Shopping cart

Щастинка

     Саша увімкнула на ноутбуці “Сам вдома”. У скельцях її окулярів відблискували вогні різдвяного Чикаго, неслухняний чубчик вибивався з-під червоно-білої шапки Санти, а її тонкі пальці чистили чергову соковиту мандаринку. Новий рік, як завжди, проходив повз неї. За три роки в новому місті вона не завела собі навіть кота, а друзів і поготів. Тому перше січня ось уже втретє поспіль вона зустрічала в компанії своїх улюблених святкових кінофільмів. 

     Крізь панелі старої “хрущовки” було чути, як сусіди ведуть зворотний відлік. Після гучного “Один! Із Новим роком!” залунали нескінченні залпи святкових салютів. Щось добряче гепнуло у вікно Сашиної вітальні.

     —  От я вам зараз влаштую карнавальну ніч, — Саша кинула неочищену мандаринку у вазу, піднялась із дивану та різко відсунула штору, очікуючи побачити там розбиту шибку.

      На превеликий подив на склі не було ані тріщинки. Тільки чудернацькі морозяні візерунки, схожі на мапи незвіданих чарівних земель, де ще не ступала нога людини. Яскраві барви осявали нічне небо, люди радісно кричали, бажаючи одне одному нового щастя в новому році. У Саші не було навіть старого, хоч би крихітного, тому про нове вона вже давно мріяти забула.

     Саша зібралася повернутися до перегляду того, як Кевін Маккалістер хвацько знешкоджує злодюжок-недотеп, як раптом подзвонили у двері. Дівчина вирішила не видавати себе, гості їй зараз ні до чого. Вона хотіла заховатися у спальні під ліжко, як Кевін, але те було надто низьке, та й вона надто доросла для таких гімнастичних вправ. Саша зробила крок у напрямку затишного рятівного острова під назвою «Старий диван» — і тут не менш давній паркет зрадливо скрипнув. Дзвінок задзижчав ще раз, і ще, і ще. У двері почали настирливо гупати. Саша подумки насварила рипучу підлогу та підійшла до дверей.

     — Хто там? — роздратовано запитала Саша.

     — Це ваш сусід знизу! Ви мене затопили! — озвався високий чоловічий голос.

     — Щ-щооо? Хтооо? Я? — Саші наче хто важкий мішок на голову опустив.

     Вона вже зібралася бігти у ванну перевіряти крани, як голос з-за дверей суворо продовжив:

     — Я викликаю поліцію, якщо ви негайно не відчините! Алло, чергова…

     Саша не стала чекати, допоки набридливий голос продовжить свою фразу, і відчинила двері. Торнадо в окулярах, в’язаному светрі та домашніх капцях промчався повз Сашу. Допоки вона оговтувалася, нахаба встиг забігти в кімнату та відчинити вікно.

   —  Гей, ти що, навіжений? Вирішив у мене вдома рахунки з життям звести? — Саша схопила дивного сусіда за рукав шерстяного пуловера і потягла на себе.

     — Як ти? З тобою все гаразд? — раптом видав “шерстяний”.

    — Зі мною? Ти що, знущаєшся? Залітаєш до мене  квартиру, відкрива-є-ш в-і-к-н-а…, — хотіла було обуритися Саша, проте затнулась на півслові, коли побачила, що “шерстяний” звертається не до неї.

     Юнак стояв спиною до Саші та тримав щось у руках, намагаючись чи то сховати, чи то зігріти його. Здавалося, дивний гість згріб із підвіконня купку снігу й просто гладив її. Раптом купка поворухнулася — і з неї визирнули два крихітних ока-горошинки і рожева мордочка. Сліпучо-біла спинка істоти вигнулась, звірятко тріпнуло прозорими сріблястими крильцями та знову безсило впало на руки своєму рятівнику.

     — У тебе є щось поїсти? — “шерстяний” незнайомець звернувся уже до Саші, дивлячись на неї благальними очима.

     — Е-м-м, ну я взагалі-то до приходу таких поважних гостей не готувалася, — вдавано урочисто почала Саша.

     — Будь ласка, Щастинці потрібно терміново чимось підживитися, —  юнак підніс дивне створіння до обличчя та лагідно зазирнув йому у вічі. — Ну куди ж ти, дурненька, стрибнула?

     — У мене хіба от, — Саша взяла зі столу вазу з фруктами і подала “шерстяному”,— мандарини є.

     Юнак схопив не до кінця почищену мандаринку, відділив від неї одну дольку, надкусив і притулив до мордочки істоти. Білосніжна грудка ожила і, прицмокуючи, почала жадібно пити цитрусовий сік.  

     —  А що це? напівпошепки, аби не потривожити спокій звіряти, запитала Саша.

     —  Щастинка.

    —  Хто, хто? — дівчина підійшла ще ближче та майже впритул прихилила свою голову до плеча незнайомця, аби краще роздивитися, як Щастинка їсть мандаринку.

     —  Ім’я в неї таке. Вона п’ять хвилин тому так само в моє вікно влетіла. Каже:“ Я Щастинка з королівства Білих пагорбів. Принесла тобі добру новину. Але спершу нагодуй мене чимось, бо я пролетіла довгу дорогу і геть вибилась із сил”. Тільки я хотів її забрати до кімнати, як почали гатити салюти. Вона злякалася, впала з мого підвіконня прямісінько на твоє.

     — Як із твого на моє? Ти ж казав, що сусід знизу? — недовірливо насупилась Саша та зробила півкроку вбік.

    — Пробач, мав же я якось потрапити до тебе у квартиру. Я сумніваюся, що ти б мене впустила, якби я тобі сказав правду. Опівночі до тебе у двері грюкає якийсь божевільний і просить врятувати Щастинку з королівства Білих пагорбів. Твої дії? Правильно: якомога скоріше викликати поліцію, швидку та інші супутні служби. Насправді я сусід зверху,— винувато усміхнувся “шерстяний”, поправляючи окуляри. — До речі, я Олександр, можна просто Сашко, і ти не уявляєш, як я радий, що ти відімкнула мені двері, — юнак простягнув липку від солодкого нектару руку.

      —  І я також… — Саша не закінчила фразу та залилася багрянцем.

   — Що ти також? Рада, що відчинила? — Сашко продовжував усміхатися та ніяково тримати руку.

     — Я також Олександра. І також можна просто Саша, — дівчина відповіла сусіду Сашкові теплим рукостисканням і ледь помітною усмішкою. — Так і що далі буде?

    — Зі Щастинкою? — Сашко подивився на чарівну істоту, яка солодко сопіла в нього на долоні, кумедно смикаючи уві сні лапками. — Я не знаю. Мабуть, як набереться сил, то сама скаже. Віднесу її до себе, нехай поспить.

   Хлопець попрямував до виходу та на мить зупинився на порозі:

     — Ти пробач мені ще раз, що я так нахабно ввірвався. Ну я піду. З Новим роком!

     Саша так і стояла посеред кімнати з вазою мандаринів у руці. Сашко зі Щастинкою вже був не поруч, але вона так само боялась поворухнутися, аби не злякати та не потривожити своїх нових знайомих.

     — Зачекай! — тремтливим голос гукнула Саша і додала більш впевнено: — А що як її знову мандаринками потрібно буде нагодувати? В тебе і немає їх, напевно?   

     — Немає, — знову обманув Сашко.

    — Та й, зрештою, мені також цікаво, яку добру новину вона тобі принесла. Ти “Сам вдома” любиш?

    — Сто років його не бачив.

Leave a Reply