Shopping cart

Темна кров

Ліза нічого не розуміла. Швидко зібрала у рюкзак необхідні речі і вибігла з дому.

– Лізо, хутчіш! – махаючи рукою кликав дядько Микола.

Дівчина заскочила у бусик, в якому вже ютилося чоловік з десять.

– Кляті росіяни! – мовив дядько Микола і завів автобус. – З Богом!

Лізу трусило… Сьогодні близько п’ятої ранку її розбудив телефонним дзвінком хрещений – дядько Микола. Голосно повідомив, що почалася війна і наказав миттю збиратися. Десять хвилин дівчина сиділа нічого не розуміючи, але швидко опанувала себе і почала пакувати рюкзак. Хрещений сказав, що будуть тікати на Західну Україну, там безпечніше.

І от зараз Ліза разом з групою односельчан їдуть якимось хащами подалі від лиха. Дорога була важкою: їхали в об’їзд, в основному по грунтівці.

Дівчина здебільшого спала чи то від стресу, чи від того, що захитувало в автобусі. Прямували без зупину, майже добу, нарешті приїхали до Болехова.

Дядько Микола під’їхав до будівлі, що зовні була дуже схожа на школу чи дитячий садочок. Потім вийшов з автобуса та декілька хвилин розмовляв з якоюсь літньою жінкою. Повернувшись до автобуса, чоловік повідомив:

– Є два варіанти. Перший – залишитися тут і поселитися у школі, але жити доведеться у класних кімнатах або у спортзалі. Умови самі розумієте які. Або ж ще кілька годин проїхати. Поруч з містом є невеликий хутір. Людей у ньому зосталося небагато, але є вільні хати в гідному для проживання стані. По воду доведеться йти до криниці і топити піч дровами, проте там кожен сам буде собі господарем. То що?

Четверо чоловік вийшло з автобуса, а решта вирішили їхати на хутір.

«Ще трохи, треба потерпіти ще трохи. Скоро доїдемо і все буде добре» ,- вмовляла себе подумки Ліза.

Повіки у дівчини ставали важкими, не в змозі більше боротися із собою вона заснула. За кілька хвилин уві сні Лізине тіло стало невагомим, по ньому наче розлилося тепло. Від яскравого світла ніби замружились очі. Здалеку почувся знайомий голос:

– Не бійся, нічого не бійся. Будь сильною, дівчинко моя…

Ліза повернула голову у бік, звідки лунав голос. Очі не могли повірити у те, що бачать: поруч стояла її матір і простягала назустріч руки.

– Мамо!..- закричала від несподіванки дівчина і прокинулася.

– Бідолашна моя хрещениця! – сказав дядько Микола. – Все ніяк не оговтається після смерті матері. Нічого, час лікує усі рани…

Решту дороги Ліза думала над словами матері уві сні. Що вона хотіла їй сказати?

Роздуми дівчини перебив голос дядька Миколи:

– Все! Прибули до місця призначення!

Люди повиходили з бусика. Було близько полудня. Іноді пролітав сніг. Холод пронизував до кісток.

Хутір виявився дуже старим поселенням, але на дивину досить миловидним: невеличкі охайні будиночки, огороджені забором, гарні краєвиди. Але головне – тут було тихо, жодного шуму, окрім дуновіння вітру.

До приїжджих підійшло дві людини. Чоловік поважного віку представився старостою  Гаврилом  Івановичем,  а середнього  віку  приємної зовнішності жінка – тіткою Ганною. Староста сказав, що він зараз розселить приїжджих. У цей час тітка Ганна підійшла до Лізи, уважно подивилася на неї і промовила:

– Цю дівчину я поселю сама. У мене є для неї затишна і зручна домівка.

Гаврило Іванович відвів Ганну в сторону. Вони про щось шепотіли. По виразам їхніх облич було схоже, що вони сперечаються, але говорили тихо і обережно. Врешті-решт вони разом повернулися до групи приїжджих. Тітка Ганна посміхнулася, взяла Лізу за руку і повела до будинку

Кілька хвилин і дівчина опинилася в оселі, що більш нагадувала музей українознавства: піч з розписом, рушники, вишита скатертина і постіль, український посуд.

