Shopping cart

Відьмак

Відьмак

(поема)
Частина перша
1.
Пустельник стогнав: „О, цей світ! О марнота
Без сил одинокому скніть!“
Шмат меду поклав обережно у рота
Єдиний послушник – ведмідь.

Розстатись з душею готуються кості,
Вже шкіра бліда де-не-де…
– Сховайся, ведмедю! Я чую, в нас гості.
Раб Божий до мене іде!

Зайшов чоловік. „Вибачай, помираю.
Цей хрестик поможе в журбі
Натільний. Візьми. Обіцяй“… „Поховаю“.
„Ведмідь допоможе тобі“…

Ведмідь у яру вириває ямину.
Читає мандрівець «Псалтир».
Втираючи сльози, поклали людину
У землю людина та звір.

– Натільний лиш хрест… Я чекав на пораду.
Порадник поринув у рай…
Сокиру візьму і порину незрадно
У бій за сплюндрований край!

Пішов чоловік узабрід над рікою,
Крізь воду шукаючи брід.
Нечутною тупав позаду стопою
Товариш в нещасті – ведмідь.

2.
Тоді знемагала столиця Іссага
У злиднях тяжких і в журбі
Під владою злого могутнього мага,
Що замок свій звів на горбі.

Біднішав народ, а йому – ані гадки:
То бал, то банкет, то парад…
Із кожної хати здирав він податки
І цупив до ліжка дівчат.

– Життя, – говорив він, – солодше від меду,
Як здійснюєсь кожен твій бзик!
Та слуги вступають дорогу ведмедю,
Сокиру заносить мужик.

Драконом маг став, бо могутні мав чари,
Злетів, випускаючи дим…
Пустельників хрест ворухнувся. Із хмари
Вбиваючий вилетів грім.

Перун розбиває нападнику крила,
Виття обертається в виск,
На землю упала чаклунськая сила,
На мужа повзе василіск.

Чий погляд з очима зміюки зітнеться –
Бідак скам’яніє умить.
Та хрест запалав, мов ополудень сонце,
І маг мусив очі закрить.

Сокира у шкірі пробила шпарину,
Пощезла пекельна змія.
Побачив мужик на камінні дитину –
Голеньке хлоп’я-немовля.

Сокира тремтить, бо не в силі рубати
Дитинки довірливий сміх.
Свій дух заховати в невиннім дитяті
Злий маг ошелешений зміг.

Й ведмідь відступивсь. У очах немовляти
Мсти іскра горить золота.
На шию чіпля переможець дитяті
Пустельника раптом хреста.

Вдягнув – і в маленькії дивиться очі,
Щось мислить в душі потайне…
Завило малятко: „Будь проклятий, хлопче!
Твій хрест виганяє мене!

Піду я до Пекла твердою ходою,
Та помста – утіха в журбі.
Загинеш і ти, хоч не підеш за мною –
Немає хреста на тобі!“

Останнє закляття… Із тіла дитяти
Злий дух відповза до чортів.
Упав чоловік. Та тому немовляті
Дух мужа у груди влетів.

3.
Коваль у ліси не приходить по зілля –
Чар-руту, іссоп, зіновать.
Березу шукає, щоб з неї вугілля
Зробить і залізо кувать.

Чаклун вимага вухналі та підкови –
Тяжкеє ковальське життя!
Десь плачуть? До нього виходить з діброви
Ведмідь, і приносить дитя.

Дитинку із лап забирає нетяга
Домів. Десь сховався ведмідь…
На шию дружина: „Он … чорного мага…
Палац… на вершині горить!“

4.
Не має часу працьовита людина
На глуз чи неправедний гнів.
Зростала у дружній сім’ї сиротина
І четверо мала братів.

Коли з немовлям повернувся їх тато,
Найменший по ківш молока
Побіг, троє старших сказали: „За брата
Приймаєм цього малюка! “

– Йому покажу я оружнії вправи!
Пізнає і меч він, і лук!
– Я – ліки робити! – А я і забави,
Явлю йому, й мудрість наук!

