Нитка долі

Сонце підіймалося вище. Туман поволі розсіювався. Стежка, що вела до густого букового лісу, вкривалася росою.


Настя стояла біля тину, насолоджувалася тишею. У місті ніколи не буває спокійно. Навіть уночі щось нескінченно турбує мозок. Тут, у високих горах, думки наче пішли у відпустку, зовсім не ятрили ран. Дівчина раз за разом зривала зелену соломинку і стискала її край між зубами. Соковита й доволі терпка рідина поволі обволікала горло. Насті подобалося це незвичне відчуття та й хвилини очікування не були такими довгими.
— Йдемо? — нарешті почулося поряд. До Насті підійшла білявка, на ходу збираючи пасма у тугий хвіст.
— Так, — Настя викинула травинку з рук й повільно рушила стежкою. На білих кросівках вмить з’явилися сліди від зелені й роси. Трава лоскотала ноги.


— Ти чого знову без настрою? — мовила Леся, намагаючись наздогнати подругу. Вони саме зайшли в гущавину лісу й рушили звивистою стежкою до сусіднього села.
— Краще не питай, — буркнула Настя й на ходу зняла наплічник. Спинилася біля великого каменя, що стояв обабіч стежки й опустила рюкзак на землю. Сама вмостилася на нього й зітхнула. — Чому Єгор з нами не поїхав?
— Ти ж чула, — примостилася на камені Леся, уперлася ліктями в коліна й підперла долонями голову. — У нього інші плани.
— Які це?
— Настю, я звідки знаю? Чого сама не спитала?
— Він же твій брат. Що важко було вмовити? — Настя накручувала волосся на пальці. Завжди так робила, коли нервувала. От і зараз вона смикала його щосекунди.
— А подобається він тобі. Все ходімо! — зірвалася з місця Леся. Настя теж піднялася й подала рюкзак подрузі. Білявка начепила ранець на плечі й злегка підкинула його догори. — Швидко опитаємо населення й завтра повернемося до Києва.
— Скоріше б! — мовила Настя.


Дівчата вже тиждень як гостювали на хуторі у Верхніх Ясенах. Практика здавалася багатообіцяючою, але їм не поталанило з погодою. Дощі заливали село кілька днів, забиратися в гори було небезпечно. Тож, крім як проводити опитування й збирати інформацію, дівчатам нічим було зайнятися.
Вони вийшли з лісу й сунули стежкою до села. Дорогою дівчата наспівували пісні, вели розмови про літні канікули, які були вже не за горами. Минули позначку «Криворівня» й звернули на роздоріжжі вліво. Чомусь ноги самі вели Настю тією стежкою. Леся йшла позаду й фотографувала пейзажі для звіту.


— Настю, а ти впевнена, що ми правильною дорогою пішли?
Чорнява й сама не знала. Стежка уперлася в самотній будиночок, що стояв край села, захищений з усіх боків парканом з лози.
Дівчата постояли трохи. Збиралися повертатися, аж поки скрипіння хвіртки позаду не привернуло їх увагу.
— Чиї будете? — поцікавилася ще зовсім молода на вигляд дівчина. Її густі коси, які вона намагалася сховати під хусткою, неслухняно вибивалися в різні сторони.
— Ми немісцеві.
— Фольклористи з Києва, — додала Леся й за звичкою миттєво сфотографувала дівчину на фоні будинку.
— Що ви робите? — підвищила голос незнайомка й мимовільно відступила. — Хіба я дозволяла вам мене знімати?! — Голос тремтів, хоч дівчина досить впевнено виражала своє незадоволення.


— Вибачте її, — вступилася Настя. — Ми на свято йшли, заблукали. Може підкажете як дістатися?
— Підкажу, — спокійніше відказала незнайомка, проте погляду від Лесі не відвела. Вона повернулася й вказала рукою на тонку стежку, що вела від її дому до інших будинків. — Он там, між тими двома високими будинками є доріжка. Підете нею, дістанетеся площі.


