Синиця або Казка про принцесу, що переїхала
У якійсь собі країні,
Вигадай собі епоху,
І ім‘я для героїні,
Й декорацій може з трохи.
Все стандартно, пишні шати,
Позолоти, срібні чаші,
Діаманти, що й казати
Забаганки ваші й наші.
І принцеса, більш ніж юна
Мала вишукану спальню.
У смарагдах зі злата руна,
І у квітах вся вітальня,
Все до ладу, все чудово,
Та чогось не вистачало…
Хто б сказав їй ніжне слово,
І кого б вона стрічала.
З походів чи з пригоди,
З королівства чи країни,
З ким розділить нагороди
Й найсмачніші у світі вина.
Сумно стало, дай заграю
На старенькій рідній лірі.
Батька рідного згадаю,
Очі добрі та чутливі.
А бувало, сяду в ноги
А він вдасть, що розлютився.
Я втечу, аж на пороги
Він ж до мене прихилився.
Стіни мають свою пам‘ять,
Скільки казок вони чули,
Хоч пройшло вже літ із п‘ять
А вони все не забули.
І було б усе нічого,
Коли б звістка з ніг не збила,
«Завтра речі у дорогу,
і візьми, що тобі миле».
Переїзд ніхто не любить,
Ні принцеса, ні служниця,
Я візьму, щоб приголубить
В пам‘ять іграшку, синицю.
Я її поставлю в спальні,
А як гратиму на лірі,
То повстануть як реальні
Тата очі, добрі й щирі.
І немає місця в замку,
Хоч він також був розкішний.
Їй рідніші ті уламки,
Дім завжди за все миліший.
Але був морозний ранок,
І до неї під сукенку,
В реп‘яхах на самий ґанок
Прибрело щеня маленьке.
А вона йому зраділа,
І голубить і сміється,
Сонцем, звати захотіла
Бо руде, то й так і зветься.
Має друга у будинку,
Й стало трохи веселіше.
Не самотні всі хвилинки
І від того їй добріше.
Може хто як це читає,
То проводить паралелі.
Дім, це завжди де чекають
Де старі та рідні двері.