Shopping cart

Дід Панас

— Щоб оце би вам повідать, діти мої любі?
Залунало у тіньочку під креслатим дубом
Дід Панас, набивши люльку, черкнув враз кресалом
Затягнувся та дмухнув — все туманом стало.

Дітвора зібравшись в гурби, від мацьоп до юних
Примостилася рядочком, мов на кобзі струни
Наче пуцьвірки маленькі, дзьобки розтулили
Ждуть, аби їм з казочок кашки наварили.

Дід Панас, почухрав носа, ще й скуйовдив чуба
Розстелив собі верету, та й присів до дуба
— Ну то слухайте, малята, бо ніхто на світі
Тої правди вам не мовить. Тут я вам в отвіті.

Все скажу, як воно було, не збрешу ні разу
Бо, бігме, на власні очі видів ту заразу
Як ото тебе, Кирилко, чи тебе, Оксанко,
Майоріла перед мною та лиха поганка.

Був я віку ще малого, вже й ходив до школи
Голомозий, босоногий пас чужі корови.
І як завше по полудню, капелюх з соломи
Натягнув собі на лоба та й чкурнув із дому.

Дід Степан та вуйко Зеник вже корів пригнали
Дали мені палку в руки, та ще й приказали:
— Ти, Панасе, легінь бравий, клепку маєш добру
То ж сьогодні довіряєм ми тобі худобу.

Маєм ми із вуйком Зеньом сіна накосити
Два городи поорати, муки змолотити
Так що ти корів паси, та зважай, юначе
В Чорний ліс їх не жени, бо біда інакше.

“Не жени та й не жени”, — я собі гадаю
І тим часом помаленьку корів поганяю
“Чом не можна йти у ліс, там ж трава по груди
Напасуть собі боки — молока йой буде!”

То ж на дідове табу я махнув рукою
Повів стадо я до річки, ген до водопою
Ну а потім навпростець через луг зелений
Всі корови підтюпцем кинулись без мене

В ліс густий, між буйні трави “миньки” розбрелися
Ну і я знайшов галяву — там і постелився
Тільки встиг я прилягти й трохи закуняти
Як до мене, мов крізь сон, став хтось промовляти

— Гей, Панасику рідненький, прокидайся друже
Я тебе у своїм лісі бачить радий дуже.

Я, мов хто мене облив крижаним потоком,
Став на свої рідні ноги за одним підскоком

— Чом ти ,братику, у гості завітав нежданно?
Не чекав я, не чекав я тебе так рано

Чорний, мов в’язка смола, як у себе в хаті,
На березовім пеньку гиготів рогатий.

— Чи не знаєш ти, що тут мої володіння
Скільки вже віків пройшло, скільки покоління
Забрело у ці ліси в пошуках пригоди
Та ніколи не минув я тої нагоди

Аби з кожним із людей в загадки пограти
Та дивлюся я на тебе. Що ж ти можеш дати?
Босоноге, дірка в штанях, в капелюсі вітер
Мої милі чортенята встократ кращі діти.

Ну нехай: чужі корови, в торбі лиш хлібина
Ти зіграть на душу можеш, як і всяк людина.
То ж умови гри у мене є простіші палки
Це не шашки, не футбол, не стрибки в скакалки

Задаю тобі питання я легке, Панасе
Даєш відповідь ти вірну, й головне одразу—
Хід у грі наступний твій, без обману, брате
Ти загадуєш, а я маю відгадати.

— Вуйку-дядьку, чорте темний, дідьку волохатий
А якщо відмовлюсь я та й піду до хати?
— Що ж іди, Панасе любий, раз такі умови
Та підеш ти сам додому, лишуться корови.

А якщо ти переможеш в чеснім поєдинку
Я буду тобі служити до твого спочинку.
Так що, брате, вибирай неминучу долю
Без корів, чи без душі, чи чорта в неволю.

Вибір був геть не складний, бо корів втрачати
Не хотів я, як і душу чорту віддавати.
То ж ,отримавши мою непохитну згоду,
Закріпили в рук стисканні ми оцю угоду.

Самовпевнений чортяка, глянувши на мене,
Хрюкнув раз і прохрипів: — Ти іще зелене
То ж давай загадку ти свою нікудишню
Проковтну її я враз, наче спілу вишню.

Ой, рогатий той не знав з ким він має справу
Я загадки, як насіння , лузав на забаву
Тож потер я свого лоба, звів докупи брови
Наче я згадать не можу ні одного слова.

— Ай, не буду довго думать і почну з простого
Що є гірше, аніж чорт, та є краще Бога?
І нечистий сіпнувсь враз та й в лиці змінився
Усміх в ту ж хвилину згас і він зажурився.

Думав довго, й називав різні варіанти:
Слава, влада, сила, міць, гроші й діаманти
Королі, солодкий мед та гірка отрута
У гріху людське життя, праведна покута.

Бігав він туди-сюди, геть оскаженілий
Виривав він клапті шерсті зі свойого тіла
Падав ниць і від безсилля землю гриз зубами
Та який був той отвіт, так він й не дотямив

— Я здаюсь, триклятий сину, досить тої муки, –
Загорланив лісовий, заломивши руки, –
Буду вірним я тобі другом та слугою
Тільки відповідь скажи, зжалься наді мною!

Дід Панас закінчив мову та й окинув оком
Всю присутню дітвору. Й мовби ненароком
Він струсив додолу попіл, звівсь на свої ноги
І поволі повернув він у бік дороги

А за ним, мов вовчий хвіст, вихором здійнявся
Чорний, мов в’язка смола, пес Сірко зібрався
Так ніхто й не зрозумів, що під хутром у хорта
Дід Панас ховав чорта

І під дубом стало глухо, кожен дихать перестав
Та один дитячий голос тихо-тихо запитав:
— Що ж є гірше, аніж чорт, та є краще Бога?
Сивий дід, не озирнувшись відповів: -Нічого…

Leave a Reply