– Зараз принесу тобі поїсти, – сказала тітка Ганна. – Я тут через дві хати по лівій стороні живу. А ти поки що облаштовуйся.

Жінка швидко збігала за їжею. Принесла печеної картоплі, сала, хліба, солоних огірків та теплого узвару. Ліза поїла. Потім дівчині показали як топити піч, де брати дрова, звідки набирати воду, де знаходиться вбиральня та таз для купання. Далі тітка попрощалась і пішла додому.

Стомлена Ліза залишилася наодинці. Вона помилася, переодягалися та лягла у тепле ліжко.

Навколо стояла темрява. У вікно тоненьким промінчиком пробивалося місячне світло, а в печі догоряли дрова і було ледь чутно їхнє потріскування. Спокій і тиша діяли на Лізу, наче снодійне, і незабаром дівчина міцно заснула.

Перевалило далеко за північ. Ліза міцно спала, закутавшись у ковдру та обійнявши подушку. У кімнатну темряву крадькома вривалося сяйво зірок та місяця. Раптом місяць кудись зник і в кімнаті запанувала суцільна темрява. Дівчина крізь сон почула якийсь шурхіт, а потім відчула чиєсь холодне дихання на собі.

Ліза лежала, наче паралізована, і боялася відкрити очі.

– Вбивця! Ти вбивця!..- вирвався голос з темряви над головою Лізи.

Дівчина ніби оніміла. Щось міцно здавило їй руки та ноги. Морозний холод пронизав тіло.

– Це ти! Ти винна! – продовжувало звучати над Лізиним вухом.

Дівчина намагалася вирватися, але марно.

– Ні… Я не вбивця…- міцно заплющивши очі та ледь чутно промовила Ліза.

– У тобі тече кров вбивці!- знов почувся голос.

Ліза різко прокинулась. Навколо була тиша, але в повітрі відчувався холод. Дівчину калатало, руки та ноги потерпли. Вона щосили намагалася оговтатися і відігнати страх.

Щойно виглянуло сонце Ліза вдягалася і попрямувала до тітки Ганни. Дівчина знайшла жінку у хаті за приготуванням хліба.

– Хутчіш заходь, бо тісто від холоду не підійде!- вигукнула тітка Ганна і вправно продовжувала вимішувати тісто у діжці. – Як спалося на новому місці? Наречений не наснився?

– Ні, не наснився. – відповіла дівчина. – А чий це будинок? Я думала, що ваш, але ви живете тут.

– Це будинок моєї бабусі. – почала розповідати жінка. – Вона померла кілька років тому. Була дуже гарною людиною: лікувала людей і худобу. У нас таких називають мольфарами. Люди кажуть, що вміла навіть викликати дощ, але я цього не бачила. Знаю, що трави цілющі збирала і відвари з них варила. Мене дечому навчила. Он поглянь, на стіні висить її світлина. Та, що праворуч. Тут бабуся за кілька років до смерті.

Ліза поглянула на фото. На ньому була зображена літня жінка з добрим поглядом та приємними рисами обличчя.

Половину дня Ліза прогостювала у Ганни, потім повернулася до себе.

Після цієї розмови з тіткою Ганною дівчина була впевнена, що їй наснився кошмар. Несподівані події, стрес та дорога могли датися взнаки.

Ліза розтопила піч. Далі поставила відварювати картоплю, яку їй принесла одна жіночка з хутора. Повечерявши дівчина стала готуватися до сну і оптимістично вмовляла себе, що все, що трапилося з нею напередодні, було звичайнісіньким сном-кошмаром. Всім таке може наснитися і вона – не виняток. Тож Ліза вирішила, що треба думати про приємне, щоб усілякі жахіття її не тривожили. Вона пригадала своє дитинство, як влітку разом з мамою їздили на море, каталися на атракціонах та їли величезного розміру морозиво. А ще згадала, як взимку щовечора вони читали казки та оповідання. Здається тоді, в дитинстві, Ліза була по-справжньому щаслива.

