з черговим у дідуся була цікавою. Він якось хаотично махнув руками, що чимось нагадало мені рухи диригента. Постовий швидко повернувся, і почав щось говорити напарнику. Той теж вийшов, дідусь диригував знову. Обоє викликали третього чергового, і всі троє почали радитися, а тоді пропустили старого, що вже було позаштатною ситуацією. Далі постові покликали охоронця з коридору. Той також, як видно було з камери у приміщенні біля пропускного пункту з рамкою і металошукачами, піддався оцим здавалося б хаотичним рухам старого. Охоронець з коридору побіг до ще одного охоронця, а постові між тим пропускали дідуся досередини, вимкнувши, як було помітно на відео, рамку і металошукачі. Хоча я був певний, що старий пройшов би рамку успішно, адже окрім своїх таємничих очей, він не міг мати чогось небезпечного з собою. Він сам був втіленням небезпеки.
Після першого рівня дідусь вийшов на другий рівень нашого захисту, тобто пройшов перед охоронцями в коридорі. Хоча і постові були своєрідними охоронцями. Та всі ці озброєні хлопці, які мали геть інакше діяти за умов воєнного часу, радилися між собою і люб’язно пропускали старого все далі і далі. Мені схотілося випити. Усе відбулося надто швидко: старому знадобилася від сили пара хвилин, щоб підійти до будівлі, зайти до нас, пройти через пропускний пункт, де я інколи застрягаю на пару хвилин, показуючи документи тому ідіоту, який і так знає мене в обличчя. Але є правила, кажуть вони мені….
Урешті дідусь пішов коридором до сходів, дорогою жестикулюючи кожному, хто траплявся на шляху. Навіть на відео було помітно, що з зустрічними коїлося щось не те. Вони співчутливо кивали, щось відповідали, проте по губах було видно, що це якийсь набір звуків, немов то говорили несповна розуму люди. Мабуть, першим отямився хтось із постових (чи не найтупіший) і натиснув кнопку тривоги. Дідусь був уже на другому поверсі. Він наближався до кабінету шефа. У цей час з окремого приміщення без вікон але з декількома виходами (на перший поверх, надвір і у підвал) вибігли неандертальці. Один побіг до входу в приміщення, другий у бік приймальні, третій за ним. Рухалися дуже класно, впевнено, треновано. Той, другий, також не скористався ліфтом, як і дідок. І це правильно. Я б теж не користувався ліфтом у будь-якій нештатній ситуації. А старий тим часом підходив до кабінету шефа. Зайшовши, він натрапив на секретарку і помічників. Декілька присутніх у приймальні, що, як і кабінет шефа виходила вікнами (заради безпеки) у внутрішній дворик, уважно дивилися на дідуся. Він знову почав диригувати. „Оркестр” відреагував, усі щось відповідали, але помітно було, що, як кажуть, ні в тин, ні у ворота. І саме тоді коли, наш клієнт уже прочинив двері до шефа, у приймальню ввалився один з неандертальців, його вже наздоганяв коридором другий, а третій тип, схоже, мав прикривати цих двох і теж уже цілеспрямовано рухався у бік головного кабінету, попередньо піднявши тривогу. На інших камерах було добре видно, як вулицею іду з портфелем я. Мені кортіло побачити продовження історії, проте на камерах, а не вживу. Я не хотів довго перебувати в одному приміщенні з цим чоловіком.
– Як же ви усе ж зайшли – дурнувато запитав Малдер, і всі аж здригнулися, бо він порушив тишу, яка пару хвилин панувала в кабінеті.
Якби не ці три неандертальці, я думаю дідусь почав би диригувати, а ми всі заспівали б пісню “Батько наш Бандера”, або щось на зразок того, віддали б йому все, що він попросить, а то б і застрелилися. Дідусь знову подивився на мене. У мене вкотре засвербіла шкіра на потилиці. А чому б, власне, не дати йому пістолета чи автомата і не відправити до Маріуполя? Це ж знахідка – така собі біологічна зброя!!!
– У вас є шанс допомогти Маріуполю, хай просто відвезуть мене туди, – сказав несподівано дід.
Я вже побачив, що шеф хоче кивнути, але стримується з останніх сил. Одяг на ньому змокрів, по лобу стікав піт, а на щоках з’явилися нездорові червоні плями. Припускаю, що він був на межі якогось нервового зриву чи може ще чогось, але тренування та й вроджені здібності бути конторським не давали йому шансу на поразку.
– Нам треба переговорити, – відповів шеф.
– Хай він лишиться – кивнув на мене дідусь, і я намацав рукою край столу, бо мені дуже необхідна була якась опора.