Дівчата подякували й поквапилися зникнути з поля зору незнайомки. Та ж пильно провела їх поглядом, поки ті не звернули за ріг будинку.
— Точно відьма! — примовила Леся, тільки но дівчата звернули за будинками на тонку стежку. Настя лише стенула плечима у відповідь.
Все в цій місцевості їй здавалося дивним. Вона вже й не рахувала котру по чисельності історію про Чугайстра, Блуда й інших духів записувала. Місцеві вірять в містику, але не Настя. Це все гори, запевняла себе й подругу. Вони по-особливому впливають на людей.


Дівчата дісталися невеликої площі в центрі села. Обабіч неї розташовувались невеликі палатки-крамнички. Настя встигла окинути оком їх наповненість, щоб придбати сувенірів батькам. Та її поривання спинила Леся, змусивши розпочати опитування.
— Раніше почнемо, раніше закінчимо! — торочила білявка, оглядаючи місцеве населення, що купчилося біля прилавків.
Настя не могла не погодитися. Щойно останнє завдання з практики буде виконано, вони повернуться до міста, ближче до Єгора. Вона давно впадала за братом подруги, але він не звертав на неї уваги.


Студентки швидко опитали місцевих. На щастя люди доброзичливо реагували на пропозицію відповісти на кілька питань, що стосуються містики в їх регіоні. Місцеві легенди викликали холодок по шкірі, принаймні у Лесі. Від подібних історій сироти пускалися в танок її спиною, а ноги терпнули.


День минув швидко. Починало вечоріти. Небо затягнуло темними хмарами. Настя стояла посеред площі й нервово оглядалася, шукаючи подругу. Лесі ніде не було видно. Пройшовшись між натовпом, вона нарешті помітила білявку біля яскравого будиночка з сивим чоловіком. Леся теж помітила подругу і покликала її жестом руки. Настя підійшла й привітно кивнула головою незнайомцю.


— Настю, нам пропонують лишитися на святі. Познайомитися з культурою полонин.
— Це обов’язково? — скептично всміхнулася до Лесі. Білявка ж перепросила у незнайомця й відвела подругу в сторону.
— Треба лишитися! — наполегливо зазирнула в очі Насті. — Обіцяв розповісти дуже цікаву історію, але після свята.


Насті нічого не лишалося, як погодитися. Довелося дівчатам лишитися. Леся фотографувала все, що бачила. Настя ж примітила лавку з прикрасами, тому попрямувала туди. Побувати в Карпатах і не привести сувенір? Оце вже ні!


Чорнявка саме минала натовп, коли хтось несподівано схопив її за руку. Вона відсахнулася. Повернувшись, зустрілася поглядом з тією ж незнайомкою. Дівчина міцно сковувала її зап’ястя рукою, наче кайданами. Її скляні очі вмить замулилися, потемніли.


— Давно ти бачиш Невідворотну? — шепотіла вона.
— Кого? — махнула головою Настя, продовжуючи смикати руку.
— Вона вже переплела нитки? — зачаровано продовжувала незнайомка, зовсім не реагуючи на поривання дівчини звільнитися. Слова дівчини змусили Настю зупинитися. Вона безвільно дивилася в її очі й більше не могла поворухнутися. Болотяні озерця наче затягували дівчину в безодню. Настя відчула холод, який охоплював її тіло, огортав наче ковдрою. — Коли нитки сплетуться між собою, долю вже не змінити!


З останніми словами незнайомки нізвідки, наче раптовий вітер, зірвався заглушливий крик. Він заповзав у вуха Насті, викликаючи різкий біль у скронях. Він страху вона заплющила очі. Руками схопилася за голову й поволі опустилася на землю. Щебінь впивався у коліна. Викликаючи нову хвилю болю.


— Настю, що з тобою? — поблизу почувся голос Лесі. Вона хапала подругу за руки, кудись тягла, плескала долонями по щоках, але Настя не могла зрушити з місця. Її ноги наче вгрузли у землю, а тіло стало важким і дерев’яним.


Довкола зібрався натовп, оточив дівчину. Дихати Насті ставало дедалі важче, але на мить вона прийшла до тями. Різкий крик так же й зник у невідомість. Вона розплющила очі, але довкола витав туман, у вухах приглушено дзвеніло від крику. Серед натовпу, вона побачила обличчя незнайомки. Невідома сила змушувала її знову дивитися прямо в очі, що тепер здавалися чорними й глибокими. Настя не могла опиратися. Болота наче затягнули її в безодню. Настя знепритомніла.


