Shopping cart

Подарунок для Яги

Заскочила рання зима зненацька молодого ведмедя. Щедро вибілила усе в лісі, замела натоптані ним стежки. Із неба сіялося безупинно і невблаганно. Юний бурмило виявився зовсім не готовим до першої сплячки. А треба поспішати… Знайшов глибоку тріщину під корінням ялини. Вовтузився, сопів, вигрібав землю та каміння на поверхню. Нарешті берлога стала достатньою, щоби розлягтися там і не коцюрбитися більше.

Виліз на поверхню перепочити. Водив надчутливим носом у різні боки. Принюхувався. Лісові аромати, заметені снігом, утратили свою осінню принаду. Утратили силу та розмаїття. Вони змаліли й ніби причаїлися до самої весни. 

Раптовий подув легковія доніс до ведмежих ніздрів запах зволоженого вовчого хутра. А ж ось і сіроманець на легких ногах. Власною персоною. Насторожений зупинився, уважно поглянув на клишоногого.

─ Що, на бічок зібрався? На зимову сплячку? ─ запитав. 

─ Напевне бачитимеш гарні сни. Це ж треба, чотири місяці переглядати сновидіння! Як серіали. Ото живуть… А тут ─ бодай один лагідний сон побачити. Так ніж бо, суцільні жахлики у голову лізуть.

Вовк ображено поглянув у небо. Так, ніби там хтось мав дослухатися до його жалів і допомогти. Ведмідь сумовито пробурмотів:

─ У барлозі гострі камінці й коріння. Нічого м’якенького. Які можуть бути сни? Слухай, вовче, ти більше прожив. Скажи, де б його роздобути справжню подушку? Щоби голову прихилити. А то не засну. 

Поглянув теж до неба.

─ Ох і завіхолило. Зима уже не відпустить. То чого мовчиш, сірий?

─ Про себе скажу. Сплю без подушок і де прийдеться. Через кожні десять хвилин прокидаюся. Повертаюся на другий бік. Щоб не намуляти собі нічого. Узимку спати ніколи. Подрімав дещицю і на лови, на полювання. Гасаю лісом. Мені би твої проблеми… Раджу сходити до борсука. У нього справжні підземні палаци з перинами. Може подушку й роздобудеш.

Вовк рушив своїм звичним клусом геть, а потім зупинився і сказав:

─ Тільки не барися. А то смугастий засне перший. Тоді не розбудиш його цілий місяць.

Ведмідь сунув навпростець до борсучого житла. Ламалися дрібні гілки на кущах, залишалися глибокі сліди на пухкому покривалі. Нарешті дістався знайомого підгір’я, поцяткованого припорошеними норами. Господар невдоволено поглядав на непроханого гостя.

─ Привіт, борсуче! Знаєш, у мене попереду перша зимова сплячка. Трохи моторошно. Ще не відаю, що воно таке і чим закінчиться, ─ щиро зізнався ведмідь. ─ Прошу, подаруй мені подушку під голову. А то не засну. А я щедро віддячу весною.

─ Кхе-кхе! Чого захотів? До весни дожити ще треба. Я цілу осінь тягав сухі листя й траву. Готувався, ретельно набивав перини. А тепер візьми і віддай тобі зі свого кублища. Відірви прямо від серця.

Борсук ображено наморщив носа.

─ І взагалі, ведмеді сплять сидячи. Колись бачив такого одного. Так що подушка тобі не потрібна, ─ похмуро заявив старий борсук.

Повільно засунувся задом до свого леговища. Похапцем затулив отвір широкою сосновою гілкою. Прямо перед ведмежим носом.

«Ото, скупердяй. На голові он смужки від перин відпечаталися. Від лежання. А все мало йому. Хм… Спати  сидячи. А як це? Ніколи не пробував» ─ подумалося бурмилі. 

Засмучений пішов геть. Мокрий сніг уперто липнув до хутра. Доводилося часто зупинятися й струшувати його. Такої миті ведмідь і побачив зайця, котрий причаївся під кущем терну.

─ Не бійся, куцохвостий. Я не ворог тобі. Мені вже укладатися треба в барліг. Шукаю м’яку подушку. Щоб краще спалося там.

Заєць речитативом відтарабанив:

─ У моїх снігових лігвах немає подушок. Віхоть пожухлої трави знайдеш. І то не скрізь. Я так звик. Живу на скачку. Усе прислухаюся. Снів не пам’ятаю. Розлежуватися ніколи. Усі норовлять з’їсти. Ходи до баби Яги. Там багато подушок. Розкладає відьма старечі кості. Щоб не гриміли і не будили. Ходи до неї. Серед лісу хатина. Може дасть…

Ведмідь хотів ще розпитати про бабцю, але заєць розтанув. Прямо на очах. І тільки невелика хмарина снігової куряви долетіла й лагідно сіла на передні клишоногі лапи.

Ведмідь чимчикував далі. А на душі скребли сумніви. 

«Куди ти оце бредеш? Відьма точно не допоможе. Нащо ти їй здався? Вертайся хутчій назад, до берлоги. Може навчишся спати сидячи. Жаль, немає в кого розпитати…»

Та не встиг клишоногий підійти упритул до хатини баби Яги, як віконце з гуркотом відчинилося.

