Shopping cart

Коли іде дощ

Вітер що не втихав вже другий день, колихав старі дуби, час від часу в невеличкій хатинці де мешкала маленька Софія зі своєю бабусею Анною, було чутно як скрипить старий горіх, прогинаючись від сильних поривів вітру.

Загавкав старий пес, якого усі називали Муха. В маленьких сірих очах Софії запалало полум’я надії, в голові пролунала думка “Цей день настав?”. Софія зістрибнула зі старого, високого ліжка, заскрипіла підлога, окутавшись у покривало вона попрямувала зовсім невпевненими кроками до вікна, з якого відкривався вид до хвіртки, через яку можна потрапити до двору будинку.

Відсмикнувши в сторону тюль, Софія прошепотіла: «Ні, це лише Даша».

– Даша приїхала, – гукнула бабуся Анна в напівпорожню хатину.

Софія сподівалася, що то її батько повернувся. Вже майже рік минув з того моменту, як її батьку довелося покинути свою домівку і відправитись на схід, щоб оберігати свою країну. Минув майже цілий рік, а Софія пам’ятала його слова, неначе він сказав їх лише п’ять хвилин тому: «Доню, моя маленька, мені слід покинути тебе на деякий час, але я повернусь. Ти головне мене чекай, щоб мені було куди повертатися. Будь сильною доню, я люблю тебе».

Висока, темноволоса дівчина увійшла до хати, – Доброго дня бабусю, – з цими словами Даша обійняла бабусю не звертаючи уваги на її руки, які майже по самі лікті вимазані в муці.

З при відчинених дверей на кухні з’явилась маленька дев’ятирічна дівчинка, – Привіт, – сказала вона  дівчині, яка стояла до неї спиною.

– Не вже це та сама маленька Софія? – здивовано запитала Даша, Софію вона пам’ятала зовсім ще дитиною.

– Це вже не маленька Софія! – відповіла бабуся Анна.

На обличчі дівчинки з’явилась широка посмішка. Даша стала на одне коліно, щоб обійняти Софію, та в свою чергу довго не зволікала і кинулася в обійми. Тим часом на подвір’ї знову запанував дощ, Муха сховався в свою халабуду, а дощ в невдовзі перетворився в грозу.

Ввечері коли на подвір’ї стемніло, а гриміло так сильно що аж шибки у вікнах почали дрижати, маленька Софія укуталась з головою у своє вогке покривало і скрутилась у калачик.

– Ти що, боїшся блискавок і грому? – поцікавилась Даша, сідаючи поруч Софії.

– А хто ж не боїться грому? – тихо неначе шепіт вітру Софія сама відповіла, – Мій батько не боїться грому і блискавок також, був би він зараз поруч зі мною, то захистив би мене! – Але цих слів Даша не почула, тому що вони й справді були неначе шепіт вітру.

– Сядь біля мене і я розповім тобі одну історію, яку розповіла мені бабуся, а їй розповіла її бабуся.

– Я не вірю у всякі там вигадані історії, – заперечливо вигукнула Софія. – Вони для дітей, а я вже давно велика.

– Маленька моя, це не просто вигадана якась там історія. Все що я розповім тобі, відбувалось насправді, сідай і слухай мене уважно щоб нічого не пропустити.

Дрова тріщали у печі, хатинку заполонило тепло, затишок. Маленька Софія відправилась разом з Дашою у ті часи коли жили королі і королеви, принци і принцеси, лицарі і міледі, коли люди не вихвалялись лише словами.

Ця історія відбувалась тоді коли дощ йшов з хмар, як і зараз але не було ні грому ні блискавок. Жив та був один величний король, межі його королівства були такими великими, що ніхто не знав де вони починаються, а де закінчуються. Не дивлячись на свої багатства, безкраї володіння, король пишався лише своєю єдиною донькою. 

Справи в королівстві йшли чудово, рік видався напрочуд чудовим, селяни зібрали врожай, якого мало вистачити не лише на потреби королівства, ай на продаж. Скарбниця щоденно поповнювалась золотом. Усе б й надалі було чудово, якби одного  дня не трапилось жахливе. І цим жахливим був дракон, якого у народі прозвали Блискавкою.

Багато горя приніс Блискавка королівству, спочатку він нищив врожай в полях, далі спалив не один десяток сховищ зерна, а на останок викрав доньку короля.

Спокій і сон покинув короля, і він не знав що й робити щоб подолати дракона.

В невдовзі король зібрав найхоробріших рицарів і велів їм врятувати принцесу.

Якщо вони виконають волю короля, то одному з них випаде можливість одружитися з його донькою, якщо та не заперечуватиме.

Для того щоб у лицарів були хоча б якісь шанси проти дракона король велів своєму чаклуну змайструвати корабель, який літатиме.

Минув місяць і чаклун виконав доручення короля і сказав:

– На корабель можливо ступити лише за умови, що жоден не відступиться від свого бажання, буде слідувати своїй мрії, цілі. Хто ступить на нього вже не зійде.

Лише десять лицарів з сотні потрапили на корабель. На світанку, коли перші промені сонця доторкнулися мачти корабля, той піднявся в небо. Перш ніж корабель злетів, чаклун попередив лицарів, що увесь час корабель будуть оточувати білі хмари, для того щоб селяни не лякались, а коли поруч буде знаходитись дракон, хмари змінюватимуться в сині дощові.

Минали дні, хоробра команда переслідувала дракона. Зненацька хмари потемніли.

– Дракон наближається! – вигукнув чоловік, який вартував на щоглі.

 В невдовзі розпочався запеклий бій, із-за темних хмар, дракон пропав з поля зору. Спалах полум’я з правої сторони корабля, через пару секунд відбувся постріл з гармати, ядро відправилось у сторону дракона. Стало тихо. Знову спалах, вже з лівої сторони, ще один постріл з гармати. Кілька годин тривав бій. Ніхто не переміг. Дракон зник, а хмари, які оточували корабель знову стали  білого кольору. Хоробра команда продовжувала переслідувати Блискавку.

– Ось така історія, – сказала Даша, але Софія не почула цих слів, вона спала.

Софія тепер не в маленькій хатинці, вона тепер стоїть на палубі летючого корабля, якого команда прозвала Громом. Здивування Софії не мало меж, у неї навіть подих перехватило. «Як я тут опинилась?» – подумки запитала вона сама себе. Невеличкими, невпевненими кроками Софія попрямувала до перил з лівої сторони, там вона остаточно переконалась, що корабель на якому вона знаходиться, летить і його оточують білі хмари.

– Золотце моє, що ти тут робиш? – запитав капітан корабля.

– Тато! Тато, це ти! – обернувшись Софія побігла до штурвалу,де стояв її тато у формі капітана корабля. – Я сумувала за тобою, тато, ти тепер повернешся додому разом зі мною?

– Вибач мене, моє сонечко, тобі потрібно ще трішки зачекати, доки я повернуся, – зі сльозами на очах капітан сказав. –  Запам’ятай ти повинна мене чекати, щоб мені було куди повертатися.

Тим часом хмари потемніли. – Прокинься, – промовив капітан, поблизу щось спалахнуло.

Софія відкрила очі, на подвір’ї загриміло. – Дашо, а лицарі врятували принцесу?

– Так, але минуло багато часу, поки вони це зробили.

– Я буду чекати, – прошепотіла Софія, закриваючи очі, вона відчувала, як солодкий сон, огортає її. – Я чекатиму на тебе, ти головне повертайся, тато.

Leave a Reply