5.
Зростало дитя, набираючи сили
Спочатку – не повзать, а йти.
Тоді розмовляти, читати навчили
І послуху старші брати.

Призвичили личко уранці умити,
Стелить, підмітать, прибирать,
Ножем володіть, в ятір рибу ловити
І Богу молитви співать.

До праці малого привчали без бука.
В недільні й святковії дні
Рибалив, у качура цілився з лука,
Катавсь на слухнянім коні.

Коли він підріс, допустили до кузні
В горнилі тримати вогонь.
Побачив юнак, як кується оружжя,
Як лицарська робиться бронь.

6.
Кривенька по вигону чапала качка.
До божниці молодь ішла.
В неділю похила старенька прохачка
Повільно зайшла до села.

Обдерта, а вид – наче вийшла із ями,
Мов волю дала їй земля!
Народ потягнувсь наділить мідяками.
Шлях син заступив коваля.

– Постійте, – гукнув, – ви не бачите, люди:
Потвора прийшла без душі?
Говорить вона, а не дихають груди,
Зіниці овальні й страшні?

Регоче народ: „Борони тебе Сущий!
Ти розум удома забув?“
Сокирою люто юнак замахнувся
І голову жінці зітнув!

Упала глава, та злетіла й на шиї
Вже знову і дивиться зло:
– Чума я! Схиліть непокірнії виї!
Прийшла я понищить село!

– Лиш ти не вклонивсь? Молодець. Відступаю.
Не нині твій, хлопче, загин.
Суперників гідних давно я не маю.
Бог хоче, щоб був хоч один!

Але не радій! Ще не раз твоє тіло
Вшанують терновим вінком!
За це і за кожнеє добреє діло
Окличуть тебе відьмаком.

В дні тихі тобі вимагатимуть кари
Підніжки, купецтво та знать.
В лихії примчаться благати про чари,
Щоб вузол біди розв’язать!

Пізнаєш ти ланці та лесті полуду,
І славу, що меркне, як дим.
Пізнаєш і вибір: чи буть мені другом,
Чи ворогом стати моїм!

Частина друга.
7.
Пропала почвара, немов не бувала.
Як тільки пройшов переляк,
Сусідка сусідці притьмом зашептала:
– Відьмак! Серед нас є відьмак!

Ковальському сину не кажуть у вічі,
Та ганить в селі його всяк:
– Немає дощу. Чом відьмак не накличе?
Корів лиш псує наш відьмак!

– А погляд у нього! Нечистий, поганий!
– Як гляне, аж серце болить!
– Ще й хрестик потертий на нім олов’яний,
Хоч міг би й злотого купить!

До батька нетяга звернувся під ранок:
– Сьогодні прощаюсь з селом!
Ступаю востаннє на різьблений ґанок –
Не хочу я буть відьмаком!

Покірно схилився під отчеську руку:
– Пробачте. Пора вже іти.
Зібрали у путь, провели аж за луку,
Зітхаючи, хлопця брати.

8.
Пішов він в столицю, найнявся підмайстром.
Уся дивувалась земля,
Бо краще кував він за вмілого майстра,
Свого наймача-коваля.

Не дав ковалеві перст Божий синочка
(Не знаю, чи рок, чи вина).
Була у господі єдиная дочка,
Згасала потиху вона.

Худішали щоки і руки повільно.
Коваль від біди онімів.
Підмайстер до юнки пригледівся пильно
Й відвар зі стогону зробив.

Як випила діва гіркого відвару,
То батько ледь з ляку не вмер:
На дивну хворобу подіяли трави –
Із шлунку геть вибрався черв.

Коваль черв’яка того вкинув у пічку,
Дивуючись силі зела…
Молився щоденно. Минуло три нічки –
Як ружа, дочка розцвіла!