«Щастя… Мені повинно наснитися щастя», – мовила дівчина, замоталася ковдрою і заснула…

Сильний гуркіт розбудив Лізу. Здавалося, що щось важке било об підлогу. У кімнаті стояла темрява. Дівчина підвелася, щоб увімкнути світло, але щось її не пускало і тримало у закритому просторі. Далі почувся дитячий плач, але він лунав наче з-під землі. Ліза не могла рухатися, проте вона чітко усвідомлювала, що це не сон, а реальність.

– Вбивця!…- пролунав голос у кімнаті.

– Я нічого не робила! Я нікого не вбивала! – закричала Ліза.

– На твої руках кров! – знов пролунало. – Ти повинна відповісти за свій злочин!

– Ви мене з кимось переплутали! Я тут ні до чого! Я не вбивця! – не здавалася дівчина.

– Тоді знайди її! У тебе три дні! І не намагайся втекти!

– Кого знайти? Кого я повинна знайти? – запитала Ліза.

Але ніхто їй не відповів. Та невідома сила, що тримала дівчину, кудись зникла. Ліза відчула, що вона може пересуватися і миттю увімкнула світло. У кімнаті все було спокійно.

О шостій ранку Ліза стояла на порозі будинку тітки Ганни.

– Доброго ранку! – мовила посміхаючись тітка.

– Я хочу знати правду! Навіщо Ви мене поселили у цьому будинку? Чому я, а не хтось інший? – допитувалась дівчина.

– Заспокойся. Що сталося?

Ліза розповіла тітці Ганні про те, що відбувалося з нею дві ночі поспіль. Після цього жінка почала свою розповідь.

– Моя покійна бабуся перед смертю повідала, що скоро у країні розпочнуться страшні події. Холодного зимового дня у хутір приїде група людей-переселенців, а серед них буде молода білява дівчина. Я повинна поселити її у неї в будинку. Це все, що вона сказала. – закінчила Ганна.

– А хто ще жив у тому будинку? – запитала Ліза.

– У бабусі була сестра-близнючка. Вона рано вийшла заміж і жила з чоловіком в іншому хуторі. Але коли почалася Друга світова війна, то чоловік пішов в УПА, а жінка з дитиною переїхали до бабусі. Але більше я нічого не знаю про неї. Бабуся не казала, що трапилося потім і куди поділася її сестра. А ще вона мені забороняла ночувати в себе.

– Я і дня не залишуся у цьому місці! Піду знайду дядька Миколу, хай відвезе мене в місто! – вигукнула дівчина.

– Ні! Не можна! Бабуся казала, що ти не можеш залишити хутір, доки не виконаєш свою місію! – промовила тітка Ганна.

– Яку ще місію! Що ви не договорюєте?!

– Я нічого більше не знаю! Бабуся сказала тільки це!

– Мені вже набридло слухати ці нісенітниці! Я їду звідси! Негайно!

Ліза вибігла на вулицю і кинулася шукати свого хрещеного. Знайшовши дядька Миколу, дівчина попросила відвезти її до міста.

– Що трапилося, моя дівчинко? – запитав хрещений.- Чому сьогодні? Давай краще завтра.

– Ні, будь ласка! – просила Ліза. – Треба сьогодні.

Дядько Микола не хотів засмучувати бідолашну сирітку-хрещеницю і погодився.

За кілька хвилин Ліза зі своїми речами вже сиділа в бусику. Вона з полегшенням видихнула. Автобус рушив з місця. Проїхавши з півкілометра щось заторохтіло внизу бусика і він різко зупинився. Дядько Микола хутко вибіг поглянути, що трапилося.

– От, дідько! – крикнув чоловік. – Тільки цього не вистачало!

– Що трапилося? – запитала Ліза.

– Колесо пробило, а запаски немає. Доведеться повільно повертатися у хутір.

– Невже нічого не можна зробити? Зовсім ніяких варіантів?

– Заміню колесо і завтра поїдемо в місто.

Дівчина розуміла, що вона потрапила у пастку. Ліза думала, що їй робити. Якщо все розповість дядьку Миколі, то він подумає, що вона божевільна. Якщо повернеться назад у хутір, то вночі з нею знову трапиться щось жахливе. Дівчина згадала, що коли їхали з Болехова на хутір, то перед поворотом був якийсь будинок. З місця, де вони зараз знаходяться, туди пішки йти з півгодини. Ліза стала просити хрещеного відвести її туди, щоб вона там переночувала, а завтра разом поїдуть до міста. Дядько Микола не розумів у чому криється причина небажання повертатися до хутора.

