Того року зима наступила якось несподівано. Натрусила пухнастого снігу, прибрала природу в святковий білосніжний одяг. А майстер морозенко постарався на славу – швидко перетворив річки, озера і навіть калюжі на вулицях у справжні ковзанки. Люди метушаться у передсвяткових клопотах. Діти під дзвінкі вигуки граються в сніжки, ліплять сніговиків і … пишуть листи до Святого Миколая. Ось так казково минають грудневі дні. Всі в очікуванні дива, в яке вірять і діти, і дорослі.

   Юрасик вважав себе майже дорослим, адже йому скоро п’ять рочків. І весь цей час він живе у дитячому будинку і швидко подорослішав. Бо немає мами-тата і за себе треба вміти самому постояти. Хлопчик з нетерпінням чекає на Святого Миколая.  Багато чув з розповідей виховательки пані Олени, бачив по телевізору, що Добрий Ддідусь, який живе на небі, може створити справжнє чудо. Лише треба мати добре серце, щиро попросити і повірити!

    Юрасик мріє про сім’ю, про маму і тата. Він дуже хоче передати своє прохання Святому Миколаю. Та писати ще не вміє. Ото ж, коли всі дітки писали листи до Святого Чудотворця,  він малював малюнок.   Малював і міркував:

– Святий Миколаю, коли не знайдеш мені маму і татка, то принеси мені, будь ласка, м’яку іграшку – ведмежатко.  Добре, щоб був великим, як я і білим, мов сніг. Я буду з ним гратись і в ліжечку спати. Буду його м’якенького обіймати й матусю собі уявляти.

   І хлопчик намалював ведмедика на цілий альбомний листок. Свій малюнок поклав у щілину біля вхідних дверей, щоб його швидко помітили ангелята і змогли до неба передати.

    В цей час за вікном танцювали сніжинки. Такі всі різні і дуже красиві! Пані Олена  дивилася у вікно і  її добре серце стискалося від жалю за дітей-сиріток. Вона мріяла подарувати їм любов і тепло, щоб усі були щасливі.  Їй так хотілося потішити засмученого Юрасика. Вона  обійняла поглядом дітей і захоплено  вигукнула:

– Погляньте, діти, як поспішають ангелики у вигляді сніжинок на землю по листи-прохання людей! Вони навіть думки вміють читати і можуть до неба Святому Миколаю передати.

   Коли вже погасили світло в кімнаті і всі діти полягали спати, Юрасику не спиться. Він щиро думками просить про свої дитячі і дуже дорослі мрії. Хлопчик підійшов до вікна, у яке заглядала темрява. Його оченята-світлячки вдивлялися в зоряне небо і мимоволі рахували сніжинки. 

– Ой, як багато сніжинок-ангелят! Вони забирають листи – прохання малят, – шепотів хлопчик. – І мою мрію понесли Святому Миколаю. Я так на матусю і татка чекаю! Та коли не знайдеться ні матуся, ні татко, то  хоч би м’яка іграшка – ведмежатко.

   Цього грудневого вечора в зоряне небо вдивлялися ще одні засмучені оченята. Вдивлялися з надією. На холодному снігу біля смітника лежав ведмедик. Його ще зранку викинув сюди вередливий хлопчик Максим.

– Ти мені уже непотрібний! Бач, відривається нога і вуха правого нема. Ти негарний і брудний! – пробурмотів Максим, штовхнувши ногою чималого іграшкового ведмедика і пішов.

   Ведмедик, хоч іграшковий, та його добре серце боліло від жорстоких слів. Його очі наповнили сльози:

– Я так щиро звеселяв свого маленького господаря! Задля його веселощів пожертвував навіть ніжкою та вушком, – схлипував бідолашний. –  Моя білосніжна шубка стала брудною і неприємно пахне. Невже я тут залишуся назавжди? Може знайдеться  хтось з добрим серцем і мене порятує! Святий Миколаю, будь ласка, допоможи! Не залишай мене в біді. Я так мрію жити в любові й теплі!

   Лежить ведмедик і ковтає жалісні слізки.

   А цей час сніжинки-ангелята танцюють, кружляють і до неба всі прохання доставляють. І про ведмедикове зітхання дізнався Святий Миколай.

