Shopping cart

Чому Бобрик усе гризе

Бобрику-Бобрику, залиш, будь ласка, в спокої нашу греблю! – всоте просила бабуся малюка, який точив свої зубки до всього на світі.

Малий Бобрик винувато опускав голову, розуміючи свою провину, але нічого не міг з собою вдіяти. Адже він дуже любив гризти! Бобрик гриз абсолютно усе, що було хоч крихту дерев’яним: старі пеньки, дерева в лісі, лавочки в місті, книжки… І ось його зубки дісталися до рідного дому. Спочатку він непомітно підточував ніжки стола, поки той під час обіду не гепнувся та не зіпсував усім трапезу. Тарілки опинилися на підлозі, де очеретяний салат змішався з жареними жолудями, а справжній делікатес – вільхове листя, приправлене смачнючим морквяним соком, яким так мріяли посмакувати усі домашні, безнадійно розлетівся по долівці. Рідні з докором глянули на малого Бобрика, він знову похнюпився і дуже засумував. Можливо, все б йому просто так і минуло, як би в той момент зі свого стільця на підточених ніжках не впав татко, болячи придавивши власний хвіст. Вдома зчинився справжній переполох. Чому Бобрик усе гризе? 

Звичайно, то закладено у їхній природі. Але першим, чого вчать кожного малого бобра – це контролювати свою гризучість. Їм дають спробувати різну деревину і тим показують, що можна їсти, а що – зась. От смачнючу вербу, вільху і осику – кожен бобер з задоволенням приймає за гостинець. А береза не надто їм смакує, тому з них роблять домашні меблі – щоб не було спокуси їх куштувати. Та малому Бобрику, здавалося б, та родова наука була байдужа. Він гриз усе! Останнім часом не міг стриматись ні вдома, ні в гостях, ні в бібліотеці чи на прогулянці. Гризучість малого спочатку смішила оточуючих – мовляв, зубки ріжуться. Потім дивувала, коли всі вони вже виросли. А зараз це почало лякати. Адже в домі не залишилось жодні цілої меблі. Батьки перестали брати малого з собою в гості, бо боялись, що той зіпсує чужу оселю, а брати і сестри не кликали його гуляти, соромлячись, що він почне гризти щось на вулиці. Малий Бобрик практично жив на своїй греблі, не покидаючи її ні на крок. Йому було сумно, але це лише посилювало його гризучість. В кімнаті Бобрика не лишилось цілого місця. А скоро мала прийти зима. В домі всі метушились, намагаючись утеплити греблю і підготуватись до холодної пори, а малому навіть дали соску з пробкового дерева. Хоч він давно виріс з того віку, але треба було чимось тамувати його охоту до гризіння. І бабуся не придумала нічого кращого, за такий малюківський спосіб. 

Та якось мама прочула, що поселилась на їхньому болоті обабіч лісу мудра лікарка – пані Чапля. Вона була вже надто старою, щоб літати на численні виклики хворої звірини, тому вирішила знайти зручний куточок і приймати пацієнтів вдома. Одним з перших поспішив до пані Чаплі батько з малим Бобриком. Прийшов захеканий і стривожений, поставив сина перед очі лікарки, розповів все, як є і чекає діагнозу. Оглянула поважна Чапля малого, послухала дихання, постукала спеціальним малесеньким молоточком по зубках і повідомила, що дитина абсолютно здорова. 

  • Але звідки у нього ця гризучість? – не вгавав батько.  – У нас в родині ніхто так не робить. Усі бобри знають, що можна гризти, а що не варто.

Він був упевнений, що пані Чапля зараз поставить точний діагноз, пропише ліки, і вони обов’язково поможуть  малому. Задумалась тоді лікарка. У неї був великий досвід і чималий запас різних препаратів. Та вона бачила, що з цією «хворобою» мікстури і пігулки не впораються.

