Shopping cart

Перше кохання

Мене записали в художню школу. Велика класна кімната скидалася більше на концертний зал, а найдивовижнішим було панорамне вікно на цілу стіну, з якого відкривався вид на центральну площу. Оце поле для натхнення! 

Лагідний голос  вчительки та її привітний погляд зустріли мої налякані очі. Моє хвилювання розсіялося так швидко, що я й сам себе не впізнавав. Зоряна Ярославівна була така простодушна, щира і добра, вона так багато уваги приділяла мені, що я почував себе незручно перед іншими учнями. 

Вона була дуже струнка, висока, з каштановим волоссям, з дуже виразною мімікою, активна, проте зі спокійним голосом та плавною манерою рухів. Вона любила одягатися трохи старомодно, тобто вона не носила джинсів, футболок з різними написами. Майже завжди на ній були сукні, а ще, здається, вона дуже любила аксесуари. Химерне намисто, незвичні сережки, різні види брошок, ремінці ручної роботи, браслетики, але не подумайте, що це все було одягнуто разом. Ні, вона мала чудовий смак, як у поєднанні кольорів на малюнках, так і у власному образі. 

Після першого уроку я йшов додому майже підстрибом, мені хотілося співати на радощах, я був таким щасливим сам не знаючи від чого. 

2

Зоряна Ярославівна постійно хвалила мене, навіть, коли я бачив, що в мене не виходить, вона говорила, що в мене така манера, свій стиль, і я, на її думку, досягну величезних успіхів у живописі.

У мене від цих слів виростали крила, я був таким щасливим! Мені постійно хотілося малювати, я малював на перервах, вдома і навіть на шкільних уроках. 

Якось весело сміючись, Зоряна Ярославівна повідомила:

– Сьогодні ми малюємо портрет юнака, потрібен доброволець, дівчата, обираємо найкрасивішого! 

Напруження серед хлопців було колосальне. Дівчатка ніяково переглядалися між собою. Наша вчителька не витерпіла: 

– Добре, давайте зробимо так: кожна з вас пише на листочку ім’я і кидає його мені на стіл у цю тацю. 

Наша балакуча Ксеня враз ляпнула:

– А ви, Зоряно Ярославівно, теж пишіть, ви ж теж дівчинка.

– Ні, я не можу, я не зацікавлена сторона, я ж не буду малювати. 

Ксеня не вгамовувалась:

– А ви малюйте! 

Хвилину подумавши, Зоряна Ярославівна вигукнула:

– Добре, дівчатка, я з вами!

Зашаруділи папірці, дівчата старанно вимальовували ім’я. Останній папірець кинуто в тацю, момент істини настав!

Підрахувавши, вчителька оголосила:

–    Найбільше голосів у Сергія.

Я думав мені почулося, раз десять перепитав і попросив перерахувати. 

– Прошу на центр, красунчик, – звернулася до мене усміхнена Зоряна Ярославівна.

Я почервонів з голови до ніг. 

Насправді, малювати набагато легше, аніж позувати весь урок з одним виразом обличчя і в одній позі. Я сидів і все думав, яким я вийду на всіх цих портретах. Найбільше я хотів подивитися на роботу Зоряни Ярославівни. Вона так уважно вдивлялася в мої риси, мені в голові постійно крутилося її слово ”красунчик”. 

– Якщо ти, Сергію, дійдеш до кінця і не закинеш художньої школи, на випускному я подарую тобі цей портрет. 

Мене розпирало від щастя, портрет від Зоряни Ярославівна, від самого майстра! 

3

Наближався кінець семестру. Я не уявляв своє життя без художньої школи, тому і не надто чекав новорічних канікул. У нас остання семестрова робота була на вільну тему. В моїй голові ця картина була вже написана. Якось мені наснилася Зоряна Ярославівна, така космічна, далека, непередбачувана, майже фантастична… 

Це мав бути шедевр! Мільйон разів, перед сном, я прокручував у своїй голові кожну деталь майбутньої роботи, роботи, яку я хотів подарувати їй. Палаюче небо на заході сонці і тисячі зірок, і в цьому небі ледве-ледве вимальовується її портрет, майже прозорий образ. 

