Вірші війни

Поговори зі мною, бо не дати ради
Гіркому болю, що встромив у серце кіготь
Сьогодні сипляться безперестанку гради
Бетон палає легко так неначе віхоть

Поговори зі мною, бо таки безсила
Щоразу вниз із кам’яними вже ногами
Спускаюсь плачучи, кому я що зробила?
Якими це собі позначила гріхами?

Поговори зі мною, я щораз стихаю
Бракує голосу та не бракує люті
Вдихаю страх, але надію видихаю
Надія є, хоча її вже не збагнути

Поговори зі мною, обіцяй, що завтра
Сирени стихнуть у містах усіх назавжди
Бо я повторюю оцю прокляту мантру
Про перемогу, про життя, про силу, правду

А як не можеш говорити, – просто слухай
Я помовчу з тобою про усе важливе
Та обійми, закрий мені на трохи вуха
Щоб я до спокою торкнулась і можливо

Коли заплющу очі то таки прокинусь
Ні бомб ні свисту ні безвиході не буде
Проникне щастя у кожнісіньку клітину
І щось безмежно світле вдариться у груди
Та відіб’ється у свідомості уламком
Крихкої істини: позаду найстрашніше
Нове життя почнеться точно завтра зранку
Із найсвятішого почнеться – світла й тиші…

Чи знаєш, що найдикіше
Що ти мені вже не пишеш
З початку війни ні слова
Зумисно чи «випадково»
Ні «як ти?», «Чи маєш їсти?»
«Коли покидаєш місто?»
Нічого… суцільна тиша
І наче любов у ніші
Застрягла й не ворухнеться
Їй страшно, вона здається
Бо вже 22-гу вічність
Питає про риторичне…

І дивно, що я не злюся
В підвалі сиджу, молюся
І геть мені не цікаво
А як там у тебе справи

Війна не сестра любові…
Несказане кожне слово
Подібне, мабуть, на зброю
На іншому полі бою…

Бо знаєш, що найдикіше?
Що ти мені вже не пишеш
З початку війни … ні слова
Зумисно чи «випадково»…