Shopping cart

Магія сніжинок

Зима, мов королівська особа, вийшла з карети й посіла льодяний трон. Лагідно вкрила землю в білі кристалики й напустила крижаний холод. Дванадцятирічна дівчинка Емілія не любила цю пору року, позаяк у сніжну погоду відчувала себе незграбою. Через слизьку підошву чобіт вона часто підковзувалася й падала. Хлопці-однокласники, які йшли поряд після школи, закидали її сніжками й зі сміхом називали «кривоногою». 

Одного дня Емілія прокинулася й побачила, що за вікном страшенні снігові намети. 

  • Доню, залишайся вдома. До школи далеко, а дорогу ще не розчистили, — запропонувала мама Емілії. 

Емілія зважувала «за» і «проти». Дійсно, добиратися до школи буде складно, але можливо. Вона завжди ходила пішки, бо в її маленькому містечку не було громадського транспорту. Емілія сподівалася, що уроки через сніг не скасують. Налаштована гострим розумом на навчання, вона знехтувала можливістю прогуляти заняття. Під співчутливий погляд матері та старшої сестри Діани, яка лежала хвора в теплому ліжку, Емілія хутко зібралася. Тато розчистив сніг у подвір’ї, тому донька легко вийшла за ворота й потихеньку побрела пухкими сніговими кучугурами, залишаючи глибокі сліди.  

Коли захекана й червонощока Емілія підійшла до дверей свого 6-А класу, Максим, Андрій та Кирило не впустили її! Емілія образилася, але пожалітися було нікому. Дівчата-подружки залишилися в замкненій зсередини аудиторії. Вчительки географії Марії Іванівни ще не було. Дівчинка розгубилася. Похнюплена, мов бурулька на даху, вона тинялася пустим коридором. Нарешті на горизонті замайоріла червона сукня класного керівника Ірини Петрівни. Жінка запитально подивилася на Емілію. Дівчинка сказала лише те, що не може зайти до кабінету. Ірина Петрівна заспокоїла Емілію і повела з собою. Голосом воєнного командира вона наказала відчинити двері. Коли хтось із хлопців швиденько повернув ключа, керівниця соколом залетіла до приміщення і провела серйозну виховну годину. Потому наголосила, що через погодні умови в школі відсутнє електропостачання, тому заняття скасовуються на один день. 

Розчарована Емілія знову вийшла на мороз та понесла важкий рюкзак додому. Тротуар трохи розчистили. Але йти все одно було важко через сильний вітер. Емілія затуляла обличчя шарфом і повільно тягнула ноги з наліпленим на чоботи снігом. Занурена в сумні думки, Емілія раптом почула шурхіт за спиною. Вона була впевнена, що хтось ішов слідом. Оглянулася – нікого нема.

— Дивно, — мовила сама до себе. — Мабуть, вітер.

А за нею, виляючи великим хвостом, непомітно стрибав заметами невідомий звір.

— Обережно! — попередив писклявий голос.

Емілія не звернула увагу. Щойно вітер стих, хмари розійшлися і вийшло яскраве сонце, що мов магічний проєктор, осявало сніг. Осліплена промінням, вона послизнулася на доріжці з льоду. Від болісного падіння покотилися сльози. 

Істота добігла до дівчинки, але не встигла допомогти.

  • Не плач, будь ласка, — знову озвався голос, схожий на дитячий.   
  • Я не плачу, — відрубала Емілія, але не зрозуміла, до кого звертається. Вона озирнулася навсібіч. — А хто тут?

Нікого не було видно. Аж раптом зі снігу з’явилися дивовижні вушка та великі блакитні оченята. Емілія зойкнула. Навпроти неї була тваринка зростом з собаку породи коргі. Вона дивилася поглядом людини з вселенською мудрістю та співчуттям. Невеличке пухнасте звірятко, схоже на єті, виглядало дуже мило.

Емілія від здивування забула про негаразди. Істота, що ледь діставала їй до коліна, розмовляє! Та ще й утішає її!

— Вибач, що застав зненацька. Я хутрохвіст, на ім’я Нюхопух – помічник Святого Миколая, — відрекомендувалося звірятко. 

— Хутрохвіст? Ніколи не чула такої назви, — задумалася Емілія. Вона ніяк не могла повірити в те, що розмовляє із тваринкою.

  • Але ж і Святого Миколая ти, напевне, не бачила. Бо ми працюємо таємно. 
  • Так, не бачила. Звідки ти такий взявся? — допитувалася дівчинка.
  • Добре, розкажу детальніше:

Сто років тому Святий Миколай створив істот зі світлими душами і наділив їх чарівними здібностями. То були ельфи-майстри подарунків, лисиці-розвідниці й ми – хутрохвости. Наше покликання – щозими рятувати діточок від біди. Наприклад, від травм на льоду. Для цього ми за допомогою магії стаємо невидимками і підстраховуємо кожен рух. Малюкам із розгубленими мамами помагаємо на слизькій дорозі, припорошуючи її прозорим піском. Розбишакам, які ображають інших дітей, сиплемо на голову сніг із заспокійливою пудрою. Але головною місією кожного хутрохвоста є дещо більше, ніж робота янгола-охоронця. Це порятунок святкового настрою. Ось так. 

