Shopping cart

Шишка

На узліссі, на високій розкішній сосні, росла шишка. Вона була в кілька разів більшою за своїх сестер. Чим і пишалася.

       – Впевнена, що коли ми опинимось під сосною – мене помітять першою, – промовляла вона.

      Сестрички-шишки слухали її і не ображалися. Адже вона і справді – найбільша й помітніша за всіх. Вони висіли на пухнастих вітах і раділи тому, яка у них гарна матінка-сосна. Шишки невпинно повторювали своїй мамі те, як палко її люблять і не бажають з нею розлучатися.

     Досвідчена матінка-сосна утішала їх, і турботливо, непомітно,  а все ж таки – готувала до самостійного – дорослого життя.  

     Настала осінь. Шишки подорослішали і одна за одною обсипалися з сосни, окрім найбільшої.  Дітлахи і дорослі приходили в ліс на прогулянку – помічали їх і охоче забирали з собою. 

      – Ну, чому я і досі на гілці? Вже всіх давно підібрали… – хвилювалася шишка.

    – Всьому свій час, доню! Потерпи, – заспокоювала її мудра мати-сосна. 

      Настала зима… Запорошила снігом увесь ліс. Прийшов час зрілості найбільшої шишки. Вона відірвалася від пухнастої матусиної гілочки і впала вниз.

    – Ой-ой! Я нічого не бачу!… Невже я так довго чекала, щоб ось так потонути в сніговому заметі. 

      Шишка сердилася. Минуло кілька тижнів, а вона і досі лежить у снігу під сосною. Вона чула, як лісом проходили люди… І їй ставало сумно від того, що її й досі ніхто не забрав. 

  Аж ось…

     – Яке щастя! Невже мене хтось помітив? – раділа вона, відчуваючи, як піднімається над засніженою землею… – І хто ж це?  Хто мене так міцно тримає?!..  Шишка оглянула себе… Та коли збагнула, що знаходиться у воронячому дзьобі – втратила свідомість. Трохи отямившись, вона бачила, як її рідненьке узлісся мріє  у далині, а вона – летить над луками.

    – Невже я такого заслужила?.. Щоб мене ось так тримав воронячий дзьоб… Як тхне! Мабуть, у моєї матінки в цю мить розривається серце… Вона ж все бачила! Бідна матуся, – слізно промовила шишка і відчула, як падає вниз. 

    – Ох… Ох! Так значно краще… Оце пригода, страшно і згадувати!

    Отямившись від такого польоту, шишка солодко заснула. А потім прокинулася  від того, що її хтось міцно обійняв.

    – І не надіялася, що мене знайдуть у луках. – спросоння пролепетала вона, відкрила очі і побачила, як луки мигтять унизу, а вона летить у кігтистих лапах яструба. 

   – О, матінко! Що ж за таке невезіння?!… Та він же так своїми лапищами зіпсує увесь мій глянець. 

   Яструб пролетів над луками і кинув шишку біля лісу. Вона лежала в глибокому снігу і намагалася заспокоїтись. 

Минув тиждень, а вона спокійнісінько лежала на тому ж місці і спостерігала, як сяє у небі сонце, а сніг поволі підтає…, підтає… 

     – Яке мальовниче довкілля! – аж тепер побачила шишка.  – Ліс… Луки… А трохи далі – верби… Цікаво, що там? – промовила вона і відчула, як позаду хтось дихає. Вона зачаїлась, відчуваючи, як хтось її підкинув у повітрі і схопив. 

   – Жарко… Хух… Відпустіть! Так недовго і задихнутися! – крикнула шишка, що не могла збагнути, де вона і що з нею відбувається. 

      Між двома рядами лисячих зубів вона помічала, як наближається до верб… І ось…Нарешті її відпустили. Вона лежала в сухій осоці  неподалік річки  і дивилася услід лисиці, що кинулась наздоганяти зайця.

     – А тут красиво!.. Щось нове… – не схоже на ліс. 

Шишка милувалася берегом і не помітила, як заснула. Прокинулась вона від того, що котиться луками. 

    Дві польові миші по черзі  котили її.

   – Ой! Та ви що? В мене крутиться голова! Мені погано! Облиште таке робити! – благала вона, але миші не слухали і продовжували.

   Настала ніч… А шишку все качали…, качали… Несподівано неподалік почулося:

   – Уг-уг-гу! 

      Це була сова. Зачувши її, миші сховалися в нірку. Сова тихо опустилася, схопила лапами  шишку і полетіла до лісу… Шишка знову опинилася на рідненькому узліссі.

   – Рада тебе бачити, донечко! – лагідно сказала сосна.

   – Матусю, якби ти знала, що довелось мені пережити! Вже не виблискую, як раніше. Тепер мене хоч і помітять люди, то не захочуть забрати. Від моєї краси не лишилось нічого! 

     Ось так… Під рідненькою сосною шишка пролежала до весни. Вона бачила,  як таємниче  пробивається  з- під снігу перша травичка… і оживає усе довкола – цвіте…  Вона слухала спів  лісових пташок і так задивилась на двох лелек, що кружляли у небі, що й не помітила, як до неї наблизився лось. Нахилився. Своїм вологим язиком злизав шишку і пішов далі.

    – Мабуть, це останні хвилини мого життя. Прощай, мамо! Прощавайте, ліс, сонце і небо!… Як же я заздрю моїм сестрам, що в цю мить знаходяться серед дитячих іграшок, або прикрашають сувеніри, – промовляла вона, відчуваючи, як лосів язик ганяє її збоку вбік.  Розкуштувавши шишку, лось виплюнув її біля джерела, що знаходилось в іншому кінці луків. 

  – Хвала лісу! Я  – жива! Хоч вигляд… просто жахливий! Оце так… Мабуть, така моя доля, – зауважила шишка. 

    Минула весна…, потім – літо… Настала осінь…, і шишка із захватом спостерігала за тим, як жовкне зелене довкілля і дивувалася. Вона давно змирилася з тим, що знаходиться по пояс в землі, і чекала зими, щоб помилуватися білими сніжинками, що вкутають її, і вона солодко засне під пухкою сніговою ковдрою. 

   Так і сталося. Зима прийшла у свій час. В обіймах прекрасних сніжинок шишка намагалась забути свою невеселу історію. 

      Пори року змінювали одна одну, а вона лежала і дивилася – як мимо неї проходить життя. 

      Минуло п’ять років. Шишку було не впізнати. Вона зовсім змарніла і дуже здивувалася тому, що її помітила сойка – схопила лапами і понесла над луками.  

       – Звідки тут взялась ця малеча? – мовила шишка, поглянувши вниз. Там росли малесенькі сосни, що, ніби пухнасті зелені зірки, розсипались луками. Вона згадала усе, що вона намагалась не згадувати… Пригадалися і слова її мудрої матінки: «Всьому свій час!» 

    – Це ж треба… Всі ці зелені пухнастики так схожі на мою неньку!.. Невже це я?… Тоді… – в  дзьобі…, кігтях…, зубах…, ставши чиєюсь розвагою і невдалим кормом – сама не знаючи як… посіяла нове життя… Це – моє продовження… Все тільки починається! – промовляла щаслива  шишка, відчуваючи себе у кожному молодому, вічнозеленому  деревці нового лісу.

Leave a Reply