Казка про трьох білих лисиць
Моя мама ніколи не послала б мене по воду до ополонки взимку. Катруся і Олесь граються біля печі дерев’яними кониками, гріють руки, простягаючи їх до живого вогню. А вогонь пахне спілими вишнями, перемежує кольори від темного до яскравого, випливає човником назовні, розфарбовує щоки червоними маками, перестрибує зайчиками з вій на брови. Вогонь лине думками до маленького Іісусика, який відчує своїм маленьким серденьком, яка ж то нелегка доля у самотнього хлопчика, мама якого пішла на небо. І так без неї тяжко, так сумно, і така невимовна туга метеликом летить на вогонь.
А мама посміхається, цілує синові очі і розказує казку про Трьох Білих Лисиць, що приходять до людей взимку, коли мороз приморозить чоботи до ганку.
Іноді рожева блискітка візьме та й випорхне з печі. Діти врозсипну! Жаринка літає по кімнаті пташкою, зазирає в баняки, що стоять на припічку, смакуючи залишками вчорашнього борщу чи каші. А вже коли жар свій розвіє між відрами та полумисками, то і осяде потихеньку на підлогу маленькою чорною сливкою.
Вітер за вікном проситься в гості: свистить, копирсає по клямці, б’ється кулаками в засніжені двері та шукає щілину, щоб таки заповзти змією до хати і залоскотати вогняні язики, які потихеньку тягнуться назовні з печі.
Цього літа я почав вирізувати зі старого сухого бука ложки. Спочатку вони виходили криві та погано обстругані. Але вже третя ложка, яку замовила сусідка, мала зручну ручку і доволі гладку закруглену лопать. З того часу я і почав вирізувати кому ложку, кому шатківницю, а, бувало, і кониками дивував справжніх майстрів по різьбі з дерева. Якось цілу неділю після роботи ладнував ляльку для Катрусі: вона мала і носик, і вушка. Я навіть дерев’яні ручки-ніжки їй пружинками приторочив. Але тепер рідко коли беруся за старого ножа, лезо якого вже давно поржавіло і погнулося. Щодня маю роботи до ночі. Зараз мию в холодній воді бараболю на вечерю. Пальці затерпли, кицька дряпає спину, а водичка хлюп-хлюп, а світло від печі стриб-стриб.
…Коли тяжкі дубові двері зачинилися за моєю спиною, а дужка відра закалатала серед білих айстр заметілі, темрява проковтнула і хату, і стежку до річки Порічки.
Сніжинки танцювали біля мого носа, дзижчали, як комарі. Чорні ворони каркали в чорному небі, а я тішив себе надією, що річка вже зовсім близько. І така в неї шовкова вода, такі заквітчані береги, такі шалені коники-стрибунці з людськими обличчями.
Я вже встиг зачерпнути води з ополонки, як відчув, що на мене хтось дивиться. Задубілі пальці впустили відро на сніг і вода м’яким варивом затопила навколишній світ тишею.
Три Білі Лисиці сиділи навпроти мене і пильно слідкували за моїми рухами.
Всі троє мали білу блискучу шерсть, трохи задовгі носи, з яких вибивався пар, загострені вушка і очі, допитливі очі дітей. Перша Біла Лисиця простягнула мені свою білу лапу, в якій поблискувала перлина і виголосила:
– Хлопчику! Зима надворі, а в тебе навіть рукавичок немає. Мороз вже кусає твої пальці та вуха. Дорога додому неблизька, та ще й відро з водою донести треба. Але якщо ти проковтнеш цю перлину, то опинишся на ганку хатини, в якій мешкаєш.
Друга Біла Лисиця таємничо промовила:
– Я маю для тебе дещо особливе і чарівне: я дарую тобі ножа. І почнеш ти вирізати тим ножем із бука та акації дива дивні. І приходитимуть до тебе люди, щоб помилуватися твоїми роботами, а знані різб’ярі будуть проситись до тебе в учні.
А Третя Біла Лисиця ще зовсім молода, бо була невисокого зросту, нижча за мене, наблизилася майже впритул, що я аж відсахнувся від її гарячого дихання, і прошепотіла:
– Навчись прощати кривдників своїх. І тоді станеться диво.
– – –
Я проковтнув перлину і опинився на ганку своєї засипаної по вікна снігом хати. Повне відро з водою стояло поряд. Холодними пальцями, що майже не розгиналися від морозу, постукав залізною клямкою по дверях. В хаті миготіло світло, вигуки дитячої радості гупали м’ячем від стіни до стіни. І я аж здригнувся від тієї хвилі тепла, що набігла на мене зненацька, коли мачуха відчинила наполовину засипані снігом двері.
– Дитино моя, – промовила вона, – ти ж зовсім задубів на тому морозі! І як я могла послати тебе в ніч Святого Різдва по воду до ополонки, та ще й так пізно?
Вона зняла з мене чоботи, шапку і почала розтирати трав’яною настоянкою пальці на руках і ногах.
А тут і Олесь підбіг:
– Надівай мої вовняні шкарпетки, в них тобі стане набагато тепліше. Гайда зі мною на піч, будемо грітися-гратися.
А Катруся, та сама Катруся, яка дуже часто ховала мого ножа, спалювала в печі мої букові заготовки для ложок, принесла теплого молока:
– Пий-пий, братику! Набирайся сили, – просила вона.
І положив новонароджений Іісусик всіх спати. Він заколисав і старих, і малих, і намріяв долі кращої, радості земної, і дав дітям світлі голови, і повиймав каміння із сердець, і заповів любити один одного.
Бо ми люди, з одного тіста ліплені, Богом на землю послані.
– – –
Я стану вирізати трьох Волхвів, трьох Королів, що вгледять на небі Різдвяну Зірку і прийдуть до малого дитяти, до новонародженого Іісуса, і принесуть йому дари незлічені.
І прийдуть до мене знані різб’ярі і навчатиму я їх ремеслу. І стане нас на Землі сила-силенна. І набудуємо ми дерев’яних мостів, дерев’яних шкіл, дерев’яних хатів. І ніхто не замерзне вночі, ніхто не заплаче, і ніхто не залишиться без подарунка на Святе Різдво, коли новонароджений Іісусик думає про кожну дитину та береже її від злої долі.