Я малював на останньому ряду, вирішив не підпускати нікого доки не закінчу. Всі вже йшли додому, я й не помітив що залишився один. 

–    Завершуй, Сергію, ти надто захопився своєю картиною. Мені вже кортить глянути на твій шедевр.

Я одягав куртку і крадькома дивився як Зоряна Ярославівна вбиралася у своє молочне пальто і обмотувала фіолетову шаль навколо шиї. Вона вимкнула світло в класі і гукнула мені:

– Ходімо!

Серце невпинно калатало, а в голові вибудовувалася промова багата епітетами. Не знаю, що було зі мною в ту мить, я наче літав десь у небі, таке передчуття ніби от-от здійснитися мрія всього життя. В мені бушувало щастя, я просто спостерігав за її рухами, милувався рисами… 

Раптом я почув:

–    Веселих свят! 

Вдалині біліло її обличчя, осяяне широкою посмішкою, очі світились щастям. Вона летіла в обійми високого чоловіка, який зустрічав її ніжно-рожевим букетом троянд. Це було так красиво! Він покружляв її двічі навколо себе, і сніг кружляв у такт з ними, це було так боляче! Я заплющив очі, а відкрив їх повними сліз, які вже не дозволяли мені чітко побачити дві щасливі фігури, що віддалялися від мене. Я не пам’ятаю нічого, як я дійшов додому, як опинився в ліжку, лише тихий і різкий скрик мами на порозі. 

Далі я хворів два тижні. 

4

Що це таке? Чому зі мною? Я боявся, мені було страшно визнати чим це безглузде почуття є для мене. Боже, якщо хтось дізнається? Який я дурень! Як мені тепер поводитись з Зоряною Ярославівною? І тут, хід думок перейшов до картини на вільну тему, яку я знищив. Її треба було здати по святах, що ж я тепер здам? Я працював над тією два тижні, невже мені вдасться намалювати нову всього за два дні? Я весь день ламав голову над ідеєю і намалював найсвіжіше, що було в пам’яті, що викликало гаму емоції, що змушувало серце битися частіше, не треба було нічого вигадувати, я взяв сюжет з життя. 

Ця картина стояла мені перед очима цілих два тижні, мучила, не давала заснути і коли я перетворив цю мученицьку думку в матерію, я відчув полегшення. Я поклав на цей ватман весь свій біль. 

5

Саме оцінювали роботи минулого семестру. Я не хвилювався, мені вже кортіло продемонструвати свою картину на вільну тему. На картині були: площа, ялинка, святкові вогники і дві фігури, що кружляли у такт зі снігопадом, чоловік з трояндами і щаслива жінка в молочному пальто і з фіолетовою шаллю.

Спочатку, мені видалося, що вона посміхнулася, потім – здалася дещо стурбованою і ніби відчувала якусь незручність. Я очікував на теоретичне питання, але замість нього директор спитав: 

– Незвично, зазвичай всі хлопці демонстрували нам дещо інші речі. Чому ти обрав для вільної теми саме такий сюжет? 

– Насправді, я хотів намалювати зовсім інше, але передумав…

– Що ти хотів передати цією картиною? 

Не знаю чому я випалив слово:

– Біль… 

Мої долоні спітніли, ноги трусилися, я відчував що сміливість покинула мене і хвиля страху, якихось дурнуватих емоцій, накрила мене з головою, я похитнувся.

Всі мовчали і дивитися на мене так серйозно, я перевів погляд на неї – похмуре обличчя, насуплені брови, я ніколи не бачив її такою, це була не вона. Я навіть не почув що мені поклали за ту роботу, що говорили, я все думав і думав про те, якою реалістичною я намалював її, як точно зобразив той момент. Яка ж вона схожа на себе на тій картині, будь-хто впізнав би її!