Уві сні вона бачила незнайомку, що нашіптуючи щось латиною, змотувала червоні нитки у клубок. Їй нічого не лишалося як безвільно повторювати ті слова за нею.


Здалеку доносився гул трембіти. Настя прокинулася. Лежала із заплющеними очима, намагаючись пригадати що насправді сталося минулого вечора. Вона не розуміла, що було правдою, а що маренням. Зрештою вона наважилася розплющити очі. Дивилася на високу білу стелю й повільно дихала. Щойно вона спробувала піднятися, як у голові защемило. Повернувшись у положення лежачи, вона відчула як тіло кинуло в піт. Тепер їй здавалося ніби стеля скочувалася на неї й ось зараз впаде, накривши собою. Від страху дівчина різко підірвалася з ліжка. Вона дивно почувалася: в голові поморочилося, перед очима все пливло, але слух різко покращився. Настя розуміла, що це наслідки стресу. Почувши кроки, вони присіла на край ліжка. Невдовзі Настя помітила Лесю. Та підійшла до ліжка зі склянкою в руках й допитливо розглядала подругу.


— Як ти? — налякано звучав голос дівчини. Вона протягнула склянку з жовтуватою рідиною.
— Що це? — завагалася Настя.
— Трав’яний відвар, — пояснила Леся й вмостилася на край ліжка. Втиснула в руку склянку. — Лікар говорить ти отруїлася, але ж…
— Що?
— Ми їли одне й теж, і зі мною все добре.
— То все та відьма, — стиснула зуби Настя, пригадавши вчорашню зустріч. Миттю спорожнила склянку й віддала її Лесі. — Вона спинила мене вчора. Нісенітниці якісь верзла.
— Які саме?
— Про Невідворотну і нитки якісь. Нічого не розумію.


В очах Лесі здавалося зблиснула хвиля страху. Вона заметушилася: піднялася й заходилася збирати речі у наплічник.
— Давай збиратися. Нас відвезуть в село, а потім на вокзал. Я вже домовилася, — торочила Леся.
Настя слухняно підвелася. Вона все ще почувалася кепсько, як фізично, так і емоційно. Їй здавалося, ніби всю її життєву енергію вицідили в пробірку і забрали.


Леся допомогла подрузі дістатися заднього сидіння, сама вмостилася попереду поряд з водієм. Дорогою Настя спала, точніше намагалася заснути. Заплющуючи очі, вона бачила очі незнайомки у натовпі. Тільки тепер її очі були яскраво зеленого кольору, дівчина всміхалася. Настю кидало в жар. Наче в маренні вона то розплющувала очі й бачила Лесю на передньому сидінні, то знову заплющувала і бачила ту дівчину.


Наступного разу Настя отямилася у потязі. Від стукоту коліс у неї зводило зуби. Підвівшись, вона понуро роззирнулася по сторонах. За вікном сутеніло. Навпроти сиділа Леся з книгою в руках. Помітивши що подруга отямилася, Леся зірвалася з місця й примостилася поряд з Настею.
— Як ти? — занепокоєно оглядала її.
— Краще, — вичавила з себе Настя. — Хочу пити.
— Зараз, — Леся налила води з пляшки у пластиковий стаканчик і подала їй.


Втамувавши спрагу, Настя знову прилягла. Вона й справді почувалася краще, але тепер не могла змусити себе заснути. Незнайомка уві сні бентежила її свідомість. Востаннє вона вже не всміхалася, її білі руки переплітали яскраву товсту нитку. Петлі утворювали сіті, які наче стискали горло дівчини.


