Корівка,яка захотіла стати пташкою

Корівка Зорянка якось почула, як маленький пастушок Петрик читав казочку про гидке каченя. «А що як я й не корівка зовсім?» – задумалась вона. Їй одразу закортіло стати пташкою: співати пісень й літати попід хмарами. Може, навіть лизнути хмаринку-дві. «Білі, – мріяла вона, – на смак як зелене яблуко, рожеві, як стигла малинка або квіточки кашки, а грозові хмари смакують ожиною».

– Бабусю, – Зорянка підійшла до старої корови Квасолі. – Як гадаєш, може, я не корівка, а лебідь чи ластівка?

– Та чого б це?– здивувалась та. –  Подивись які в тебе гарні чорні плями, яка ти круторога та волоока! А які копитця, а хвіст! Глянь тільки на своє чудове вим’ячко! Справжнісінька корівка.

Зорянка трохи засмутилась, бо мудрішої корови за Квасолю не було, та й пішла далі. Але ніхто у стаді не повірив, що вона пташка. Подружки – чорненька з білою плямою Зірочка та руденька Дружка навіть підняли її на сміх. Тоді Зорянка побачила синичку, що стрибала з гілочки на гілочку.

– Привіт, синичко! – Зорянка підійшла поближче. – Може я твоє пташеня?

– Величенька, – пташка повернулась боком, щоб краще роздивитись корівку. – Навряд.

– Тоді навчи мене, як стати пташкою!

– Гаразд, – погодилась синичка. – Лети сюди.

Зорянка замахала ногами, підстрибнула, але не злетіла. Тоді вона спробувала видертися на деревце. Тоненька липка затріщала й загойдалася під її копитцями. Синичка від несподіванки зронила пір’їну.

– Ні, ні! Досить! – зарепетувала вона.

– Добре, – погодилась Зорянка, бо насправді дуже зморилася. – Може краще поїмо?

Пташка покопирсалася в листі та запропонувала корівці велику волохату гусінь. Зорянка чемно відмовилась. Тоді синичка показала, де можна знайти трохи зерняток. Корівка злизала їх язиком – їсти закортіло ще більше.

– Малувато, – мукнула Зорянка.

– Ой, лишенько! – образилась синичка. – Цієї гори зерна мені на три дні б вистачило! Вибач, але ти ніяка не синиця! Сходи у бузька спитай, чи не він пташеня загубив.

Сонечко вже піднялося високо, коли Зорянка знайшла бузька. Він поважно крокував болотом та видивлявся поміж густого листя та під сірими камінчиками розважливих жабенят. Корівка підбігла до чорногуза й привіталася.

– Шановний буселе, чи я не ваше пташеня?

– Ти біла з чорними плямами, як і я, – задумався він. – Але щось я не бачу, які в тебе крила. Та й шия короткувата. А-ну, стань на одну ногу, щоб я краще розгледів. Ось так, – і чорногуз показав корівці, як треба стати.

Зорянка підібрала копитця і ледь не загрузла в болоті.

– А що треба робити, щоб стати чорногузом? – не здалася вона, старанно змиваючи ряску з копит.

– Ходити полями та болотами, насолоджуватись сонечком. А восени мандрувати з друзями до Африки.

Зорянка примружилася, уявляючи як летітиме в теплі краї.

– І їсти тільки смачненьке! – запевнив чорногуз.

– Пухкі хмаринки?

– Ні. Краще! – захитав головою бусол. – Жаб, зміючок та жуків.

Жаби стрибали в різні боки та гучно сміялися, спостерігаючи за незграбними спробами корівки зловити їх. Зорянка встигла лизнути чорного жука, що грівся на сонечку. Той насварив її та боляче вкусив за носа. Корівка вибачилась перед жуком, потерла ніс та вирішила, що вже не хоче ставати буселом. Ледь не плачучи, вона зібралася повертатися до корівника.

По дорозі Зорянка побачила зозулю.

– Зажди, – гукнула вона птаху. – Може я твоє пташеня?

– Може моє, а може й не моє, – відповіла та. – Мені до цього нема діла.