Лишилися неандертальці, і нас четверо – я, шеф, дідусь і Малдер. Вийшли заступники, інша охорона, психологи. Неандертальці були схожі на мумії. Я навіть подумав, а чи вони при тямі, чи не загіпнотизовані? Але по їх злих очах було видно, що все зі свідомістю у них добре.
– То ще раз, – як ви сюди зайшли? – знову запитав шеф.
Він дуже хотів випити склянку води. Я це відчував. Проте, напевне, боявся пити, пригадавши байки ще радянських часів про можливе зарядження води негативом.
– Я загіпнотизував усіх, кого зустрічав на шляху. Лиш ці троє не піддалися, – вказав дід на неандертальців. – У них гарна підготовка, але мало мізків.


Один з неандертальців смикнувся, та шеф спинив його поглядом
– Давайте спокійно, без грубощів, – зауважив він. – Ви один?
Годі було відразу збагнути, що означало це запитання, але всі збагнули.
– Я ж казав, у мене донька і син у Маріуполі. Я довго сидів удома і думав. Урешті прийшов до вас просити зброю і допомогу в підвезенні мене туди. Так, я дію один. Але в дечому одному важко. Ви можете допомогти?
– Чому я маю вам допомагати ?
– У вас є доступ до Маріуполя. Я там стану у пригоді, ви ж бачите…
– А потім?
– А потім мене там уб’ють, – спокійно відповів старий.
– Хай їде, – вирвалося в мене, – чим ми ризикуємо?
– Ми не можемо просто так взяти і відвезти вас туди… – втомлено сказав шеф, – Навіть якби я хотів.
І глянув суворо-запитально на мене.
– Оформіть мене своїм працівником, візьміть сторожем якихось ваших складів, я пройду перевірку, бо не маю темного минулого, ніде не світився, служив в армії…


Так, подумав я. Якби він світився раніше, ми б узяли його на озброєння, це цінний кадр.
– Ви б зі своєю наполегливістю і здібностями тут знадобилися, – відказав шеф.
Чомусь він одразу став на бік діда, хоч ми ще його і не перевіряли, як слід.
– У мене там донька, це визначальне. Я міг поїхати з волонтерами, але я прийшов до вас, бо з вами проїду далі. Допоможіть, я там можу змінити ситуацію, Маріуполь залишиться у нас, – наполягав дідусь.
Шеф попросив вийти і мене, а тоді і неандертальців. Ті позадкували, уважно стежачи за старим і не розуміючи намірів шефа.


Лишився наш Малдер, шеф і старий. Це гра ва-банк. Я вважаю, таке не зовсім правильним. Та, зрештою, це не моя зона відповідальності. Опісля нам приходить вказівка забути про цю ситуацію. Шеф відзвітував вищому керівництву, а що саме – не моє діло.


Увечері я приходжу додому і уважно стежу за подіями в Маріуполі. З болем дивлюся на майже повністю понівечене місто. Я хочу, щоби старий дістався куди треба і повбивав там кого треба. А сам продовжую виконувати поставлені переді мені завдання. По старому питати нічого не можна. Та мені і не скажуть нічого. Є різні рівні допуску до інформації.

Leave a Reply