Вночі Настя не спала. Вона дивилася на стелю, на якій мерехтіли силуети. Сопіння Лесі її чомусь дуже злило. Піднявшись, вона спрямувала погляд у вікно. Темрява викликала страх, апатію. Їй схотілося зірватися з місця й побігти. Бігти доти, доки мара не зникне. Поки відчуття тривоги не відступить. Але від себе не втечеш, це вона вже давно збагнула. Останні пів року вона не почувалася спокійно. Несподівано у її сни почала приходити дівчина. Дівчина з довгим чорним, як смола, волоссям та яскраво блакитними очима. Незнайомка всміхалася, наче й привітно, але якось криво. Наче з хитринкою. Тоді Настя не розуміла в чому справа. Гадала все діло у втомі. Після зимової сесії у них почалася підготовка до захисту курсових. Дівчина багато часу проводила за літературою, що пов’язана з фольклором Закарпаття. Скидала всю дивину на занурення в атмосферу містики.
Настя посиділа трохи біля столика, дивлячись у порожнечу ночі. Тоді вийшла з купе. У кінці коридору світилося. Чорнява попрямувала туди. У відчиненому навстіж купе сиділа провідниця. Огрядна жіночка у віці дивилася на планшеті кіно й гризла соняшникове насіння. Вона не відразу помітила Настю, тільки коли та пройшла і мовчки присіла поряд.


— Не спиться? — скосила очі жіночка.
— Ага, — промимрила Настя. Руки самі потягнулися до насінин. Взявши в жменю, вона несамовита почала їх лущити.
Всю ніч дівчина просиділа у купе провідниці. Не зімкнула очей ні на мить. Жінка зовсім не переймалася тимчасовій сусідці. Здавалося вона звикла до спільного мовчазного проведення часу.


Лише вранці Настя повернулася до свого купе, щоб розбудити Лесю. Почувалася вона значно краще, проте тепер з голови не йшли думки про слова незнайомки з селища. Хто ж така та Невідворотна і про які нитки говорила дівчина.


Подруги розійшлися у різні сторони на вокзалі. Леся просила її забути всі ті дивинки й позитивніше поглянути на світ. Настя хотіла б забути про все, але вже наступної ночі уві сні до неї прийшла жінка. Незнайома їй жінка з чорним шовковистим волоссям у білій сорочці до підлоги. Вона стояла біля її ліжка з червоною ниткою у руках. Довго дивилася на Настю, а тоді опустила очі на плетиво й продовжила з’єднувати петлі між собою. Насті забракло повітря, вона стала задихатися. Прокинулася в холодному поту. Всю ніч блукала кімнатою, намагаючись збагнути «що змінилося». Раніше вона бачила молоду дівчину, яка заплітала червоні нитки в одну косу, при тому нічого не відбувалося. Тепер сни її лякали.


Наступні кілька днів її життя нагадувало марення. Настя не усвідомлювала до кінця, що відбувається. Здавалося, що в одну мить світло згасне, засяє інше, яке означатиме вихід із лабіринту. Проте нічого подібного не відбувалося. Натомість їй телефонувала Леся, нагадуючи про звіт з практики, який потрібно було здати разом керівнику. Домовилися у понеділок. Настя навіть зраділа вилазці. Знаходитися вдома стало нестерпно.
З самого ранку приїхала до університету. Блукала між людьми, переконуючи себе, що тяжкі часи минули. Їй хотілося вірити, що так і буде. Думки ж матеріальні, але… Кожна згадка про сни викликала у неї напад паніки.


— Дякую, що сама все оформила, — подякувала Лесі Настя й злегка всміхнулася.
— Знайшла за що дякувати. Ти краще скажи, як почуваєшся? Маєш кепський вигляд.
Настя ширше всміхнулася подрузі. Насправді вона й сама помітила зміни. Від нервів та недосипання у неї з’явилися виразні чорні кола під очима. Апетит взагалі зник. Вона змушувала себе їсти через силу.
— Стан відповідає картинці, — зізналася Настя.


Вона кволо опустилася на стілець. Перед нею лежала товста тека, котру вони мали віддати керівнику. Настя потягнулася й відкрила її. Почала переглядати її наповненість. Всі матеріали, які дівчата зібрали, були гарненько підшиті. Гортаючи, Настя почала згадувати підготовку. Найбільше запам’яталася поїздка до музею старовинних речей. Старі рукописи та предмети побуту, які зберігалися в цьому музеї допомогли дослідити цілу епоху. Останній аркуш з закарлючками у назві змусив її поцікавитися.