─ Чула-чула про твої біди та жалі, сиротюк нещасний. Усе знаю і відаю, що твориться в лісі, ─ промовила носата голова в очіпку.

Вона на якусь мить заховалася в темряві хати. Зненацька із вікна полетіла на сніг подушка, мережана червоним і прикрашена двома сизими голубками. Плавно, невагомо приземлилася на сніг перед подивованим ведмедем. Голова фурії знову вигулькнула у вікні. Одне око примружене, а інше пронизувало клишоногого наскрізь червоними сполохами.

─ Забирай подарунка. Гусячим пухом набита. Мені не шкода. І нехай присниться тобі щось хороше. Як у материнській утробі. Хоча туди не вернеш… А весною негайно тікай звідси. У гори якомога вище лізь. Бо підстрелять, як куріпку. Як матінку твою… У цьому лісі скоро одні мурахи залишаться.

Віконечко ображено зачинилося перед носом наляканого гостя. Юний ведмідь не знав, що Яга ─ господарка усієї дичини в лісі. А ще володарка сутінків для померлих. Останніми роками старенька дуже втомилася від навали двоногих мисливців у лісі. Виловлювала найжорстокіших із них, як могла. А потім швиденько перетворювала на різних комах. Особливо їй подобалося скидати щойно народженого членистоногого до купини рудих мурах. На перевиховання.

Не переповідатиму сюжети усіх снів, які приснилися ведмедю тієї зими. Скажу лише, що спав як немовлятко. Йому здавалося, що голова лежить не на подушці. То вона упокоїлася на теплих грудях матері, пропахлих молоком. Солодкі сни, солодкі спомини…

Ранньої весни схудлий клишоногий вибрався нарешті на поверхню. Вигрівався на сонці, а з пам’яті зринали моторошні слова Яги: «Тікай звідси в гори». У молодому березняку наламав найкращих, найрівніших пагінців, міцно обів’язав ликом. Прилаштував рівного та гладенького держака із ліщини. Вийшла досить непогана мітла. Міцна така, не розсиплеться, не зламається.

Іде ведмідь лісом, урочисто несе на плечі нову мітлу. Аж тут назустріч вовк. Кудлатий такий, линяє, скидає зимове убрання. І на сіроманця став не схожий. Зупинилися, радо привіталися.

─ О, бачу перезимував таки. Твої шанси зачепитися за життя значно виросли, ─ філософськи зауважив. ─ А нащо тобі мітла? Ліс підмітатимеш?

─ Та ні, вовче. Поспішаю Подарунка для Яги несу. За м’яку подушку, котру подарувала зимою. Нехай літає.

Ведмідь задер носа догори й уточнив.

 ─ Нехай літає небом, поміж зірок. Знаєш, щоб зачепитися за життя, бабця радить тікати нам усім звідси.

Останні слова боляче вдарили по вовчих вухах.

«Що діється в лісі? Не збагну. Усім тікати… А куди? Яга стала подружалкою ведмедю. Дивовижа якась» ─ губився думками колишній сірий.

Клишоногому дуже кортіло сказати наостанці кілька теплих слів борсуку. Але той десь загубився в підземних лабіринтах. Може охороняв свої палаци від чужинців. А заячі шляхи таки перетнулися з ведмежими. Захеканий вухань мчав кудись. Затуманений погляд, прищулені вуха, увесь заросяний від голови до хвоста. І тільки роздуті ніздрі жадібно хапають повітря. 

─ Ей! Зупинися на хвилину! Подякувати хочу за бабу Ягу. Вона виручила…

─ Та ніколи мені. Ти що, не бачиш? Весняний гін. Заячі весілля буяють, а я запізнююся. Бувай. 

Куцохвостий чкурнув тільки йому відомим путівцем.

« А може, бабця щось переплутала? Нащо тікати, коли в лісі весілля буяють? І що воно за гін такий?» ─ розгублено думав юнак.

Підперезана вовняною хусткою з китицями, Яга сиділа біля хатини. Розмірено товкла просо в невеликій ступі. Відполірований за роки дерев’яний  товкач злітав і виблискував на сонці кістяним наконечником. 

─ Що, подарунка приніс? Еге ж, вдала мітла. З любов’ю зроблена. Бачу.

Кістлява рука бабці зручно умостилася на держаку.

─ А моя геть зносилася. Деркач один… Ех! Обкатати закортіло.

Фурія легко здійнялася над верхівками дерев. Покружляла над дахом власної домівки і плавно приземлилася перед ґанком. Нарешті її зморшкувате обличчя осяяла щира усмішка.

─ Приймаю такого подарунка. Молодець!

Бабця задумалася на якусь мить і продовжила:

─ Знаєш. Щоб порятувати чи допомогти часто достатньо якоїсь дрібниці від нас сторонніх. А іноді приходить така біда, що не вистачить і кількох життів. Ходи здоровий! У гори йди і прощавай.

Ніч владарювала. На зоряному небі усі сузір’я слухняно зібралися на відведених їм місцинах. Гострий місяць, на серпа схожий, заблукав десь у лісі, ручечку загубив там. Нарешті вигулькнув над верхівками дерев, освітив самотню постать на галявині. Яга плавно розхитувалася з боку на бік у передчутті скорого лету. Гладила шерхатими долонями горіхового держака на мітлі і задумливо поглядала на зорі.

Leave a Reply