Зозуля полетіла геть. На ліс спустились сутінки. Корівка озирнулась довкола і гучно замукала – стежка, якою вона прийшла до болота, загубилася в темряві. Зорянка заблукала.

– Хто це тут реве? – спитав тихий голос зверху.

Корівка звела очі, проте нікого не побачила.

– Це я – сова, – пояснив голос. – Ходи за мною, виведу  тебе до корівника, бідолашна.

– Дякую. Шановна сова, а ви часом не губили пташеня? – витерла сльози корівка.

– Мої всі при мені. – Відповіла птаха й здивувалася, блиснувши круглими жовтими очима у пітьмі: – Куди це ти йдеш? Я в інший бік полетіла.

– Вибачте, – зупинилась Зорянка. – Я вас зовсім не бачу.

Сові довелося командувати – наліво чи направо йти і попереджувати корівку, якщо на шляху з’являлися пеньки або ямки. Так, помаленьку вони вийшли до поля, а тоді й до корівника.

– Мені б хотілося стати, як ви, пані сова. Що я маю робити? – запитала корівка.

– Вдень спати, а вночі полювати на мишей.

– Напевне, і сови з мене не вийде… – Зорянка вклонилася, й поспішила додому.

Там вже чекали на неї стурбовані мама з татом, бабуся та подружки. Вони так хвилювалися, що навіть сварити її не стали. «Як же добре вдома! Цікаво, як воно буде, спати в гнізді?» – подумала Зорянка. Вона повечеряла хрустким сіном, побажала всім на добраніч та й заснула.

Ледь-ледь зажевріла зоря, як корівка швиденько підхопилася та, не сказавши нікому і слова, пішла з корівника. «Може, є якась інша птаха, якою я зможу стати? Треба дізнатися, чи їдять вони хмаринки і чи можуть лизнути сонечко, коли злітають у небесну вись», – розмірковувала вона, крокуючи до поля. Там перекликалися жайворонки та гучно сварилися за соняшникове насіння горобці.

Не встигла Зорянка вийти з-за паркану, як почула сумне нявчання неподалік. Вона зупинилася й прислухалась. «Не чіпай! Це мені мама подарувала, це не твоє!» – благав тоненький голос. Зорянці дуже хотілось скоріше піти до пташок, але вона вирішила подивитись, хто і чому там плаче. Корівка прокралася попід стінкою корівника та визирнула з-за рогу.

Руде кошеня розпушило хвоста, захищаючи рум’яну котлету. Кругом нього скакало зухвале щенятко:

– Віддай мені, рудисько! А не віддасиш по-доброму – сам заберу! – гавкало воно та стрибало, здіймаючи пилюку.

–  Не чіпай, Кудлатику! – відчайдушно нявкнуло кошеня й спробувало відігнати песика лапкою.

Зорянка зітхнула. «Скоро жайворонки полетять з поля – не можна гаяти часу… А кошеня й саме розбереться, он у нього які пазурі!» – вирішила вона. Але не встигла і оком моргнути, як щеня поцупило котлетку. Кошеня кинулося навздогін. Так вони гасали по колу, поки в Зорянки навіть у голові не запаморочилося.

– А ну, досить! – заревіла вона.

Щеня та кошеня від несподіванки завмерли на місці.

– Віддай йому котлету, Кудлатику! Не можна чуже брати! – мукнула корівка.

– А то що? – Кудлатик швиденько відкусив від котлети величенький кусень, а кошеня заплакало від образи.

– А те… – похмуро почала Зорянка, але замовкла – зверху почулися пташині голоси. Корівка підняла голову, й побачила, як попід хмарами полетіла геть з поля зграйка жайворонків. «Не встигла…» – сумно зітхнула вона.

Щеня засміялося та й відкусило ще шматок – від котлетки лишився один рум’яний бочок:

– Нічого ти мені не зробиш!  А от я зараз доїм, та як вкушу тебе! – загарчало воно.

– Спробуй лише, – мукнула корівка.