— Що це?
— Легенда, яку мені розповів сільський голова, — Леся метушливо примостилася навпроти. Її очі двояко світилися: чи то від страху, чи то від захоплення. — Він розповів мені історію про Фатум.
— Кого? — несміливо перепитала Настя. Вона мимовільно схопила пасмо свого волосся й почала накручувати його на пальці.
— Невідворотна зла доля. Доля, яка блукає потойбічним світом, намагаючись знайти вхід у наш. Існує повір’я, що вона передвісниця смерті. Ті, до кого вона приходить усі сні скоро помирали, але…
— Але? — Настя більше не слухала розповідь Лесі. У її голові крутилися на повторі слова тієї дивної дівчини з селища. Здавалося нарешті картинка проявилася, але що все це значить. — Передвісниця смерті кажеш?
— Так, — Леся похнюплено відвела погляд. Роззирнувшись по сторонах, знову подивилася на Настю й підсунулася ближче. — Вона приходить у снах і переплітає нитки долі. Я не знала як тобі розповісти, але ….Лише мольфарка в змозі тобі допомогти!
— Ти що віриш у все це? — неправдоподібно засміялася Настя.
— Тобі потрібно повернутися до селища. Лише мольфарка зможе допомогти позбутися злої долі, — переконувала Леся.


Настя розгублено дивилася на подругу. Їй здавалося, що все це страшний сон. Вона навіть вщипнула себе за лікоть. Так сильно, настільки могла. На жаль, вона не спала, від болю стиснула зуби. Леся дивилася на подругу з острахом й жалем, адже нічим не могла зарадити подрузі.
— Здаси сама звіт? — Настя піднялася й, не дочекавшись відповіді подруги, пішла.
Вона повернулася додому, зібрала нашвидкуруч речі й подалася на вокзал. Настя мала повернутися до «Криворівня» й розпитати про Невідворотну. Якщо Леся права і та істота передбачає смерть, то … Вона навіть думати не хотіла про подібне, щоб бува, не наврочити.


Пустився літній дощ. Настя, попри це, брела вулицею до вокзалу. Дорогою блукала нетрями своїх думок. Дівчина намагалася розплутати клубок з проблем, який утворився за останні місяці. Їй здавалося, коли докопаєшся до причини, то й наслідки зможе усунути. Оптимістка!
Дощ не спинявся. Небо затягнуло суцільною сірою ковдрою. Настя стояла біля вікна у приміщенні вокзалу й чекала на потяг, що мав ось-ось підійти. Перед очима у неї спливав текст у вигляді курсивних літер. Текст легенди, яку відкопала Леся. Та не сама легенда цікавила Настю, а кілька слів, які в’їлися в думки.
Хто заволодіє чужою долею…


Речення, що не мало кінця, тривожило її. Леся мала рацію — сама вона не дасть собі раду. А чи варто чекати допомоги від когось?
Пізніше Настя сиділа у купе. За вікном мерехтіли краєвиди. Дощові хмари лишилися над Києвом. За межами міста виднівся яскравий захід сонця, що змушував замружуватися. Раніше б вона заплющила очі, всміхнулася. Тепер — Насті здавалося щойно вона заплющить очі, все зникне. Зникне реальність, яка вже й так нагадувала містичний серіал. Вона обожнювала історії із загадками, але не тоді коли головною героїнею є вона сама. Зазвичай у казках та кіно з’являється позитивний персонаж, який рятує принцесу з халепи. Чи врятує її хтось?
Вона дістала телефон з сумки. Розблокувала екран. Жодного дзвінка чи то повідомлення. Настя вирішила — якщо їй судилося загинути, то Єгор має знати про її почуття.


Набрала його номер і повільно піднесла телефон до вуха. Довгі гудки змінилися голосом хлопця. Розмова на диво відразу склалася.
— Єгоре, я маю зізнатися, — зважилася вона. — Ти мені подобаєшся!
— Ти серйозно?
— Так.
— Несподівано, — обірвав кількахвилинну тишу хлопець. — Але приємно.
Говорити правду виявилося не так важко. Часом саме страх невдачі змушує нас відмовлятися від своїх мрій. Після розмови з хлопцем Настя відчула полегшення. Виявляється тримати в собі таємниці складніше, ніж бути відвертим.