По місту пліток розплескалися ріки.
Відомим став швидко юнак
І – черга із хворих. „Я знаю лиш ліки.
Травник я, не маг, не відьмак!“

Вдалося йому оздоровить каліку,
(Бо рани зашив й обробив
Він вміло) й пліткарок набігло без ліку:
– Відьмацьке це диво із див!

Король закликає підмайстра до трону:
– Говорять, тя знають чорти!
Біду розв’яжи – будеш ситий до скону:
В підніжків болять животи.

Податки платити достойні не в силі,
Супліки лиш пишуть сумні.
Закляття скажи, щоб слабОти зітліли –
Догодиш поспільству й мені!

– Я лікар, не маг, зовсім чарів не знаю.
Та корінь відомий біди:
Підніжки щоденно й щонічно вживають
Із річки гнилої води.

Усякеє сміття жбурляють у річку
Міщани, на шкоду легкі.
При кожнім струмку і при кожнім потічку
Компости стоять й нужники.

У печі сміття, яке може палати.
Хай берег почистять ріки.
Звели за версту чи за дві будувати
Компости від вод й нужники!

Ще знаю від брата пораду секретну:
Щоб втишити хворість й журбу,
У воду питную хай срібну монету
Кладуть, щоб лежала добу.

Як зроблять усе – животам буде свято,
Здоров’я повернеться в град!..
– Ти, бачу, хитрун. Економиш закляття.
Забув, що у мене є кат?

Нехай це тобі буде тільки за сором.
Є знатна нахабная тля.
Сусідній князенко не хоче синьйором
Мене визнавать, короля!

То ж сила закляття чи сила отрути
Хай вирве нахабний язик!..
– Королю, про чари не хочу і чути,
Бо я не відьмак, а травник!

Одне обіцяю: мечем захищати
При нападі буду я край…
– В темницю його! А на ранок скарати!
На палю! Помучиться хай!

9.
В’язничне вікно. Повертає на завтра
Покірно далека зоря…
Втікає, кричить перелякана варта,
Оружжя на камінь жбурля.

Відкрилися двері. Старий та лабатий,
Рудий, мов ожилая мідь,
Ведмідь увірвався до «нової хати»
Підмайстра від кари звільнить.

Гаман хтось згубив, утікач грошенята
Забрав, не злякавшись хули:
При обшуку в нього нахабні солдати
Усе, крім хреста, відняли!

Частина третя.
10.
Сховались ведмідь та підмайстер у лісі.
Старенький бурмило сліди
Заплутав і щез. Ось кущі барбарису
Мов манять: „Юначе, сюди!“

До ягід втікач, та прямує від тину
Із дітьми малими вдова:
– Ти ягід не їж, бо я з дітьми загину:
В нас голод не рік і не два!

Втекли пацюки, бо нема чим живиться.
У полі осоту розмай.
Круг хутора зовсім не родить пшениця
І жита що рік неврожай!

– Ось, жінко, гаман. Я є стріляна птиця,
Усякую бачив біду.
Візьми мене в дім – і уродить пшениця
Й від жита біду відведу.

Ви хліба щоденно бажаєте їсти.
Причина в нещасті одна:
Понищити треба кущі барбарису,
У них недороду вина!..

В цім хуторі кислий плодів барбарису
Любили з цукринкою смак…
Та староста мовив: „Цей зайда із лісу
Відун чи таємний відьмак!

Паліть барбарис! Хай горить і куриться.
Від цього не вмрем, далебі.
Якщо ж через рік не уродить пшениця –
Повісим його на вербі!“

Згорів барбарис. Уродила пшениця.
Наш зайда пішов на жнива.
До хати вдови залетіла зовиця:
– Племінничка… ледве жива!

Задуха… Лежить, тільки кліпає кволо.
Твій наймит, можливо, з лічців?..
… Розрізав травник хворій дівчинці горло,
Полегшало – спритно зашив.

Прославився цим. В дім стікаються хворі.
Їм – ліки й порад дивоцвіт…
Вриваються в хату озброєні вої –
Держави надія і квіт.