Вона нахилила голову й буцнула Кудлатика легенько рогом. Зовсім не боляче, але зненацька. Щеня вронило котлетку й від несподіванки перевернулося на бік.

– Я мамі пожаліюся! – гавкнуло воно.

– От і чудово, – посміхнулася корівка у відповідь, – а я їй розповім, як ти в котика відібрав смачненьке. Хай навчить тебе, що чуже чіпати і слабших ображати негоже.

Кудлатик піджав хвоста, й побіг геть присоромлений. Тоді корівка повернулася до засмученого кошеняти.

– Від котлетки майже нічогісінько не лишилося! Одна скоринка! – пожалілося воно, витираючи сльози пухнастими лапками. – А це мама-киця на обід лишила. Тепер сидіти мені голодним аж до вечора.

– Не плач, – сказала Зорянка. – Неси сюди свою мисочку.

Кошеня хутко збігало за мискою, і корівка радо поділилася з ним свіжим молочком.

– Дуже смачно, дякую! – котик з таким задоволенням пив молоко, що навіть вуса замурзав і тепер старанно вмивав лапкою мордочку. – Чого ти така сумна, корівонько? – спитав він у Зоряни.

– Мені дуже хочеться стати пташкою, – зізналася вона. – Я вже ходила до синички, до бузька, до зозулі і сови, але вони не впізнали в мені своє пташеня. Сьогодні  раненько збиралася до жайворонків піти… А вони поїли та полетіли геть. Де їх тепер шукати?

– А нащо тобі ставати пташкою?

– Хочу літати високо-високо, пісень співати, – Зорянка задумалася, – а ще спробувати, які хмаринки на смак.

– Пташки не їдять хмаринки. Мені мама казала, а вона все про пташок знає, – облизнулося кошеня.  – Я думаю, тобі пощастило бути корівкою!

– Це не дуже цікаво – знай собі, гуляй по полю туди-сюди й жуй травичку… Хоча, вона й смачніша за волохату гусінь, кусючих жуків чи зернятка. Особливо рожева кашка, – замріялась Зорянка, проте спохмурніла й зітхнула: – Але ж пташки такі красиві та веселі…

– Ти теж дуже гарна! Плямиста, як моя мама, а нікого красивішого за неї в світі не знайдеш! – запевнило її кошеня. – А як ти Кудлатика провчила – я б нізащо без твоєї допомоги не справився! Це все завдяки твоїм крутим рогам! Хіба може яка-небудь ластівка чи гуска такими похвалитися?

Корівка зашарілася від задоволення й покрутила головою, щоб кошеня краще розгледіло її ріжки.

– А яке в тебе смачне молочко! – продовжило воно. – Я такого ніколи й не пив – зі мною хазяїн тільки пінкою ділиться. І ще, я дуже радий, що ми з тобою потоваришували.  А от якби ти стала пташкою, дружби б мабуть не вийшло…

– І я рада, – сказала Зорянка. – Якщо потрібно буде когось рогом чи копитом буцнути або молочка захочеться – приходь.

– Добре. Тільки ти залишайся, будь ласка, корівкою, – нявкнуло на прощання кошеня.

Весела Зорянка поспішила на поле. Стигла травичка здалася їй набагато смачнішою ніж завжди, сонечко лагідно гріло спинку, і навіть у дзижчанні липучих мух, що крутилися поруч,  корівці почулася приємна мелодія.

Згодом до неї прийшли Зірочка та Дружка. Зорянка хотіла втекти, бо подумала, що вони знову глузуватимуть з неї. Але подружки подарували їй букетик рожевої кашки.

– Якщо ти дуже не хочеш бути корівкою, а пташкою не вийшло, – сказала Зірочка, – то можеш стати зеброю.

– Петрик читав нову книжку вчора, – пояснила Дружка. – Про Африку. Було дуже цікаво. І ти схожа на цю зебру. Тільки у тебе плями на боках, а у неї – смужки.

– Я краще лишуся корівкою. – Відповіла Зорянка, жуючи солоденьку кашку. – Це, виявляється, набагато краще, ніж бути кимось іншим.