Опівдні Настя дісталася Криворівні. Дорогу до самотнього будинку вона знала. Постоявши трішки на пагорбі, оглянула село під променями палючого сонця. Всміхнувшись до себе, повільно рушила вперед.
Дійшла до огорожі з лози. Зазирнула у двір. Тоненька стежка вела до огрядного будиночка. Вздовж неї росли квіти. Біля будинку стояла розлога вишня. Яскраві ягоди манили до себе. Прочинивши хвіртку, Настя увійшла на подвір’я. Серце калатало всередині. Дихання перехопило. Вона дійшла до дверей будинку і зупинилася. Почувши легкий порух позаду, озирнулася.
— Я знала, що ти прийдеш! — помітила біля вишні дівчину.
Незнайомка пройшла повз неї. Відчинила дверцята будинку навстіж, приперши їх цеглинкою внизу.


— Проходь! Я тебе чаєм пригощу, — всміхнулася мольфарка.
Настя мовчки рушила за дівчиною. Та зайшла до просторої кухні. Старенькі шафки були пофарбовані у благородний сірий колір. На дверцятах шафок красувалися свіжі та яскраві візерунки. На кухні ще пахнуло фарбою. Настя з насолодою вдихнула його. Їй подобалося малярське ремесло настільки ж сильно як і запах фарби.
— Я знаю навіщо ти прийшла. Хочеш дізнатися як врятуватись? — спокійним тоном говорила мольфарка, розставляючи столове начиння для чаювання.
— Для початку розібратися хочу, — несміливо відповіла Настя, відсунула стілець й присіла.
— Немає чого розбиратися. Вона переслідуватиме тебе скрізь, допоки…
— Що?
— Спочатку чай.
Мольфарка поправила руками поділ просторої сукенки, всміхнулася. Повернулася до шафок, дістаючи чайник та трави. Настя терпляче чекала. Їй було страшно й ніяково розпитувати про наслідки.
Мовчанка тривала хвилин п’ятнадцять. Трав’яний чай вже заварився у чайничку і незнайомка наповнила ним чашки. Настя сиділа за столом, склавши руки як зразкова учениця. Мольфарка все крутилася довкола столу та гості. Пропонувала мед, горіхи та інші гостинці, які мала.
— Я буду вам вдячна за правду, — насмілилася перервати частування Настя.
— Невідворотна переслідуватиме тебе допоки не виконає волю Фатуму.
— І що ніяк не можна її змінити?
— Можна, — спокійно говорила дівчина. Вона взяла чашку з чаєм і піднесла її до обличчя. Повільно вдихнула, вбираючи носом аромат трав, і заплющила очі. Зробила ковток і лише тоді продовжила. — Залежить від способу, який ти обереш. Або ж приймеш волю, або спробуєш її надурити.
— Якщо є спосіб, я …
— Він тобі не сподобається. Ти маєш помінятися долями з найближчою подругою. Ризикнеш?
Настя змовчала. Потягнулася за чашкою. Руки тремтіли, а в горлі страшенно пересохло. Вона пила чай і плакала. Здавалося, що кожен ковток вимагав повернення у вигляді сліз. Мольфарка допила чай, підвелася й мовчки вийшла з будинку. Вона добре знала, що Настя має подумати, зважити всі «за» та «проти».


Дівчина як сиділа на стільці, так й просиділа на ньому до вечора. До будинку прокралася темрява, заповзла у кожен куток та душу. Мольфарка з’явилася увечері з відром свіжої води. Поралася по дому, не зронивши ні слова, наче й не було у неї гості.


— Що треба робити? — рішуче поцікавилася Настя, чим і привернула увагу дівчини. Та лишила свої справи, підійшла та присіла за стіл.
— Дай свою руку, — лагідно відповіла. Настя слухняно поклала руку їй у долоні. Мольфарка сховала її руку у своїх й заплющила очі. — Не твоя це доля! Хтось обмінявся з тобою у кривому дзеркалі. Слова були промовлені жартома, але з певною метою.
— Що це означає? — збентежено кинула Настя. Мольфарка розплющила очі, відпустила її руку.
— Хтось обмінявся з тобою долями. Невідворотна блукатиме поки не віднайде свою душу. Не твоя вона. Ти маєш помінятися, щоб не порушився баланс.
— Тобто?
— Передаси злу вдачу іншій — виживеш, а ні… Вирішувати тобі.
— Як я маю це зробити?
— Стати перед дзеркалом і промовити потрібні слова.
— А як я дізнаюся, що все вийшло?
— Відчуєш. Тінь зблисне у дзеркалі, коли віднайде потрібну душу.