– Знайшовся! Нарешті! Щоб були ви квити
За вирок й в’язничний полон,
Король надає тобі зброю та титул
І кличе явитись під трон.

Король зустріча, наче рідного, мужа,
Без грозьб, мов приручений лис:
– Потрібний мені, дворянине, ти дуже:
В зброярні вовтузиться біс!

Удень з-під землі лиш хропе та зітхає,
Лякає майстрів та солдат,
Вночі все паскудить, жбурля, оскверняє…
– Королю, час дій, не порад!

Потрібні, щоб біса узять у лабети
(Секрет я у книзі зловив)
Святая вода та злотая монета,
Украдена сином в батьків!

Звеліть ще поставить пастки та тенета –
Їх з легкістю чорт омине.
Роздметься з пихи й не помітить секрета –
Що стріне в зброярні мене!

11.
Зброярня дріма. Лиш в кутку хтось бурмоче
Про ґречний пекельний комфорт.
З’явивсь між щитів посередині ночі
Нахабний невипраний чорт.

– Минув я лабети, пастки та тенета,
Ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха!
О матінко Пекло! Злотая монета
Із запахом рідним гріха!

Монету він хап! І в повітрі розплився,
Із вереском з світу ізслиз:
На нього свята пролилася водиця,
Залишились ратиці й хвіст.

12.
– Твої непоборні талан та відвага, –
Король переможцю прорік.
– Посаду дарую придворного мага!
– Мій пане, не маг я, травник!

– Смоли до куті б тобі дать замість меду!
Світ з розуму хочеш звести?
Чи хочеш сказать, що без чарів ведмедю
Звелів у темницю прийти?

Бажаєш, до ніг щоб схиливсь тобі низько,
Земний сотворив тобі рай?
Відьмаче, вороже могутнеє військо
Спалити готується край.

Шукає вже привід для зачіпки ворог.
Як сніг весь розтане і лід,
Палить і вбивати припре через гори,
Бо знає таємний прохід!

Іди, відпочинь, відоспись, чоловіче,
Бо, бачу, бере колотун.
Прийдеш на обід. Й не бреши мені в вічі,
Що ти є травник, не чаклун!

Частина четверта.
13.
У ліжку звитяжцю зле мариться –сниться
Війна, що життя відбира…
Ось профіль знайомий, овальна зіниця –
У сон завітала Чума.

– Бажає твій пан, щоб явив йому чари,
Без цього не дасть тобі жить.
Не бійся, я добра! Розвіються хмари,
Лиш варто зі мною дружить!

– Чумі у підніжка про дружбу просити?
Глузуєш?
                 – Свята простота!
Той може мені двері в світ відчинити,
Хто древнього носить хреста.

Якби у селі дав мені ти монету,
Ще й добреє слово сказав,
Порвала б я миттю незримі лабети,
Які мені Ангел скував!

А ти за сокиру вхопився неґречі –
Рубав би ню краще дуби!
Ворожії раті я можу, до речі,
За місяць загнати в гроби!

Розтане, як лід, непоборнеє військо,
Одмщення одержить за гріх…
Спочатку понищу врагів королівських.
Покличеш – понищу твоїх.

У мене ти зможеш чаклунства навчиться.
Мовню сокровенну повім:
Чаклун, що терзав, як лев здобич, столицю,
Був учнем останнім моїм.

Тобі послужу я уміло й запекло.
Всміхнися – і будь заодно!..
– Ішла б ти, небого, від мене у Пекло
Углиб на вогненнеє дно!

Натуру твою добре знаю прикриту,
Праматір смертей та катів.
Тебе відпустить – то понищиш півсвіту.
Йди в Пекло ганяти чортів!

14.
Пропала Чума, наче в сні й не бувала.
Прокинувсь муж велій і зблід.
Замисливсь… Пішов, як валторна заграла,
У залу на званий обід.