6

Я багато малював. Всі мої думки вертілися навколо затишної кімнати з мольбертами, тої ідеальної посмішки, дзвінкого сміху, що розливався по всьому класу. Я сотні разів прокручував в голові усі її прекрасні слова для мене, всі репліки і милі фрази. Я заплющував очі і бачив її образ. І разом з тим, я щосили намагався відволікти себе від цього. Змушував забути, знищити це – таке прекрасне і таке нестерпне почуття. Бувало, я говорив собі що більше не буду малювати, бо малювати – це значить для мене тепер страждати. Бувало, я питав себе, чи дійсно я люблю живопис, чи це все через неї, і кого зрештою з них я люблю більше? Я намагався відділить мою вчительку від живопису, займатися малюванням, не думаючи про неї, розглядаючи це заняття, як частину майбутньої професії, а не минулого розчарування. 

Я так боявся цього почуття, але тепер прийняв його, змирився з ним. Я любив її, бо вона була першою людиною, яка змусила мене почуватися вагомішим, яка повірив в мене, яка не вішала на мене шаблонів і ярликів. Я поважав її за те, що вона ніколи не підвищувала голос, ніколи! Завжди усміхалася, була леді, щира, чесна, вона завжди була для мене ідеалом. І я не міг сам собі признатися у цьому почутті до неї, бо для цього почуття не було терміну. Любов – це зовсім не те, я знав що любов – це високе почуття, але моє почуття було ще вище. От я і боявся, що хтось тлумачитиме моє недосяжно високе почуття невірно, мені б цього не хотілося.  

7

Чим довше ти знайомий з часом, тим швидше він пролітає, останній рік, останній малюнок, урок, виставлення оцінок вже позаду. Я відчував світлий смуток.

Вона була сьогодні просто чарівна. Темно-зелена сукня під колір її очей, хвилясті пасма волосся спадали донизу водопадом, срібне намисто… Вона бігала і була страшенно заклопотана – її перший випуск, вона всміхалася, приймала вітання, щебетала безупинно, моя люба Зоряна Ярославівна, невже настав час прощатися?

Я приготував цілу промову, щоб сказати все, за що я дякую, але до горла підступив величезний комок, і я не зміг промови ні слова.

Вона дістала з шухлядки той мій портрет. 

  • Тримай, ти заслужив, дійшов до кінця.

Вона обійняла мене і сказала:

  • Вітаю, попереду на тебе чекають великі звершення. 

Це були обійми щирості. Ніби весь світ простелився до моїх ніг, я й не мріяв вже колись про таке. Я відчуватиму ці обійми ще довго, а запах її парфумів впізнаю з тисячі.

– Сергію, ти, будь ласка, не полишай малювати, не загуби свій талант. Я вірю в тебе, я знаю що ми ще почуємо про тебе, у тебе така тонка манера, свій світогляд, не такий як у всіх, йди до своєї цілі, ти зможеш!

– Я обіцяю, Зоряно Ярославівно…

8

Ніколи я більше не зустрічав такої людини як Зоряна Ярославівна, ніколи не відчував точно такого почуття, ніколи не бачив такої щирої усмішки для мене. 

Боже, скільки існує любові в цьому світі! Якби я був письменником, я б писав книги про різновиди любові, бо їх мільярди… Така ніжна-ніжна, що пахне весною, трохи боязка і сповнена мрією; урочиста і помпезна, що віє атмосферою свята, огорнута гучним сміхом і червоною стрічкою; безлика і тривожна, але така, що змушує писати вірші, які обов’язково стануть шедеврами; примхлива і жадібна, надто сильна для двох, палка, така, що існує лише у полум’ї… 

Я й досі не знаю, як назвати те почуття, що вперше змусило моє серце битися по-новому, що підносило мене на своїх крилах до незвіданих тоді ще висот, невже і тут був один з відтінків любові? У неї стільки забарвлень! Мій малюнок для Зоряни Ярославівни – це і є моє почуття. Ледь помітний силует у зоряному небі, така далека від мене і така близька моїй душі, така тендітна, така, що назавжди залишає слід у житті, така незрівнянна, така ідеальна, моя мудра наставниця і життєва мрія. Та, що навчила мене оживляти різні прояви почуттів у фарбах.

Leave a Reply