– Я потім усе обов’язково Вам розповім. Просто повірте мені, що так зараз буде краще. – сказала дівчина.

– Добре! Але я огляну весь будинок. Якщо там буде небезпечно, то ми повертаємося до хутора вдвох. І ніяких відмовок! – промовив дядько Микола і вони з Лізою попрямували до будиночка.

Все було вірно: йти довелося трохи більше двадцяти хвилин. Ззовні на дверях був накинутий старий замок, проте не замкнений на ключ. З середини двері зачинялися на заслін. У будинку нікого не було. Трохи не прибрано, проте цілком підходило для ночівлі. На старенькому дивані лежало дві товстелезних ковдри.

– Сподіваюся, ти не змерзнеш! – сказав дядько Микола.

Чоловік дістав із свого рюкзака пакунок.

– На візьми, тут хліб із салом!

– Дякую! – промовила Ліза.

– Завтра зранку приїду. Телефонуй, коли що. Бувай!

– До завтра! – сказала дівчина.

Дядько Микола пішов. Ліза стала роздивлятися кімнату в старому будинку. Вона була простора, з великою камінною піччю, а в кінці кімнати у кутку були східці, що вели на горище. Дівчині стало цікаво і вона піднялася східцями. Зверху була кімната, у якій зберігався різний мотлох: старий одяг та взуття, стільчики та шафа із зламаними дверцятами. Ще була велика старовинна скриня. Дівчина підійшла і відкрила її. Всередині знаходився старий український льняний одяг, декілька вишитих рушників та чорно-біла вицвіла світлина у рамці. Ліза взяла фотографію і поглянула. Схоже, що вона була зроблена у минулому столітті. На ній було зображено молодих чоловіка і жінку з дитиною. Дивно, але Лізі здалося, що обличчя жінки було їй знайомим. Десь вона вже зустрічала схожі риси обличчя, але не могла пригадати, де саме. Дівчина поклала світлину на місце, закрила скриню та спустилася у нижню кімнату.

Ліза поїла. Потім трохи прибралася у кімнаті. Електрики у домі не було, але на щастя знайшлася стара свічка. Дівчина запалила її. Потім лягла на диван та вкрилася ковдрами. Було трохи прохолодно, але цілком терпимо. Годинник на мобільному показував восьму вечора. Від майже двох безсонних ночей Лізу хилило до сну. За півгодини дівчина міцно спала…

Дівчині приснилося тепле літо. У її сні сонце яскраво сяяло, небо було світло-блакитним. Було дуже тепло. Далі незрозуміло звідки подув вітер. Стало неймовірно холодною. Насунули хмари, небо почорніло. А далі настала суцільна темрява.

– Піднімайся!- хтось із темряви тягнув Лізу за руку.

Дівчина, наче під гіпнозом, слухняно підвелася і попленталася за невідомим поводирем. Зробили кілька кроків уперед, а далі було таке відчуття, ніби вони потрапили в іншу реальність.

Поруч із собою Ліза нікого не бачила, але щось невидиме сказало:

– Дивись! Зараз ти все побачиш!

Дівчина опинилася на хуторі, у подвір’ї будинку, з якого вона намагалася втекти. Була літня пора. З будинку вийшла жінка, яку вона бачила на фото, що знайшла у скрині на горищі. У руках вона тримала дитину близько п’яти років.

– Катре, заспокойся! Ти не повинна плакати і розмовляти!

Але мала дитина плакала.

Жінка взяла мотузку і зав’язала дитині руки і ноги, а потім хусткою обмотала навколо голови так, щоб повністю закрити рота.

– Сонечко моє, не бійся. Так краще буде. Я зараз ненадовго тебе заховаю. Пам’ятаєш, як ми з тобою гралися у хованки? Зараз знову пограємо…

Далі жінка підійшла до сараю і нахилилася. Там, у землі було щось схоже на кришку люка. Вона відкрила кришку і поклала всередину дитину, а потім закрила люк та зверху поклала каміння і купу хмизу.