  • А коли проявляється ця гризучість? Може, то на погоду чи зміну пір року або часу доби? – поцікавилась пані Чапля. 

Батько випалив:

  • Та ж цей малюк гризе все і завжди! Ніякого зв’язку між нападами цієї гризучості нема. – І він взявся розказувати. – От нещодавно мама готувала вечерю, а Бобрик хотів погратись. І чого він постійно нас відволікає від справ? – ніби малого тут не було, проговорив батько. – То він погриз ніжки стола і стільці. А коли я на тому тижні лагодив загату і не міг з ним поговорити – Бобрик підгриз усі колоди і вони стали непридатні. Або в місті, поки його брати і сестри бавляться та гуляють собі, він постійно тягне нас кудись, де нікому не цікаво. І тоді він починає гризти лавки довкола і електричні стовпи. А в гостях, куди ми його беремо в дорослу компанію, де немає дітей, взагалі веде себе не пристойно. Замість того, щоб бути чемним малюком, він нещодавно погриз рами на всіх вікнах у сусідки-Черепахи…

І ще багато різних випадків позгадував батько-бобер, поки описував дивну поведінку свого сина. А той, бачачи, що на нього не звертають жодної уваги, згриз усі полички на етажерці пані лікарки, де та тримала колбочки, пробірки і мікстурки. Дорослі лише зачули страшезний дзенькіт битого скла і аж тоді згадали про малого Бобрика. Зрозуміла усе пані Чапля. Вона взяла листок паперу і уважно почала виводити рецепт. Потім подала складений вдвічі папірець батькові-бобру і строго наказала усім домашнім виконувати поради, там записані. Адже лікування допоможе тільки тоді, коли кожен докладе зусиль до одужання Бобрика. Батько втішився, гарно подякував і чимдуж помчав з малим додому. А коли вся родина розгорнула рецепт, їхньому здивуванню не було меж. Адже там гарним круглим почерком пані Чаплі було написано:

«Лікування гризучості: обов’язково до виконання! Щоб позбавитись хвороби малий Бобрик має: будувати разом з батьком греблю – завжди, коли той береться за справу. Допомагати мамі з куховарінням – щодня. Читати з бабусею казки – щовечора. Поповнювати з дідусем запаси – при потребі. Гратись на свіжому повітрі з братиками і сестричками – при кожному виході в місто. Спілкуватись з однолітками – часто. Навчати рідних робити те, що йому самому найкраще вдається – щовихідних. Обов’язковим компонентом лікування є міцні сімейні обійми – щодня і чим більше, тим краще».

Усі рідні неабияк здивувались такому рецепту. Але, раз пані лікарка так приписала, то що робити – треба дотримуватись порад. А раптом допоможе? І почав батько кликати малого на будівництво – розказував як змішувати глину і куди класти каміння, яке дерево брати і як його укладати, щоб міцно трималась конструкція. А дідусь завжди звав малого з собою на збір очерету та жолудів, моркви і редьки, вони разом робили припаси листя і латаття, а потім готували з мамою з цього всього смачнючі салати і пироги. Після вечері вся сім’я всідалась колом біля каміна, поки бабуся читала казки. А по вихідних малий Бобрик учив усю родину вигризати скульптурки звірів зі старих полін. Адже, як виявилось, його зубки не просто псували все дерево довкола – вони створювали справжні шедеври. Тільки цього ніхто не помічав. Як і самого Бобрика. Та відколи почалось лікування – незчулась родина, як гризучість малого мов рукою зняло! Виявилось, що йому потрібно було лише трохи уваги, улюблене заняття, і багато-багато обіймів!

А мудра пані лікарка тихенько прошептала на весь ліс, що такий рецепт лікує не тільки надмірну гризучість у бобренят, а й багато-багато різних дитячих примхасиків, які з’являються у малюків від всяких батьківських «не заважай», «зачекай», «не маю часу»…

Leave a Reply