Попрощавшись з мольфаркою, Настя подалася на вокзал. Поверталася до Києва вечірнім потягом. З думок не йшли слова відьми. Коли і як вона могла помінятися долями. Чи може вона вчинити з кимось так як вчинили з нею. Цікаво, чи знала людина що саме робить? Чи знала що прирікає на смерть іншу?


Мольфарка дала Насті з собою трави та відвар. Дала настанови про використання: якщо питимеш, погані сни підуть, але не назавжди. Пригадавши слова дівчини, Настя випила напій. Відвар подіяв майже відразу. У дорозі Настя спала. З вокзалу відразу поїхала додому до Лесі. Їй потрібно було з кимось поспілкуватися, поділитися.
З Лесею вони товаришували з першого курсу. Такі різні, але такі близькі. Крім бажання дружити й пристрасті до фольклору спільних інтересів дівчата не мали. Та й вдачі мали різні. Дивно, що їх шляхи взагалі перетнулися. Хоча останнім часом Лесі щастило значно більше, ніж раніше. То лотерейний білет виграшним виявиться, то на конкурсі переможе. Звісно ж всі ці блага не з неба падали — Леся сумлінно трудилася. Настя не впізнавала у подрузі колишню хворобливу дівчинку, тепер вона цвіла. Що не скажеш про неї саму.


На таксі Настя дісталася дому подруги. Леся вже чекала на неї біля під’їзду. Разом вони піднялися до квартири.
— Розповідай, як з’їздила? — непокоїлася білявка. Почала розпитувати вже на порозі.
— Все розповім, дай перепочити з дороги.
Настя й справді почувалася слабкою. Все доводилося робити через силу. Леся заметушилася біля подруги: нагодувала вечерею, напоїла чаєм.
Настя натомість розповіла все що дізналася у мольфарки, крім обряду. Вона навіть уявляти собі не хотіла, що їй доведеться обирати: життя чи дружба.


Минуло трохи часу. Життя довкола починало налагоджуватися, але стан Насті не змінювався. Вона гасла на очах, зіштовхуючись з хворобами. У снах до неї приходила стара жінка і ятрила її відкриті рани.
Щоразу при зустрічі з Лесею, Настя чекала слушного моменту, щоб промовити заповітні слова. Боляче було усвідомлювати, що вона наважується на такий страшний крок.


Тієї суботи Єгор позвав Настю у кіно. Їх спілкування додавало їй сил для боротьби із самою Невідворотною. Напередодні Леся заночувала у подруги. Вони гомоніли про навчання, життя. Слушної нагоди для ритуалу годі було й шукати. Настя не спала всю ніч. Про себе постійно повторювала заповітні слова, щоб не забути. Подумки кляла себе за те, що задумала. Проте вона не могла інакше — їй так хотілося жити. Хотілося повернути бувалі часи, коли все було добре.


— Лесю, допоможи одягнути, — покликала подругу Настя. Вона стояла біля дзеркала у коридорі.
— Куди підете? — підбігла білявка. Взяла з рук подруги намисто, обмила ним шию Насті й швидко впоралася з застібкою.
— Дякую, — Настя торкнулася руки Лесі, чим спинила її. Погляди зустрілися у дзеркалі. — Si mutare fata.
— Si mutare fata, — повторила Леся, широко всміхаючись подрузі.


У дзеркалі блиснула ледь видима тінь. Посмішка на лиці Насті повільно сповзла. Вона пригадала, як пів року тому у музеї старовинних речей вони з Лесею стояли біля дзеркала у красивій дерев’яній рамі. Леся розповідала якусь легенду і промовила схожі слова. Тоді Настя зацікавилася й повторила за нею.
— Лесю, — Настя повернулася до подруги обличчям. — То це була ти?