   Високо у небі є біла хмаринка, на ній – Святого Миколая непомітна хатинка. Він, вислухав усі прохання і без жодного вагання став збиратися в дорогу, та відчув якусь тривогу:

– Охо – хо! Прохань багато, не встигну я всього до свята. Треба мені на землі людей розшукати, котрі б захотіли мені допомогати.

   І ангелята зрозуміли неспокій Святого Миколая. Вони сніжинками знову на землю полетіли і потаємні мрії, бажання людей принесли. Було багато мрій допомогти, зробити добру справу, потішити сумуючих.

   Зрадів Святий Чудотворець. Він уже знав, хто на землі йому допоможе подарунки шукати і в загадкову ніч усім радіть та щастя дарувати. 

   Підморгнув хмаринкам і вмить одні перетворилися на чарівних білогривих коней, а інші – на казкові сани. Настав час і сів Добрий Дідусь у небесні сани і з вітром полетів на землю.

   На небі ясний місяць позіхає і зіроньки-овечки до кошари заганяє. Бо ось-ось прокинеться новий день. А пані Олена, закінчивши нічне чергування в дитячому будинку, поспішала холодними вуличками додому. Минаючи смітники, вона запнулася ногою за невідомий предмет. Зупинилася і в темряві на снігу розледіла іграшкового м’якого ведмедика. Він прокинуся від несподіванки і закліпав оченятами. Вихователька підняла його:

– Який милий ведмедик! –  промовила захоплено. –Ой! У тебе хвора ніжка! І вушка немає! Та це не біда. Я тебе полікую!

   Вона забрала іграшку додому. Викупала ведмедика у запашній воді, висушила.  Йому це дуже сподобалося! Він повеселішав. Потім  розчесали дерев’яним гребінцем білу шубку і пришили ніжку. Було трохи боляче, але ведмедик терпів, бо відчував добре серце людини, котра врятувала його від холодної смерті.

– А от вушко ми тобі змайструємо новеньке з чорного шматочка шуби. – розмірковувала вголос пані Олена. – Воно дуже вдало підійде до твої чорних оченят.

   Коли закінчила роботу, посміхнулася, взяла ведмедика в руки, оглянула і радісно мовила:

– Я такого красивого ведмедика ще не зустрічала! І навіть знаю уже з ким тебе познайомлю. З дуже хорошим хлопчиком, котрий мріє про тебе! А зараз – спати, бо  Святий Миколай поспішає до кожної хати.

   Положила іграшку на диван, сама пішла відпочити. Бо нічне чергування і клопоти з ведмеликом забрали чимало  часу та сил.  

   Вона швидко заснула. І  наче мариться їй, що крізь туман та метелицю іде назустріч поважний Дідусь з добрими очима та щирою посмішкою, яку ховає в сиву бороду. Він промовляє:

– Дякую тобі, Олено, за добре серце! Ти хотіла робити добро, рятувати покинутих, дарувати радість засмученим. Я сповнив твоє бажання: ти – моя помічниця на землі.

   Зранку прокинулася щасливою. Пригадала сон. Посміхнулася. Побачила кумедного ведмедика, який ніби посміхався їй і радісно мовила:

– Та це був Святий Миколай! Це не сон. Я – помічниця Святого Чудотворця!

   Швиденько одяглася, заховала в паперовий мішечок іграшку і вибігла на вулицю.

    Навколо було казково.  Весь світ виблискував срібними зірочками, дерева та кущі кумедно виглядали з-під снігових кожухів, під ногами співав морозець, легко дихалося свіжістю.  Такою щасливою Олена себе не почувала ніколи! 

   Забігла в дитячий будинок і метнулася в кімнату до Юрасика. Хлопчик сумний сидів на ліжку. Біля нього лежав подарунковий набір цукерок, а він задумано вдивлявся у засніжене вікно. Побачивши улюблену виховательку прошепотів: 

– Мене Святий Миколай не вислухав. Я, напевно, не маю доброго серця і просив нещиро.

   Пані Олена обійняла хлопчика і подала подарунок:

– Юрасику, у тебе  дуже добре серце і ти  щиро просив Святого Чудотворця. Це для тебе. Я – помічниця Святого Миколая.  

   Юрасик заглянув до паперового мішечка. На нього дивилися щасливі очі  красивого м’якого ведмедика – білосніжного з чорним вушком. Він міцно пригорну його до грудей і промовив:

• Ніжний і м’який, як мама. 

   Ведмедик був щасливим в теплих обіймах хлопчика, а пані Олена була щаслива за них обох.