Вклонивсь королю і служити дав згоду.
Коли ж подавали десерт,
Сказав: „Потребую  я карти проходу,
Паперу, перо й атрамент.“

15.
Владика у гніві, а це є не жарти:
Чекав він магічний секрет,
Відьмак же в кімнаті заглибився в карти,
Папір витрача й атрамент.

Приходить нарешті: „Я маю пораду.
Хоч ворог могутній і лют,
Пізна він у горах розгром і загладу –
Ми засідку зробимо тут!

Щоб ворог явив нам тремтливую спину
Чи прясти почав на тонку,
Метальну накреслив я брили машину,
У русі мобільну й легку!“

16.
Крокують до цілі вояки затяті
Проходом між ям та горбів.
Бажають в краю королівськім дістати
Тьму золота, срібла й рабів.

Прямують уперто крізь скелі незнані
Солдати утомлено й зло…
– Я – дух оцих гір! Ви – поганці незвані! –
Назустріч їм щось заревло.

– Я знищу тебе, зграє підла й безумна,
Як вовк роздира потерчат!
(Кричав то глашатай, а дивне відлуння
Цих місць налякало солдат).

Та рушила знову сполохана валка –
Хват-герцог гукнув: „Це бридня!“
Укритая брилу жбурнула метавка –
І герцог упав із коня!

Чотири одразу озвались «сестрички»,
Заховані вправно в кущах.
– Це мстить нам злий дух! – Утікаймо! З незвички
Охоплює недругів жах.

Зминаючи кінних, тікає піхота,
Щитами встеляючи шлях…
Наносить удар королівська кіннота
Зі сховку в густих чагарях.

Колола, топтала, давила, рубала –
Червоний розлився ручай.
Охота ураз на сто років пропала
В сусідів тривожити край!

Частина п’ята.
17.
Щоб маг із-під тіні не вислизнув трона,
Не втік, не сховався в імлі,
Король дав йому жезл і титул барона –
Не дав ані акра землі.

Він знать лікував – від задухи до грижі,
Правець курував і бодун…
Збагнули, здається, й палацові миші –
Травник він, не ниций чаклун.

18.
Знаходить чуток бісом кручений ворот
В святих непростимі гріхи…
Минали роки. Несподівано – голод!
За зброю взялись міщухи.

– Сокиру! – На палю! – Втопити! – До ката! –
Горлали вони, позаяк
Хто міг неврожай, бездощів’я послати?
Палацовий, звісно, відьмак!

Насупивсь король: „Щоб не виламав ґрати
Палацові «мудрий нарід»,
Велю травника… тьху, барона скарати,
Бо він мені злегка обрид!“

– Скарати без суду, – шепталися пери, –
Барона? Своїх – виручай!
Відкрив королевич в’язничнії двері,
Дав зброю й звелів: „Утікай!“

Сім років чи десять минуло по тому.
Про мага забули, як стій.
У лісі втікач оселився густому
В нізчимній печерці малій.

Моливсь, полював. Як приперло мисливця
Туди на баскім румаку,
Не зміг упізнати він мага-злочинця
У сивім благенькім дідку.

Йому полювальник підніс рисенятко,
Бо клопіт великий з ним мав.
Дивився дідочок за ним, наче татко,
І м’ясо йому здобував.

В нізчимній печерці він жив, як надворі,
Ще й харч віддавав свій звірку.
Потиху почав дід назбирувать хворі
І скоро вже пряв на тонку.

Чума завітала: „О, пишні палати!
Світлиця багата й суха!
Не хочеш помститись? Я можу сприяти!“
– Прощай. Відійду без гріха!

Епілог.
Молився в печерці пустельник скорботно:
– Дай, Господи, смертного дня!
Шмат м’яса йому обережно до рота
Поклало метке рисеня.

Воно підросло, полювати вже може.
Як треба, то здобич знайде…
– Сховайсь, рисенятко, під стіл чи за ложе:
Раб Божий, я чую, іде!

Leave a Reply