Жінка відійшла від сараю і сіла під хатою чистити квасолю.

Через кілька хвилин до двору забігли два солдати у радянській формі з автоматами.

– Где твой муж, шкура?! – закричав один з них та щосили труснув жінку.                  Вона мовчала. Інший солдат збив жінку з ніг та щосили вдарив прикладом по її голові. Зі скроні потік струмінь крові. Солдат нагнувся, спробував підвести жінку. Потім поплескав руками по її обличчю, намагаючись привести її до тями.                – Похоже готова! – промовив солдат та опустив жінку на землю.

– Придурок! Командир нас прибьет! Надо избавиться от тела! – сказав інший солдат.

Чоловіки скрутили мертве тіло у ряднину, віднесли за хутір та викинули у річку. Тіло миттю понесло течією вниз.

Щойно з очей повністю зникло тіло жінки, Ліза знову опинилася у темряві. Раптом загорілася свічка і дівчина побачила навпроти себе літню жінку. Її вона бачила на світлині у будинку тітки Ганни.

– Вищі сили не дали мені знати протягом мого життя, що трапилося з моєю сестрою та племінницею. Коли це відбулося, мене не було у хуторі, я їздила у гори збирати цілющі трави. Повернулася і нікого не знайшла. Все своє життя я шукала їх, але марно. – казала мольфарка. – У будинку, в якому я жила і де ти тимчасово оселилася, знаходиться неупокоєна душа моєї сестри, що тужить за своєю померлою дитиною. Перед смертю у мене було видіння, що знайти тіло моєї небоги може лише онука солдата, який вбив мою сестру. Ти ця дівчина. Знайди тіло дитини, щоб його належно поховали і душа моєї сестри нарешті заспокоїлася!

Ліза від побаченого і почутого не могла вимовити і слова. Вона смиренно кивнула головою на знак того, що вона зробить так, як її просить покійниця.

Далі щось почало стукати у вухах. Потім почувся голос дядька Миколи:

– Дівчино, з тобою все добре? Відчини вже нарешті двері!

Ліза розплющила очі і зрозуміла, що вона прокинулася і що треба відчинити двері, бо надворі її хрещений. Дівчина миттю піднялася та впустила дядька Миколу.

– Нам треба терміново повернутися у хутір! – сказала Ліза.

– Але ж ти вчора казала, що треба у місто! Нічого не розумію!

– Це дуже важливо! Треба у хутір!

Дядько Микола по очах хрещениці зрозумів, що у неї дійсно якась важлива справа. За годину вони були в хуторі.

Ліза одразу попрямувала до тітки Ганни і все їй розказала. Жінка у свою чергу зателефонувала старості Гаврилу Івановичу.

Незабаром Ліза, тітка Ганна, староста та ще двоє чоловіків були на подвір’ї будинку покійної мольфарки.

Ліза показала, де треба шукати. Чоловіки зняли лопатами шар землі та каміння, знайшовши кришку люка – відкрили його. Звідтіля витягли маленький скелет, обмотаний мотузочками та хусткою. Тітка Ганна заплакала.

– Треба поховати небіжчицю по закону божому.- сказав Гаврило Іванович.

Ліза ніяк не могла усвідомити, що її дід був убивцею. У неї в сім’ї говорили, що він воював на війні, обороняв рідний край від ворога та був героєм. Мама у дитинстві показувала його фотографії та медалі, а бабуся говорила багато хорошого про нього. Дівчина не могла повірити, що в ній тече темна кров вбивці.

Тітка Ганна взяла Лізу за руку і відвела в сторону:

– Заспокойся. Ми своїх предків не обираємо. Твоєї вини тут немає, а дідову ти спокутувала…

В очах дівчини промайнула сльоза. Щоб не розплакатися Ліза підняла очі догори і побачила, як над будинком дві маленькі хмаринки з’єдналися разом і кудись зникли. Вона розуміла, що це душі покійних матері та дочки. Тепер вони нарешті разом, тепер все гаразд. Дівчина з полегшенням видихнула.

«Тепер і в мене все буде гаразд!..» – сказала подумки Ліза і пішла до будинку.

Leave a Reply