Емілія слухала Нюхопуха з відкритим ротом. Вона вважала себе досить дорослою, щоби вірити в диво. Але після його розповіді несподівано повернула колесо часу і повернулася у вік чотирирічної дитини. Хутрохвіст відчував вплив свої слів і тихенько радів. Він розповів, що давно спостерігав за нещастями дівчинки і робив кривдникам маленькі капості. Коли сьогодні побачив, як її знову ображають хлопці, не зміг стриматись. Нюхопух вичікував моменту, щоб поговорити наодинці. 

  • Чому дозволяєш себе ображати? — він трохи сердито подивився на Емілію. — Ти маєш навчитися стояти за себе і припинити ридати від образливих дій однолітків.     

Емілія пригадала вранішню неприємність — і зрадлива солона мокрота полилася з її очей.

— Тому що я боюся щось сказати у відповідь, — тремтливим голосом відповіла вона й витерла ніс рукавичкою. 

— Тоді я навчу тебе захищатися! — з гідністю сказав Нюхопух.

— А що ти про це знаєш? Ти ж не людина навіть.

— Ні, звичайно. Але не забувай, що мене створив сам Миколай Чудотворець! А він багато що знає та може, — хутрохвіст ласкаво глянув на дівчинку.  

— Хотіла б я познайомитися з чарівником. Бо давно зрозуміла, що подарунки мені підкладають під ялинку батьки, а не він.

Нюхопух лукаво посміхнувся й вирішив розкрити таємницю. Миколай дарує дещо більше, ніж подарунки, — новорічний дух. Він разом зі зграєю хутрохвостів усюди розпорошує святковий настрій, підказує на вушко дорослим, що саме потрібно купувати їхній малечі. Запалює вогники на ялинках, навіть якщо вони зламані. Малює візерунки на склі як побажання щастя. Збирає рідних людей гуртом. Мирить тих, хто посварився, за допомогою чарівного зілля, яке потайки додає в какао чи імбирне печиво. Усе це задля того, щоб на Різдво люди відчули тепло й затишок. 

  • До речі, з Миколаєм ти знайома ще з першого року життя, коли бачила його уві сні, — додав Нюхопух.

— Справді? То це він підказав мамі й тату минулого року подарувати мені ляльку Барбі та розфарбовку з Леді Баг?

— Думаю, що так. А я спостерігав, із яким трепетом ти ставишся до дарунків. Ти добра дівчинка. Умієш цінувати те, що маєш, та ділитися з іншими.

Емілія розповіла, що її мати Галина й батько Іван небагаті. Тому їм зі старшою сестрою Діаною рідко купують подарунки. Здебільшого на великі свята – Новий рік та день народження.     

— Та ти ж щаслива й так? Без купи непотрібних іграшок? — допитувалася чарівна тваринка. 

 — Майже. Щоб бути щасливою, мені треба позбавитися декількох хлопчиків із мого класу. 

— Не кажи так, Еміліє. Ігноруй їхні насмішки. Давай словесного стусана. Не приймай роль жертви. Зрозумій, це знадобиться не тільки в школі. Коли виростеш, ще не раз зустрінеш злих людей, які свої невдачі трансформують у здатність насміхатися та знущатися зі слабкодухих. 

— Ти маєш рацію, — зрозуміла дівчинка. 

Нюхопух та Емілія ще довго говорили про школу, доросле життя та навички сильної людини. Хутрохвіст провів школярку до самого дому й поцілував її долоньку. На ній з’явилася блискуча сніжинка, чари якої роблять людину сміливою. Якщо прикласти магічну іграшку до серця, вона сповістить хутрохвоста про біду. 

У вихідні дні дівчинка милувалася сяйнистим подарунком Нюхопуха й подумки всотувала його енергію. У понеділок Емілія, стискаючи в руках магічну сніжинку, пішла до школи впевнена та незалежна. Коли зайшла до класної кімнати, Інка підколола її через те, що вона сьогодні вдягла «смішний светрик». Та Емілія лише байдуже посміхнулася. 

Після першого уроку головні розбишаки класу, Андрій та Максим, вимагали списати в неї домашку з математики. Цього разу вона рішуче відмовила. Хлопці обурилися. Коли пролунав дзвоник на урок, учні встали, щоби привітати учителя. Максим, який сидів на парті позаду, швидко підклав Емілії на стілець кнопку. Дівчинка повернулася вбік стільця і вчасно помітила колючку. Вона відчула, як до горла підступає образа. Але пригадала слова Нюхопуха і дала відкоша Максимові прямо в очі: 

— Яка смішна була б кнопка на штанях. Але це вже заїжджений пранк. Нецікавий. Вигадай щось нове. А списати більш не даватиму. Може, розповісти вчительці, що попереднє завдання з математики, за яке отримав 10 балів, ти переписав із мого зошита? 

Максим не очікував такої реакції на звичайну витівку. Переглянувся з Андрієм, що сидів на сусідньому ряду, і перемкнув увагу на інших однокласників. Емілія дуже пишалася тим, що нарешті стала сміливою. Вона потайки стискала в руці сніжинку, подаровану Нюхопухом. Та не здогадувалася, що то була лише гарна ялинкова прикраса. Тоді як сила духу завжди жила всередині неї самої. 

Хутрохвіст Нюхопух тим часом крадькома зазирав у вікно 6-А класу й радів прихованим здібностям Емілії. Задоволений власною роботою, він пішов присипати чарівним піском розковзаний сніг і дослухатися до нових розпоряджень Святого Миколая. А таких було чимало напередодні Різдва…

Leave a Reply